|
|
Скачати 1.55 Mb.
|
| Тема 8. Розвиток української культури в період визвольних змагань (1917–1920 років) Історичні умови розвитку культури. XX століття, насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура XX століття. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на кілька етапів: 1) коротка доба відновлення української державності (1917–1920 рр.), коли були створені принципово нові умови для розвитку української національної культури; 2) радянський етап (1921–1991 рр.), який спочатку має коротку добу злету 20-х років покоління “розстріляного відродження”, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й пересічних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом, так званих, шестидесятників, і період подальшої русифікації, утисків української культури; 3) етап розбудови незалежної України й відродження національної культури. XX століття – це час виникнення нових видів мистецтва (кінематограф, телебачення), нових форм синтезу мистецтва, це епоха модернізму й постмодернізму. В культурології використовують поняття – “модерн”, “модернізм”, “постмодернізм”. Модерном називають мистецтво кінця XIX – початку XX століття. Хронологічні рамки модернізму – початок XX століття – 60-і роки. Культуру від 70-х рр. XX століття до наших днів прийнято називати культурою постмодернізму. Модернізм виявився в усіх галузях художньої творчості. Основні естетичні принципи модернізму в літературі – потік свідомості, в образотворчому мистецтві – заперечення зображальності, у музиці – заперечення звукової організованості (мелодії, гармонії, поліфонії; електронна музика), в театрі – відсутність логіки розгортання драматичної дії. Напрями модернізму: фовізм (від фр. fauve – дикий), кубізм, футуризм (від лат. futurum – майбутнє), абстракціонізм (від лат. abstractio– далекий від дійсності). Культура модернізму є елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям. Сукупність сучасних течій у світовій культурі від 70-х рр. XX століття до сьогодення називають постмодернізм. Постмодернізм – це не новий напрям, що змінив модернізм, а творча переробка, переосмислення того, що було створено раніше. У культурі постмодернізму формуються загальні принципи: еклектизм (змішання всіх існуючих форм, течій, художніх манер); використання культурної спадщини минулого за допомогою прийомів колажу, цитування, повторення); театралізація (всім подіям надається форма яскравого видовища, шоу); толерантність (терпиме ставлення до інших методів і течій, поглядів і смаків). Для мистецтва постмодернізму не існує жодних правил. Але на відміну від модернізму, постмодерністські твори мають приємний, красивий вигляд. На початку XX століття українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної свідомості. Намітилася тенденція до підвищення освітнього рівня народних мас, зацікавлення національною історією та культурою. З’являються народні бібліотеки, просвітницькі товариства, аматорські театральні гуртки. Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Створюються україномовні підручники для початкової школи, у Львівському й Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри. Під час подій 1905–1907 років в Україні поширюється діяльність товариств “Просвіта”. У Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи. Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали “Киевская старина”, “Українська хата” тощо. Бурхливим було мистецьке життя на початку XX століття. У цей час працюють класики української літератури – І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, корифеї українського театру – М. Кропивницький, М. Заньковецька, художники Г. Нарбут, М. Бойчук. Українське мистецтво початку XX століття було вищим щаблем розвитку нашої культури. Воно намагалося подолати традиційні стереотипи; акцентувалася увага не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини. У 1917 році широкі народні маси пов’язують свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури, на демократизацію громадського життя. Культурний рух періоду Центральної Ради. З утворенням Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво ЦР підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Відбувалася українізація вищої школи. З’явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут. Було засновано Українську Академію мистецтв, що надавала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та ін. Відкриваються широкі можливості для українського книгодрукування й преси. Видавництва “Українська школа”, ”Вік”, “Час”, “Українське видавництво”, “Сіяч” та інші зосередилися на випуску підручників і популярних книжок для народу. Характерною рисою культурного життя стало створення творчих і громадських об’єднань: Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва, фонду ім. Т.Г. Шевченка для виховання обдарованих дітей, Української жіночої спілки тощо. Пожвавилося театральне життя. У квітні 1917 року було створено Комітет українського національного театру, членами якого стали актори І. Мар'яненко, Л. Курбас, композитор О. Кошиць та ін. Найбільших творчих успіхів на ниві створення новітнього українського театру досягли Український національний театр під керівництвом І. Мар'яненка, трупа М. Садовського та започаткований Л. Курбасом “Молодий український театр”. Центральна Рада вирішувала різноманітні питання, пов’язані з релігійним життям. У зверненні “До українського народу” йшлося про необхідність вживання української мови священиками, ЦР заохочувала призначення єпископів-українців на місцеві кафедри. У січні 1918 року було створено департамент сповідань. Він відіграв позитивну роль у збереженні пам’яток церковної старовини й архітектури, виступав проти реквізиції церковних і монастирських будівель (зокрема, в Києво-Печерській лаврі) на користь світських установ. Патріотично налаштовані сили виступали за українізацію церкви та її самостійність. Проте нетривке становищу ЦР не дали можливості утворити автокефальну самостійну українську церкву. Встановлення влади гетьмана Павла Скоропадського та його особистий внесок в розвиток української культури. Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд П. Ско-ропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918р. Саме Гетьманській державі належить пріоритет заснування Української академії наук. Академія отримала режим максимального сприяння, одержала статус самоврядної юридичної особи, а також право засновувати наукові заклади, безмитне й позацензурне отримання літератури та наукового обладнання. Усі наукові видання УАН повинні були виходити українською мовою, а за бажанням – іншими мовами. Підвищеною увагою гетьманського уряду користувалася вища освіта – було відкрито два навчальних заклади – Київський та Камянець-Подільський державні українські університети. Розпочали роботу утворені архітектурний та клінічні інститути в Києві, політехнічний та сільськогосподарський – в Одесі, Український історико-філологічний у Полтаві. Увагою була оточена початкова й середня школи. Міністерство народної освіти видало розпорядження про утворення національної початкової школи. Уряд виділив 350 стипендій для незаможних учнів української національності, взяв на баланс держави 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативою Міністра народної освіти М. Василенка. У добу Української держави активізувалося мистецьке життя. У складі Міністерства народної освіти було створено Головне управління мистецтва і національної культури, що мало автономний бюджет. Уряд виділяв цільові кошти на охорону пам’яток старовини, археологічні дослідження, підтримку творчих колективів тощо. Було створено Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г. Хоткевича, Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка. У цей же час започатковано Державний український архів, засновано Національну галерею мистецтв, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. Увага гетьманського уряду до проблем культурно-мистецького процесу зумовила піднесення творчих сил, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави. Соціокультурна ситуація в часи Директорії. Впродовж 1919–1920 років виявилися деякі тенденції в соціокультурному середовищі, найкраще вони прослідковуються через ставлення інтелігенції до заходів Директорії. У період визвольних змагань визначальними рисами інтелігенції стали, по-перше, її надзвичайна політизованість, а по-друге, диференційованість за політичними уподобаннями й орієнтирами. Якщо старше покоління інтелігенції залишалися прихильниками дореволюційних ідеалів, у революційні роки вони намагалися бути подалі від політики, то середнє й молоде покоління кидалося у вир політичних пристрастей. Зважена та продуктивна лінія гетьманського уряду в царині освіти й культури відродила бажання працювати на користь держави та народу. Та після цього швидкоплинного часу знову настали важкі часи. Цьому сприяв і ряд непродуманих кроків Директорії, які відштовхнули від неї широкі верстви українського суспільства. Незважаючи на несприятливі умови, особи, яким було доручено управління культурним життям країни, сумлінно виконували свої обов’язки. Міністром освіти став І. Огієнко – відомий церковний діяч, науковець, який багато зробив для становлення національної освіти, утвердження державного статусу української мови. Відомий політик, історик мистецтва Д. Антонович очолив Міністерство мистецтв. Однак їхніх зусиль було мало, щоб соціокультурний процес в Україні набув цивілізованих рис. Нестабільність ситуації, можлива загроза встановлення більшовицької диктатури спричинила до масової еміграції інтелігенції, решта, залишившись під владою більшовиків, змушена була співпрацювати з ними. На рубежі XX століття видатний київський архітектор В. Городецький (1863–1930 рр.) працював у різних художніх стилях. Одним із найцікавіших витворів стилю модерн, справжньою окрасою є будинок з химерами Городецького, у класичному стилі побудований Державний музей українського образотворчого мистецтва, у готичному стилі – Миколаївський костел. Фантазією позначена творчість українського графіка Г. Нарбута (1886–1920 рр.). Йому притаманні своєрідний стиль і художня манера оформлення книг. Г. Нарбут розробив новий український шрифт, створив багато ілюстрацій до книжок з історії та мистецтва України. На початку століття розкривається творчість видатного українського живописця О. Мурашка (1875–1919 рр.). Широковідомі його роботи: “Дівчина в червоному капелюсі”, “На вулицях Парижа”, “Селянська родина”. О. Мурашко був одним із засновників Української академії мистецтв. Тема 9. Культура українських земель у 20-х роках XX століття Форма та зміст політики українізації. У 1921 році громадянська війна в Україні закінчилася. Українські землі опинилися в складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Союзу радянських республік (СРР). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. З 1923 року на радянській частині України почала проводитись політика “коренізації”, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет та книг мовами корінних національностей. Цей період часто характеризується як чергове національне відродження. Важливим напрямом культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. Було створено Надзвичайну комісію з боротьби з неписьменністю й ухвалено постанову, згідно з якою все населення республіки віком від шести до п’ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати. В Україні було відкрито доступ до освіти усім соціальним прошаркам, освіта здобувалася рідною мовою. З 1924 року початкова освіта ставала обов’язковою; у вищих навчальних закладах створено робітничі факультети для підготовки до вступу у ВНЗ робітничої та селянської молоді. Для підготовки викладачів вищих навчальних закладів створені інститути червоної професури. У 20-ті роки активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук. У галузі історичної науки працювали відомі вчені Д. Явор-ницький, А. Кримський, Д. Багалій, М. Грушевський; у галузі охорони здоров’я – Д. Заболотний, Ф. Яновський, М. Стражеско та інші. 20-ті роки відзначилися пожвавленням національного релігійного життя. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України “Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви” (1919 р.). Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності православної церкви від російської на Всеукраїнському церковному соборі в Києві (жовтень 1921) проголосили створення Української автокефальної церкви (самоврядної) православної церкви УАПЦЄ першим єпископом якої став В. Лип-ківський. Більшість віруючих в УАПЦ приводило бажання слухати службу та молитися рідною мовою. У другій половині 20-х років починаються репресії щодо керівництва цієї церкви, які були оголошені “петлюрівцями в рясах”. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне Відродження”. Особливості літературного процесу в Україні. Особливістю літературного процесу цього періоду було розмаїття літературних напрямів. Спочатку домінував “Пролеткульт” – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою “пролетарську” культуру. Згодом пролетарські письменники об’єдналися у спілку “Гарт” (1923–1925 рр.), куди входили В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра. Селянські письменники згуртувалися в спілку “Плуг”: А. Головко, П. Панч. Радянська влада найбільш прихильно ставилася до них. Існували також групи закоханих у світову й національну спадщину неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен, М. Драй-Хмара), неосимволістів (П. Тичина, Є. Плужник, Д. Фальківський), радикальні за своїм спрямуванням групи панфутуристів (М. Семенко, ранні М. Бажан, Ю. Яновський), конструктивістів (В. Поліщук) тощо. Одним із найяскравіших поетів був П. Тичина. Його ранні збірки – “Сонячні кларнети”, “Вітер з України“ – краще в його творчому доробку. В. Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману “Третя рота”. 20-ті роки – це час гострих дискусій про шляхи й принципи побудови соціалістичної України та її культури. У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок М. Хвильового (1893–1933 рр.). У циклах памфлетів “Камо грядеши” та “Думки проти течії”, статті “Україна чи Малоросія” він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що українська культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську. Літературна дискусія в Україні 1925–1928 років, започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників. Твори та ідеї М. Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними. Театральне мистецтво, початки кіномистецтва і музична культура. Плідно розвивалося театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 рік, коли в Києві утворилися три театри: Державний драматичний (перейменований 1919 р. у Перший Український театр Радянської республіки ім. Т. Шевченка), Державний народний (з 1922 р. – Український драматичний театр ім. М. Заньковецької) та “Молодий театр“ з 1922р. – модерний український театр “Березіль”). На кінець 1925 року у республіці налічувалося вже 45 театрів. Особливою популярністю користувалися драматичний театр ім. І. Франка на чолі з Г. Юрою, театр “Березіль” на чолі з Л. Курбасом. Новий вид мистецтва – кіно швидко поширилося й набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов’язані з іменами механіка І. Тимченка та фізика М. Любимова, які ще 1893 року створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів. У 1896 році фотограф А. Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 року в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав). У перші роки радянської влади знімалися документальні, агітаційні та хронікальні фільми (“Все для фронту”, “Ми переможемо”). З 1922 року почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У цей час працювали кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалерідзе. У 1927 році в Харкові була створена мультиплікаційна майстерня. Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко (1894–1956 рр.). Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм “Звенигора” (1928 р.), з цим фільмом пов'язаний новий етап у розвитку українського кінематографа – поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О. Довженка “Земля” (1930 р.), в якому режисер порушує загальнолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання; оспівує землю й працю на землі. У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямі плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Одним із кращих хорових колективів стала капела “Думка”. Професійна музика 20-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. Впродовж 1923–1928 років діяло республіканське Музичне товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б. Лятошинський (1894–1968 рр.). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу “Золотий обруч” (1930 р.). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В. Косенка, М. Вериківського (автора першого українського балету “Пан Каньовський”, 1930 р.). У 1925–1926 роках створено театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928–1929 роках ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. Архітектура та образотворче мистецтво. Перед архітекторами цього періоду стояло завдання створення проектів споруд різноманітного призначення: промислових, торговельних, транспортних підприємств, культурно-освітніх, житлових, адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчі організації в галузі архітектури – “Товариство сучасних архітекторів України” (ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АС-НОВА) по-різному усвідомлювали шляхи розвитку сучасного будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що призвело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональні конструкції й планувальні рішення з використанням новітніх для того часу будівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, заміна нижніх поверхів відкритими опорами, плоскі дахи. Особливо яскраво новий стиль виявився в забудові Харкова, який до 1834 року був столицею України. У центрі міста було створено комплекс адміністративних споруд: будинок Держпрому (1925–1929 рр., архітектори С. Серафимов, М. Фельгер, С. Кравець), споруда проектних організацій (1930–1933 рр, архітектор С. Серафимов). Партійна постанова 1932 року “Про перебудову літературно-художніх організацій” не сприяла розвиткові течій в архітектурі. Спілка архітекторів України, створена 1933 року, орієнтувалася на єдиний творчий метод – соціалістичний реалізм, основою для якого стала класицистична архітектура. Образотворче мистецтво 20-х – початку 30-х років відзначилося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угрупувань. У цей час створюються художні угрупування: Асоціація революційного мистецтва, Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної Армії, Об’єднання сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри як М. Бурачек (“Яблуні в цвіту”, “Золота осінь”, “Реве та стогне Дніпр широкий”), І. Іжакевич (“Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь”, “На Дніпрі”,“Запорожці готуються в похід”), Ф. Кричевський (“Наречена”, “Три віки”, “Життя”), О. Шовкуненко “Повінь. Конча-Заспа”), М. Жук. Одним із перших абстракціоністів був всесвітньо відомий художник К. Малевич (1878–1935 рр.). Його творчість однаковою мірою належить як українському, так і російському мистецтву. К. Малевич – засновник принципово нового мистецького напряму – супрематизму (від лат. supremus – найвищий). Для цього напряму характерне поєднання найпростіших геометричних фігур різних кольорів і розмірів, що складають урівноважені асиметричні композиції, сповнені внутрішнього руху. Метою його були пошуки певних формальних першооснов світобудови. Найвідоміша картина К. Ма-левича – знаменитий “Чорний квадрат”. Засновником кубізму в скульптурі – українець О. Архіпенко (1887–1964 рр.). Творчість цього митця має всесвітнє значення. Він створив понад тисячу скульптур. Широковідомі твори скульптора – “Мати й дитина”, “Карусель П'єро”, “Мадонна”. Один із найвідоміших українських скульпторів І. Кавалерідзе (1887–1978 рр.). Він успішно працював у жанрі портрета та монументальної скульптури. Першим значним твором скульптора став пам’ятник княгині Ользі в Києві. Він створив пам’ятники Т. Шевченку в Полтаві та Сумах, Г. Сковороді у Лохвиці. Розвиток культури в Західній Україні. З 1919 по 1939 роки західні землі знаходилися у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Західноукраїнське населення позбавлялося державної підтримки в розвитку освіти, науки, мистецтва. Урядові установи проводили на цих землях політику денаціоналізації. 1924 року польський уряд ухвалив “кресовий” закон, згідно з яким заборонялося вживання української мови в школах. У цих школах було введено, як навчальну, польську мову. Українських вчителів замінювали польськими. Як компроміс впроваджувалися так звані утраквістичні (двомовні) школи, де половину предметів викладали польською, половину – українською. В українських землях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільш опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що з 1926 року називалося товариством “Рідна школа”. Це товариство мало право діяти тільки в Галичині. Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут діти мали можливість отримувати освіту українською мовою. Вища школа Галичини зазнає ще більше утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував у 1921–1925 роках. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідувала лише таємний або навчалася за кордоном. Єдиним легальним вищим нав-чальним закладом була Греко-католицька богословська академія, яку заклав 1928 року митрополит А. Шептицький. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський. Освітянські проблеми перебирає на себе товариство “Просвіта”. Незважаючи на фінансові утиски з боку польського уряду,“Просвіта”, починаючи з 1934 року, поновлює випуск щомісячних книжок, невеликих обсягів. Користуються попитом видання бібліотечних серій: “Життя і знання”, “Науково-популярна бібліотека”, “Українське письменство” тощо. Літературний процес був досить поляризований. Письменники розділилися на три групи: націоналістична (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга); пролетарсько-прорадянська (Я. Галан, П. Козланюк, Т. Тудор), ліберальна (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева). Письменники гуртувалися навколо таких журналів і газет, як “Літературно-науковий вісник”, “Дзвони”, “Поступ”, “Ми”, “Наша культура”. На цей період припадає творчість двох визначних галицьких композиторів: С.Людкевича та В.Барвінського. Вагомий внесок в образотворче мистецтво художниці О. Кульчицької (1877–1967 рр.). Серед кращих її полотен – “Діти на леваді”, “Жнива”. |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ Затверджено України: навчально-методичний комплекс для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ /уклад. П. С. Гончарук, О.І. Путро, А. В. Святненко.... |
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліні "ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБЮНИЦТВА"... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Організація виробництва" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл., доцент... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “Облік в бюджетних установах... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Бухгалтерський облік і прийняття рішень у бюджетних організаціях” для студентів V курсу... |
Західнодонбаський інститут економіки і управління Кафедра економіки... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Основи регіональної промисловості" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з курсу «КРИМІНОЛОГІЯ» для студентів... Навчально-методичний комплекс з курсу «Кримінологія» для студентів юридичного факультету |
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "ОБЛІК У БАНКАХ" для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Облік у банках " / Укл к е н., доц І. В. Вишнякова. Павлоград, 2008 |
|
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ"... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Банківські операції" для студентів денної, вечірньої та заочної форм навчання / Укл к... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ для студентів усіх спеціальностей... Політологія. Суб`єкти політики та способи політичної діяльності [Текст]: Методичні рекомендації до вивчення розділу для студентів... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “ СТАТИСТИКА” для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Cтатистика” для студентів 2 курсу заочної форми навчання (Укл ст викладач кафедри прикладної... |
Навчально-методичний комплекс для студентів магістратури Київ Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Національної академії прокуратури України (протокол № від 2012 року) |