|
|
Скачати 1.55 Mb.
|
| Тема 7. Українське національно-культурне відродження (кінець XVIII – початок XX століть) Ґенеза українського відродження. Українська культура цієї доби розвивалася в досить складних умовах. За Російської та Австро-Угорської імперій український народ зазнавав соціального й національного гноблення. Жорстока русифікація політики царату спрямовувалася на нівелювання української національної культури. До заборонних заходів вдавався й австрійський уряд на західноукраїнських землях – Галичині, Закарпатті, Буковині. В умовах бездержавності Україна перетворювалася на культурну провінцію імперій, до складу яких входили її території. Це стало додат-ковим імпульсом до зародження загальноєвропейських просвітницьких ідей, їх національно орієнтовного впливу на ґрунті нових соціокультурних процесів. Національне відродження окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії та сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Українське національне відродження роз-почалося наприкінці XVIII століття і базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Стартові умови для відродження були кращими в Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки козацтва. Національне відродження, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Ця доба поділяється на три періоди: дворянський (1780–1840 рр.); народницький (1840–1880 рр); модерністський (1890–1914 рр.). Складна й суперечлива соціокультурна ситуація спричинила зародження нових художніх напрямів. В українській літературі і мистецтві XIX століття провідними стали три загальноєвропейські стилі: класицизм, романтизм і реалізм. Дворянський період національно-культурного відродження та його культурні здобутки. У цей період зростає інтерес до таких галузей культури як історія, фольклор, мова й література. До визначних пам’яток історичної науки належать: “Історія Русів” (бл. 1770 р.) невідомого автора, “Короткая летопись малороссийская” В. Рубана, 4-томна “Історія Малої Россії” Д. Бантиша-Каменського. Початок розвитку етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав 1777 року в Петербурзі “Опис весільних українських обрядів”. 1793 року з’являється перша енциклопедія українознавства “Записки о Малороссии” Я. Маркевича, в якій дається стисла інформація про природу, історію, населення, мову й поезію України. Збірку історичних дум впорядкував і опублікував 1819 року князь М. Цертелєв (Церетелі). Системне дослідження української етнографії 1827 року “Малороссийские народные песни” склав М. Максимович – майбутній перший ректор Київського університету. Пізніше в галузі етнографії та фольклористики працювали Т. Рильський, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко та ін. “Батьком” нової української літератури називають І. Котляревського. Його поема “Енеїда” (1798 р.) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєднувалися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією. Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато прихильників. Найбільш яскравими серед них були П. Гулак-Артемовський та Є. Гребінка. Засновником української художньої прози вважається Г. Квітка-Основ'яненко. Широко відомі його твори: “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”, “Конотопська відьма”. Першість серед українських письменників у російській літературі належить Миколі Гоголю: “Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Миргород” та ін. Соціально-економічні чинники впливали на розширення мережі навчальних закладів. У цілому освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак всупереч урядовим настановам українське відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід. Внаслідок проведення реформи освіти було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. На початку XIX століття на східноукраїнських землях засновані університети: в Харкові (1805 р.), в Києві (1834 р.), в Одесі – Новоросійський (1865 р.). Харків стає центром періодичних видань: “Харьковский Еженедельник”(з 1812 р.), “Харьковский Демокрит” (з 1816 р.), “Харьковские Известия” та ін. У перші десятиліття XIX століття в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Ніжин, Полтава). З театром пов’язані творчі здобутки видатних акторів М. Щепкіна, К. Соленика, І. Дрейсиха. Кінець XVIII – початок XIXст. в архітектурі та образотворчому мистецтві поширився стиль – класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях. Одночасно з класицизмом розвивався стиль – романтизм. У палацово-паркових ансамблях поєдналися ознаки романтизму й класицизму: палац гетьмана К. Розумовського в м. Батурині на Чернігівщині архітектора Ч. Камерона, садиба Г. Тарновського (архітектор К.Бланк) в с. Качанівці на Чернігівщині, дендропарк Софіївка на Уманщині (Л.Метцель). Типові зразки класицизму в архітектурі: палац у с. Сокиринці на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський), Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац (Ф. Боффо); головний корпус університету та інститут шляхетних дівчат (В. Беретті). Видатними українськими архітекторами були А. Меленський, П. Ярославський. Одним із визначних скульпторів епохи класицизму був І. Мартос. Найвідоміший його твір – монумент Мініну та Пожарському в Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьману К. Розумовському в Батурині, генерал-фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі в Києві, пам’ятник А.-Е. Ришельє в Одесі. Яскравий пам’ятник класицизму в скульптурі – князю Володимиру в Києві, встановлений у 1850-1853рр. на ознаменування хрещення Русі (скульптори В. Демут-Малинов-ський, П. Клодт і архітектор К. Тон). У цей період активно розвиваються жанри станкового живопису: портретний, історичний, пейзажний та побутовий. Відомі художники В. Тропінін, К. Павлов, А. Мокрицький, В. Штернберг через романтизм поступово переходять до реалізму в живописі. Особливе місце в образотворчому мистецтві належить Т. Шевченко. Він працював у різних жанрах: пейзажному, історичному, побутовому. Найвідоміші його роботи: “Катерина”, “Дари в Чигирині”, “Селянська родина”. Українська культура другої половини ХІХ століття. Зрушення в суспільно-економічному розвитку та політичному ладі, що відбулися в другій половині XIX століття в Російській та Австрійській імперіях, вплинули на культурне життя українського народу. Бурхливий індустріальний розвиток великих міст, поширення ринкових відносин потребували кваліфікованих кадрів, підвищення загальної культури. Кращі представники інтелігенції, формуючи та відображаючи визвольні ідеї, сприяли розвиткові демократичного напряму в культурі. У цей час поглиблюється процес фор-мування української нації. Розквіт нації характеризується створенням неповторних національних форм культурної творчості в усіх галузях ху-дожньої культури; 40-60-ті роки – це період, коли в суспільному житті всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права. Увесь комплекс визвольних змагань українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївському братстві (1845 р.). Культурно-освітні ідеї братства спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження української мови і культури. Організаторами братства були молоді вчені й письменники. Після реформи 1861 р.(ска-сування кріпацтва) політичний рух у Східній Україні сформувався в культурно-освітні об’єднання –“Громади”, що виникли у багатьох містах. Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, Т. Шевченко та ін. Вихід у Петербурзі 1840 р. “Кобзаря»” Т. Шевченка був знаменною подією в історії культурного життя українського народу. Ця подія стала рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Т. Шевченка вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі. Реалізм (з лат. realis – дійсний) – напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Після смерті Т. Шевченка провід у літературній праці перейняв П. Куліш – поет, перекладач, критик, літературознавець, історик, творець першого класичного українського роману “Чорна Рада”. 70-80-і роки ХІХ століття – початок епохи “великого” реалізму. У літературі з’являються прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький (“Кайдашева сім'я”, “Микола Джеря”, “Хмари”, Панас Мирний (Рудченко) (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “П’ятниця”, “Лихі люди”). Література 80-90-х років стала трибуною активного громадського життя, з’являються нові жанри: філософська поема, нарис, соціально-побутові повісті й романи, історичні драми тощо. З кінці 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки, засновниками яких були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий (Тобілевич), М. Садовський, П. Саксаганський. Перша аматорська трупа виникла в 60-х роках в Єлисаветграді (Кіровограді). Перший професійний театр на Наддніпрянщині створено М. Кропивницьким 1882 року. Українська драматургія уславилася іменами, як драматургів, так і акторів: І. Нечуй-Левицький (“Маруся Богуславка”), М. Кропивницький (“Дай серцю волю, заведе в неволю”), М. Старицький (“За двома зайцями”, “Сорочинський ярмарок”), І. Карпенко-Карий (“«Наймичка”, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, Л. Українка (“Лісова пісня”). Невід’ємною складовою театру була українська музика. Відомим кобзарем XIX століття був О. Вересай. Приклад органічного поєднання народної та професійної творчості – “Запорожець за Дунаєм” (1863 р.) С. Гулака-Артемовського. Це перша українська національна опера. Поетику народних звичаїв відображала музична картина П. Ніщинського “Вечорниці” до п’єси Т. Шевченка “Назар Стодоля”. Засновником української композиторської школи є М. Лисенко (1842–1912 рр.). Композитор працював майже у всіх музичних жанрах. Його оперна спадщина охоплює різні жанрові сфери: історико-героічну (“Тарас Бульба”), лірико-побутову (“Наталка-Полтавка”), комічну (“Різдвяна ніч”), оперу-сатиру (“Енеїда”). Композитор започаткував дитячу оперу: казка “Коза-дереза”, фантастичну казку “Зима і весна” тощо. Розвиток вокальної, особливо хорової творчості, яка спиралась на народну музику презентували К. Стеценко, М. Леонтович. Значного впливу на розвиток образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” – “Товариства пересувних художніх виставок” (1870 р.). Активну участь у виставках брали українські художники: К. Трутовський, М. Ге, М. Пимоненко, К. Костанді, О. Мурашко. Український монументальний живопис представлений досить слабо, але його здобутки значні: реставрація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва ( В. Васнецов, М. Врубель, М. Пимоненко, М. Нестеров). У скульптурі другої половини XIX століття розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала громадського звучання. У різних містах, на громадські кошти було встановлено пам’ятники Б. Хмельницькому (М. Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Л. Позен). Л. Позен працював в історичному жанрі (“Скіф”, “Запорожець у розвідці”), його персонажами були жебрак, лірник, прості трудівники. У другій половині XIX століття класицизм утратив домінуюче значення в мистецтві. Архітектори шукали натхнення в художніх стилях минулих років. З’являється еклектика – поєднання різних історичних стилів в одному архітектурному ансамблі. Різновидом еклектики є псевдовізантійський стиль, він насаджується в Україні у церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. До збудованих пам’яток цього напряму належить Володимирський собор (архітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті, К. Маєвський, В. Ні-колаєв). Зодчі продовжують творчо розвивати ідеї класицистичної архітектури. Взірцем такої архітектури є будівля Музею старожитностей та мистецтв у Києві (1897–1899 рр., архітектори В. Городецький, Г. Бойцов, В. Ніколаєв) – нині Національний художній музей України. Особливості розвитку культури в західноукраїнських землях. Національно-культурне відродження західноукраїнських земель першої половини XIX століття відбувалося в умовах посилення національного гніту з боку Австрії – в Східній Галичині, Румунії – в Буковині, Угорщини – на Закарпатті. Під впливом революційно-демократичних перетворень, що охопили Європу, австрійський уряд зробив перші кроки для становлення українського шкільництва, активізувалися процеси національного самоусвідомлення. Культурно-просвітницьку діяльність у цьому краї очолювало греко-католицьке духівництво. Осередками просвітництва стали духовні семінарії у Львові та Перемишлі, Коломийська гімназія, ліцей на Буковині. Львівський митрополит (з 1816 р.) Михайло Левицький дбав про українське шкільництво, видав катехізис і буквар для народних шкіл. Він разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував (1816 р.) в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє “Товариство галицьких греко-католицьких священиків”, у статуті якого було записано, що книжки “мають бути написані… народною мовою”. Будителями національної свідомості були вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Вони заснували (1833 р). прогресивний гурток “Руська трійця”, що мав за мету сприяти розвитку української літератури та культури. Члени гуртку укладають збірку поезії “Син Русі”, роблять спробу видати фольклорно-літературну збірку “Зоря»”, друкують літературний альманах “Русалка Дністрова”. Вагомий внесок в українське національне відродження на Закарпатті зробив О. Духнович – письменник, педагог, історик, етнограф, греко-католицький священик. Революційні рухи 1848–1849 рр. (“Весна народів”), що охопили багато країн Європи, змусили Австрійський уряд піти на поступки: проголошено нову конституцію, скасовано панщину тощо. З розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям діяльності української інтелігенції. Прогресивне значення мало створення політичних і науково-культурних інституцій: “Головна рада руських”, “Галицька матиця”, “Народний дім”. Вони сприяли розвитку національної культури, освіти, видавничої справи. 1868 року у Львові засновано товариство “Просвіта”, яке стало центром поширення освіти серед народу. Третій період українського відродження характеризує: виникнення політичних партій чи подібних організацій, які висунули певну політичну програму; проникнення прогресивних ідеалів у широкі маси й формування нового типу українського інтелігента-патріота. Це період цілої плеяди культурних і політичних діячів, і, передовсім, таких величних постатей як І. Франко і М. Грушевський. Впродовж другої половини XIX століття значного розвитку досягло музичне мистецтво. Фундатором Перемишльської композиторської школи став один із перших українських професійних композиторів Галичини М. Вер-бицький – автор національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Вагомий внесок у розвиток музичної культури належить А. Вахнянину – організатору й керівнику музично-хорових товариств “Боян”, “Торбан”, засновнику й першому директору Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка, автору першої в Галичині опери “Купало”. Просвітницьку та педагогічну роботу здійснював у Чернівцях композитор, письменник і педагог С. Воробкевич. Хоровий доробок митця становить понад 400 музичних творів, більшість з яких він написав на власні тексти. Зразки професійної національної музики створив І. Лавровський – автор багатьох хорів, пісень, музики до драматичних вистав. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи в живописі були К. Устиянович – “Бойківська пара”, “Шевченко на засланні”, Т. Копистинський – “Гуцул з Липовиці”, “В селянській хаті”. Наприкінці XIX століття розпочав творчий шлях відомий художник І. Труш. У його доробку є твори різних жанрів: побутові картини, пейзажі, портрети (портрет Л. Українки). Скульптуру презентували талановиті майстри П. Війтович (скульптурні групи львівського театру опери та балету), А. Попел, М. Паращук, (пам’ятник А. Міцкевичу) та інші. Перший в Україні професійний театр було створено 1864 р. в Галичині при товаристві “Руська бесіда». Він дістав назву “Руський народний театр”, його очолив О. Бачинський. Його репертуар складався з творів наддніпрянських та західноукраїнських письменників. |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ Затверджено України: навчально-методичний комплекс для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ /уклад. П. С. Гончарук, О.І. Путро, А. В. Святненко.... |
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліні "ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБЮНИЦТВА"... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Організація виробництва" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл., доцент... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “Облік в бюджетних установах... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Бухгалтерський облік і прийняття рішень у бюджетних організаціях” для студентів V курсу... |
Західнодонбаський інститут економіки і управління Кафедра економіки... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Основи регіональної промисловості" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з курсу «КРИМІНОЛОГІЯ» для студентів... Навчально-методичний комплекс з курсу «Кримінологія» для студентів юридичного факультету |
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "ОБЛІК У БАНКАХ" для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Облік у банках " / Укл к е н., доц І. В. Вишнякова. Павлоград, 2008 |
|
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ"... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Банківські операції" для студентів денної, вечірньої та заочної форм навчання / Укл к... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ для студентів усіх спеціальностей... Політологія. Суб`єкти політики та способи політичної діяльності [Текст]: Методичні рекомендації до вивчення розділу для студентів... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “ СТАТИСТИКА” для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Cтатистика” для студентів 2 курсу заочної форми навчання (Укл ст викладач кафедри прикладної... |
Навчально-методичний комплекс для студентів магістратури Київ Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Національної академії прокуратури України (протокол № від 2012 року) |