|
|
Скачати 1.55 Mb.
|
| Тема 5. Культура України в XIV – першій половині XVII століть Соціально-політична й культурна ситуація в литовсько-польську добу. У другій половині XIV століття більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства. Тут продовжували зберігатися звичаєві традиції, юридичні норми Русі, слов'янська мова, православна віра. З часом політичні обставини змінилися не на користь України. За Кревською унією (1385 р.) литовські й українські землі мали приєднатися до Польщі, католицька релігія ставала державною. Ця унія відкрила шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму, 1387 року Галичина повністю перейшла під владу Польщі, вводиться польське врядування й суди. Міста одержують Магдебурзьке право, але користуватися ним могли лише католики. Остаточне поневолення українського народу сталося після підписання Люблінської унії (1569 р.) і створення об’єднаної держави – Речі Посполитої. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування. Полонізації українських земель сприяла й українська шляхта. Сподіваючись отримати більше прав і привілей, вони почали переймати польські звичаї, побут, мову, католицьке віросповідання. 1375 року в Галичині засновано латинське архієпископство, котре незабаром було перетворене на латинську митрополію. Католицька церква провадила активну місіонерську діяльність через різні ордени: домініканський, францисканський, бернардинський. Складність церковного життя в Україні в цю добу пов’язана з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій освіченістю. Однак не лише православна, а й католицька церкви в Україні не здобула авторитету й почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих ієрархів церкви – це підірвало могутність католицької церкви. Реакцією на ці явища став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі й у польсько-литовській федеральній державі. Першими на терені України поширюються ідеї гусиства, чому сприяли зв’язки з Чехією: українці навчалися у Празькому університеті. Для України в гуситському русі важливі не лише релігійні, а й національні мотиви. На початку XV століття починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації. Впливи Реформації стають найбільш відчутними в 50-х роках XVI століття і хоча він не набув масштабів Західної Європи, її вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомим. На зміну Реформації прийшла контрреформація – реакція католицької церкви. У 1568р. в українських землях розпочав діяти орден єзуїтів. Він проводив місіонерську та педагогічну діяльність. Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії 1596р. – частина православного населення визнала зверхність католицького Риму. У XV–XVI століттях формується нова соціальна група – козацтво, яке згодом, у XVII–XVIII століттях перетворилося на визначальний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів. “Козак” тюркською мовою значить “вільний”. Майже до кінця XVI століття термін “козацтво” означав не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 році польський король видав універсал, про утворення найманого козацького формування. Цей документ юридично визнавав права, привілеї та обовязки козацтва як соціальної верстви. Засновнування першої Запорозької Січі пов'язують з Дмитром Вишневецьким, який заклав 1554 року замок за Дніпровськими порогами. У XVI – на початку XVII століття ідеї ренесансу (франц. Renaissance від лат. renascor – відроджуюсь) проникають в українську культуру. Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм. Гуманізм Відродження – це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлення всієї повноти величі людини, її здатність осягнути все багатство й різноманітність природи. Ренесансний гуманізм – це також нове вчення про людину, нова етика. Термін “гуманізм” походить від латинського humanus – людяний, людський. Характерною ознакою гуманізму є прагнення до людяності, створення гарних умов життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає розуміти свою роль у світі, смисл і мету свого життя. У Західній Європі доба Відродження повністю охоплює два століття – XV–XVI. Ренесанс в Україні мав своєрідний характер і як історичний етап він хронологічно не збігався з європейським. Освіта й книгодрукування в XIV-XVII століттях. Майже до середини XVI століття українські школи зберігали принципи шкільництва Київської Русі. Однак згодом їх рівень перестав задовольняти культурні потреби суспільства. Культурне піднесення, пов’язане з ренесансно-гуманістичною течією та загостренням релігійної боротьби, вплинуло на організацію шкільної справи та її спрямування. Створення католицьких, єзуїтських і протестантських шкіл дало освітнім діячам певний взірець тогочасної європейської освіти. Приміром, в Україні виникли нові школи, які не заперечуючи вітчизняних традицій, враховували вимоги часу. Острозька школа, що виникла 1578 року стала першим навчальним закладом нового типу. Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравали братства – національно-релігійні громадські організації православ-ного міщанства. Братства існували в багатьох містах, найвідоміші з них Львівське й Київське братства. Братства створювали школи, в яких вчилися представники всіх станів. У 1631 році визначний культурний діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 року була об’єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянській колегіум, що у майбутньому став провідним центром освіти та науки не тільки в Україні, а в усьому слов'янському світі. Для подальшого розвитку освіти велике значення мало винайдення книгодрукування. В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам’яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє (1556–1561 рр.). Перекладачами були – син протопопа з міста Сянока М. Василієвич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської. Поява друкованих книг пов’язана з іменем краківського міщанина Швайпольта Фіоля (1491 р.), а першим українсько-білоруським книгодрукарем вважається білорус Франциск Скорина, який почав видання книг у Празі, а продовжував його у Вільно (1525 р.). Хоча друкарська діяльність Скорини розгорнулася поза сучасними кордонами України, його видання були поширені серед українських читачів. У 1572 році росіянин І. Федоров (Федорович) заснував друкарню у Львові, де видав богослужбову книгу «Апостол» (1574 р.), перший східнослов’янський буквар (1574), буквар “Читанка” (1578 р.), славнозвісну “Острозьку Біблію” (1581 р.) та ін. У XVI–XVII століттях в Україні функціонувало 25 друкарень, 17 з яких видавало книги церковнослов’янською та українською мовами. У першій половині XVII століття провідне місце в книгодрукуванні переходить до Київської лаврської друкарні. На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Розвиток літератури Перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, Україна зближувалася з Західною Європою. Звідти йшли нові культурні впливи, якими захоплювалися верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилася з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація. Багато українців не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкували свої твори латинською та старопольською мовами. Приміром, у найстарішому Болонському університеті навчався Ю. Дрогобич-Котермак (бл. 1450-1494 рр.), став в університеті першим українцем – доктором медицини та доктором астрономії. 1483 року у Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга українського автора «Прогносична оцінка поточного 1483 року», автором якої був Ю. Котермак. Його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі. Інший славетний український поет-гуманіст – П. Процелер (Русин бл. 1470–1517 рр.), який вчився й викладав у Краківському університеті і якого вважають першим поетом-гуманістом України, хоча писав він латиною, 1509 року видав “Пісні Павла Русина з Кросно”. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви. До видатних українських гуманістів належить і С. Оріховський-Роксолан (1513–1566 рр.) – талановитий оратор, публіцист, історик, філософ, саме його вважають засновником полемічної літератури. Поряд з ним працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це І. Туробінський-Рутенець, Г. Чуй-Русин, Антонім. І. Туробінський-Рутенець зробив значний вклад у розвиток науки правознавства. Вірші Г. Чуя набули європейської слави. Одним із результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для всього населення. У другій половині XVI – на початку XVII століть, у зв’язку з наступом католицизму й насадженням Брестської унії найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури. Одним з перших значних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора й викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького “Ключ Царства небесного” та “Календар римський новий” (1587 р.). Видатними поле-містами того часу були Х. Філалет (“Апокрисис”), М. Смотрицький (“Тренос” з грецької “Плач”), Захарій Копистенський “Палінодія”), І. Вишенський (“Пісанія к утекшим от православноі віри єпископам”). Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Польсько-Литовського князівства, стало утвердження громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Освіта, література й видавнича справа в цю добу в Україні розвивалась на рівні європейського культурного процесу. Мистецькі здобутки українського Ренесансу. Архітектура XIV– середини XVI століть базувалася на традиціях давньоруської епохи. У цей час формується український стиль дерев’яних церков – трибанних і п’ятибанних. У XIV–XV століттях у містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль із елементами готичного й романського. Деякі церкви будувалися у вигляді фортеці. До наших днів збереглася Покровська церква-фортеця в с. Сутківцях (Хмельницька обл.) на Поділлі (XV ст.), яка була цілком придатна до оборони. У вигляді фортеці були збудовані й такі монастирі, як Дерманський, Уневський, Межирічанський та ін. Будуються замки й фортеці, в архітектурі яких втілюються елементи ренесансного стилю. Справжніми архітектурними перлинами України є замки в Камянці-Подільському, Меджибожі, Хотині, Олеську, Мукачевому та ін. В архітектурі другої половини XVI – на початку XVII століть, особливо у Львові, панував стиль Ренесансу. У цьому стилі у Львові збудовано будинок грецького купця й уславленого мецената Корнякта (архітектор П. Барбон). На замовлення православного Львівського братства в місті було зведено визначний архітектурний ансамбль. До нього увійшли Успенська церква (архітектори П. Римлянин і В. Капінос), Вежа Корнякта (П. Барбон) та каплиця Трьох святителів (А. Підлісний). У цих спорудах використано традиції української народної дерев’яної архітектури (трибанні церкви). У зовнішньому оформленні застосовано вишукані ренесансні форми. Архітекторами та будівельниками були переважно італійці: П. Італієць, Д. Римлянин, П. Барбоні. Відомі імена й українських митців: М. Люшня, Л. Пряшів, А. Прихильний. У XIV–XV столітті в духовному житті України зростає значення іконостасу. На той час уже відійшла в минуле техніка мозаїки, а фрескові розписи були доступні далеко не всім церквам. На зміну їм приходить іконостас – особлива перегородка, що закриває вівтарну частину храму і складається з кількох рядів ікон. У цей період українське мистецтво іконопису стверджується як суто національне явище, не подібне до аналогічного мистецтва інших країн східного обряду. Ікони стали неодмінним атрибутом життя всіх верств суспільства. Справжнім шедевром українського мистецтва початку XVII століття, пройнятими ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні двох львівських іконостасів брали участь видатні українські майстри Л. Пухало та Ф. Сенькович. В українському малярстві виникають нові жанри – портрет і історичний живопис. Основою музичної культури залишалася усна народна творчість. Пісенна творчість досягла вершин у новому епічному жанрі – думах. Українські думи виникли в козацькому середовищі XV–XVI століть як художнє відображення героїко-патріотичних устремлінь поневоленого народу. Виконували ці твори кобзарі. Поширеними народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, в Карпатах – трембіта. При церквах і монастирях, маєтках магнатів, у братських школах існували хорові капели. До XVI століття церковний хор був одноголосним, із XVI століття церковний спів стає багатоголосним або партесним (з лат. patrio – голоси, партія для окремих голосів). Партесний спів набув поширення в практиці церковних хорів завдяки діяльності братських шкіл – Острозькій, Львівській, Київській, Луцькій та ін. Обов’язковим предметом для вивчення в школах були спів і музична грамота, в яких готували кваліфікованих регентів, співаків, учителів музики. У цей час зароджується театральне мистецтво, з’являються віршовані шкільні драми з режисурою, декораціями та костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети. Формується такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедії на побутові теми. З XVII століття з’являється вертеп – лялькові театральні вистави з різдвяним сюжетом. Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору). Отже, українська культура, зазнавши свіжого повітря європейського Ренесансу, розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за козацько-гетьманської доби. Тема 6. Українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина XVII – кінець XVIII століть) Умови та тенденції розвитку української культури козацької доби. На культурному розвитку цього періоду позначилися тенденції як Київської Русі, так і зародження нових ідей та явищ, співзвучних західноєвропейським. У цей час на Європейському континенті відбувалося активне становлення національних держав. Провідне місце серед них посідала Італія, Іспанія, Нідерланди та Франція. Внаслідок буржуазних революцій, промислових переворотів, соціальних потрясінь, зазнали змін усі галузі культурного життя. За добу Просвітництва на зміну теологічному світобаченню прийшло раціональне розуміння світу. В окреслених хронологічних межах духовний розвиток українського народу відбувався за нових історичних реалій, зумовлених національно-визвольною війною у середині XVII століття і створенням Козацької республіки. Потужний вплив козацтва – провідної верстви новоствореної держави – став визначальним чинником розвитку культури й мистецтва. Утвердженню ідеї національного державотворення були підпорядковані всі культурно-мистецькі вияви періоду Хмельниччини і Гетьманщини. Хоча Гетьманщина охоплювалп тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної свідомості. Динамічний злет, що розпочався за доби Хмельниччини, змінився періодом Руїни (60-80-і роки XVII ст.). Суспіль-ство переживає певне розчарування в козацтві як надійній опорі національного поступу через постійні свари між козацькими ватажками, нездатність гетьманів проводити самостійну політику, підтримку деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Всередині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату в українському суспільстві, призводило до дезорганізації культурного руху. На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови розвитку культури були ще гіршими. Зрештою вони майже повністю втратили імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля й Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 року мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак уже 1699 року скасовується остаточно. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців. У другій половині XVII століття в Україні поширюється стиль бароко (від італ. barocco – химерний). Українське бароко поєднувало традиції народного мистецтва з характерними ознаками європейського бароко і як виразник нових художньо-світоглядних настанов мало специфічні художні вияви. Українському бароко притаманні демократичні засади, що ґрунтувалися на ідеалах православних братств, патріотичного руху всіх верств українства загалом. В Україні цей стиль був просякнутий пафосом героїки й урочистого утвердження ідеалу світла як основи світобудови. Бароко став першим універсальним художнім напрямом, що поширився в усіх видах мистецтва – поетичному, образотворчому, музичному, театральному. Нові процеси в духовному житті: реформування освіти, книгодрукування і книгорозповсюдження. За рівнем освіченості український народ за козацько-гетьманської доби піднявся на один щабель з розвиненими країнами Західної Європи. Головним осередком культурного життя залишався Київ зі славнозвісною Києво-Могилянською академією (1701 р.). Вона давала повний курс навчання від граматичних класів до філософії та богослов'я. Тут працювали такі видатні діячі культури, як І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський. В Академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й з Росії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногорії, Греції. Вчилися діти всіх станів: від аристократів до дітей простих козаків і селян. Навчання й виховання в ній ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму та просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. У другій половині XVIII століття Академія заходами Катерини II поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва. На Лівобережжі близьку до вищої освіти давали колегії, які було засновано в трьох містах: Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії. Усі три заклади також було реформовано на духовні семінарії. Централізаторська політика Катерини II поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було відкрито народні училища, що всупереч своїй назві мали замкнений становий характер та обмежену кількість учнів. Достатньо високою була грамотність серед запорозьких козаків. На землях Війська Запорозького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські й церковнопарафіяльні. На західноукраїнських землях уже 1661 року було засновано Львівський університет, але він став центром полонізації західноукраїнського населення. Єзуїтські та уніатські колегії продов-жували діяти в найбільших містах Правобережжя та Західної України. У другій половині XVIII століття з’являються нові навчальні заклади – гімназії: у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання й виховання в них мало пропольське ідеологічне спрямування. Книгодрукування сприяло зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Лаврська друкарня другої половини XVII соліття є головним видавничим осередком в Україні. Це період вільного її життя, коли вона друкувала всі книжки, які тільки вважала за корисні й потрібні. Тематика видань відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Після приєднання української церкви (1686 р.) до московського патріархату розпочинається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд забороняє лаврській та чернігівській друкарням видавати книги українською мовою, на друкування будь-якої книги потрібен був дозвіл патріарха, вводяться цензурні обмеження. Після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) книгодрукування українською мовою занепало. Більшість видавничих осередків кінця XVIII століття не заслуговують назви українських не за мовою, не за тематикою видань. Водночас відбувається часткове розширення видавничої діяльності друкарень, збільшується кількість світських наукових праць, посібників. Специфіка українського бароко в літературі, музиці, театрі. Суспільно-політичні події середини – другої половини XVII століття обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII століття. Література другої половини XVII–XVIII століть продовжує розвивати традиції давнього пись-менства, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, частково полемічної прози. Водночас зароджуються й досягають вершин нові жанри – мемуарно-історична проза, сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства. Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи – бароко з його витонченою алегоричністю та контрастністю образів, тяжінням до пишності. У літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає світського змісту. Переважна частина літературних творів анонімна, збереглася в рукописах і рукописних списках без імені автора. Небагато авторів називали своє ім’я. Утвердилися як творчі особистості такі письменники-професіонали: Л. Баранович, І. Галятовський, Ф. Прокопович, Д. Туптало (Ростовський), В. Григорович-Барський та ін. Найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті XVIII століття був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник – Григорій Сковорода (1722–1794 рр). Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них – філософські трактати (“Потоп зміїний”, “Вхідні двері до християнської доброчинності”), байки “Харківські байки”), поезії (збірка “Сад божественних пісень”). Визначними літературними творами, які вперше з’явилися наприкінці XVII століття, були, так звані, козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру зай-мають літопис Самовидця, літописи Г. Грабянки і С. Величка. Автори літописів аналізували події Визвольної війни та періоду “руїни”, витворювали оригінальні концепції української історії. Друга половина XVII–XVIII століть – один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув народний фольклор, і на середину XVIII століття сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу. Вершини свого розвитку досяг музичний епос – думи, історичні, соціально-побутові пісні. Народ опоетизовував героїчні сторінки вітчизняної історії, образи реальних історичних осіб – гетьманів, козацьких ватажків, народних месників (думи “Про Хмельницького і Барабаша”, “Про корсунську перемогу”, пісні “Засвіт встали козаченьки”, “Ой на горі та женці жнуть”, “Ой, Богдане, батьку Хмелю”). У професійній музиці яскраво втілився стиль бароко, а з другої половини XVIII століття – і стиль класицизму. Поступово в музичному побуті зароджувалися світські вокальні жанри – канти, псалми. За змістом канти можна поділити на філософські, урочисті (панегіричні), ліричні, жанрово-сатиричні. Поширюються пісні-романси. Цей вокальний жанр має фольклорне коріння. Розвиток пісні-романсу пов'язаний із творчістю багатьох композиторів – професіоналів та аматорів. Одне з провідних місць у цій царині музичної творчості належить Г. Сковороді. З його музичної спадщини збереглися канти “Пастирі милі”, “Ангели, знижайтеся”, збірка “Сад божественних пісень”. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла вершин у творчості М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. Спадщина М. Березовського: опера “Демосфен”, соната для скрипки і чембало, четверта частина літургії “Вірую”. В історію світової музики Б. Бортнянський увійшов як реформатор церковного співу, він створив понад 100 хорових творів. У доробку А. Веделя – близько 30 хорових концертів, серед них – “Доколе, Господи…”, частини з “Літургії”, “Всенощна”. Традиція навчання музики, яка спочатку зосереджувалася у братських школах, згодом поширилася на інші заклади: Києво-Могилянську академію, колегіуми. Відомим осередком спеціальної музичної освіти була Глухівська музична школа, відкрита 1738 року. У ній викладали нотну грамоту, хоровий спів, гру на музичних інструментах – скрипці, гуслях, бандурі. На цей період припадає розвиток українського шкільного театру. До репертуару включали різдвяні й великодні драми, п’єси морального та історичного змісту. Початки драматичного театру зародилися в гетьманській столиці Глухові. Тут діяла акторська трупа гетьмана К. Розумовського. Першою виставою в гетьманському палаці була комічна опера “Ізюмський ярмарок”, поставлена французькою мовою (1751). Ставилися комедії Мольєра, опери італійських авторів. Це була спроба створення придворного театру. Еволюція образотворчого мистецтва й архітектури. Яскраво стиль українського бароко виявився в архітектурі. Його характерні ознаки: багатство та пластичність форм, світлі потиньковані стіни, застосування декоративних деталей, ліпних орнаментів, церковних бань цибулястої та грушоподібної форм. Провідним типом споруд стає, так званий, козацький собор – пятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це – Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський – у Видубицькому монастирі. У стилі козацького бароко зводилися світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, приватні будинки старшин і церковних ієрархів. До наших днів дійшла їх мізерна частина (у Києві, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові), оскільки козацьке бароко було затавроване як “мазепинський стиль” і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Україна мала своїх видатних архітекторів. Увійшли в історію імена С. Ковніра – творця так званого Ковнірівського корпусу та дзвіниць на Дальніх та Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловського палацу у Києві, Троїцької церкви в Китаївській пустині; І. Григоровича-Барського – автора Покровської церкви та церкви Миколи Набережного в Києві, архітектурно-скульптурний фонтан “Самсон”. Залишили слід в Україні іноземні зодчі: німець Й. Шедель – автор найкращих споруд барокового стилю: дзвіниць Києво-Печерської лаври та Софійського собору, брами Заборовського; італієць Б. Растреллі, за проектами якого збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. На західноукраїнських землях, які перебували у складі Речі Посполитої закріпилися художні традиції, пов’язані з католицькою церквою. У Галичині збереглося чимало споруд у стилі пізнього європейського, зокрема польського бароко. Серед кращих споруд – Домініканський костел у Львові, збудований за проектом Я. де Вітте; собор Святого Юра, ратуші в м. Бучач – автор Б. Меретин. До визначних пам’яток культури належить величний ансамбль Почаївської лаври, збудованої за проектом німецького архітектора Г. Гофмана. Головним напрямом розвитку української скульптури залишається вироблена від початку XVII століття система оздоблення комплексів іконостасів. Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні у XVIII столітті пов'язаний з діяльністю майстрів І. Равича й С. Шалматова. Найвідомішим майстром цієї доби є І. Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша у Бучачі. Розвивається монументальний і станковий живопис. Монументальний живопис переважно пов'язаний із розписом культових споруд. Над живописом стін та іконостасів Києво-Печерської лаври працювали у XVIII столітті майстри лаврської школи, з-поміж яких уславився Аліпій Галик. У станковому живописі провідну роль продовжував відігравати іконопис. Видатними іконописцями були західноукраїнські художники Іван Руткович та Йов Кондзелевич. Подальшого розвитку набувають портретний живопис, народні картини. Найвидатнішими майстрами українського класичного живопису XVIII століття були Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко. Період XVII–XVIII століть – це час, що вмістив у собі кілька історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення – в культурному відношенні був надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, з’явилася архітектура, що не поступалася світовим зразкам. Література виробила ті форми й стильові засоби, на які змогла опертися українська література нових часів. |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ Затверджено України: навчально-методичний комплекс для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ /уклад. П. С. Гончарук, О.І. Путро, А. В. Святненко.... |
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліні "ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБЮНИЦТВА"... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Організація виробництва" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл., доцент... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “Облік в бюджетних установах... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Бухгалтерський облік і прийняття рішень у бюджетних організаціях” для студентів V курсу... |
Західнодонбаський інститут економіки і управління Кафедра економіки... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Основи регіональної промисловості" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з курсу «КРИМІНОЛОГІЯ» для студентів... Навчально-методичний комплекс з курсу «Кримінологія» для студентів юридичного факультету |
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "ОБЛІК У БАНКАХ" для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Облік у банках " / Укл к е н., доц І. В. Вишнякова. Павлоград, 2008 |
|
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ"... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Банківські операції" для студентів денної, вечірньої та заочної форм навчання / Укл к... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ для студентів усіх спеціальностей... Політологія. Суб`єкти політики та способи політичної діяльності [Текст]: Методичні рекомендації до вивчення розділу для студентів... |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “ СТАТИСТИКА” для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Cтатистика” для студентів 2 курсу заочної форми навчання (Укл ст викладач кафедри прикладної... |
Навчально-методичний комплекс для студентів магістратури Київ Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Національної академії прокуратури України (протокол № від 2012 року) |