ПРОБЛЕМИ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

УДК 811.161.2’373.(477.83)

К 73
Віра КОТОВИЧ
ОЙКОНІМИ БОЙКІВЩИНИ:

ЛІНГВІСТИКА І КРАЄЗНАВСТВО
У статті здійснено семантико-словотвірний аналіз п’яти посесивних ойконімів Бойківщини – Бориня, Бітля, Радче, Самбір, Урич; обґрунтовано хибність трактування походження назв поселень методом народної етимології. Доведено, що названі ойконіми є давньоукраїнськими за походженням, на що вказує ойконімотвірна модель, у межах якої репрезентовані вони та їхні антропоніми-етимони.

Ключові слова: Бойківщина, ойконім, антропонім, принцип номінації, народна етимологія.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Власні особові назви у лексичному складі мови не лише кількісно переважають загальні, але й несуть у собі вагому лінгвокультурну інформацію, тому й потребують прискіпливішої уваги та ретельнішого вивчення з боку лінгвістів. “Власні назви, – стверджує О.Суперанська, – неможливо відірвати від мови, яка їх творить та живить. Їхнє відмежування від інших слів починається з того, що пишуться вони з великої літери, а далі виявляється в особливостях відмінювання, словотворення, наголошування” [9, 5]. Вони постійно взаємодіють з усією мовною системою, але, як каже В.Бланар, завжди намагаються відмежуватися, відштовхнутися, звільнитися від її впливу [18, 199]. Д.Бучко наголошує, що оніми починають вживатися в мові значно пізніше, ніж апелятиви, тому серед власних назв є менше етимологічно незрозумілих слів, аніж серед назв загальних. Якщо людина іменує якийсь географічний об’єкт, то таке

© Котович Віра, 2011

іменування спочатку прозоре і лише згодом може стати затемненим чи навіть цілком неясним.“Причиною цього, – зазначає вчений, – є, по-перше, втрата мотивів первісної номінації конкретних об’єктів, наприклад, ойконімів; по-друге, окремі назви поселень у процесі їхнього функціонування під впливом народноетимологічних асоціацій зазнають суттєвих фонетичних і морфолого-словотвірних змін аж до невпізнання у порівнянні з їхнім первісним звучанням і формою” [2, 43]. Так оніми стають предметом дослідження ономастики – галузі науки, що вивчає власні назви, їхнє функціонування у мові та суспільстві, закономірності творення, розвитку й різноманітних перетворень.

У власній назві закодована пам’ять століть, у ній закладена така важлива інформація, дешифрування якої вимагає залучення як лінгвальних, так і екстралінгвальних чинників, що й зумовлює актуальність нашої статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Сьогодні вже мало говорити про ономастику як таку. Необхідно виявляти і всебічно досліджувати ті ономастичні проблеми, що гарантують багатогранність поглядів на предмет дослідження, забезпечують глибоке проникнення в суть явищ, збагачують не лише науку, але й кожного, для кого важить безпосередній зв’язок з духовною культурою народу. У цьому аспекті незаперечною є думка М.Худаша, що науковці-ономасти просто зобов’язані відповідно реагувати “на появу друком дилетантських любительських етимологій ойконімів, основаних на фантастичних народно-етимологічних домислах, які вводять в оману широке коло необізнаних з основами ономастики читачів, чим завдають науці чималої шкоди” [15, 6 – 7].

Основна відмінність між трактуванням походження ойконіма лінгвістом і краєзнавцем полягає в тому, що перші оперують науковими законами, а другі, як правило, – матеріалом, зібраним в експедиціях. Дослідники-аматори часто беруть до уваги лише зовнішню подібність слів – оніма та апелятива. Так з’являються версії, у яких знехтувано об’єктивні мовні фактори та внутрішні закони словотворення.

До хибних висновків спричиняються і такі дослідження, які відбивають лише синхронний стан ономастичної системи. Синхронія – це тільки один зріз, що показує системність сучасних власних назв, їхній взаємозв’язок та взаємозумовленість. Вона нічого не каже про те, як, коли і чому склалася та чи та іменна система, яких змін вона зазнала у процесі розвитку. Ономастичний матеріал вимагає історичного пояснення, причому історичного як з погляду лінгвістики, так і з погляду самої історії. В іншому випадку багато чого в ньому залишиться незрозумілим.

Наукове вивчення ойконімії Бойківського краю розпочалося ще на початку минулого століття. І якщо у своїх “Причинках до української ономастики” І.Франко [11] лише розглянув антропоніми регіону та їхній прямий зв’язок з давніми дворищами, то безпосередньо аналіз багатьох назв населених пунктів здійснив Я.Рудницький, опублікувавши 1939 р. працю “Nazwy geograficzne Bojkowszczyzny” [19]. Попри ойконіми, учений проаналізував також цілу низку гідронімів та оронімів краю, презентуючи таким способом не лише сучасну, але й прадавню онімну систему Бойківської землі.

Серед робіт, присвячених ойконімам Бойківщини, належне місце посідає стаття Г.Шила “Топонімічні назви північних районів колишньої Дрогобицької області” [17]. І хоча об’єктом наукового зацікавлення професора була в основному діалектна апелятивна, а не онімна лексика, робота й понині не втратила своєї актуальності.

Значну частину назв поселень досліджуваної території проаналізовано в кандидатській дисертації Є.Черняхівської “Топонімія Львівщини” [16]. На жаль, робота дослідниці не увінчалася виданням ономастичного словника чи тих численних карт, що стали вагомим додатком до її роботи і проілюстрували локалізацію окремих моделей ойконімів на теренах Львівщини.

На сьогодні найповніше опрацьовано ойконімію Карпат та Прикарпаття (а серед них і Бойківщини) у чотирьох фундаментальних монографіях М.Худаша (перша з них – у співавторстві з М.Демчук) [12 – 15]. Учений висловив свої погляди на стан розвитку української ойконімії, шляхи її творення, рівень дослідження та актуальність вивчення, слушно зауваживши, що в аналізі ойконімів виняткове значення має проблема їх класифікації та етимологізації. “Однак відсутність досконалої класифікаційної схеми слов’янських ойконімів, – додає дослідник, – не єдина невирішена проблема слов’янської топоніміки. Вона безпосередньо діалектично пов’язана з більш складною проблемою, яка навряд чи скоро або й взагалі буде колись позитивно остаточно вирішена. Маємо на увазі перманентну проблему так званих “темних” ойконімів. Адже, незалежно від того, в які класифікаційні схеми вкладати ойконіми при етимологічно-генетичному принципі їх аналізу, вони завжди будуть ділитися на етимологічно ясні і неясні” [12, 5].

Цю думку підтвердив і польський вчений В.Макарський у роботі “Nazwy miejscowości dawnej ziemi Рrzemyskiej” [VII]; здійснивши аналіз ойконімів колишнього Перемишльського князівства, а отже, і частини назв поселень досліджуваного нами регіону, він підійшов до трактування окремих назв дещо по-іншому, не претендуючи, однак, на “істину в останній інстанції”.

Мета нашої статті – простежити на прикладах окремих ойконімів Бойківщини, як зовнішня подібність між онімом і апелятивом веде до виникнення легенди або витворення народноетимологічної версії, і як розуміння принципів номінації, способів, мотивів та засобів творення власної назви спростовує такі легенди та версії.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У своїй розвідці обмежимося однією з найдавніших ойконімотвірних моделей – утвореннями на -*jь (-*jа, -*jе) та доведемо, що здобутки сучасної ономастики спростовують народноетимологічні краєзнавчі версії.

На 1434 рік припадає перша писемна згадка про поселення Бориня (смт. Турк., Льв.): Borynia [VI, Х, 377]; 1565 р.: Borinia [IІ, 289]; 1785 – 1788 рр.: Borynia [II, 38]. Краєзнавець П.Зборовський, упорядник збірника “Топоніміка Турківщини”, наводить декілька народноетимологічних версій походження ойконіма: від бір, бори, “густі ліси”; від боротися “як наслідок боротьби з монголо-татарами”; від борія “місце компактного проживання вепрів, які бори риють”; від борила – з волоської “галявина” [10, 15]. Зрозуміло, що жодна з цих версій не є науково прийнятною, бо сама структура власної назви поселення вказує на те, що ойконім Бориня – відантропонімне, а не відапелятивне утворення.

Номінація цього географічного об’єкта здійснювалася через відображення в назві особового імені його власника чи засновника. Використання такого принципу номінації поселень передбачає безпосередню участь особи у вираженні відношення “об’єкт – людина”. Основним способом реалізації цього принципу номінації та прямої участі особи в називанні об’єкта є посесивність, а найдавнішими засобами вираження посесивності в українській ойконімії здавна був суфікс -*jь та його родові варіанти -*j-е, -*j-а. Словотвірний архетип на -*jь сягає корінням племінного співжиття слов’ян праслов’янської епохи, формування якого розпочалося у праіндоєвропейську добу. Сліди назв на -*jь збереглися з VI – VII ст. [4, 101 – 102]. Продуктивність топонімотвірного форманта -*jь була характерна для племінного та ранньофеодального періодів, а у ХІІ – ХІІІ ст. цей формант уже перестав виконувати топонімотвірну роль [6, 3]. У хронологічному відношенні суфікс -*jь утратив свою продуктивність після зникнення -*j- у зв’язку з розвитком кореляції палатальності, тобто після першої палаталізації задньоязикових приголосних і, зокрема, після зникнення редукованих голосних у слабкій позиції [1, 188 – 200].

У праслов’янській епосі бере свій початок і модель на -ов (>-ів), а її експансивність, як підкреслював С.Роспонд, зростає у ХІІ ст. і пізніше, коли посесивні назви на -*jь починають відмирати [7, 83]. Втрата суфікса -*jь на означення присвійності дуже часто стає причиною втрати мотивованості назви. Утворену прогалину дослідники-аматори і намагаються заповнити народними етимологіями. Хоча Бориня вперше зафіксована писемними джерелами щойно у ХV ст., поселення було засновано набагато раніше, бо ойконім утворено за допомогою архаїчного суфікса -*j-а від особової назви Боринъ. Первісне значення: “Боринья (оселя, осада тощо)”. Особова назва Боринъ [III, 23], що вказує на ім’я засновника чи власника давньої оселі, могла бути як усіченням слов’янського імені-композита з препозитивним компонентом Бор[и]- типу *Борин[ѣгъ], так і похідним суфіксальним утворенням на -инъ від особової назви Боръ < Боривой, Боригнѣвъ, Бориславъ [III, 22].

Виняткове значення для встановлення етимології ойконімів та для визначення способів і засобів номінації назв поселень мають їхні найдавніші фіксації у давніх документах. Показовим у цьому плані є ойконім Бітля (с., Турк., Льв.). У названому вище краєзнавчому збірнику зазначено: “Перша писемна згадка датована 1682 роком. Спочатку село називалось Ягнатовиць, від імені засновника Ігнат. З часом тут було налагоджене виробництво бутлів і село стало називатися Бутля (бутля – столітрова ялинова бочка). Згодом ця назва трансформувалася у Бітля. Через село протікає річка Бітлянка і її допливи Ігнатіський потік та Полянський потік” [10, 18].

Як бачимо, інформацію не супроводжує посилання на першоджерела. Однак у відомих нам архівних документах назву поселення вперше зафіксовано 1397 р.: Butomla [IХ, VI, 1616]; 1665 р.: in villa Butla [VII, 50]; 1892 р.: Bitl’a [V, 151]. Фіксація ойконіма у латиномовному документі ХІV ст. однозначно вказує на те, що він є відантропонімного, а не відапелятивного походження. Варіант назви Butomla з епентетичним -л- свідчить, що вона утворена за допомогою архаїчного суфікса -*j-а від антропоніма *Бутом, яке є усіченим варіантом якогось давньоукраїнського (давньослов’янського) імені.

За аналогічним принципом номіновано й ойконім Радич (с., Турк., Льв.), кваліфіковане народною етимологією як “труднодоступне, важке для проживання місце, де люди давали і дають собі раду” [10, 73].

Перша писемна згадка про поселення припадає на 1561 р.: Radycz [VI, ХV, 420]; 1785 – 1788 рр.: Radycz [II, 254]. Однак лінгвістичний аналіз назви дає підстави припустити, що заснування цього поселення також сягає ще давньоукраїнських часів, бо за структурою це – посесив на -*jь від особової назви Радикъ з первісним значенням: “Радич (двір, маєток тощо)”. Особова назва Радикъ [III, 162]; [IV, 388], зафіксована іменословами М.Морошкіна та Н.Тупікова, – утворення з суфіксом -ик від особової назви Радъ, що виникла шляхом усічення слов’янських автохтонних особових власних імен-композитів на кшталт Радивой, Радиградъ, Радимилъ [III, 162], Bohurad [VIII, 83].

У наукових колах давно вже не виникає сумнівів щодо походження ойконіма Самбір, перша писемна згадка про який припадає на 1390 р.: Sambor Nova Olim Pohonicz [VI, VI, 2]; 1430 р.: Sambor [VI, V, 61]; 1589 р.: Sambor [Х, ХVІІІ/1, 9]; 1785 – 1788 рр.: Sambor [II, 269]. Однак окремі краєзнавчі праці й досі рясніють переказами легенд та різних домислів. Процитуємо хоча б авторів краєзнавчого нарису “Cамбір і Самбірщина” [5]: “Саме дрімучі ліси, на думку багатьох дослідників, й дали назву містові – Самбір, тобто сам бір (ліс) (А.Добрянський, І.Будзиновський та ін.), але існує багато інших версій походження назви нашого міста. І.Ступницький думав, що вона походить від племені Саборів, які нібито мешкали на цій території у ІV ст. до н.е. В.Площанський та А.Петрушевич стверджували, що назва міста, яка складається з двох частин – сам і бір, означає собор, тобто собраніє. За етимологічним значенням слова Самбір вони зробили висновок, що спочатку місто стояло на злитті, собранії двох потоків чи рік (справді, на околиці Старого Самбора, “правдивого Самбора”, у Дністер вливається річка Яблінка). Також є версія, що місто могло отримати свою назву від церковного храмового свята Собора Пресвятої Богородиці. Деякі польські лінгвісти виводили назву Самбора від імені одного з князів Гданського Помор’я ХІІІ ст. М.Скорик вважав, що назва міста Самбора походить від верби-самбірки з червоним пруттям, яка в минулому росла по берегах Дністра у великій кількості” [5, 10].

Ономасти однозначно доводять, що ойконім Самбір – посесив на -*jь від особової назви Самборъ [II, 171] з первісним значенням: “Самборь (двір, маєток тощо)”. О.Купчинський у роботі “Двочленні географічні назви України на -*jь (Матеріали до українського топонімічного словника)” [4] наводить давні фіксації шести об’єктів з такою назвою: крім бойківських двох Самборів (Самбір та Старий Самбір), два Самбори сучасної Сумської області (Великий Самбір і Малий Самбір), річка Самбір, л. пр. Ромена, п. пр. Сули, та болото Самбір біля Конотопу на Полтавщині. Слов’янське автохтонне особове власне ім’я-композит Самборъ зафіксовано відомим іменословом М.Морошкіна [ІII], тож його не доводиться реконструювати, як, до прикладу, особову назву Дорогобит, що лежить в основі ойконіма Дрогобич, але не засвідчена у відомих ономастиконах.

Ще один бойківський ойконім Урич, зафіксований у відомих архівних документах 1565 р.: w Vrzeczu [I, ІІ, 42]; 1648 р.: Urycze [VI, ХХІ, 10]; 1785 – 1788 рр.: Urycz [II, 280], трактується по-різному на сторінках того самого видання. Ідеться про ґрунтовну працю Інституту народознавства НАН України “Сколівщина” [8].

М.Рожко, автор розвідки “Тустань. Державний історико-культурний заповідник”, трактуючи походження назви поселення Урич, спирається, очевидно, на працю Я.Рудницького і вказує, що “за давньою польською орфографією наше Уріч (“у ріки”, “над рікою”) передавалося з ХVІ ст. як Uzycz, з чого в офіційних текстах всюди закріпилася назва Урич, байдуже, що така назва неясна і що народ іншої, як Уріч, не знає” [8, 45].

Однак далі у цій же колективній праці проф. М.Худаш зазначає, що Я.Рудницький справді виводив назву Урич від топографічного визначення “у ріки”, згідно з чим виходить, що це село було так назване за своїм розташуванням, тобто в значенні “біля ріки”. Проте цю етимологію, каже він, не можна прийняти навіть як вірогідну; сполучення “у ріки” – це явний синтаксичний полонізм (польське “u żeki”), що українській мові, в тому числі й бойківському говору, абсолютно не властивий. Польському вислову “u żeki” в українській мові, як правило, відповідає вислів “біля ріки”, “коло ріки” або “при ріці”, а не “у ріки”. Вважати ж назву Урич польською за походженням немає жодних підстав. До того ж і назва ця звучить Урич, а не Уріч, як повинна б звучати, коли б походила від сполучення “у ріки” [8, 120].

Тож Урич, як і вище проаналізовані нами ойконіми, – посесив на -*jь від особової назви Урикъ з первісним значенням: “Урич (двір, маєток тощо)”. Щодо особової назви Урик, то, як припускає М.Худаш, – це може бути вторинне скорочене утворення з усіченим початковим гортанним приголосним г- вихідного зменшеного суфіксального народного імені Гурик, утвореного від церковно-християнського канонічного імені Гурій [8, 121].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Ми розглянули лише п’ять бойківських ойконімів, в аналізі яких можна припуститися помилки, якщо брати до уваги лише зовнішню подібність оніма та апелятива. Усі проаналізовані нами назви поселень – архаїчні посесивні деривати на -*jь (-*jа), що в своїх основах репрезентують слов’янські автохтонні особові власні імена-композити, відкомпозитні деривати або ж церковно-християнські власні імена. Ключ до розуміння походження ойконіма ховається в словотворі, а не в семантиці. Ця думка, сформульована колись проф. Ю.Карпенком, стала аксіомою для ономастів. Словотвірні студії не заперечують семантичних, встановлюється лише відповідна ієрархія. Словотвір відбиває передусім загальні властивості, а семантика – індивідуальні. Отож, необхідною умовою успішних семантичних студій є їх попереднє словотворче вивчення. Неврахування цього призводило в минулому до серйозних помилок. І навпаки, успіхи сучасної української ономастики значною мірою зумовлені переакцентуванням уваги дослідників з коренів власних назв на їх будову. Встановленення словотвірної будови власної назви значно полегшує прочитання її семантики [3, 43]. На жаль, деякі краєзнавчі та навіть науково-популярні видання і далі рясніють нерозумінням цього.
Джерела і література

І. Жерела до історії України-Руси. – Л., 1885 – 1903. – Т. 1 – 7.

ІІ. Йосифінська (1785 – 1788) і Францисканська (1819 – 1820) метрики (Перші поземельні кадастри Галичини. Покажчик населених пунктів). – К. : Наук. думка, 1965. – 354 с.

ІІІ. Морошкин М. Я. Словянський именослов или собрание славянских личных имëн в алфавитном порядке. – СПб., 1867. – 108 с.

ІV. Тупиков Н. М. Словарь древнерусских личных собственных имён // Записки отделения русской и славянской археологии русского археологического общества. – СПб., 1903. – Т. 6. – С. 58 – 913.

V. Шематизмъ всего крила греко-католического єпархій соєдиненыхъ Перемыской, Самборской и Сяноцкой. – Перемышль, 1892.

VI. Akta grodzkie i ziemskie czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1868 – 1935. – T. 1 – 25.

VII. Mаkаrski W. Nazwy miejscowości dawnej ziemi Przemyskiej. – Lublin : Towarzystwo Naukowe Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, 1999. – 429 s.

VIII. Svoboda J. Staročeská osobni jména a naše prijmeni. – Praha : Nakladatelstvi ČSAN, 1964. – 317 s.

ІХ. Zbiór dokumentów małopolskich. – Wrocław etc., 1965 – 1976. – Cz.1 – 8.

Х. Źródła dźiejowe. – Warzsawa, 1902 . – T. XVIII, cz. 1.

1. 
   Бучко Д., Бучко Г. Особливості номінації поселень давньої Дрогобиччини (на матеріалі адміністративно-територіального устрою України за 1987 р.) // Рідне слово в етнокультурному вимірі. – Дрогобич : Посвіт, 2009. – С. 28 – 36.
   
2. 
   Бучко Д. Основні принципи і способи номінації поселень у Галицькій землі (за даними реєстру поселень 1670 р.) / Українська мова. – 2009. – № 4. – С. 42 – 51.
   
3. 
   Карпенко Ю. О. Топонімія Буковини. – К. : Наук. думка, 1973. – 280 с.
   
4. 
   Купчинський О. А. Двочленні географічні назви України на *-jь (Матеріали до українського топонімічного словника) // Питання історії української мови. – К. : Наук. думка, 1970. – С. 101 – 129.
   
5. 
   Машура Г.М., Каднічанський Д.А., Каднічанський А.Г., Козар О.П. Самбір і Самбірщина. – Дрогобич : Коло, 2005. – 288 с.
   
6. 
   Радьо Л. Н. Ойконіми України на -*jь(-*jа, -*jе) у Х – ХХ ст. : Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Івано-Франківськ, 2004. – 18 с.
   
7. 
   Роспонд С. Структура и стратиграфия древнерусских топонимов // Восточнославянская ономастика. – М. : Наука, 1972.
   
8. 
   Сколівщина / наук. ред. С.Павлюк. – Л. : Інститут народознавства НАН України, 1996. – 302 с.
   
9. 
   Суперанская А.В. Ономастика начала ХХІ века / Отв. ред. Н.В.Васильева. – М. : Институт языкознания РАН, 2008. – 80 с.
   
10. 
    Топоніміка Турківщини / упор. Зборовський П. – Л. : Камула, 2004. – 258 с.
    
11. 
    Франко І.Я. Причинки до української ономастики // Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К. : Наук. думка, 1982. – Т. 36. – С. 391 – 427.
    
12. 
    Худаш М. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (відапелятивні утворення). – Л. : Інст. народознавства НАН України, 2006. – 451 с.
    
13. 
    Худаш М. Л. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від відапелятивних антропонімів). – К. : Л. : Інст. народознавства НАН України, 2004. – 536 с.
    
14. 
    Худаш М. Л. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від слов’яських автохтонних відкомпозитних скорочених особових власних імен). – К. : Наук. думка, 1995. – 362 с.
    
15. 
    Худаш М. Л., Демчук М. О. Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення). – К. : Наук. думка, 1991. – 268 с.
    
16. 
    Черняхівська Є. М. Топонімія Львівщини : Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Л., 1966. – 19 с.
    
17. 
    Шило Г. Ф. Топонімічні назви північних районів колишньої Дрогобицької області // Тези доповідей III-ої звітної наукової конференції ДПІ. – Дрогобич, 1961. – С. 156.
    
18. 
    Blanár V. Teória vlasného mena. – Bratislava, 1996. – 245 s.
    
19. 
    Rudnyckyj J. Nazwy geograficzne Bojkowszczyzny // Rozprawy z onomastyki słowiańskiej. – Lwów, 1939. – T.1.
    

Котович Вера. Ойконимы Бойкивщины: лингвистика и краеведение. В статье осуществлен семантико-слово-образовательный анализ пяти поссесивних ойконимов Бойковщины – Бориня, Битля, Радче, Самбор, Урич; обоснована ошибочность трактовки происхождения названий селений методом народной этимологии. Названные ойконимы являются древнеукраинскими по происхождению, на что указывают ойконимообразующая модель, в рамках которой они представлены, и их антропонимы-этимоны.

Ключевые слова: Бойкивщина, ойконим, антропоним, принцип номинации, народная этимология.
Kotovych Vira. Oykonimy Boikivchyna: linguistics and regionalstudies. The article by semantic analysis slovotvirnyy five posesyvnyh oykonimiv Boikivshchyna – Borinya, Beetle, Radche, Sambor, Urich; reasonably false interpretation of the origin of the name by folk etymology settlements. It is proved that these oykonimy is ancient in origin, as indicated, first, oykonimotvirna model within which they represented and their anthroponyms-etymon.

Key words: Boikivschyna, oykonim, anthroponym, principle of nomination, folk etymology.

УДК 811.161.2’373.611’366

К 96
Оксана КУШЛИК
ПАРАМЕТРИ СЛОВОТВІРНОЇ ПАРАДИГМИ

ГОМОНАЛЬНИХ ДІЄСЛІВ-ОНОМАТОПІВ

В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua