ПРОБЛЕМИ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

УДК 811.161.2(477.83/.86)“19”-058.237

Г 51
Світлана ГІРНЯК
ДИСКУСІЇ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ ТА ГАЛИЦЬКОЇ

ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПОЧАТКУ ХХ ст. ПРО МОВНІ НОРМИ
У статті схарактеризовано мовну дискусію початку ХХ ст. представників наддніпрянської і галицької інтелігенції; відображено розуміння учасниками дискусії стану й статусу української мови на різних територіях України; розкрито зміст понять “діалектна” та “літературна норма”.

Ключові слова: дискусія, наддніпрянська і галицька інтелігенція, мовна норма, діалектна і літературна норма, кодифікація.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Становлення мовних норм, що активізувалося на початку ХХ століття, набуває сьогодні особливої актуальності, оскільки ґрунтовний аналіз дискусії, яка відбувалася між галицькою і наддніпрянською інтелігенцією, дає змогу схарактеризувати мовний стан конкретного історичного періоду, окреслити перспективи подаль-шого становлення і розвитку мовних норм, а також засвідчити єдність галицької та наддніпрянської діалектних баз у нормах наукового й публіцистичного стилів української мови.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Стаття безпосередньо пов’язана з комплексною науковою проблемою кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання у початковій школі ДДПУ ім. І. Франка “Українська мова й мовлення: історія, сучасний стан, проблеми розвитку” та плановою

© Гірняк Світлана, 2011

темою відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту української мови АН України “Вплив соціодинаміки на систему та структуру мови: тенденції мовних змін”.

Із праць з обраної сфери особливу увагу привертають наукові розвідки Ю. Шевельова, Л. Ткач, Р. Трифонова та інших дослідників.

Ґрунтовне дослідження професора Ю. Шевельова “Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 – 1941): Стан і статус” [17] – це “скрушна констатація” справжнього стану і статусу української мови в першій половині ХХ століття. У ній лінгвіст “детально характеризує один із суперечливих і доволі трагічних етапів розвитку української мови, висвітлює шляхи унормування її правопису й термінології, історію лексикографічної теорії і практики, з’ясовує трагізм тієї “безприкладної нормалізації”, якої зазнала українська літературна мова у першій половині ХХ ст. Учений доводить, що конфлікт між українською і російською мовами було перенесено “із зовнішньої, позамовної сфери всередину самої мови. Боротьба відбулась не тільки в людській психіці, а й у самій мові” [16, 144 – 145]. Названа праця, зауважує Л. Масенко, “до сьогодні належить до найґрунтовніших соціолінґвістичних досліджень мовної політики, яку провадили різні режими на окупованих українських землях у зазначений період” [17, 15].

Вагомий вклад в аналіз окресленої проблеми здійснила Л. Ткач, яка в докторському дисертаційному дослідженні “Мовна ситуація на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ століття і розвиток української літературної мови” [13] схарактеризувала галицько-буковинське койне та його роль у становленні норм загальнонаціонального мовного стандарту. У роботі дослідниця подає цілісний аналіз суспільно-політичних чинників функціонування української мови в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх впливу на її розвиток у галицько-буковинському середовищі. Основну увагу приділяє Буковині та буковинським джерелам української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. – періодичним виданням, творам красного письменства, епістолярію, підручникам і словникам. Під новим кутом загальноукраїнських зв’язків Л. Ткач досліджує лексику творів Ю. Федьковича, О. Кобилянської, О. Маковея, Т. Галіпа, І. Франка, П. Куліша, М. Старицького, Лесі Українки та інших українських письменників нового і новітнього періодів розвитку української літературної мови.

Р. Трифонов у дисертаційному дослідженні “Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі формування літературних норм української мови” [14] розглянув мовознавчо-публіцистичні статті 1906 – 1913 рр., розкрив історичне значення дискусії у процесі нормотворення, висвітлив специфіку літературної норми як явища.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета цієї розвідки – схарактеризувати роль дискусії наддніпрянської і галицької інтелігенції початку ХХ ст. у становленні мовних норм; розкрити зміст понять “діалектна норма”, “літературна норма”, “кодифікація”.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Мовотворчість – це особливий вид мовної та творчої діяльності людини, що йде в ногу з життям, розвивається і живе в ньому, немислима без нього. Процеси, які ми маємо змогу спостерігати в мові сьогодні, спроектовані тими зовнішніми й внутрішніми чинниками, що діяли у суспільстві ще на межі ХІХ – ХХ століть і які привели до мовного поступу, а саме: становлення мовних норм, розширення та зміна словникового складу мови, розвиток функціональних стилів тощо. Як справедливо зауважує А. Таран, “мова і час, чинники та напрями мовної еволюції, взаємовідношення динаміки мови й розвитку суспільства – проблеми, до яких не згасає інтерес мовознавців” [12]. Різні їхні аспекти висвітлено в працях провідних мовознавців: Вільгельма фон Гумбольдта, Фердинанда де Сосюра, Яна Мукаржовського, Еуджена Косеріу, О.Мельничука, О. Синявського, О. Курило, Ю. Шевельова, О. Горбача, Г. Мацюк, Л. Ткач, А. Загнітка, Є. Карпіловської та багатьох інших.

Спостереження доводять, що найбільш активно й динамічно змінюється і розвивається українська мова на зламах століть (кінець ХІХ – початок ХХ ст.; кінець ХХ – початок ХХІ ст.). Окреслені періоди збігаються з глибокими соціальними, політичними і культурними перетвореннями в нашій державі. Найбільш інтенсивно змінюється словниковий склад мови, реагуючи на те все нове, що відбувається у суспільстві. Згодом мовні зміни відображуються в лексиконі та граматиці й приводять до кодифікації мовних норм. Зауважимо, що усі трансформації, які ми спостерігаємо в мові сьогодні, зумовлені тими суспільними, політичними, культурними, мовотворчими процесами, які відбувалися понад сто років тому, коли, власне, проходило становлення української мови, формувалися її норми, збагачувався лексичний склад, розвивалися функціональні стилі.

Л. Ткач зауважує, що здатність мови розвиватися є природним способом її соціального буття, вона змінюється, реагуючи на всі зрушення відповідної мовної спільноти, тоді як “дослідження соціальної репрезентації тієї чи іншої мови на різних щаблях її часового розвитку становить один із принципових аспектів історії літературної мови. В центрі уваги історика літературної мови повинна перебувати соціалема цієї мови – історія тих, хто нею розмовляв, писав, читав, хто володів цією мовою” [13, 3].

Особливістю історії розвитку української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. є наявність двох її територіальних варіантів – західноукраїнського і східноукраїнського, що було результатом політичного поділу країни між двома імперіями. “Саме в Галичині й на Буковині завдяки порівняно ліберальній мовній політиці Габсбурзької монархії були започатковані процеси творення української поліфункціональної літературної мови, на відміну від підросійської України, де формування літературної мови до початку ХХ ст. обмежувалося художньою літературою і фольклором”, – стверджує Л. Масенко [7, 45].

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це той період, коли відбувається становлення галицьких мовних норм, які згодом вплинуть на формування мовних норм української літературної мови. Саме цей факт спричинив суперечності між прихильниками і супротивниками галицьких елементів у мові. Однією з форм дії суспільства на мову в процесі становлення правописних норм була нормалізаторська діяльність авторитетних у галузі мово-знавства осіб, що виявилася у формі дискусії навколо мовних питань. Її учасники вiдiграли помітну роль у кодифікації української мови, становленні та утвердженні її мовних норм.

На початку ХХ ст. проблеми творення української літературної мови з Галичини й Буковини знову були перенесені в Наддніпрянську Україну, де розгорнулася дискусія з приводу того, на яку базу має спиратися українська літературна мова – наддніпрянську чи галицьку. Дискусія відбувалася переважно на сторінках періодики і стосувалася мови тієї періодичної преси, що виходила на всіх українських землях (тут треба зауважити, що дійсні зміни у розвитку преси відчувалися після 1905 p., коли було ліквідовано заборону на вживання української мови, проте в період з 1905 до 1914 pp. галицька преса, що консолідувала українців, продовжувала домінувати і за кількістю видань, і за їх тематикою).

У дискусії взяли участь І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, А. Кримський, Є. Пеленський, І. Стешенко, Б. Грінченко, І. Огієнко, В. Гнатюк, В. Чапленко, Б. Дідицький, П. Куліш, М. Левицький, І. Франко, М. Филипович, М. Пачовський, С. Єфремов, В. Сімович, Л. Когут, М. Жученко, О. Лотоцький та ін. У ній ішлося про те, що саме взяти у спільноукраїнську літературну мову з західноукраїнської мовно-літературної практики. Одні дискутанти (І. Нечуй-Левицький, А. Кримський) обстоювали думку, що це мають бути лиш окремі лексичні одиниці, інші (М. Пачовський, І. Верхратський, І. Франко та ін.) – наголошували на тому, що практику розвитку української літературної мови у західних землях не можна змарнувати. М. Грушевський з цього приводу писав: “Ігнорувати цю культурну мову, вироблену тяжкою працею кількох поколінь, відкинути, спуститися на дно і пробувати незалежно від тої “галицької” мови творити нову культурну мову з народних українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі хочуть тепер, – це був би вчинок страшенно шкідливий, хибний, небезпечний для всього нашого національного поступу” [5, 8].

Причиною згаданої дискусії стало, як ми вже зауважували, тимчасове послаблення урядових обмежень щодо вживання української мови в Росії, яке діяло з 1905 р. до 1914 р. І. Огієнко з цього приводу зазначав: “…впали нарешті правописні заборони в Великій Україні, накладені ще законом 1876 р. Відразу повстала українська преса й відразу ж запанував фонетичний правопис…” [9, 356]. Згадані обставини сприяли тому, що М. Грушевський переніс свою культурно-освітню діяльність зі Львова до Києва і “…всім своїм науковим авторитетом ударив по київському правопису, запроваджуючи тут правопис галицький” [9, 356]. У цей період продовжує свою діяльність НТШ, швидкими темпами розвивається україномовна масова преса (до середини 1906 р. виникло близько 35 періодичних видань). Проте саме можливість друкувати періодичні видання у Великій Україні гостро розкрила одну з найважливіших проблем, яку висунуло життя на початку XX ст., а саме: якою мовою, чи то швидше, за допомогою яких мовних засобів писати тексти публіцистичного характеру. З цього приводу Б. Грінченко зауважував: “мова публіцистична... в нас була зовсім не вироблена” [3, 18]. Традиції газетної мови існували на той час у Галичині, тому редактори газет і журналів, незалежно від особистих симпатій, змушені були використовувати мовний матеріал, напрацьований у західноукраїнських землях. Таке перенесення галицьких мовних елементів у наддніпрянську пресу особливо гостро поставило питання про унормування правопису, вироблення єдиних норм для всієї України.

І. Нечуй-Левицький у статті “Криве дзеркало української мови” негативно відгукується про видання в Наддніпрянщині українських газет, які, за його словами, “були написані галицькою мовою, неначе їх писали й видавали не українці, а захожі галичани” [8, 9]. Письменник уважав, що галичани руйнують мовні традиції наддніпрянців, а М. Грушевський нібито “заповзявся нахрапом завести галицьку книжну мову й чудернацький правопис в українському письменстві й на Україні і зробить їх загальним і для Галичини, і для українців” [3, 4]. Письменник обстоював думку, що галицька мова погана й антинародна, а тому у “Львові не можна навчитись української мови, а можна тільки збавить свою чисту українську мову дорешти” [8, 16].

На закиди І. Нечуя-Левицького відповідали І. Стешенко, М. Грушевський, І. Верхратський та інші. І. Стешенко у статті “Про українську літературну мову” (1912 р.) писав: “Молодші українці засвоювали галицькі мовні придбання, бо других не було. Старші патріоти, що тепер, подібно Нечую, ганять мову нашої преси, не створили для України вищої мови, чим же в пресі та інституціях треба було користуватись” і продовжує: “…силує не Грушевський других до сії мови, а його й других – потреба вислову духа, – та стіхійна сила, перед якою нічого не значать лементи людей, що низько хотять затримати нашу націю…” [11, 315]. У цій науковій розвідці вчений висловив важливу думку про абстрактність поняття “народної мови”, “яка самостійно не животіє”, а реалізується в територіальних діалектах. Як зауважує Р. Трифонов, “цінність цієї тези – у контрастному показі того, що єдиною реальністю натомість є літературна мова, яка може бути недосконалою і недостовірною” [14, 13]. І. Стешенко доводить, що літературна мова “потрібна, бо вона єдина”, саме з цієї причини і в Наддніпрянській Україні, і в Києві активно використовується галицький мовний матеріал – бо він значною мірою єдиний.

І. Верхратський, аналізуючи й підсумовуючи полеміку учасників дискусії, зазначав: “Щоби скрізь на Україні і у нас писали однако, се дуже бажана була би річ”. Проте сподіватися на це найближчим часом нереально, бо “наш язик розвиває ся в так некорисних обстановах, що годі про те тепер навіть і думати. Задля правописи тепер розчинати надто сильну борбу було би кроком нерозважним, а навіть шкодливим” [1, 16]. З ученим погоджувався і М. Грушевський, який також стверджував, що жоден з варіантів правопису не є досконалим, їх використовують непослідовно, однак відкидати мовну практику українців, що проживають на різних територіях України, – це вчинок хибний. Хочуть цього учасники дискусії чи ні, однак лише час і “толе-рантність, яка виробляється спільно позитивною працею, а не передиранням та амбітним суперництвом, не дозволить поволі згладити наявні розбіжності” [5, 21].

М. Грушевський у статті “Про українську мову й українську справу” (1907 р.) виявляє солідарність з І. Франком у підпорядкуванні мовного розвитку суспільному, підтримує концепцію мови як знаряддя для поширення ідей та просвіти. “Видатний історик наголошував на відповідальності не за “чистоту” чи внормованість мови, а за її функціонування – не за те, яке мовне явище увійде з традиції в майбутній канон, а за саму традицію україномовності видань” [14, 14].

На думку Ю. Шевельова, “газетна мова” розвивається в тісному зв'язку з мовною практикою насамперед інтелігенції, репрезентуючи вже “вищу мову”, й істотно впливає на престиж національної мови.

Отже, разом з україномовними виданнями зміцнювалася українська літературна мова, поповнюючись новими словами, і хоча при цьому спостерігаються певні крайнощі, зокрема від-штовхування від інших мов: своє – це не схоже на чуже. І все ж обійтися без запозичень ніяк не можна було. Такі слова, як пошта, телеграф, електрика, квадрат, кілограм тощо заміняти витвореними на власному ґрунті ніхто не наважувався, хоча вони приходили з сусідніх (російської і польської) мов. В. Чапленко з цього приводу зазначає: “Потроху став вироблятися компромісовий стан: відкидались рішуче переважно побутові галицькі слова типу “емерит”, “рутинований”, “мешти”, “атут”, “ас”, а засвоювались наукові та промисловотехнічні назви й вислови, навіть у галицькому генетично польському оформленні “хемія”, “аритметика” – замість давнішого наддніпрянського “арихметика”; “ліхтар”, “електричність” або “електрика” тощо. Нові тенденції відбивалися і в мові художньої літератури” [15, 225].

Важливим етапом розвитку української мови став зредагований Б. Грінченком “Словарь української мови” в 4-х томах, який побачив світ у 1907 – 1909 рр.; він, безперечно, став найбільшою заслугою Б. Грінченка перед українською культурою. Без цього справжнього подвижника словник ніколи б не побачив світу або ж був би виданий далеким від досконалості. Сам упорядник у передмові до словника зауважив: “...Ми не вважаємо пропонований словник ні таким, що вичерпує багатства української мови, ні доведеним до такого ступеня досконалості, яка могла б задовольняти принаймні нас самих, і знаходимо собі виправдання лише в тому, що обмеженість часу, протягом якого треба було виконати всю роботу, була в цьому разі перешкодою, якої не могла збороти крайня напруга сил працівника. Ми вважаємо свою працю першим щаблем на шляху створення наукового українського словника, і, усвідомлюючи його численні вади, все ж наважуємося випустити його в світ, щоб дати точку опори подальшій роботі у тому ж напрямі” [4, ХХХІІІ]. І все ж словник суттєво вплинув на процес нормування україн-ської літературної мови, хоча такої мети упорядник перед собою і не ставив. З цього приводу І. Огієнко писав: “Словник був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього ХІХ століття й усього українського народу, і запанував в Україні” [9, 356].

Знаменними в житті України були й три роки відносної самостійності української держави. Цей період неповторний ще й тому, що його наповнювала творчість корифеїв української літератури, чий талант виявив себе уже в XIX ст. – І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка, П. Грабовського, а також тих письменників, які почали свій творчий шлях у ці роки, а закінчили його у 30 – 50-х роках XX ст. – М. Вороного, В. Винниченка, С. Васильченка, О. Кобилянської.

Нову якість мови започаткував Іван Франко, йому вдалося розкрити особливості мови українсько-галицької інтелігенції кінця XIX – початку XX ст. Мова І. Франка – це, з одного боку, феномен високорозвиненої, філософськи виваженої мови українського інтелігента, з другого – зразок побутової мови освічених галичан.

Західноукраїнські говори найбільше відбилися в мові Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича, Осипа Маковея, Уляни Кравченко, Стефана Коваліва, Євгена Гринишина та інших.

У другій половині XIX – на початку ХХ ст. значно активізувався процес консолідації інтелектуальної еліти східно- і західноукраїнських земель. Галичани, які відчували справжній культурний ренесанс, своєю натхненною працею впливали на діячів культури зі Східної України: вони допомагали видавати твори Панаса Мирного, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та інших письменників.

Леся Українка дбала про те, щоб українська мова розвивалася на рівні інших європейських мов. І хоча письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її листів, а головне – з мовної практики, випливає, що вона дотримувалася усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише Т. Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним лексичним мінімумом і не цуралася діалектизмів. В. Чапленко зазначає: “Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно багата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з українських письменників. Це багатство чарує читача особливо в її пізніших драматичних поемах” [15, 232].

До непересічних явищ української літературної мови цього періоду належить мовотворчість М. Коцюбинського, який хоча і писав тією мовою, яка усталилася у Східній Україні, однак не ігнорував і мови І. Франка та О. Кобилянської. Тому трапляються у нього так звані “галицизми”, які доречніше кваліфікувати як елементи тодішнього західноукраїнського варіанта літературної мови. Це, скажімо, такі слова, як реченець, таким робом, робучий, спочувати, зарібок, не годен, навчитель, бюрко, хлоп, як ся маєте та ін.

У творчій манері О. Кобилянської простежується помітне намагання писати загальноукраїнською літературною мовою, однак у її творчості все ж відчувається вплив західноукраїнської літературної традиції. І це, на думку дослідників мови, явище закономірне, оскільки воно накладалося на ту мову, якою користувалася галицька, покутська і буковинська інтелігенція і яка позначалася на мові простолюдинів.

Отже, кінець XIX – початок ХХ ст. – це період активного формування нової генерації української інтелігенції, яка не закликала народ до збройних повстань, а була в своїй основі ліберальною інтелектуальною елітою, що засновувала недільні школи (П. Куліш, О. Кониський), працювала в університетах (М. Драгоманов, М. Костомаров, М. Грушевський), займалася меценатством (родини Ханенків, Терещенків, Бродських) та ін. Нова українська інтелігенція вийшла з народу й вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення. Інтегрувальним чинником цього культуротворчого процесу стала українська мова, яка активно розвивалася і вбирала у себе все те найкраще, що здатен був витворити український народ.

Художні, науково-публіцистичні, релігійні та інші видання кінця ХІХ – початку ХХ ст. і досі не втратили свого наукового значення, оскільки вони є джерелом вивчення історії розвитку української мови, філософської думки, історії, права. Саме через слово і за допомогою слова формувалася національна свідомость українського народу, розвивалася українська мова, утверджувалися її мовні норми та викристалізовувалася літературна форма.

Сьогодні ми з упевненістю можемо стверджувати, що літературні норми формуються на підставі реальних суспільних законів і на основі діалектних норм, що створювалися людьми, які в процесі їх використання (мовної практики) та в результаті мовних дискусій (представників інтелігенції територіально розрізненої України) викристалізовувалися і усвідомлювалися мовцями як літературна норма. Адже літературна норма формується на основі діалектних норм, які є “природними”, складаються стихійно і коригуються лише інтуїтивними уявленнями мовців про правильне і неправильне в цьому діалекті; вони, на відміну від літературних норм, характеризуються ослабленою імперативністю та недостатньою усвідомленістю, меншою функціональною і стилістичною диференціацією, більшою проникністю і надлишковою варіантністю.

Як зауважують М. Пилинський, А. Коваль, М. Жовтобрюх, Л. Струганець, С. Єрмоленко та інші мовознавці, діалектні норми – це також історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, але такі реалізації, які закріплені в територіально або соціально обмеженій мовленнєвій практиці. Носій певного діалекту завжди має конкретні уявлення (здебільшого суб’єктивні) про деякі особливості свого мовлення, що сприймаються ним на літературному або інодіалектному тлі як норми цього мовлення. Проте мовна норма – це система обов’язкових реалізацій, прийнятих у мовленнєвій практиці суспільства на певному етапі його історичного та культурного розвитку. Це сукупність стійких мовних моделей, що закріпилися мовною практикою і широко використовуються з метою спілкування (комунікації) членами суспільства.

Мовні норми, зазначає А. Григораш, бувають різних видів і типів, зокрема: норми місцевих (територіальних) та соціальних діалектів та норми літературної мови (літературні норми), яка виступає як “сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлюваних ним як правильні і зразкові” [2, 7]. М. Жовтобрюх зауважує, що літературні норми є історично зумовленими та відносно стабільними реалізаціями мовної системи, що закріплені в кращих зразках мовотворчості і яким віддає перевагу освічена частина суспільства; вони є ідеалізованим втіленням того загального, що вважається обов’язковим у незліченних конкретних актах мовленнєвої комунікації поміж окремими індивідуумами [6, 11]. С. Ожегов, окреслюючи поняття мовної норми, стверджує: “Це сукупність найбільш придатних (“правильних”, “кращих”) для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат добору мовних елементів з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого у процесі соціальної, в ширшому розумінні, оцінки цих елементів” [10, 15].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Дискусія, що відбувалася на початку ХХ століття між представниками західноукраїнської та східноукраїнської інтелігенції, дала змогу окреслити мовні здобутки Галичини у становленні та розвитку української мови, сприйняти з галицької мови і засвоїти значний масив абстрактної лексики та наукової термінології, окреслити перспективи становлення мовних норм, визначити напрям розвитку української літературної мови.

Усе те, що було в суспільно-політичному та мовно-культурному житті Наддніпрянщини, Слобожанщини, Східної Галичини і Надсяння, сприяло тому, що українська літературна мова першої чверті XX ст. мала вже вироблену суспільно-політичну термінологію, за допомогою якої можна було повністю передати характер суспільно-політичних рухів як тодішнього часу, так і попередніх епох. У літературі початку XX ст. значно вільніше, ніж на сучасному етапі розвитку мови, уживалися діалектні, локальні слова й вирази – як західні, так і східні. “І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи”, – зауважує Ю. Шевельов [16, 116].

Правописна дискусія, що виникла на початку ХХ століття, допомагала формувати наукові засади єдиних мовних норм шляхом подолання розбіжностей, які існували в правописній практиці Наддніпрянщини та Галичини. Учасники дискусії довели, що особистість здатна впливати на мову і формувати її норми. Власне дискусія, як зауважує Р. Трифонов, “дає унікальні відомості як про кодифікацію мовних норм, так і про їхній стан” [14, 17]. Дослідник переконливо доводить, що “літературна норма української мови є наддіалектним явищем з гетерогенною основою” [14, 17], а значна кількість “галицьких” слів, які активно функціонують у сучасній українській мові, засвідчує, що нехтувати мовною практикою Східної Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. не варто.

Кінець XIX – початок XX ст. – короткий, однак плідний період у розвитку української літературної мови, що збігається з пробудженням української національної свідомості народу, зі спробами збудувати власну державу, з бурхливим наростанням художньої творчості як у галузі літератури, так і в інших ділянках мистецтва.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua