ПРОБЛЕМИ

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

УДК 81”373.611”19”(477)

Г 68
Оксана ГОРДА
ВЧЕННЯ ПРО СЛОВОТВІР

У ГРАМАТИЦІ М. ОСАДЦИ (1862)

(до 175-річчя від дня народження мовознавця)

У статті подано інформацію про М. Осадцу як автора граматики, розглянуто дискусію навколо цієї праці в періодиці Галичини другої половини ХІХ ст., розкрито теоретичні засади формування граматичного опису, виявлено джерела ілюстративного матеріалу, простежено вплив граматики на праці наступних кодифікаторів української мови та проаналізовано елементи опису, перспективні для сучасного мовознавства.

Ключові слова: граматика, теоретична база, джерела ілюстративного матеріалу, словотвір.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. В умовах набуття українською мовою статусу державної вагомого значення набуває висвітлення її теоретичних засад. У цьому контексті актуальний досвід наших попередників, адже українська граматична традиція налічує кілька століть. Галичина, передусім другої половини ХІХ ст., внесла посутній внесок як у розбудову граматичних студій, так і в практичну реалізацію репрезентованих у них ідей.

Граматичні праці галицьких мовознавців мали конкретну практичну мету – донести до українських школярів норми української мови. Видання граматик здійснювалось з урахуванням типу шкіл. Вийшли підручники для середніх шкіл (“Граматика руского языка” М. Осадци (1862), “Граматика руского языка для шкôлъ середнихъ” О. Огоновського (1889) та “Руска граматика” С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера (1893)) та допоміжні посібники для народних шкіл (“Методична граматика языка мало-

© Горда Оксана, 2011

руского” П. Дячана (1865), “Мала грамматика языка руского” Г. Шашкевича (1865), “Граматика языка руского для оужиткu въ школахъ людовыхъ въ Галичинѣ” О. Партицького (1873) й “Методична граматика рускої мови” В. Коцовського та І. Огоновського) (1894)). Усі ці праці в умовах тогочасної дійсності були не тільки шкільними підручниками, але й носіями мовознавчого знання, виявляючи специфіку його становлення.

Граматика М. Осадци вирізняється з-поміж інших фундаментальним підходом до аналізованих у ній явищ. Саме тому вона стала об’єктом наукового зацікавлення багатьох учених, серед яких О. Торонський [27], М. Возняк [6], І. Огієнко [18], Н. Москаленко [17], Г. Бідер [3], Г. Мацюк [15; 16], М. Лесюк [13], С. Зінченко [10].

О. Тронський вбачав найбільшу заслугу М. Осадци в тому, що, поставивши за завдання написати граматику руської (української) мови, автор взяв за основу народну мову, зумів вибрати з розмаїття діалектів, творів найкращих письменників і народних пісень те, що відповідало нормам мови, укласти його в систему та пояснити відповідно до вимог і традицій тогочасного слов’янського мовознавства [27, 300].

М. Возняк, згадуючи про цю граматичну студію в контексті дослідження граматик першої половини ХІХ ст., акцентував на її основних теоретичних джерелах [6, 256 – 257], І. Огієнко подав коротку характеристику граматичної термінології М. Осадци [18, 106]. Термінологічний апарат “Граматики руского язика” досліджено й у монографії Н. Москаленко [17, 35, 40, 150 – 151]. Г. Мацюк розкрила роль цієї праці в розвитку ідей українського мовознавства Галичини [15, 30], простежила вплив кодифікаторів української мови першої половини ХІХ ст. на граматичне вчення М. Осадци [16, 55, 182, 192, 291, 310]. М. Лесюк увиразнив внесок М. Осадци у процес становлення української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму [13, 149]. С. Зінченко дослідив граматику М. Осадци в контексті висвітлення проблеми ступенів порівняння в граматичних працях другої половини ХІХ ст. [10]. У статті Г. Бідера розглянуто теоретичне підґрунтя та джерела ілюстративного матеріалу цієї граматики в порівнянні з іншими галицькими і буковинськими граматиками [3]. Однак жоден зі згаданих дослідників не ставив своїм завданням ґрунтовно простежити, як розкрито у праці М. Осадци питання словотворення, хоча якраз із неї в історії українського мовознавства починається становлення дериватології як науки.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета статті – показати значення граматики М. Осадци у формуванні теорії словотвору.

Її завдання: 1) розкрити теоретичні засади формування граматичного опису М. Осадци; 2) виявити джерела ілюстративного матеріалу; 3) показати новизну характеристики питань словотвору; 4) простежити зв'язок граматики з працями наступних кодифікаторів української мови.

З'ясуємо підґрунтя формування граматичного опису М. Осадци. Михайло Осадца (03. 11. 1836, с. Волощина (а за іншими даними с. Божиків) Бережанського р-ну на Тернопільщині – 10. 04. 1865, м. Львів) – греко-католицький священик, мовознавець, педагог, доктор філософії, член Галицько-Руської Матиці. Навчався в гімназіях міст Бережани і Станіслав (нині Івано-Франківськ). Вищу освіту здобував у Львівській духовній семінарії та на богословському факультеті Віденського університету (1856 – 1859, Австрія). Слухав лекції зі слов’янських мов професора Ф. Міклошича й класичних мов професорів Боніца й Гофмана. 1859 року повернувся до Львова й висвятився на священика. Працював учителем німецької мови у 2-й академічній гімназії Львова. Окрім граматики, підготував і видав “Керівництво до вживання живої азбуки” (1862), упорядкував “Читанку”, працював над “Українсько-німецьким словником” та підручником старослов’янської мови, уклав словник до “Історії Галицько-Волинської Руси-України” С. Шараневича [28, 1]; [31, 662]; [2, 94]; [29, 8]; [14, 687].

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Граматика М. Осадци ознаменувала початок другого періоду в історії розвитку літератури граматичного жанру в Галичині [18, 106]; [6, 256]; [3, 16] і стала першою граматикою української мови, яка описувала всю систему мови [3, 16]. Понад чверть століття (1862 – 1889) вона слугувала гімназійним підручником (було три видання – 1862, 1864 та 1876 рр., останнє з незначними виправленнями здійснили О. Лепкий та І. Онишкевич) [31, 662] і мала вплив на нормування української літературної мови в Західній Україні [3, 16]. Українську мову М. Осадца розглядав як одну із трьох гілок східнослов’янських мов. “Дармо силuютъ ся гдекотри языкъ малорускій яко нарѣчїє языка великорucкого представити” [І, ІІІ], – писав він у вступі до своєї праці, підкреслюючи самостійність української мови та її відмінність від російської. Щоб не бути голослівним, граматист апелював до поглядів найбільших, за його ж словами, знавців слов’янських мов і водночас представників порівняльно-історичного мовознавства – Ф. Міклошича, А. Шлейхера, П. Шафарика, М. Максимовича й ін. [І, ІІІ].

З погляду сучасних мовознавців, М. Осадца об’єктивно описав фонетичні та граматичні особливості української мови [13, 149]. Це була “перша спроба відрізнити народну мову від книжної, тобто того язичія, яке формувалось під впливом церковно-слов’янської та російської мов” [15, 75].

Граматику написано етимологічним правописом. Структурно вона складалася з чотирьох частин: “О звuкословїю” (фонетика), “О видословїю” (морфологія), “О словообразованю” (словотвір), “О словосочиненю” (синтаксис) і додатку “О правописи та о стихотвореню”. Таку структуру автор вважав типовою [І, ІV].

“Граматика руского языка” М. Осадци привернула увагу тогочасних філологів. 1862 р. газета “Слово”⁹ опублікувала рецензію О. Торонського, що була першим і всуціль позитивним відгуком на підручник. Проте невдовзі в Ч. 139 газети “Гонець” анонімний автор, рецензуючи граматику польської мови А. Малецького, звинуватив М. Осадцу у незаконному використанні рукопису праці польського дослідника у тлумаченні питань синтаксису [19, 192]. Сьогодні слова анонімного автора викликають сумнів, адже граматика М. Осадци побачила світ 1862 р., а А. Малецького – роком пізніше (йдеться про граматику 1863 [Х]). Отже, український мовознавець не міг використати працю польського граматиста.

М. Осадца відреагував відповіддю у “Слові” [19, 192], наголошуючи, що його підручник читали, робили певні зауваження О. Огоновський і О. Торонський. Ознайомився з граматикою і тогочасний чиновник у галузі освіти А. Яновський¹⁰, зауваження якого граматист теж врахував. “Въ такій спосôбъ составлялъ я мою граматику, – резюмував М. Осадца, – явно не требуючи допомоги граматики А. Малецкого” [там само].

Подібний підхід до пояснення синтаксичних питань міг виникнути через використання спільної джерельної бази [там само] (цієї думки сьогодні дотримуються й дослідники наукової спадщини А. Малецького та М. Осадци [3, 16]; [6, 83]; [7, 58]).

Несправедлива дискусія навколо граматики не припинилася і досягнула піку зі з’явою “Критики…” М. Розношинського [21]. Її підготував і опублікував у часописі “Домъ и Школа”¹¹ та видав окремою брошурою П. Дячан (1831 – 1865), наступник М. Осадци в ділянці граматичної кодифікації української мови. Він не знав про анонімну рецензію на працю свого попередника, тому що вважав свій аналіз першим. П. Дячан трактував згаданий підручник як компіляцію інших граматичних студій, применшуючи роль свого попередника [3, 18].

Сучасник М. Осадци П. Павлусевич писав, що жодна з граматик не зазнала такої “строгої і несправедливої критики” [20, 456], як праця М. Осадци.

У передмові до граматики автор зазначив про своє намагання доступно подати граматичну теорію, спираючись на найновіші дослідження зі слов’янського мовознавства, щоправда, оминаючи нез’ясовані досі питання [І, V]. В основу його граматичного опису лягли праці Ф. Міклошича, якого граматист уважав “першим знавцем слов’янських мов у Європі”, а також А. Шлейхера, П. Дубровського та інших лінгвістів [там само, ІV], [19, 192]. М. Осадца не лише строго дотримувався системи свого вчителя Ф. Міклошича, а й “доповнив і розширив українську частину” “Порівняльної граматики” віденського вченого, ілюструючи свій виклад прикладами з творів сучасних йому письменників, зразками усного мовлення [6, 257].

У передньому слові до другого видання своєї граматики М. Осадца зазначив, що, окрім доступних йому слов’янських та інших праць, використав тут ще й “Оупражненя граматичнû”, призначені для народних шкіл [ІІ, 3]. Очевидно, йдеться про граматичний додаток до видання “Руска втора читанка для третёго ôтрядu шкôлъ головныхъ и городскихъ въ Цѣсарствѣ Аvстрїи” (1863) [VІІІ], оскільки після виходу у світ першого видання підручника М. Осадци це було чи не єдине нове граматичне джерело для вивчення української мови. Його автором дослідники вважають Г. Шашкевича [18, 107]. Подібний граматичний додаток містила і “Руска пєрва языкоuчєбна читанка для первого отрядu школъ народныхъ” (1853) [ІХ], але він значно менший за обсягом, суттєво відрізнявся від додатку до другої читанки змістом і міг бути доступним, коли М. Осадца працював над першим виданням своєї граматики (1862).

“Оупражненя граматичнû” використано з метою дотримання принципу наступності у навчанні, щоб учні, які вступили до гімназії, “на основанїи дотеперѣшнихъ своихъ знанїй въ рuскôмъ языцѣ дальше объuчали ся” [ІІ, ІІІ – IV].

Не оминув М. Осадца увагою і досвід нормування української мови, тому брав до уваги описи М. Лучкая, Й. Левицького, І. Вагилевича, Й. Лозинського, Я. Головацького [І, V]. Отже, праці згаданих авторів формували теоретичне підґрунтя його граматики. Врахувавши погляди М. Лучкая, М. Осадца показав зв’язок церковнослов’янської мови з українською [6, 83]. Спосіб викладу теоретичних пояснень, низка ілюстрацій, окремі висновки в граматиці М. Осадци свідчать про зв'язок із граматичним описом української мови в граматиці Я. Головацького [10, 42].

Питання словотвору, за словами М. Осадци і перших до-слідників його праці, до нього ще ніхто не систематизував [І, ІV], і не лише в українській, а й загалом у слов’янських мовах, як вважав сучасник граматиста О. Торонський [27, 295]. Перші незначні кроки в цьому напрямку зробив Й. Добровський, запропонувавши систему коренів [там само]. І тільки Ф. Міклошич у праці “Bildung der Nomina im Altslovenishen“ (“Творення імен у старослов’янській”) розкрив питання словотвору [там само].

В основі розділу “О словообразованю” М. Осадци – теорія Ф. Міклошича, хоча використано й граматику російської мови П. Дубровського¹² та латинські й грецькі граматики (наприклад, для аналізу імен і дієслів [19, 192]). Характеристика творення службових частин мови та складних слів – заслуга самого М. Осадци [27, 296].

Галицькі граматисти ХІХ ст., які часто здобували мово-знавчу освіту у Відні, добре знали погляди німецького філософа Й.-Ґ. Гердера, особливої популярності якому додавало зацікавлення українським фольклором. Враження про Україну німецький мислитель виклав у щоденнику¹³ [8, 324 – 325].

Втілення ідеї про творчість народу та здобутки письменства, що ґрунтуються на ній, як найкращі джерела вивчення живої мови спостерігаємо у граматиці М. Осадци. Граматист розумів актуальність удосконалення двох складових української словесності – мови та літератури, вважав процеси їх розвитку взаємозалежними. Він підкреслював роль І. Котляревського, який своїми творами “надалъ словесности рuскôй направленье народне” [І, ІІІ], вказавши на народну основу формування літературної мови [Там само].

Ілюстративний матеріал до підручника М. Осадца брав із творів тогочасних галицьких і східноукраїнських письменників, а також з усної народної творчості (прислів’їв і пісень). Крім ілюстративного матеріалу з “Русалки Дністрової”, який граматист використав уперше [16, 268], у списку скорочень у граматиці мовознавця знаходимо покликання на публікації І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Устияновича, А. Могильницького та тогочасних відомих збирачів українського фольклору й упорядників збірників українських пісень, приповідок і загадок А. Метлинського, М. Максимовича, Вацлава з Олеська, Павла Зеготи, Г. Ількевича й ін. [ІІ, VIII].

У розділі “О словообразованю” М. Осадца подав визначення термінів словообразованье, пень, наростокъ, корінь, описав словотвірні процеси в українській мові, взявши за основу частиномовну належність похідного слова та композицію основ. Про це йдеться в підрозділах: “О образованю имени” (тобто іменників, прикметників, числівників); “О образованю глагола” (дієслова); “О образованю частиць” (прислівників, прийменників, сполучників), “О образованю слôвъ зложеныхъ” (складених слів) [І, 164 – 205].

Термін словообразованье М. Осадца успадкував від Я. Головацького, який вживав термін словопроизведенїє паралельно з відповідником етимологїя, пояснюючи словопроизведенїє як частину граматики, що навчає “о складанью слôвъ, походженью и перемѣнахъ ихъ”, правда, Я. Головацький не розмежовував словотвір та морфологію [ІІІ, 2]. У М. Осадци “словообразованье” – це та частина граматики, що “учить пôсля якихъ правилъ слова творятъ ся” [І, 162]. У вступній частині до своєї праці мовознавець зафіксував ще й німецьку назву Wortbildungslehre [там само, І], очевидно, під впливом ідей Ф. Міклошича. Визначення М. Осадци більш конкретизує функції словотвору як науки про творення слів. До того ж, на відміну від Я. Головацького, М. Осадца розрізняє словообразованье (тобто словотвір) та видословїє (за сучасною термінологією, морфологію), розглядаючи в останньому розділі поділ слів на частини мови, особливості відмінювання та дієвідмінювання.

Оскільки словотвір “навіть у межах морфології по-справжньому став досліджуватися тільки з другої половини ХІХ ст.” [24, 145], М. Осадца першим виокремив його як самостійну частину в українських граматиках.

Крок уперед граматист зробив у тлумаченні поняття корінь. М. Осадца відокремив корінь від основи [І, 162]. Для граматиста корінь – це “найпоєдинчша часть слова, на яку воно лише ôтвести дасть ся”, іншими словами, ознака якої полягає в неподільності. Граматика інформувала про кількісний склад коренів української мови (“до тысячь корѣнїй”), у ній було зазначено, що всі корені складаються зі складу (“односложни”) і є носіями значення, тому що “выражають якесь дѣйство”. За принципом частиномовної належності М. Осадца поділив корені на “глагольнїи (Verbalwurzeln) і мѣстоименїи (Pronominalwurzeln)”. Пояснення ілюструють вплив ідей порівняльно-історичного дослідження мов, що йшов із праць Ф. Боппа та Я. Грімма, які мали б бути відомі граматистові як учневі Ф. Міклошича (Ф. Бопп уважав, що в індоєвропейських мовах слова первинно виникали з двох класів односкладових коренів: дієслівних і займенникових; від перших творилися дієслова та імена, від других – первинні прийменники, сполучники, частки [1, 269]).

Концепція М. Осадци виявилася перспективною з погляду синхронного словотвору, оскільки сучасні мовознавці одними з основних ознак поняття корінь слова вважають неподільність кореневої частини слова і називають її виразником загального (поняттєвого) лексичного значення слова [12, 10 – 11].

Граматист використав назву пень, паралельно навів німецький відповідник Stamm для позначення основи слова і подав дефініцію цього терміна. Це частина слова, до якої додається наростокъ. У розумінні автора наростки – це покореневі елементи, в основному суфікси або поєднання суфікса та закінчення в сучасній інтерпретації. Наприклад, у словах сотвори-тель, ра-дô-сть, кади-ло перший компонент – це пень, другий – наростокъ [І, 162] (зазначимо, що Я. Головацький не виділяв основу як компонент структури слова і підкреслював потребу розрізнення кореня і закінчення [ІІІ, 38]).

Назву наростокъ (або Suffiх) М. Осадца використав для позначення покореневих афіксів. Наростки виконували роль словотворчих формантів (з погляду сучасної теорії словотвору, у структурі форманта може бути кілька компонентів, у тому числі суфікси та закінчення [9, 88]). У другому виданні праці (1864) граматист замінив назву наростокъ відповідником окôнченьє і подав визначення цього поняття, назвавши його “часткою”, що “додає ся до пня”, тобто основи [ІІ, 141].

Пояснюючи творення іменників за допомогою згаданих покореневих елементів, мовознавець зазначав, що вони мають різне значення [І, 165] і виражають: 1) діяча (“лице дѣйствуюче (nomen agentis)”): пек-арь, пис-арь, сотвори-тель, оучи-тель, стрѣл-ець, рыб-акъ; 2) знаряддя (“орудїє (instrumentum)”): мы-ло, кади-ло, чорни-ло, рѣз-акъ, сѣка-чь; 3) дію (“дѣйство”): кôсьба, сѣйба, плачь; 4) результат дії (“результатъ дѣйства”): рôвъ, сѣно; 5) абстрактні назви (“имена сущесвительни отвлечени”): красо-та, милô-сть, лѣнив-ство; 6) “творятъ зъ именъ прилагательныхъ имена существительни”, (очевидно, йдеться про категорію носія атрибутивної ознаки): оучен-икъ, грѣшн-икъ, свѣтл-иця; 7) “творятъ имена существительни оуменшительни або оувеличительни”, тобто означають зменшеність і збільшеність: хліб-ець, хлоп-иско, кон-ище [І, 164 – 165]; [ІІ, 144].

Особливості подачі ілюстративного матеріалу в тому, що не в усіх випадках виокремлено формант, як-от: кôсьба, сѣйба, плачь, рôвъ, сѣно. Похідні плачь, рôвъ утворені способом усічення основи, тобто мають нульові суфікси [25, 137, 159], які М. Осадца, очевидно, ще не ідентифікував. Первинний осново-творчий праслов’янський суфікс -no у слові сѣно сьогодні можна виокремити лише на основі історичного аналізу [23, 19], а сучасне мовознавство визначає цю лексичну одиницю як непохідне (твірне) слово [11, 775], тому припускаємо, що саме так його трактував і згаданий граматист. Зате в похідних кôсьба, сѣйба формант -ба можна виокремити і на синхронному зрізі [11, 354]; [26, 168]. Можливо, М. Осадца розглядає ці похідні як аналогію до плачь.

Міркування М. Осадци про те, що кожен “наросток” у ролі словотворчого форманта є носієм певного значення, виявилися новаторськими. У майбутньому це привело до виокремлення в теорії словотвору поняття “словотвірне значення”, яке в сучасному мовознавстві розуміють як загальне категоріальне значення слів, об’єднаних у словотвірний тип [4, 170].

Аналізуючи ілюстративний матеріал, на основі якого граматист пояснює значення, виражені певними формантами, виявляємо такі ознаки: 1) похідні належать до тієї самої частини мови (іменник); 2) мають спільні словотвірні значення (означають діяча, знаряддя чи результат дії, абстрактні назви тощо); 3) утворені певним комплексом словотвірних засобів (формантів), що виражають ці значення. З погляду сучасного мовознавства, сукупність таких ознак для похідних слів дає право говорити про перспективу виділення “словотвірної категорії” [4, 164 – 165]; [26, 36]. У нашому випадку йдеться про словотвірні іменникові категорії.

Ці міркування отримали розвиток у сучасних підходах. Наприклад, І. Ковалик виокремлював такі словотвірні іменникові категорії: діяча (nomina agentis), носія ознаки (nomina atributiva), збірності (nomina collectiva), місця (nomina loci), дії (nomina acti), її результату (nomina resultatis) та знаряддя (nomina instrumenti), якісної абстракції [30, 36]. Цю класифікацію дещо змінив І. Вихованець, виокремивши як основні такі словотвірні іменникові категорії: 1) суб’єкта дії, процесу, стану тощо – об’єднує назви, утворені суфіксами: -ач, -ник, -тель, -ець, -ак,
-ар, -ій; 2) знаряддя – об’єднує назви, утворені суфіксами: -ач,
-ник, -ак, -ець, -ун; 3) локатива (місця) – об’єднує назви локатива, оформлені суфіксами: -н, -ищ, -j; 4) граматичної предметності – об’єднує назви, утворені суфіксами: -j, -ість, -ощ, -изн, -от, -інь, -ств (-цтв); 5) збільшеності – об’єднує назви, оформлені суфіксами: -иськ, -ищ, -ур, -уг, -ук; 6) зменшеності – об’єднує назви, утворені суфіксами: -ок, -к, -ик, -иц, -ець, -ц, -ен, -очок, -ечок,
-ичок, -очк, -ечк, -ичк; 7) збірності – об’єднує назви, оформлені суфіксами: -ств (-цтв), -н, -инн, -няк, -ник, -в; 8) одиничності – об’єднує назви, оформлені суфіксом -ин [5, 100 – 103].

Результати, отримані при зіставленні пояснення М. Осадци із сучасними вченнями, подаємо в таблиці (Таблиця 1). Якщо мовознавці виокремлюють ту чи ту категорію, навпроти їхніх прізвищ ставимо знак “+”. Із таблиці видно, що М. Осадца ще не виокремлював словотвірні іменникові категорії збірності та місця, які маємо в концепціях І. Ковалика та І. Вихованця. Категорії зменшеності та збільшеності, відсутні в теорії І. Ковалика, але виокремлені в працях І. Вихованця, М. Осадца розглядав як одну.

Таблиця 1

Мовознавець	Словотвірні іменникові категорії
	Діяча або суб’єкта дії, процесу, стану	Носія атрибутивної ознаки	Граматичної предметності		Знаряддя	Результату дії	Місця	Зменшеності	Збільшеності	Збірності	Одиничності
			Дії	Якісної абстракції
М. Осадца	+	+	+	+	+	+		+
(1862)
І. Ковалик	+	+	+	+	+	+	+			+
(1979)
І. Вихованець	+		+		+		+	+	+	+	+
(2004)

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua