ПРОБЛЕМИ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34

УДК 811. 161. 2’367. 625

І – 22
Костянтин ІВАНОЧКО
КОРЕНЕВЕ НАГОЛОШУВАННЯ

ПРЕФІКСАЛЬНО-СУФІКСАЛЬНИХ ДІЄСЛІВ

ІЗ СУФІКСАЛЬНОЮ МОРФЕМОЮ -а-

В ГУЦУЛЬСЬКИХ ГОВІРКАХ

(на матеріалі словника Я. Закревської “Гуцульські говірки”)
У статті проаналізовано особливості кореневої акцентуації гуцульських вербальних дериватів із суфіксом -а- порівняно з їх наголошуванням в інших українських говорах та сучасній літературній мові. Великий за обсягом фактичний матеріал став основою для висновків, що переважна більшість аналізованих дієслів сягає праслов’янського, навіть праіндоєвропейського ґрунту, однак через позалінгвістичні фактори нині опинилася на узбіччі літературної мови.

Ключові слова: акцентуація, гуцульські говірки, південно-західні говори, південно-східні говори, кореневе наголошування.
“Глибоке і всебічне розуміння

структури сучасної літературної мови

не можливе, звичайно, без досліджень з проекцією

на діалектні джерела, що лягли в основу літературної мови і живлять її у процесі історичного розвитку”

(М. А. Жовтобрюх).
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Діалектне мовлення у системі мови функціонує в горизонтальному і вертикальному зрізах. Дослідження в горизонтальній площині допомагає виявити впорядковані риси діалектних систем (лексичних, морфологічних, фонетичних та наголосових), а

© Іваночко Костянтин, 2011

у вертикальній – зрозуміти взаємовідношення між одиницями різних рівнів (фонемами, морфемами, дериватемами, лексемами, фраземами, синтаксемами, акцентемами²), що становлять собою структурну єдність та взаємозв’язані ареали [17, 15].

Наголосова система – невід’ємний складник мовної, психічної, духовно-інтелектуальної та фізіологічної сутності нації (індивіда), засвоюється переважно на підсвідомому рівні, характеризується своєю закоріненістю й консервативністю, порівняно з іншими системами мови виявляє значну стійкість до асиміляційних і нівеляційних процесів [10, 110]. Комплексне вивчення акцентуаційних особливостей говірок переважно залишається на периферії наукових студій, тому дослідження в царині діалектної акцентології нечисленні, хоча з кожним роком виборють собі належне місце.

В акцентологічному аспекті дієслово як лексико-граматичний клас привертає особливу увагу, витворюючи складну підсистему наголосової системи української мови, що своїм корінням заглиблюється в праслов’янську мовну спільноту. Оскільки становлення лексико-граматичної природи дієслова відбувалося внаслідок складних парадигматично-синтагматичних відношень у мові, то його наголосова система як явище лінгвальної й позалінгвальної дійсності є інтегральним компонентом багаторівневої системи мови, елементи якої також перебувають у тісних взаємозв’язках та мають свої особливості.

Ще на початку ХХ ст. Л. Булаховський здійснив монографічний опис акцентуації слів різних морфологічних класів, серед них і дієслів, стверджуючи, що “форми накореневого наголосу не здобули собі прав у сучасній літературній мові і поступово зникають” [1, 3], відзначаючи, що такий тип наголосу “поступово зникає і в говірній мові” [1, 2]. Спираючись на власні багаторічні студії у галузі української діалектології, Я. Закревська доводить, що кореневий наголос у всій парадигмі дієслова в південно-західних говорах досить стабільний і не піддається уніфікації з боку нормативного [8, 132]. Г. Кобиринка, аналізуючи акцентуаційні студії Н. Марчук [19]; [20], зазначає, що “… наголос на корені, зокрема у парадигмі дієслів у говірках південно-західного наріччя, стійкий, стабільний, не уніфікований до літературного варіанту – флективного” [15, 132].

Досліджуючи наголосові особливості дієслів у поетичному мовленні І. Франка, В. Винницький виявив перевагу кореневого наголошування особових форм, у тому числі й діалектних, пояснюючи його збереженням давньої української південно-західної парокситонези [4, 5], що своїм корінням сягає праслов’янської спільноти і якій учений присвятив ґрунтовну наукову розвідку [6].

Особливості наголошування вербальних дериватів у південно-західних діалектах, зокрема префіксально-суфіксальних дієслів – у говорах “західних (угорських) русинів” (проживали на теренах колишньої Австро-Угорської держави) [9], суфіксальних дієслів – у наддністрянських говірках [10], атематичних та суфіксальних – у бойківських, порівняно з літературною мовою, стали предметом студій автора статті.

Дослідження акцентуаційних особливостей гуцульських говірок (у діалектології їх ще номінують східнокарпатськими), що разом з буковинськими, середньозакарпатськими, бойківськими і лемківськими становлять карпатську групу українських говорів, здійснюється вперше.

Підступами до її вивчення вважається невеликий словничок І. Вагилевича, доданий до етнографічної праці про гуцулів, що був виданий у першій половині ХІХ ст. [2]. Свій внесок зробила і Я. Закревська, під орудою якої укладено та видано аналізований словник “Гуцульські говірки”. Належної оцінки заслуговує скрупульозно зібране в ньому і передане для нащадків лексико-семантичне багатство багатозначних лексем, що витворювалося у процесі розвитку української мови та збереглося власне на гуцульському мовному ґрунті. Заслуговують на увагу й діалектологічні праці Я. Янyва і Б. Кобилянського [13], [14], студії з етнографії й фольклористики Р. Кайндля [11], Л. Калнинь [12], В. Шухевича [23] та багатьох інших дослідників. Завдяки зусиллям представників місцевої гуцульської інтелігенції до нас дійшло чимало лексичного матеріалу з гуцульського говору, який сьогодні становить неоціненний скарб і заслуговує якнайпильнішої уваги.

Мета статті полягає у виявленні праслов’янської закоріненості передусім наголосо́вих характеристик префіксально-суфіксальних дієслівних утворень гуцульських говірок, що становлять власне “діалектну лексику, яка не ввійшла до основного словникового складу сучасної української літературної мови” [СГГ, 3], та співвідносяться, як і в сучасній українській літературній мові, з кореневим акцентним типом їх мотивувальних безпрефіксних суфіксальних основ; у з’ясуванні причин периферійності аналізованих дієслівних дериватів у лексичній системі сучасної української літературної мови.

Поставлено завдання не тільки порівняти наголошування дієслівних дериватів у гуцульських говірках і в південно-західних та південно-східних говорах української мови, сучасній українській літературній мові, але й простежити закоріненість їхньої акцентуації в наголосову систему праслов’янської мови та, через заглиблення в етимологічні процеси, виявити консервативність, історичну тяглість і статичність наголошування обстежуваних форм порівнюваних південно-західних говірок.

Матеріалом для дослідження послугували лексикографічні джерела: Малорусько-німецький словар Є. Желехівського та С. Недільського, Словник бойківських говірок М. Онишкевича, Словарь української мови за редакцією Б. Грінченка, Словник української мови в 11-ти томах та Етимологічний словник української мови в 7-и томах.

Наукова новизна розвідки полягає в тому, що вперше в історії української акцентології здійснено спробу на системному рівні простежити особливості кореневої акцентуації префіксально-суфіксальних дієслів гуцульських говірок, які функціонують на теренах географічної Гуцульщини.

У гуцульських говірках серед префіксально-суфіксальних дієслів значну частину становлять деривати з грамемою доконаного виду, що функціонують із аналогічною акцентуацією до відповідних безпрефіксних (суфіксальних) форм недоконаного виду [5, 323], які, залежно від словотвірних типів та гнізд, умовно можна обʼєднати в декілька акцентних типів.

З кореневим акцентним типом побутує незначна група таких утворень доконаного виду з суфіксальною морфемою -а-, що зберігає кореневе наголошування безпрефіксних мотивувальних основ недоконаного виду [5, 323]: уді́яти (уді́єти) – “зробити, заподіяти” [СГГ, 191], вдї́яти [Жел., 59], уді́яти, -і́ю, -єш – “зробити, подіяти” [Грінч., ІV, 320], ді́яти, поді́яти – “зробити; зробити щось погане чаклунством”; споді́яти – “вчинити”; – рос. де́ять, др. дѣяти – “робити; чіпати; говорити”, пол. dziać się (< dziejać się) – “діятися”, dzieć – “діяти”, ч. díti – “сказати”, díti se – “діятися”, слц. diat' – “тс.”, нл. žaś – “сказати”; - псл. dějati – “діяти, чинити, робити”, утворене від děti – “класти, подіти; робити” [ЕСУМ, ІІ, 94]; уді́яти, уді́ю, уді́єш: 1. “Бути спроможним щось зробити”. 2. “Досягти, домогтися чогось”. 3. “Зробити що-небудь, повестися певним чином” [СУМ, Х, 395]; заду́жєти – “перемогти, побороти, пересилити” [СГГ, 78], ду́жа́ти – “поправлятися, міцніти”, зду́жа́ти (Г. Ж.), поду́жати, приду́жати – “здужати, змогти” (Нед.); – пол. duży “міцний, сильний”, dążyć – “спрямовувати, поспішати, старатися”, ч. duži – “сильний, міцний, тривалий”, слц. duži – “дужий”, duh –“сила, справність”; –псл. *dugъ – “дух, сила”, *dugjь – “дужий” і *dǫgъ – “сила, міць” (< іє.*dheugh-, *dhough- “дотикатися, тиснути” і *dhengh-, *dhongh- “досягти, сильно схопити; сильний”, які, очевидно, зазнали семантичного зближення на прасл. ґрунті) [ЕСУМ, ІІІ, 162]; закуʹтати – “закінчити, довести до ладу” [СГГ, 76], куʹтати – “старанно загортати”, заку́тать, заку́товать, заку́тувать – “затулити рукою (око); зачинити в хліві про (тварину)” (Лпол.) – р. ку́тать, бр. ку́таць –“кутати, ховати”; пол. kutać, ч. zakutat se –“закриватися, обкутуватися”, слц. okutat᾽ “закутати”, болг. къ́там “бережу, ховаю”, схв. ску̀тати – “сховати”, слн. kútiti se – “сховатися”; ‒ псл. *kǫtati, kutati – “укривати, затуляти, окутувати”, двн. hutta – “хата”; ‒ іє. *keut-, *kut- “покривати, укривати” [ЕСУМ, ІІ, 162]; запечє́тати: 1. “запечатати, замаскувати”, запечатати гріб (про священика) “здійснити останній похоронний ритуал”: Зачикаймо, най ксʹоʹндз запичʼи́тайи ͤ гріб, та й тогди́ пʼіде́мо [СГГ, 77], запеча́та́ти: 2. “кро́вю”. 3. “гріб” [Жел., 262], запеча́тати, -аю, -аєш [СУМ, ІІІ, 251], запотара́йкати – “подіти, загубити” [СГГ, 78], запотара́йкати – “задіти; десь подіти” (Ж.) запутара́йкати – “задіти, загубити” (ВеЗн.); ̶ не зовсім ясне; можливо, пов᾽язане з потера́ти – “загубити, втратити”, поте́ра – “втрата”; ‒ похідне утворення від засвідченого в українській мові дієслова *прото́рити³, пор. з рос. прото́рить – “промарнувати, розтринькати; спричинити збитки”, про́тори “збитки”, що пов᾽язане з теря́ти, те́рти [ЕСУМ, ІІ, 237 ̶ 238]; запрє́тати – “закінчити, довести до ладу” [СГГ, 76], пря́тати, пря́чу, пря́таю, пря́чеш, пря́таєш [Жел., 787], за́прʼяток – “сховок” [СБГ, І, 283], пря́тати – “прибирати” [СБГ, ІІ, 169], запря́тка – “місце, де ховають або ховаються” [Грінч., ІІ, 87], пря́тати, -таю, -єш: – “прибирати, забирати”. 2. “захоронювати, хоронити”: А коли брата прятали? (Федьк.) [Грінч., ІІІ, 495], пря́тати, пря́чу, пря́чеш, діал.⁴ – “прибирати (у 1 значенні)”: Осипова стелила постіль і прятала в світлиці (Фр., ІІ, 1950, 290): У хаті підбілювали та прятали, чекалося на гостя (Стеф., ІІ, 1953, 28) [СУМ, VІІІ, 371], пря́тати – “прибирати, хоронити”; - пря́тать – “ховати”, бр. апра́таць – “очистити, одягти”, п. sprzątać – “очищати, упорядковувати”, sprzęt – “предмет домашнього устаткування”, ч. spratek – “сміття”, слц. spratat' – “сховати, укласти (їжу)”; ̶ псл. prętati – “рвати, виривати, розчищати (землю)” [ЕСУМ, ІV, 620]; зашнипати – “зустріти” [СГГ, 80] (в Етимол. словнику це слово відсутнє); зго́цкати – “обдурити, обманути” [СГГ, 81]; го́ца, гоца-дра́ла (вигук); гоца́к – “танець”; го́ця – “жаба” [Жел., 156]; гоц – “скік”, “підскік”, го́ца – “вигук “гей”, го́цадрала – “смішний, невмілий танок”, го́цки(ы) “стрибки” [СБГ, І, 189] (Етимологічний словник української мови подає і безпрефіксну дієслівну лексему й однокореневі до неї слова, що виводяться від вигука гоц, між якими втратилися семантичні звʼязки); гоц: 1. “вигук, те саме, що гоп”. 2. “діал.: водоспад”; гоца́к, розм. “Те саме, що гопак”: Усі чоботи свої пробив [Масляк], вибиваючи гоцака (Кв. – Основ., ІІ, 1956, 242) [СУМ, ІІ, 149]; нади́бати: 1. “зустріти”; 2. “отратити” [СГГ, 129], нади́бати – “зустріти, знайти”, поди́бати – “поплентатись, зустріти, знайти”, приди́бати – “приплентатись” (Нед.); бр. ды́баць – “ступати, піднімаючись навшпиньки; шкандибати; іти, ходити”, п. dybać – “чигати, чатувати, цілитися; (заст.)іти обережно, крадькома, підстерігати; прямувати, обережно підходити; повільно переслідувати; іти в темряві”, нл. dybaś – “штовхати, штрикати; попадати; рухати, стукати (про серце), битися”; схв. dibati se –“хитатися, коливатися”; ‒ псл. dybati – “ходити з метою що-небудь знайти; ходити, оглядаючи місцевість; обстежувати”; іє. *dheub(h)- / dhub(h)- “глибокий, порожній, заглибина; кіл; клин; бити” [ЕСУМ, ІІ, 64]; обха́яти (обха́їти) – “обчистити” [СГГ, 137], ха́яти [Жел., 1035], (о)ха́ять, ха́ю, ха́ешь; нед. в., кого-що (розм.) “Сварити, ганити, знеславлювати” [Ожег., 506, 911].

Не всі ж префіксально-суфіксальні дієслова доконаного виду, мотивовані безпрефіксними суфіксальними утвореннями недоконаного виду, що в гуцульських говірках функціонують з кореневим типом наголошування, характеризуються акцентуаційною співвіднесеністю з аналогічними дієсловами в інших південно-західних та південно-східних говірках. Так, словник Я. Закревської “Гуцульські говірки”, як і Малорусько-німецький словар Є. Желехівського та С. Недільського, реєструє дієслівне утворення відкала́тати з кореневим наголошуванням: 1. “зневажл. відзвонити під час похорону”; 2. “Відробити будь-як” [СГГ, 37], кала́тати, кала́тнути [Жел., 330]. Словарь української мови за редакцією Б. Грінченка, виступаючи репрезентантом переважно південно-східних говорів української мови, подає його зі зміщеним на суфіксальну морфему наголошуванням (можливо, під впливом акцентуаційної традиції російської мови) без використання ілюстративного матеріалу та покликання на першоджерело: відкалата́ти⁵, -та́ю, -єш “відзвонити” [Грінч., І, 214]. Одинадцятитомовий Словник української мови потверджує акцентуацію попереднього лексикографічного джерела, долучивши ремарку “розм.”: відкалата́ти, -а́ю, -а́єш “Прокалатати певний час” // “Пере-стати, закінчити калатати” [СУМ, І, 588].

Науковий етикет укладачів згаданих лексикографічних праць не дозволив знехтувати напрацюваннями укладачів Малорусько-німецького словаря Є. Желехівського та С. Недільського⁶. Однак представники редакції “Київська старина”, зігнорувавши джерельною базою фіксації мотивуючого дієслівного утворення, зареєстрували його із суфіксальним наголошування. Укладачі академічного видання “удосконалили” корекцію своїх попередників, закріпивши за лексемою позначку “розм.”, прирікаючи їй у майбутньому мовну периферію. Авторський колектив Етимологічного словника української мови, не без усвідомлення своєї високої місії, намагаючись усунути упущення своїх попередників, у тому числі й акцентуаційному відношенні, безпрефіксну інфінітивну форму подає з варіантним наголошуванням, закладаючи таким чином основи для утвердження в сучасній українській літературній мові двох акцентуаційних традицій (південно-східної та південно-західної), при цьому не засвідчивши жодного спільнокореневого префіксально-суфіксального дієслівного деривата: кала́та́ти – “бити, стукати; дзвонити; бити; колотитися”; ‒ р. калата́ть – “калатати, бовтати”, бр. калата́ць “бити, стукати”, п. kolotać “тс.; (ст.) дуже просити; мучити, бити; нападати; потрясати, кидати”, ч. (мор.) kolatat᾽, kolàtit᾽ – “потрясати, колисати”, ст. kolotati, koltati, kolátati – “приводити в рух, потрясати, шпурляти”, слц. kolátіt᾽ – “потрясати”; ‒ псл. kolotati, спорідн. з *koltiti – “вдаряти”, укр. колоти́ти [ЕСУМ, ІІ, 348].

Окремої уваги заслуговує історія становлення акцентуації дієслова нагара́тати: 1. “набити, ударами завдати болю”; 2. “нарубати (перев.. про дрова)” [СГГ, 128], гара́тати – “експр. дубасити; бахати” [СБГ, І, 161], гарата́ти [Жел., 137]. Закріплення наголосу за суфіксальною морфемою мотивуючого дієслова укладачами Етимологічного словника української мови можна мотивувати, на перший погляд, впливом Малорусько-німецького словаря Є. Желехівського та С. Недільського⁷ та деякими змінами в семантичній структурі його лексичного значення: гарата́ти “сильно бити, дубасити, бахати” (Ж., О.); пол. haratać “тс.” (з укр.); неясне; пов’язання з рум. hàrtǎní – “по-шматувати, відрубати” викликає сумнів” (Slawski, I, 403); можливо, виникло на основі форми обарата́ти –“сильно побити”, пов’язаної з борота́ти – “очищати від лузги” [ЕСУМ, І, 471].

Цікаво, що укладачам лексикографічних джерел в умовах серйозної цензури ХХ ст. інколи вдавалося проявляти у своїй роботі й демократичні засади. Так, за умови відсутності деяких дієслівних лексем у південно-східних говірках (Словарі української мови за редакцією Б. Грінченка) і, навпаки, наявності їх у Малорусько-німецькому словарі Є. Желехівського та С. Недільського, деяким з них вони “убезпечували” перспективу подальшого функціонування в сучасній українській літературній мові. А використання сучасними лексикографічними працями зі згаданого джерела (на період їх укладання діалектні словники ще не видавалися) дієслівного утворення гара́тати зі співвідносним у південно-західних говірках лексичним значенням “бити” і підтверджує демократичні “вольності” у роботі українських лексикографів порадянської доби: Не встиг я йому се сказати, а він як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею (Фр., ІХ, 1952, 101) [СУМ⁸, ІІ, 29]. Однак і в цьому випадку без корекції не обійшлося, що проявилося в закріпленні ремарки “діал.” за лексемою гаратати. Позаяк зафіксований укладачами академічного словника ілюстративний матеріал представлений лише творчістю І. Франка (галицький варіант літературної мови, яким користувався останній у своїй художній творчості, на їх думку, не міг правити за літературну норму, яка могла б стати соборною для обидвох частин України), то й знак наголосу в аналізованому дериваті, на відміну від укладачів Словника Є. Желехівського і С. Недільського, закріпили за кореневою морфемою. На жаль, в українській лексикографічній практиці ХІХ ‒ ХХ ст. не сформувалася традиція використання знаків наголосу при реєстрації ілюстративного матеріалу. Тому останній не може слугувати підтвердженням закріпленості наголосу за певною морфемою у слові. Тим більше, що представляє він тексти прозового мовлення. Отож, навіть інтонаційний малюнок фрази, при потребі його відтворення, не може слугувати потвердженням кореневого наголошування аналізованого дієслова. З цього приводу актуалізованою залишається думка М. Пилинського, що “тільки вірші, та й то лише метричні, можуть дати вказівку на правильний словесний наголос, але саме в поезії акцентологічні норми часто порушуються, іноді абсолютно довільно” [21, 106].

У гуцульських говірках, як і усному мовленні бойків, функціонує дієслівна лексема нацю́кати – “насікти (сокирою)” [СГГ, 130]. Малорусько-німецький словарь Є. Желехівського та С. Недільського засвідчує лише мотивуючу дієслівну лексему цю́кати [Жел., 1058]. Лексикографічна праця початку ХХ ст., що репрезентує переважно південно-східні говори української мови, також подає її, але без покликання на джерело фіксації: нацю́кати, -каю, -єш: 1 “Нарубати (дрібно)”: Нацюкай дровець. 2. “Нарубати зарубок” [Грінч., І, 532]. Укладачі одинадцятитомового тлумачного Словника української мови, реєструючи аналізоване дієслівне утворення, зафіксували й декілька однокореневих лексем з багатим у кількісному відношенні ілюстративним матеріалом, що репрезентує художнє мовлення письменників переважно центральних і південно-східних теренів України, за винятком декількох прикладів, вибраних із творчості І. Франка: нацю́кати, -аю, -аєш: 1. “ударяти, стукати чим-небудь по чомусь”. 2. “ударяючись об що-небудь, видавати стук” [СУМ, ХІ, 253]. До речі, відсутність ремарки “діал.” при реєстрації аналізованого дієслівного утворення укладачами згаданого лексикографічного джерела зумовлена двома чинниками: використанням ілюстративного матеріалу, репрезентованого творчістю письменників центрально-східних теренів України; відсутністю вказівки на першоджерело при фіксації ілюстративного матеріалу в Словнику за редакцією Б. Грінченка. Це дало підстави аналізоване дієслово асоціювати з вербальним утворенням південно-східного варіанта української мови.

Реєстрація гуцульськими говірками раритетного дієслівного деривата обни́рати “обшукати” [СГГ, 135], що відсутнє в більшості залучених нами для аналізу лексикографічних джерел української мови, дає привід до сприйняття його як власне гуцулізму, що закорінений ще у праслов’янський мовний простір. Етимологічний словник української мови в різних словникових статтях фіксує однокореневі до нього деривати: ни́ре́ць “той, хто ниряє, займається нирянням; водолаз” (СУМ, Жел.), [ни́рка] “водолаз (Жел.), пройда, проноза (Л.), [зне́рти, знира́ти] “виринути, виринати” (Жел.), прони́ра, [прони́рство] (Чаб.), [прони́ря] “пронира” (Жел.), пронирливий; ̶̶ р. ныря́ть – “пірнати; [опускатися, ховатися швидко в яму, підвал; іти зі-гнувшись або повзти під чимось низьким]”, бр. ныра́ць – “пірнати”, др. ныря́ти – “занурюватися”, п. nurzać – “занурюватися”, ч. nořit, ст. nřeti “тс”, слц. noritʹ – “опускати, занурювати”, вл. nurić “занурюватися”, nórić, нл. nuriś “тс”; ̶̶ псл. *nyr-, *nьr-, *ner-, *nor- “опускати”, пов’язаного з norа – “нора” [ЕСУМ, ІV, 90]. Думаємо, що наведених прикладів більш ніж достатньо, щоб простежити у їх лексичному значенні, хоч і віддалені, семантичні зв’язки та закоріненість кореневої акцентуації в праслов’янський мовний ґрунт, співвіднісши її з грамемою доконаного виду в південно-західних говірках.

Заглиблення в дериваційні процеси, що відбуваються у словотворчому гнізді, до якого належить інше дієслівне утворення напи́тати – “намацати”: Темно, що не может напи́тати двері [СГГ, 130], напита́ти (со́бі біди́) [Жел., 486]), допомогає також виявити в гуцульських говірках співвіднесеність акцентуації з семантикою дієслова. Етимологічний словник української мови потверджує наявність деривата у значної кількості мов індоєвропейської спільноти. Словникова стаття вказаного лексикографічного джерела містить низку однокореневих лексем з накореневим наголошуванням: пи́танка – “розпитування; розшук; спроба” (Нед.); пи́та́ння [Нед.]; пи́тка – “вид групової гри з розпитами про предмет” (Нед.); випи́тачка – “вивідувачка” (Я.); допи́тувач, допи́тливий, запи́туватися – “питати” (Я.); запи́тувач, запи́тливий, опи́тувати, опи́туватися – “вітатися” (Ж.), опи́тувач, перепи́тки – “один з моментів старовинного обряду сватання” (ЛексПол); спи́тувати – “пробувати, випробовувати” та ін. [ЕСУМ, ІV, 378]. Застосування принципу аналогії при акцентуаційному аналізі наведеного ряду лексем, на перший погляд, дає можливість висновковувати щодо логічності закріплення у південно-західних говірках, у тому числі й гуцульських, за кореневого наголосу аналізованим дієслівним дериватом. Якщо ж причину накореневого наголошування шукати в дериваційно-реляційих процесах (а це видається більш вірогідним), то виявиться, що в наведених дієсловах, які характеризуються різним ступенем похідності їхніх основ, відбувалося чи відбулося переміщення наголосу. Похідний префіксально-суфіксальний дериват, мотивований безпрефіксною словоформою недоконаного виду, відповідно до словотвірної моделі повинен би зберігати суфіксальну акцентуацію твірної основи. Насправді ж дериваційно-реляційні процеси в гуцульських говірках, на відміну від інших південно-західних, в аналізованому вербальному дериваті зумовили рецесію (відтягнення) наголосу з суфіксальної морфеми на кореневу. Словник бойківських говірок М. Онишкевича реєструє його в різних словникових статтях як омонімічні утворення без позначок наголосу, до яких інтонаційний малюнок в ілюстративному матеріалі потверджує співвіднесеність наголосу з лексичним значенням дієслова: 1. Напитати (кого, що) “причепитися до когось, чогось”: Напи́тат н'а (пояснення наше: “мене”) в поле блуд; 2. Напитати – “нагодувати”: Кожну дитину напита́ти мушу [СБГ, І, 473].

З аналогічною акцентуацією засвідчена ця лексема у південно-східній мовній стихії. Авторський колектив Словаря української мови за редакцією Б. Грінченка, інкорпорувавши вербальний дериват з Малорусько-німецького словаря Є. Желехівського та С. Недільського, фіксує його, як зазвичай, без паспортизації та ілюстративного матеріалу, з суфіксальним наголошуванням: Напита́ти, -та́ю,- єш – “знайти кого-небудь, розпитавши”: Напита́ти клопоту (біди, лиха) [Грінч., ІІ, 509]. Укладачі ж одинадцятитомового Словника української мови, не порушуючи традицій своїх попередників (представників редакції “Київська старина”), реєструють дієслівну словоформу доконаного виду з суфіксальним, а недоконаного ̶̶ з кореневим наголошуванням: напита́ти, -а́ю, -а́єш (д. в.) – “Розпитавши, знайти кого-, що-небудь” // напи́тувати (н. в.) [СУМ, V, 144].

Натомість колектив Етимологічного словника української мови, за аналогією до Словника бойківських говірок М. Онишкевича, подає й мотивуючу основу, що, будучи закорінена у праіндоєвропейську мовну спільноту, і донині функціонує в південно-західних говорах та багатьох словʼянських (р., п., с.-хрв., слвн.) і неслов’янських (лит., гр.., ав., пер., ос., ірл., ісл. та ін.) мовах, однак не стала надбанням лексикографічних джерел сучасної української літературної мови (пита́ти (н. в.) – “годувати, живити; виховувати”); і спільнокореневе омонімічне префіксально-суфіксальне дієслівне утворення з грамемою доконаного виду (пропи́тувати – “прогодувати”), використавши з Малорусько-німецького словаря Є. Желехівського та С. Недільськог як ілюстративний матеріал значну кількість однокореневих лексем [ЕСУМ, ІV, 378].

Заглиблення в етимологічні процеси префіксально-суфіксального дієслівного утворення оте́рхати – “навʼючити коня” [СГГ, 142] краще допомагає зрозуміти причину його кореневого наголошування. Лексикографічне джерело за редакцією Б. Грінченка, покликаючись на гуцульські говірки, реєструє його з грамемою доконаного виду та аналогічним лексичним значенням, однак зі зміщеним на суфіксальну морфему наголосом: отерха́ти, -ха́ю, -єш – “навʼючити (гуцульськ.)” [Грінч., ІІІ, 75]. Укладачі Етимологічного словника української мови, фіксуючи однокореневі безпрефіксні і префіксальні інфінітивні форми, подають їх з варіантним наголошуванням (кореневим і суфіксальним), у яких наголос виступає диферентором значення: ти́рхати – “розкидати” і тирха́ти – “навʼючувати” (Нед.), вте́рхати (коня) – “навʼючити” (Ж.), отерха́ти “тс.” (Нед.); ̶̶ запоз. з угор. мови (частково через посередн. румун. tărhat – “вантаж, тягар, барахло”), угор. terher – “ноша, вантаж, тягар”, поход. з баварсько-австр. діалекту нім. мови traht “ноша” [ЕСУМ, V, 559]. З наведеного словотвірного гнізда одинадцятитомовий Словник української мови засвідчує тільки віддієслівну іменникову лексему терх, також з позначкою “діал.” та покликанням на першоджерело фіксації ‒ Словник української мови за редакцією Б. Грінченка, не зауваживши при цьому, що ілюстративний матеріал до аналізованого дієслова презентує південно-західні говірки: терх: 1. “Вʼюк”: Як робить (гуцул) – то гостро робить: винесе такий терх на свій верх, що у коня спина вгинається (Хотк., ІІ, 1966, 355). 2. “Стара міра рідини”: Шинкарі посідали з повними терхами (Сл. Гр.) [СУМ, Х, 100]. У такому випадку важко пояснити, що ж завадило його укладачам подати і дієслівні лексеми.

Отже, із літературного мововжитку українців упродовж кількох десятків років через “свою південно-західність” зникала не одна лексема. Прикро, що на час видання лексикографічних джерел сучасної української літературної мови їх укладачі не мали змоги усвідомити зміст рецензії А. Кримського на “Правописну справу” С. Смаль-Стоцького, у якій мовознавець наголошує, що “роки вавилонського полону української мови в Галичині” [18, 342] не пройшли безслідно, “…пішли на користь збагаченню спільної літературної мови” [22, 21].

Аналізований словник Я. Закревської “Гуцульські говірки” засвідчує і групу, хай небагаточисельну, власне українських дієслівних префіксально-суфіксальних лексем, які зберігають наголошування звуконаслідуваних мотивуючих безпрефіксних утворень: підкуку́ндати, заст. – “підмовити” [СГГ, 149]; підкуку́ндати – “підмовити” (Нед.); афективне утворення [ЕСУМ, V, 392]; уторо́пати – “переконати (кого)”: Годиʹну говориʹў, покі уторо́паў (“умовив, переконав”) го [СГГ, 194], торо́пати “базікати, патякати”, торопі́ти “тс.” (Нед.), торо́па́ло – “базіка, балакун” (Г. Нед.), торопа́та “тс.” (Нед.), торопа́тливий – “балакучий”; ̶ звуконаслід. утворення, паралельне до торготі́ти, торкота́ти, торкоті́ти, торохті́ти, торочи́ти [ЕСУМ, V, 607].

До аналізованого структурного типу слід зачислити й дієслівну лексему, у якій наголос виступає засобом диференціації видової семантики: розтика́ти “розкорковувати”: Розтикаў флʹе́шу з горі́ўкоў [СГГ, 165] (< розти́кати, док. в. (кілки (тики) для квасолі, гіпотетично: розтикну́ти, відіткнути, док. в. (пляшку) < ти́кати); розтика́ти “по́розтика́ти” [Жел., 833], ростика́ти, -ка́ю, -єш, недок. в. “розтикати” / рости́кати, -каю, -єш, док. в. “розти́кати; наткнувши, розставити”: Ноги й руки розтикали по шляхах (Стор. М. Пр. 99) [Грінч., IV, 79]; розтика́ти, -ка́ю, -а́єш, недок. в. / розти́кати, -каю, -аєш, док. в., розм. “Стромляти, втикати що-небудь гостре в різні місця // перен. Абияк розміщувати, безладно розкидати що-небудь у великій кількості по різних місцях: І чому цей зрадливий пензель, роблячи мазки на полотні, так невдало розтикав їх, розмазав, розмісив брудними розводдями (Довж., ІІІ, 1960, 132) // перен. Роздавати кому-небудь щось: Андрій у цьому класі, я поруч у другому… Розтикаю дітям сякі-такі завдання (Вас., ІІ, 1957, 87) // перен. Розсовувати, розставляти що-небудь у кількох місцях з метою схову // перен. Витратити значну суму грошей: Отак сюди тик, туди тиць, тай розтикав три сотні (Н.-Лев., ІV, 1956, 205) [СУМ, VІІІ, 823].

Отож, префіксально-суфіксальні дієслівні деривати з суфіксальною морфемою -а-, що в гуцульських говірках побутують з кореневою акцентуацією, характеризуючись грамемою доконаного чи недоконаного виду, або співвідносяться з кореневим акцентним типом їх мотивуючих безпрефіксних суфіксальних дієслівних форм, або функціонують, як і в інших південно-західних говорах та й сучасній українській літературній мові, з рецесивним (відтягнутим з суфіксальної на кореневу морфему) наголосом, що зумовлюється дериваційно-реляційними процесами.

Комплексний підхід до аналізу ілюстративного матеріалу та особливостей акцентуації префіксально-суфіксальних дієслів з суфіксальною морфемою -а-, що наявний у різних лексикографічних джерелах, які репрезентують гуцульські, південно-західні й південно-східні говірки та сучасну українську літературну мову, убезпечив пояснення причин розбіжностей у їх наголошуванні.

Словотвір аналізованих дієслівних утворень у гуцульських говірках, на відміну від інших південно-західних та південно-східних говорів, характеризується достатньо інтенсивним ступенем продуктивності лексико-семантичного способу деривації.

Дослідження особливостей наголошування невеличкого сегменту дієслівного класу слів у гуцульських говірках з використанням морфемно-словотвірного, порівняльного та етимологічного аспектів допомогло: зʼясувати праслов’янську, а навіть праіндоєвропейську їх закоріненість (як прикро констатувати, що при повній марґіналізації аналізованих автохтонних дієслівних утворень, ба, абсолютному їх вилученні із мововжитку сучасних українців, спостерігаємо активне їх функціонування у значній кількості нинішніх словʼянських, та й не тільки, мов); виявити позамовні чинники у роботі укладачів найавторитетніших українських лексикографічних джерел ХХ сторіччя при закріпленні за лексемами “стилістичних” ремарок “діал.”, “розм.”, “заст..”. Отже, проведений нами аналіз акцентуаційних, і не тільки, особливостей префіксально-суфіксальних дієслівних утворень, що функціонують у гуцульських говірках, як і в інших південно-західних та південно-східних, засвідчує, що більшість із них, відповідаючи критеріям сучасної літературної норми [21, 7], мають беззаперечне право на функціонування в сучасній українській літературній мові [15, 135].

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані для: продовження наголосових студій над акцентуацією префіксально-суфіксальних дієслівних утворень з іншими суфіксальними морфемами (у гуцульських та інших південно-західних говірках), що характеризуються кореневим, і не тільки, типом наголошування; монографічного опису акцентної системи дієслів південно-західних говорів; укладання діалектного акцентологічного словника говорів української мови; підтвердження мовної й культурної єдності всіх етнічних утворень української нації, незалежно від місця їх компактного проживання.

Література

1. Булаховський Л. А. Український літературний наголос (характеристика норми). – К. – Л. : Рад. школа, 1947. – 54 с.

2. Вагилевич І. Гуцули мешканці Східного Прикарпаття, 1837.

3. Винницький В. М. Парокситонічна акцентуація дієслів / В. М. Винницький // Мовознавство. – 1980. – № 5. – С. 14 – 23.

4. Винницький В. М. Наголошування дієслів в поезії Івана Франка / В. М. Винницький // Українська мова і література в школі. – 1981. – № 8. – С. 44 – 46.

5. Винницький В. Українська акцентна система: становлення, розвиток / Василь Винницький. – Л. : Бібльос, 2002. – 576 с.

6. Винницький В. Про українську дієслівну парокситонезу / В. Винницький // Мовознавство. – 2008. – № 4 – 5. – С. 40 – 54.

7. Єрмоленко С. Я. Норма мовна / Єрмоленко С. Я. // Українська мова : енциклопедія. – Вид. третє, зі зм. і доп. / редкол. : В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін. – К. : Українська енциклопедія, 2007. ̶ С. 439.

8. Закревська Я. В. Система особових форм дієслова в західних говорах української мови (Теперішній час) / Закревська Я. В. // Українська лінгвістична географія. – К. : Наук. думка, 1966, – С. 132 – 139.

9. Іваночко К. Акцентуація префіксально-суфіксальних дієслів у говорах “західних (угорських) русинів” (на матеріалі етнографічних та діалектологічних студій В. Гнатюка) /Костянтин Іваночко // Мовознавчі студії. Випуск ІІ (За матеріалами Всеукраїнської наукової конференції на пошану 75-річчя відзначення професора Марʼяна Демського). – Дрогобич : Посвіт, 2010. – С. 163 – 172.

10. Іваночко К. Акцентуація суфіксальних дієслів акцентного типу К у наддністрянських говірках /Костянтин Іваночко // Мовознавчі студії. Випуск ІІІ (За матеріалами Міжнародної наукової конференції на пошану 100-річчя від дня народження професора Гаврила Шила). – Дрогобич : Швидкодрук, 2010. – С. 107 – 123.

11. Кайндль Р. Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. – Чернівці : Молодий буковинець, 2000. – 208 с.

12. Калнынь Л. Э. Фонетический строй гуцульського говора // Исследования по славянской диалектологии. 1. Карпатоукраинские диалекты. – М., 1992.

13. Кобилянський В. В. Гуцульський говір і його відношення до говору Покуття // Український діалектологічний збірник. – Кн. 1. –
К., 1928.

14. Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова (східнокарпатський і покутський діалекти, їх походження і відношення до літературної мови). – К. : Радянсьа шола, 1960. – 276 с.

15. Кобиринка Г. Літературно-діалектна взаємодія південно-західних говорів та питання норми на акцентному рівні /Галина Кобиринка // Мовознавчі студії. ̶ Випуск 3. Діалект у лінгвокультурному просторі (За матеріалами Міжнародної наукової конференції на пошану 100-річчя від дня народження професора Гаврила Шила). ̶ Дрогобич : Швидкодрук, 2010. – С. 129 – 137.

16. Ковалик І. І. Про мову і мовлення в діалектах і діалектології // Питання українського і словʼянського мовознавства : Вибрані праці. – Ч. ІІ. – 495 с. – Львів – Івано-Франківськ, 2008. – С. 250 – 257.

17. Коць-Григорчук Л. Лінгвістично-географічне дослідження українського діялектного простору / Л. Коць-Григорчук . – Нью-Йорк – Л. : Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, 2002. – 268 с.

18. Кримський А. Рецензія на “Правописну справу” Смаль-Стоцького С. / Записки історично-філологічного відділу УАН, 1927. – Т. ХХІ. С. 342.

19. Марчук Н. Й. Акцентуація основних форм дієслів у говорах української мови /Марчук Н. Й. // ХІV Республіканська діалектологічна нарада. Тези доповідей. ̶ К. : Наук. думка, 1977. – С. 50 – 52.

20. Марчук Н. Й. Дієслівні форми української літературної мови в їх зв’язках з народними говорами / Марчук Н. Й. // Українська літературна мова в її взаємодії з територіальними діалектами. ̶ К. : Наук. думка, 1977. – С. 144 – 166.

21. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль / М. М. Пилинський. ̶ К. : Наук. думка, 1976. – 288 с.

22. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови /Ю. Шевельов. ̶ К. : АК Академія, 2003. – 158 с.

23. Шухевич В. Гуцульщина // Матеріали до українсько-руської етнології / В. Шухевич. – Л., 1899 – 1908. – Ч. 1 – 5.
Список джерел та їх умовних скорочень

1. СГГ – Гуцульські говірки. Короткий словник / відп. ред. Я. Закревська. – Л. : Ін-т україн-ва ім. І. Крип'якевича НАН України,
1997. – 232 с.

2. Грінч. – Грінченко Б. Словарь української мови // за ред.. Б.Грінченка. – К. : АНУРСР, 1907 – 1909. – Т. I – IV. Перевидано фотомеханічним способом. – К., 1958 – 1959.

3. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови : у VІІ т. – К. : Наук. думка, 1982. – Т. 1. – 631 с.; 1985. – Т. ІІ. – 570 с.; 1989. – Т. ІІІ. – 549 с.; 2003. – Т. ІV. – 653 с.; – Т. 5, 2006. – 703 с.

4. Жел. – Желеховський Є., Недільський С. Малоруско-німецкий словар. – Л., 1886. – Т. І – ІІ. – 1117 с.

5. СБГ – Онишкевич М. Словник бойківських говірок. – К. : Наук. думка, 1984. – Ч. І. – 495 с.; Ч. ІІ. – 515 с.

6. СУМ – Словник української мови. – К. : Наук. думка, 1970 – 1980. – Т. І – ХІ.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua