|
|
Скачати 2.23 Mb.
|
| законодавством України. 1 таких прикладів у законодавстві дуже багато. Розгяядаючи принцип справедливості відносно адміністративної відповідальності, необхідно зупинитися ще на одному його аспекті. Останнім часом серед вчених-адміністративістів все більше поширюється принципово новий погляд на суспільне призначення адміністративного права, який грунтується на визначенні Конституцією України головним обов'язком держави "утворення і забезпечення прав і свобод людини", а також утвердженні принципу, згідно з яким саме "права І свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави" Встанонленню нового режиму взаємовідносин має сприяти певне переосмислення методу регулювання адміністративного права і забезпечення так званої реординації у відносинах органів виконавчої влади та їх пос.адових осіб з фізичними і юридичними особами. Реординація реалізується шляхом, з одного боку, надання громадянам права вимагати від керівних, владарюючих суб'єктів належної поведінки щодо забезпечення прав і свобод громадян, а з другого — покладання на ці суб'єкти чітких обов'язків щодо неухильного виконання зазначених вимог громадян93 Уявляється. що реординація повинна враховуватись і при вирішенні питання про притягнення до адміністративної відповідальності. Основну увагу, на нашу думку, необхідно приділити дослідженню питання про те, чи були створені відповідними органами виконавчої влади необхідні об'єктивні умови для належного виконання особою, яка притягується до адміністративної відповідальності, обов'язків, за невиконання котрих передбачена адміністративна відповідальність. Причому це дослідження має проводитися за двома напрямами. Перший напрям пов'язаний Із дослідженням ситуацій, коли для виконання передбаченого законом обов'язку особа повинна мати необхідні матеріально-технічні умови. Наприклад, для того, щоб громадянин міг своєчасно подати до податкових органів декларацію про свої доходи, з боку цих органів повинні бути забезпечені: достатня кількість бланків декларацій про доходи, достатня кількість працівників для прийняття декларацій І відповідний режим роботи підрозділів, до яких мають надаватися декларації, надання роз'яснень щодо правил заповнення декларацій тощо. Відсутність таких умов, у свою чергу, може створити умови для вчинення особою адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 164-1 КУпАП. Другий напрям пов'язаний з можливістю знання та розуміння громадянами положень відповідних нормативно-правових актів. Метод реординації у даному випадку має прояв у тому, що держава в особі ЇЇ органів зобов'язана забезпечити всім можливість ознайомитися з нормативно-правовими актами І не просто ознайомитись, а й виключити можливість неоднозначного тлумачення норм, що містяться в них. Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлено дві форми вини: умисел і необережність. Згідно зі статтею 11 КУпАП адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була І могла їх передбачити. Якщо поняття умислу пов'язане з психічним ставленням особи до свого діяння і його наслідків, то при визначенні необережності до уваги береться ставлення лише до шкідливих наслідків". Але шкідливі наслідки і причинний зв'язок обов'язкові тільки в так званих матеріальних складах (наприклад, дрібна крадіжка, пошкодження телефонів-автоматів, знищення посівів тощо). Більшість же адміністративних правопорушень характеризується недотриманням різноманітних правил, коли діяння утворює склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків (формальні склади)100. Наприклад, адміністративні правопорушення суб'єктів підприємницької діяльності переважно є правопорушеннями з формальним складом, а отже, можуть бути вчинені лише умисно. Згідно зі статтею 10 КУпАП адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх, або свідомо допускала настання цих наслідків- Юридичним вираженням шкідливості адміністративного проступку є його протиправність, яка означає, що дія або бездіяльність прямо заборонені адміністративно-правовими нормами101. Для того, щоб людина могла усвідомлювати протиправний характер своєї дії, необхідно, щоб вона знала положення закону. тобто положення КУпАП чи Інших законів, якими ці дії або бездіяльність заборонені. Це випливає безпосередньо з норми, закріпленої статтею 10 КУпАП. Отже, щоб стверджувати, що проступок вчинено умисно, необхідно довести, що особа знала закон. Вина особи, як і будь-який психологічний її стан, знаходить своє вираження в реальній поведінці особи. Правозастосовчим органом вина з'ясовується через певні об'єктивні обставини, які встановлюються під час адміністративного розслідування102. Однак важко уявити такі об'єктивні обставини, що свідчать про знання особою закону. Правомірна поведінка особи може свідчити про те, що вона знає закон І свідомо дотримується його вимог. Водночас неправомірна ловедінка може свідчити як про незнання закону, так і про його знання і свідоме порушення. Істина щодо знання закону криється саме у свідомості людини, а проникнути у свідомість навряд чи можливо. Отже. однозначно довести, знає людина закон, чи ні, неможливо, а відтак неможливо і довести ЇЇ вину в формі умислу. В той же час встановлення вини є обов'язковим при розгляді справи про адміністративне правопорушення (ст.280 КУпАП) І цей обов'язок покладено саме на правозастосовчі органи. Слід зазначити, що на цю проблему останнім часом звертають увагу І представники науки кримінального права. Зокрема, П-А.Во-робей, розглядаючи питання кримінально-правового ставлення в вину пише: "Але вилучити із законодавства та практики його застосування об'єктивне Інкримінування поки що неможливо. Ніяка правова система, ніяке кримінальне законодавство не вільні від об'єктивного ставлення в вину. Майже всі правові системи й кримінальні кодекси дотримуються правила, згідно з яким незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Це правило поширюється також на іноземців і осіб без громадянства, але незнання закону річ зовсім можлива, а, значить, неможна при цьому виключити об'єктивного ставлення в вину"'03. Для вирішення зазначеної проблеми необхідно також встановити, що означає "знати закон". Вище було зазначено, що знання закону, зокрема КУпАП, прямо впливає на наявність вини- Водночас, статтею 68 Конституції України встановлено, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Це положення Конституції лежить в основі так званого "принципу презумпції знання закону". Але очевидно, що цей принцип вступає в протиріччя з принципом презумпції невинуватості, який згідно з сучасною доктриною адміністративного права є одним із базових принципів адміністративної відповідальності. Іншими словами, припущення, що людина знає закон, скасовує необхідність встановлення того, чи дійсно вона його знає. З одного боку, особа вважається невинуватою до того моменту, поки її вина не буде доведена в установленому законом порядку, а з іншого — ЇЇ вина вже презуміюється, тобто не потребує ніякого доведення. ^ Фактично вищезгадані норми Конституції І норми діючого КУпАП встановлюють не принцип презумпції невинуватості, а навпаки — принцип презумпції вини, до того ж неоспорюваний. Такий стан справ є неприпустимим з точки зору забезпечення прав особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Хоча в той же час принцип неоспорюваної презумпції вини використовується в окремих випадках, наприклад, у податковому законодавстві Франції І Швейцарії104. Заради справедливості слід відзначити, що сутність цієї проблеми відома багатьом науковцям та юристам-практикам, багато хто з них погоджується з думкою, що існує колізія норм діючого КУпАП І Конституції України, але й досі проблема не знайшла практичного вирішення і очевидним є те, що в ході адміністративно-правової реформи ця колізія має бути усунена. Колізія нормативних актів є вимушеним шляхом розвитку права105, сучасний динамічний розвиток правової системи України неминуче породжує суперечності і розбіжності між законодавчими актами, що заважає правильному їх застосуванню і, отже, в цілому знижує ефективність законодавства106. Так, ми підійшли до проблеми співвідношення понять "знати закон" і "розуміти закон". Очевидно, що між цими поняттями необхідно ставити знак рівності. Людина може вивчити шекспірівського "Гам-лета" в оригіналі, але не розуміти, про що говориться в цьому творі через незнання англійської мови. При цьому ніхто не скаже, що вона саме "знає" цей твір. У даному випадку людина сприймає форму, але ніяк не зміст. Аналогічна ситуація має місце і зі знанням законів. Можна вивчити напам'ять статті закону, але не розуміти, про що в них ідеться. І тут роль знання мови відіграє рівень правових знань особи і можливість правильно їх тлумачити, тобто зрозуміти ЇХ ЗМІСТ. Як відомо Із загальної теорії права, за глибиною аналізу, переконливістю й обгрунтованістю виділяють буденне тлумачення, компетентне (або професійне) і доктринальне. Буденне тлумачення дається громадянами, компетентне (професійне) — спеціалістами в сфері права, а доктринальне — вченими, які проводять дослідницьку роботу в цій галузі107. Очевидно, що погляд на зміст тих чи інших норм права буде різним і визначатиметься рівнем правових знань особи та, крім того, практичним досвідом. Особи, які здійснюють притягнення до адміністративної відповідальності, користуються професійним тлумаченням норм права, в той час, як переважна більшість правопорушників не може піднятися вище буденного. При цьому встановити дійсний рівень правової грамотності особи в процесі розгляду справи про адміністративне правопорушення навряд чи можливо, оскільки тут відіграє важливу роль багато суто суб'єктивних чинників. Уявляється, що зазначена проблема може бути вирішена. Слід відзначити, що принцип презумпції знання закону не абсолютний-Він обмежений положеннями статті 57 Конституції України, яка наголошує на тому, що кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. При цьому ця гарантія має бути дещо змістовнішою, ніж просто забезпечення оприлюднення закону чи іншого нормативно-правового акта. Як було зазначено вище, знання закону передбачає не лише сприйняття зовнішньої форми правових норм, а й правильне розуміння їх змісту. З огляду на це уявляється правильним пропонувати закріплення в законі права особи, котра притягується до адміністративної відповідальності, оспорювати свою вину за мотивом незнання закону в двох аспектах- По-перше, за неможливістю ознайомитися із законом або іншим нормативно-правовим актом, і. по-друге — за фактом неправильного використання норми в тих випадках, коли відповідна норма викладена таким чином, що дає підстави неоднозначного її тлумачення. Це буде надійною гарантією захисту від об'єктивного ставлення у вину. Отже, необхідно скоригувати принцип презумпції знання закону приблизно так: "Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, за умов забезпечення можливості всіх осіб ознайомитись з Їх змістом та забезпечення однозначного тлумачення норм, що містяться у них". Безумовно, коригувати конституційну норму можна лише шляхом внесення змін до Конституції, що досить складно. Тому доцільнішим буде передбачити в новому Кодексі України про адміністративні проступки таку норму: "Особа звільняється від відповідальності, якщо буде встановлено, що протиправне діяння, вчинене нею внаслідок об'єктивної неможливості виконати встановлений законом обов'язок (тобто з причин. що не залежали від її б'олі І свідомості), об'єктивної неможливості ознайомитись з відповідним нормативно-правовим актом, або внаслідок неправильного використання норми, яка викладена таким чином, що допу екає неоднозначне її тлумачення". Це положення ніяк не суперечить Конституції України і надає особам, які притягуються до адміністративної відповідальності, більше можливостей для захисту своїх прав. Необхідно відмітити, що згаданий принцип у минулому іноді використовувався в нормотворчІй практиці, хоча це можна вважати скоріше виключенням, ніж правилом. Так, п.6 Постанови Ради Міністрів СРСР від 14.08.1950 р- № 3512 "Про незадовільне виконання заходів по боротьбі з картопляним раком" передбачалося, що накладення штрафу за порушення карантинних правил мож^ бути проведено за умови попереднього ознайомлення відповідальної особи з правилами карантину І характеру відповідальності за їх порушення. ^' Що стосується процесуального обов'язку правозастосовчого органу щодо доведення вини особи у вчиненні адміністративного проступку, то його необхідно деталізувати з урахуванням вищезгаданої норми, наприклад, так: "Орган (посадова особа), що розглядає справу про адміністративний проступок, зобов'язаний встановити, чи було належним чином забезпечено можливість особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, ознайомитися з відповідними нормативно-правовими актами, а також чи не є протиправне діяння наслідком неправильного використання норми, яка викладена так, що допускає неоднозначне її тлумачення". Ще одним важливим принципом юридичної відповідальності взагалі і адміністративної зокрема вважається принцип невідворотності. Зміст цього принципу полягає в тому, що встановлення заборон і санкцій за їх порушення має сенс лише за умов, коли особи, які вчиняють правопорушення, притягуються до відповідальності і піддаються заходам примусу, які визначені санкціями порушених правових норм. Правопорушення, на яке не відреагували компетентні органи, завдають правопорядку серйозної шкоди: безкарність правопорушників не лише заохочує Їх до вчинення нових правопорушень, а й подає поганий приклад Іншим особам108. Для адміністративної відповідальності реалізація принципу невідворотності надзвичайно важлива, оскільки адміністративна деліктність має високі показники латентності, на що звертають увагу дослідники в сфері адміністративної деліктології109. Практична реалізація принципу невідворотності потребує вирішення відразу кількох проблем. По-перше, при встановленні адміністративної відповідальності за певні правопорушення законодавець повинен врахувати реальну можливість контролю з боку органів виконавчої влади за певною сферою суспільних відносин. Так, наприклад, можна вважати, що в с4»ері оподаткування принцип невідворотності відповідальності забезпечено дуже добре і це досягнуто за рахунок ретельного обліку платників податків, наявності відповідних органів у системі Державної податкової служби, відпрацьо-ванІстю процедур перевірок і т.ін. Водночас у сфері боротьби з корупцією цей принцип майже не діє, хоча Законом України "Про боротьбу з корупцією" і встановлено адміністративну відповідальність за корупційні діяння. Причиною цього є саме відсутність можливості здійснювати реальний контроль у цій сфері, відсутність ефективних інструментів для викриття і фіксації корупційних діянь. При цьому всі добре уявляють собі величезні масштаби корупції у державі. По-друге, невідворотність відповідальності зумовлюється її доцільністю. В даному випадку мається на увазі доцільність адміністративної відповідальності як юридичного явища. Тобто при встановленні адміністративної відповідальності законодавець повинен чітко уявляти, а чи можливо взагалі подолати відповідні правопорушення виключно за допомогою саме заходів адміністративної відповідальності. Результати боротьби з тією ж корупцією в нашій державі свідчать, що в даному випадку заходи адміністративної та кримінальної відповідальності, передбачені чинним законодавством, недоцільні з тієї точки зору, що вони не здатні виконати функцію превенції корупцій-них діянь самі по собі. Видається правильним стверджувати, що вирішення завдання боротьби з корупцією повинно мати комплексний характер, тобто вплив має здійснюватися на всі явища, що виступають причинами І умовами корупції. Тобто необхідним є поєднання як адміністративних методів (адміністративна і кримінальна відповідальність), так і економічних. По-перше, необхідно всіляко підвищувати престиж державної служби і формувати у державних службовців усвідомлення цінності тієї посади, котру вони обіймають. Це може бути досягнуто за рахунок установлення належного рівня оплати Їхньої праці, реалізації соціальних гарантій (пенсій, медичного страхування тощо), а також за рахунок упровадження системи ефективного стимулювання якісної праці. По-друге, необхідно значно скоротити межі втручання державних органів у діяльність приватних осіб. Насамперед, це стосується сфери підприємницької діяльності. (Скорочення переліку видів діяльності, що ліцензуються, кількості різноманітних дозволів, погоджень і т.ін.). По-третє, одним Із найбільш ефективних, на наш погляд, заходів для попередження корупції було б вилучення з Кримінального кодексу України статті, що передбачає кримінальну відповідальність за провокацію хабара. Провокація хабара має стати одним із основних інструментів, що буде використовуватися органами, покликаними вести боротьбу з корупцією. При цьому необхідно відзначити, що ці дії повинні бути чітко регламентовані законом. Необхідно визначити підстави застосування такої міри, порядок ЇЇ реалізації І можливі наслідки для особи, по відношенню до якої здійснюється провокація хабара. Одним із основних положень у даному випадку має бути те, що при позитивному результаті застосування даного заходу, особа, щодо якої здійснювалася провокація хабара, не повинна притягатися до кримінальної відповідальності. Однак такий результат має бути приводом для звільнення такої особи з державної служби Із забороною займати такі посади взагалі або протягом 'визначеного періоду. По-четверте, у податковій системі необхідно передбачити можливість непрямого визначення розмірів прибутків державних службовців. Безумовно, зазначені міри стануть ефективними тільки в тому випадку, якщо вони реалізовуватимуться одночасно, у комплексі. Крім того, певні зусилля мають бути докладені й у сфері формування в населення активно-негативного ставлення до такого явища, як корупція. Укорінене в свідомості значних мас людей уявлення про те. що гроші роблять все, найчастіше є не менш небезпечною умовою Існування корупції. З цього погляду актуальна побудова системи виховання молоді на принципах християнської моралі, формування в неї установки на те, що тільки кошти, отримані чесним шляхом, можуть бути запорукою благополуччя й успіху в суспільстві. У цілому боротьба з корупцією — це доля не лише державних органів або якихось спеціальних підрозділів. Це завдання загальнонаціонального, а, можливо, І всесвітнього масштабу. Важливу роль у рішенні проблеми корупції повинні відігравати міжнародні зв'язки- Це може бути як вивчення досвіду країн, що досягай значних успіхів у боротьбі з корупцією, так і безпосередня практична взаємодія зацікавлених органів різних держав. При цьому наявність доброї волі в такому співробітництві може бути якісним показником наявності бажання держави вирішити проблему корупції у своїх межах. Принцип доцільності адміністративної відповідальності, крім згаданого вище значення, означає ще й те, що врахування доцільності необхідно і в процесі правозастосування, тобто при визначенні виду і розміру адміністративного стягнення. Очевидно, що адміністративне стягнення, його вид І розмір мають відповідати тій меті. яку слід досягти, застосовуючи це стягнення. В цьому аспекті доцільність прямо пов'язана з проблемою ефективності адміністративної відповідальності, оскільки оцінка ефективності й полягає у визначенні того, якою мірою застосування адміністративних стягнень за ті чи Інші правопорушення досягають своєї мети- Сьогодні можна впевнено стверджувати, що норми, якими встановлюється адміністративна відповідальність, мають досить невелику ефективність. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши динаміку вчинення адміністративних правопорушень. Так, Є.В.Додін наводить цифри, що характеризують стан адміністративної делІкт-ності в Україні за роки незалежності. У 1991 р. до адміністративної відповідальності в Україні було притягнуто 8646571 чоловік, в 1992 — 10328834, в 1993 — 12411643. в 1994 — 14243524. в 1995 — 22483600. Слід погодитися з твердженням про те, що однією з головних Цілей адміністративної відповідальності є превенція правопорушень. Механізм превентивної ДІЇ адміністративної відповідальності може бути найрізноманітнішим, від простого залякування самим фактом існування санкцій за певні правопорушення — до реального застосування таких санкцій- В юридичній літературі процес формування правопорушення поділяєтьсїї на три ос:новні етапи: формування особистості з анти-суспІльною орієнтацією, формування у суб'єкта конкретного рішення на вчинення протиправного проступку І реалізацію цього рішення, включаючи вчинення правопорушення і настання шкідливих наслідків. Можна погодитися з відомими кримінологами в тому, що кримінальна до податку діяння, а потім і втілювана в ньому кримінальна мотивація є прич.иною всіх без винятку злочинів, включаючи необережні. Але як адміністративний проступок зокрема, так і адміністративна деліктнІсть взагалі відрізняються від злочину і злочинності. так і їх причини принципово, за винятком причин деліктів, суміжних зі злочинами, відрізняються від детермінації злочинів І злочинності110. Якщо уважно проаналізувати склади адміністративних правопорушень. викладені в КпАП України та багатьох інших законах, якими встановлюється адміністративна відповідальність, стає очевидним, що основна їх маса — це проступки, які порушують норми права з технічним змістом. Відомий український учений-адмінІстра-тивІст Є.В.Додін зауважує, що самі по собі технічні норми не мають дійсно ціннісного характеру — вони можуть служити всім, незважаючи на класові Інтереси, оцінки і т. ін. Вони не спираються на соціальний авторитет і в тих випадках, коли з ними не рахуються, не призводять до специфічних наслідків поза результатом, до якого привела об'єктивна причинна залежність111. Психологи' правильно стверджують, що моральна поведінка є базою правос.лухняної поведінки. Мораль — це універсальний регулятор і її вплив поширюється нг всі, або майже всі вчинки людини. Мораль втілює в собі низку найважливіших людських цінностей, через що моральні норми і оцінки є вищим критерієм поведінки. Мораль тому оцінює п.раво з точки зору його відповідності вимогам справедливості- Але норми з технічним змістом є морально нейтральними. Вони не несуть майже ніякого морального навантаження, не підлягають моральній оцінці, в той час, як багато норм кримінального права сформувалися під впливом загальнолюдських мочі і п ральних цінностей1". ' Норми адміністративного права, що регулюють поведінку дюдей у сфері транспорту, шляхового господарства, зв'язку, у сфері дозвільної системи, паспортної системи, техніки безпеки, як і багато Інших норм, часто встановлюються державою без урахування моральних та Інших соціальних вимог (наприклад, релігійних), які несуть морально-етичне навантаження. Тому якщо при вчиненні злочину злочинцю необхідно подолати не тільки заборону (обов'язок), встановлену правовою нормою, а й порушити певну моральну вимогу, то особа, яка порушує правила паркування машин, не дотримується стандартів і технічних умов, порушує правила пожежної безпеки тощо, має справу з технічними правилами, що позбавлені будь-яких моральних умовностей113. Безумовно, люди, які працюють у сферах, де діють згадані вище технічні норми, повинні їх знати внаслідок характеру своєї роботи, хоча вони не завжди розуміють доцільність і логіку таких норм. Набагато гірше стан справ з правообізнанІстю звичайних громадян, оскільки ніхто їх до цього не зобов'язує і не надає допомоги в ознайомленні з адміністративним актом. Хоча, звичайно, поведінка людини визначається не лише знанням норм, а й його відношенням до тих соціальних цінностей, які захищаються цими нормами. Засвоєння норм права, які регламентують поведінку людини або колективних суб'єктів у сфері державного управління, особливо тих, виконання яких забезпечується адміністративно-правовою санкцією, — це не процес уподібнення зовнішнім образам, а процес структурування свідомості. Але, на жаль, не всі ці норми засвоюються особистостями. Психологи стверджують, що коли соціальна норма не включається у ціннісну систему особистості, поведінка людини набуває асоціального характеру. Виникає запитання, чому багато норм з технічним змістом і не тільки, що охороняються адміністративно-правовими санкціями, порушуються такою кількістю людей? Загальнолюдські цінності, як відомо, захищають кримінально-правові санкції. Жодна норма природного права не захищається адміністративно-правовою санкцією, оскільки вона призначена для захисту публічного інтересу. Але публічний інтерес конкретною людиною не завжди сприймається як його особистий, приватний інтерес навіть тоді, коли публічний інтерес певною мірою відображає його власний. Тому порушення публічного інтересу, тим більше, якщо він виражений у технічних нормах, часто не вважається проступком, особливо тоді, коли ці норми не співпадають з нормами буденної свідомості. Отже,- навіть у тих випадках, коли людина не знає норм кримінального права, його загальна моральна підготовка дозволяє обрати такий варіант поведінки, який не конфліктує з кримінальним законодавством, чого не можна сказати про адміністративно-протиправну поведінку- Суспільна небезпека адміністративного проступку значно менша, ніж злочин, а значить моральне осудження його набагато слабкіше. Оціночна діяльність людини зумовлена найрізноманітнішими умовами: світоглядом, ідеологією, суспільною психологією, Ціннісними орієнтаціями, у зв'язку з чим одні й ті самі проступки оцінюються різними людьми по-різному. Знання правової заборони Дозволяє громадянину обрати варіант поведінки, який відповідає забороні. Його незнання створює передумови такої поведінки, яка випливає з власної позиції, а ми вже знаємо про низьку адміністра- тивно-правову обізнаність громадян, особливо про ті норми, які мають технічний зміст114. На відміну від злочинця, який своїми діями сам створює криміногенну (конфліктну) ситуацію, котра вирішується через вчинення злочину, особа, яка вчинює адміністративний проступок, найчастіше сама потрапляє у конфліктну ситуацію, і коли ця ситуація пов'язана з дотриманням технічних або інших норм, що не піддаються моральній оцінці (або ступінь такої оцінки дуже мала), людина досить легко приймає рішення про ЇЇ вирішення навіть через вчинення адміністративного проступку. В подібних ситуаціях правопорушник зазвичай знає, що своїм неправильним рішенням конкретній особі він ніякої шкоди не завдасть, перед ним лише абстрактні заборони, за якими реальні особистості не стоять, і це послаблює його внутрішній самоконтроль, розхитує властиві йому ціннісні установки і створює умови для вчинення адміністративного проступку115. Висновок про те, що причиною більшості адміністративних проступків виступає не деформація особистості правопорушника, а виникаюча конкретна життєва ситуація, яка звичайно сприймається правопорушником крізь власний інтерес, який створює можливість прийняття вигідного для нього, але неправомірного рішення, має суттєве значення для розробки рекомендацій щодо підвищення ефективності адміністративно-правових санкцій, а відтак і для реалізації принципу доцільності адміністративної відповідальності. З огляду на це необхідно при розробці норм, якими встановлюються склади конкретних адміністративних деліктів та санкції за їх вчинення, обов'язково передбачити відповідальність за повторне вчинення такого делікту- При цьому кількісна характеристика стягнення має прогресувати в залежності від кількості повторних порушень. Наприклад, якщо особа вчинює правопорушення повторно, розмір штрафу зростає вдвічі від накладеного за попереднє правопорушення. Отже, якщо в перший раз правопорушник сплатить 50 гривень, то в другий — 100, в третій — 200, в четвертий — 400 і так далі. Така система визначення розміру адміністративних стягнень у вигляді штрафу дасть змогу зробити відповідальність дійсно індивідуальною. В багатьох випадках розмір адміністративних стунень неспівставний з тими Інтересами, які задовольняються правопорушником внаслідок* порушення певних норм. З огляду на це, адміністративне стягнення виконає свою роль у тому випадку, коли інтерес порушника у збереженні певної суми грошей, яку буде потрібно сплатити у вигляді штрафу, переважить інтерес, який правопорушник задовольнить, вчиняючи порушення. У поєднанні з принципом реординації у сфері адміністративної відповідальності такі норми можуть бути досить ефективними. Підвищенню ефективності адміністративних стягнень має сприяти й розширення кола таких стягнень, які повинні передбачати можливості всебічного впливу на правопорушника. До стягнень, що впливають на сферу матеріальних Інтересів особи, традиційно відносяться штраф, конфіскація, виправні роботи. Але правопорушник не завжди має роботу або достатньо коштів чи матеріальних цінностей. щоб можна було реально виконати ці стягнення. З урахуванням цього вплив необхідно перенести на іншу сферу інтересів особи, наприклад, на особисту або організаційну. До адміністративних стягнень, які впливають на сферу особистих інтересів, традиційно відноситься адміністративний арешт, але слід погодитися з тими, хто пропонує ввести таке адміністративне стягнення, як громадські роботи, оскільки воно не залежить від матеріального стану правопорушника. Особливу увагу слід звернути і на адміністративні стягнення, які можуть бути застосовані до юридичних осіб- Окрім тих, що застосовуються і до фізичних осіб, таких як штраф або конфіскація, слід передбачити І стягнення, які є специфічними виключно для юридичних осіб, наприклад, такі як скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, тимчасове призупинення певного виду ДІЯЛЬНОСТІ І Т. ІН. Безумовно, підхід до визначення адміністративного стягнення, яке необхідно застосовувати за ті чи інші правопорушення, має бути індивідуальним І враховувати матеріальне становище порушника, його соціальний стан та інші параметри. З огляду на це уявляється необхідним у процесі реформування адміністративного законодавства передбачити систему взаємозамІни адміністративних стягнень, якщо вони не можуть бути виконані з об'єктивних обставин. Наприклад, адміністративний штраф можна замінити громадськими роботами, вартість яких еквівалентна сумі штрафу, виправні роботи — штрафом і навпаки і т.ін. Така система взаємозамІни сприятиме не лише реалізації принципу доцільності адміністративної відповідальності, а й реалізації принципу невідворотності, оскільки невідворотність адміністративної відповідальності повинна включати і невідворотність накладення адміністративного стягнення, і невідворотність реального виконання цього стягнення. 3 Там само. — С. 26-27. -ї Строгс'вич М.С. Сушность юридической ответственности / Советское государство й право. — 1979. — № 5. — С. 74. 5 Клочков В.В. Социальная ответственность й уголовньїй закон / Извес-тия иьісших учебньїх заведений. Правоведение. — 1987. — № 2. — С. 4-6. 6 Астемиров З.Л. Понятие юридической ответственности / Советское государство й право. — 1979. — № 6. — С. 62. 7 Плахогїїан А.Ф. Проблема социальной ответственности. — X.: Вища школа, 1981. — С/8. 8 Словарь практического психолога / Сост. С.Ю.Головин. — Минск: Х.ірвест, 1997. — С. 376. 9 Законодательство П'їтра Ї. — М.: Юрид. лит., 1997. — С. 73 (880 с.). 10 Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. — К.: Вища школа, 1979. — С. 11. 11 Загальна теорія держ.ави і права. Навчальний посібник / За ред. В.В.Ко-пєй^икова. — К,: Юрінком, 1997. — С. 190-191. 12 Юриста О. Про поняття та основні ознаки правоохоронного відношення // Право України. — 1997. — № 10. — С. 57. 13 Серегина В.В. Государственное: принуждение по советскому праву. — Воронеж. 1991. — С. 101. 14 Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С.Шемшученка. — К: Феміда, 1996. — С. 689. 15 Обіцая теория права н государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. — М.: Юрист-ь, 1996. — С. 240. 16 Але.ксеев С.С. Проблеми теории права: Курс лекций. — Т.1. — Сверд-ловск. 1972. — С. 371. 17 Братусь С.Н. Юридическая ответственность й законность. — М., 1976. — С. 85. 18 Теоряя государства й права. Учебник / Под ред. В.М.Корельского й В.Д.Перевалова. — М... Издательская группа ИНФРА'М-НОРМА, 1997. — С. 418. 19 Загальна теорія держави і праве... Навчальний посібник / За ред. В.В.Ко-пєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — С. 204- 20 Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник- — К.: АтІка, 2000. — С. 17; Конституційне право України. Підручник / За ред. В.Ф.Погор'їлка. — К.: Наукова думка. 2000. — С. 19. 21 Кравченко В.В. Цит. праця. — С. 18. 22 Конституційне право України. Підручник / За ред. В.Ф.По горілка. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 20. 23 Бельский К.С. Административяая ответственность: генезис, основньїе признаки, структура. // Государство й право. — 1999. — № 12. — С. 12-20. 24 Агапов А.Б. Административная: ответственность: Учебник. — М.: Статут. 2000. — С- 11. 25 Памятники римского права: Закони XII таблиц. Институции Гая. Диге-сту Юстиниана. — М..: Зерцало, 1997. — С. 161. 26 Агапов А.Б. — Цит. праця. — С. 11. 27 Там само- — С. 85-86. 28 Тнтов Ю.П. Хрестоматия по истории государства й прав России- Учеб-ное пособие- — М.: Проспект. 1998. — С. 260 29 Титов Ю.П. Цит. праця. — С. 264. 30 Сводь Законовь Россійской имперіи 2-е изд- / Под ред. А.Ф.Волкова й /С'.^Ї.Фяляяод.з. — СПб: Общественная польза, 1899. 31 36. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1927. — № 39. — ст. 177. 32 36. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України / 1927. — № 63-65. — ст- 239.240. 33 33 СРСР / 1936. — № 18. — ст. 149. 34 ЗП УРСР / 1946. — № 13-14. — ст. 107. 35 Ведомости ВС СССР / 1955. — № 9. — ст. 222. 36 СП УССР / 1969. — № 10. — ст. 131. 37 Ведомости ВС СССР / 1976. — № 42. — ст. 584. 38 Ведомости ВС СССР / 1966. — № ЗО. — ст. 596. 39 Клепицкий И.А. Преступление, г.дминистративное правонарушение й наказание в России в свете Европейской Конвенции о правах человека / Государство й право. — 2000. — № 3. — С. 66-68. 40 Советское административное право / Под ред. В.И.Половойи М.С.Сту-деникиной. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 88. 41 Ґалаґан И.А. Административная ответственность в СССР. — Воронеж: ВГУ. 1970. — С. 41. 42 Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. — Львів: ЛДУ, 1975. — С. 84. 43 Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України. Навчальний посібник. — К., 1995. — С. 19. 44 Агапов А.Б. Цит. праця. — С. 85-86. 45 Козлов Ю.М. основу советского административного права. — М.: Зна-ние, 1975. — С. 133. 46 Коваль Л.В. Адміністративне право. Курс лекцій. — К-: Вентурі, 1996. — С. 122-129. 47 Бельский К.С. Цит. праця. — С. 20. 45 Теория государства й права / Под ред. В.М. Корельского й В.ДЛере-валова. — М.: Издательская группа ИНФРА • М-НОРМА, 1997. — С. 428-429. 49 Лейст 0.3. Цит. праця. — С. 12&. 50 Теория государства й права. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова й А.В.Малько. — М.: Юрисгь, 1997. — С. 544. 51 Лейст 0.9. Цит. праця. -- С. 61. 52 Там само. — С. 130-131. 53 Там само. — С. 131. 54 Там само. — С. 131-132. 55 Общая теория государства й права. Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. — М.: Юристь, 1996. — С. 246. 56 Коваль Л.В. Відповідальність за адміністративні правопорушення. — К.: Вища школа, 1975. — С. 9. 57 Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. ЮЛ.Битяка. — Харків: Право, 2000. — С. 196. 55 Авер'янов В.Б., Прокопенко В.І. Адміністрація // Юридична енциклопедія. — К., 1998. — Т. 1. — С. 59. 59 Ґалаґан Й.А. Теоретические проблему административной ответствен-ности по советскому праву: Автореф. дис. доктора юр. наук: 12711 / ВНИИСЗ. — М, 1971. — С. 18-24. 60 Опрьгшко В.Ф. Административная ответственность за правонаруше-ния. ~ К.: Общество "Знание", 1986. — С. 20. 61 Советское административное право / Под ред. В.М.Манохина. — М.: Юрид.лит., 1977. — С. 228. 62 Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М.Козлова, Л.Л.Попова. — М.: Юристь, 1999. — С. 338-339. 63 Мартьянов Й.В. Административная ответственность по советскому за-конодательству. — К.: Вища школа, 1985. — С. 23. 64 Додин Е.В. Административная деликтология. Курс лекций. — Одесса: АО БАХВА. 1997. — С. 6. 65 Стефанюк В. С. Запровадження адміністративної'^ юстиції в Україні // Право України. — 1999. — № 7. — С. 8. 66 ШишкінВ.І. Адміністративний суд Австрії // Право України. — 1997- — № 5. — С. 58. 67 Брзбан Г. Французское административное право . — М.: Прогресе, 1988. — С. 219-223. 68 Фінансове право: Підручник / Алісов 6.0., Воронова Л.К, Кадькален-ко С.Т. та ін. — X.: Фірма "Консум". 1998. — С. 281-283. 69 Там само. — С. 282. 70 Андреев А.В. Финансово-правовьіе санкции: Автореф. дис. ... канд. юр. наук: 12.00.02 / МРУ — Саратов. 1984. — С. 7-8. 71 Лейст 0.3. Цит. праця. — С- 8. 72 Полньїй сборник кодексов Российской Федерации- — М.: Москва, 1999. — С. 697. 73 Самсонов В.Н. Административное законодательство: поняти^ содер-жание, реформа. — X.: Основа. 1991. — С. 36. 74 Юсупов ВА. Теория административного права. — М.: Юрид. лит., 1985. — С. 116. 75 Фурман А. Закон краще не порушувати // Вісник податкової служби України. — 1996. — № 12. — С. 25. 76 Хавронюк М. До питання про дію законів, щ.6 встановлюють юридичну відповідальність // Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 4. — С. 7-8. і 77 Государственная дисциплина й ответственность / Дреишев Б.В., Миколаєва Л.А„ Кожохнн Б.И. й др, — Л.: Изд-во ЛГУ. 1990. — С. 136-147. 78 фінансове право: підручник / Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькален-ко С.Т. та Ін. — X.: Фірма "Консум", 1998. — С. 68. 79 Попов Ю. Вина — обязательное условие применения финансовьіх санкции // Бизнес (бухгалтерия, право, налоги, консультации). — 24-05.1999. — № 21. — С- 110-113; Попов Ю. Нет вини — нет финансовой санкции // Бизнес. — 31.05.1999. — № 21- — С. 69- 80 Селіванов В. Проблема методологічної обгрунтованості вітчизняного правознавства та юридичної практики // Право України. — 1998. — № 12. — С. 41-42. 81 Зуб Й. О правовой природе финансовьіх санкции // Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 3. — С. 9-Ю. 82 Философский словарь / Под ред. М.М.Розенталя. — 3-є изд. — М.: Изд-во политической литературьі, 1975. — С. 298- 83 Теория государства й права / Под ред. В.М.Корельского й В.Д.Пєрева-лова. — М.: Издательская группа ИНФРА • М-НОРМА, 1997 — С. 352 84 Битяк Ю.П., Зуй В.В. Цит. праця. — С. 124. 85 Там само. — С. 127. 86 Бахрах Д.Н. Административное право. Учебник. — М.: БЕК, 1997. — С. 218. 87 Там само. — С. 218-219. аа Матвеев Г.К. Основания имущественной ответственности частннх пред-принимателей // Государство й право. — 1993. — № 9. — С. 97. 89 Малеин Н.С. Современньїе проблеми юридической ответственности // Государство й право. — 1994. — № 6. — С- ЗО. 90 Леськов П. Как защитить интересн предприятия // Бизнес. — 17.01.1995. — № 1- — С. 14. 91 Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус їх суб"єктів // Право України. — 1994. — № 5-6. — С- 9-Ю. 92 Тараненко С. Щодо поняття неосудності в адміністративному праві // Право України. — 1998. — № 6. — С. 88-89. 93 Овчарова Е.В. Материально-правовьіе проблеми административной ответственности юридических лиц (к проекту Кодекса Российской Федерации об административньїх правонарушениях) // Государство й право. — 1998- — № 7. — С. 16. 94 Общая теория права й государства / Под ред. В.В.Лазарева. — М.: Юристь, 1996. — С. 218-219. 95 Герасименко Є. Суб'єкт адміністративного проступку // Право України. — 1999. — № 4. — С. 44, 96 Теория государства й права: Курс лекций / Под ред. М-Н.Марченко. — М-: Зерцало. 1997. — С, 468-469. 97 Там само. — С. 469. 98 Шемшуче.чко Ю.С., Авер'яиов В.Б. Людина і реформування адміністративного права // Урядовий кур'єр. — 2000. — № 53. _ С. 9. |
|
Монографії (з 2008 р.) Гайдук С.Є. Бестіарій епохи романтизму: сутність символічної парадигми. Монографія. – Дрогобич: Посвіт, 2010. – 160 с. 10 др ар |
Бебик В. Політологія для політика і громадянина: Монографія Аги У., Кэмерон Г., Олт Ф., Уилкокс Д. Самое главное в PR. – Спб.: Питер,2004. – 708 с |
|
МОНОГРАФІЯ Федюк Лілія Василівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права та процесу Юридичного інституту Прикарпатського національного... |
Монографія може бути корисною науковцям, спеціалістам-практикам,... ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ В УМОВАХ ПІДВИЩЕННЯ САМОСТІЙНОСТІ РЕГІОНІВ |
|
ПЕЧАТНІ РОБОТИ а. КНИГИ, ПІДРУЧНИКИ, РОЗДІЛИ В КНИГАХ Методика навчання англійської мови студентів-психологів: монографія / за заг та наук ред. О. Б. Тарнопольського. – Дніпропетровськ:... |
Розроблено на підставі ДСТУ 3008-95 «Документи. Звіти у сфері науки... Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора, кандидата наук готується у вигляді спеціально підготовленої наукової праці на правах... |
|
Галабурда М. К. Держава і ринок: філософія взаємодії: Монографія... За заг та наук ред д-ра екон наук, проф. І. Й. Малого. — К.: КНЕУ, 2005. — 358 с |