Монографія може бути корисною науковцям, спеціалістам-практикам, викладачам вузів, аспірантам, студентам вищих навчальних закладів
|
|
Скачати 6.61 Mb.
|
     МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Ю.М. ВОРОБЙОВ, І.А.КОГУТ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ В УМОВАХ ПІДВИЩЕННЯ САМОСТІЙНОСТІ РЕГІОНІВ Монографія Мелітополь Видавничий будинок ММД 2012 УДК 336.14:352 ББК 65.9 (4 Укр) 261.8 В75 Рецензенти: Ткачук І.Г., д.е.н., професор, зав. кафедрою фінансів і кредиту Прикарпатського національного університету ім. Стефаника Синяєва Л.В., д.е.н., професор, директор Мелітопольського відокремленого підрозділу Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій Цопа Н.В., д.е.н., доцент кафедри економіки та організації виробництва Національної академії природоохоронного та курортного будівництва Рекомендовано Вченою радою Таврійського державного агротехнологічного університету (протокол № 13 від 21.06.2011 р.) В75 Воробйов Ю.М., Когут І.А. Формування фінансової стійкості місцевих бюджетів в умовах підвищення самостійності регіонів: Монографія – Мелітополь: Видавничий будинок ММД, 2012. – 249 с. ISBN 978-966-197-175-1 У монографії узагальнено теоретичні підходи до економічної сутності місцевих бюджетів та визначено їх значення в підвищенні самостійності регіонів. Уточнено існуючі теоретико-методичні підходи до формування фінансової стійкості місцевих бюджетів, ідентифіковані головні зовнішні та внутрішні загрози, що впливають на їх фінансову безпеку. Розроблено функціональну модель забезпечення фінансової стійкості місцевих бюджетів. Визначено перспективи та можливі напрями забезпечення формування фінансової стійкості місцевих бюджетів в умовах підвищення самостійності регіонів. Монографія може бути корисною науковцям, спеціалістам-практикам, викладачам вузів, аспірантам, студентам вищих навчальних закладів. УДК 336.14:352 ББК 65.9(4 Укр) 261.8 ISBN 978-966-197-175-1 © Воробйов Ю.М., Когут І.А., 2012 З М І С Т
ВСТУП Фундаментом розвитку регіонів України є підвищення їх фінансово-бюджетної самостійності, яка передбачає забезпечення на рівні, що є достатнім для подолання диспропорцій між потребами у фінансових ресурсах і можливостями забезпечення сталого розвитку регіонів з урахуванням їх особливостей та потенціалу, успішне використання якого дасть можливість не лише запобігти фінансовій кризі, але і в значній мірі позбавити регіон від залежності використання залучених фінансових ресурсів та прискорити темпи становлення самостійних місцевих бюджетів. У становленні самостійності місцевих бюджетів важливу роль відіграють їх доходи. Вони є одним з основних інструментів бюджетного регулювання на рівні місцевих органів влади та вирішальним фактором регіонального розвитку. Зміцнення доходної бази місцевого самоврядування й основ самостійності місцевих бюджетів, підвищення зацікавленості місцевих органів влади у нарощуванні власної доходної бази, якісне прогнозування доходів місцевих бюджетів та застосування сучасних економетричних методів для розроблення адекватних моделей змін складових доходної частини місцевих бюджетів набувають особливої актуальності в умовах європейської інтеграції українського суспільства та підвищенні самостійності регіонів. Діюча система формування доходів місцевих бюджетів України характеризується зростанням обсягів міжбюджетних трансфертів, що обмежує фінансові можливості місцевих органів влади та стримує трансформацію взаємовідносин центру та регіонів в умовах надання самостійності у вирішенні питань розвитку відповідних територій. Проблемам фінансового забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів присвятили свої праці вітчизняні вчені: В.Г. Бодров [5], Т.Г. Бондарук [8], С.А. Буковинський [10], О.Д. Василик [25], В.В. Зайчикова [51], О.П. Кириленко [61], В.І. Кравченко [86], В.П. Кудряшов [90], І.Г. Лук’яненко [97], І.О. Луніна [99], Ц.Г. Огонь [131], В.М. Опарін [134], К.В. Павлюк [136], Ю.В. Пасічник [140], С.В. Слухай [195], Н.В. Старостенко [199] О.О. Сунцова [203] В.В. Рибак [185], І.Я. Чугунов [215], В.Я. Швець [216], С.І. Юрій [224]. Проте, більшість наукових праць названих фінансистів орієнтована на виявлення загальних тенденцій функціонування місцевих бюджетів, формування та використання їх коштів. Бракує наукових і практичних напрацювань щодо окреслення підходів до оптимізації формування доходів місцевих бюджетів, які б відповідали умовам підвищення самостійності регіонів. Це обумовило вибір теми дослідження, визначило його мету й основні завдання. Мета монографії полягає у теоретичному обґрунтуванні підходів та розробці практичних рекомендацій щодо формування фінансової стійкості місцевих бюджетів в умовах підвищення самостійності регіонів. Відповідно до поставленої мети у роботі вирішено такі теоретичні та практичні завдання: - узагальнено теоретичні підходи до економічної сутності місцевих бюджетів та визначено їх значення в підвищенні самостійності регіонів; - систематизована та дана оцінка принципам формування місцевих бюджетів на засадах діючого бюджетного законодавства й сформульовані наукові підходи до функціонування системи фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування в умовах ринкового господарювання; - уточнено існуючі теоретико-методичні підходи до формування фінансової стійкості місцевих бюджетів, ідентифіковані головні зовнішні та внутрішні загрози, що впливають на їх фінансову безпеку; - визначено рівень ефективності перерозподілу коштів між бюджетами різних рівнів з метою усунення міжрегіональної диференціації рівня надання суспільних послуг; - визначено стан фінансової стійкості місцевих бюджетів залежно від соціально-економічного розвитку територій; - оцінено рівень впливу пріоритетних факторів зовнішнього та внутрішнього середовища на формування фінансово стійких місцевих бюджетів; - проведено порівняльний аналіз формування доходів місцевих бюджетів у до та посткризовий період; - розроблено функціональну модель забезпечення фінансової стійкості місцевих бюджетів в умовах підвищення самостійності територій; - визначено напрями вдосконалення механізму здійснення регуляторної політики на рівні місцевих бюджетів; - запропоновано оптимальну структуру доходів місцевих бюджетів на умовах податкової децентралізації; - обґрунтовано підходи щодо прогнозування доходів місцевих бюджетів на основі оцінки податкового потенціалу регіону. Об’єктом дослідження є процеси формування фінансової стійкості місцевих бюджетів в соціально-економічній системі держави. Предметом дослідження є фінансові відносини щодо формування фінансової стійкості місцевих бюджетів в умовах підвищення самостійності регіонів. У роботі використані такі загальнонаукові методи дослідження: діалектичний та структурно-логічний - при узагальненні теоретичних підходів до визначення соціально-економічної сутності місцевих бюджетів, систематизації принципів їх формування та теоретико-методичних підходів до визначення і забезпечення фінансової стійкості місцевих бюджетів; статистичні прийоми групування, динамічних порівнянь, метод графічного зображення - оцінка зведених показників доходів місцевих бюджетів зарубіжних країн, України та Запорізької області, дослідження їх динаміки та структури, виявлення основних змін; метод рейтингової оцінки - для групування територій за рівнем соціально-економічного розвитку, визначення оптимальної структури доходів місцевих бюджетів; метод інтегральної оцінки з урахуванням коефіцієнтів вагомості - загальна оцінка фінансового забезпечення розвитку територій; метод парних порівнянь на основі багатовимірного шкалювання - визначення пріоритетності дії чинників зовнішнього та внутрішнього середовища на фінансову стійкість місцевих бюджетів; метод техніки сценаріїв - визначення оптимального підходу до забезпечення фінансової стійкості місцевих бюджетів. Інформаційну та статистичну базу дослідження становлять законодавчі та нормативні акти України, звітні дані Міністерства фінансів, держкомстату України, монографічна, довідкова, періодична вітчизняна та наукова література. Автори монографії дуже вдячні рецензентам: д.е.н., професору Ткачук І.Г., д.е.н., професору Синяєвій Л.В., д.е.н., доценту Цопі Н.В., за їх цінні поради щодо викладення матеріалів роботи. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ В УМОВАХ ПІДВИЩЕННЯ САМОСТІЙНОСТІ РЕГІОНІВ 1.1. Місцеві бюджети як основа фінансування соціально-економічного розвитку регіонів У Законі України „Про стимулювання розвитку регіонів” [168, ст. 1] вперше у вітчизняному законодавстві дано тлумачення терміну „регіон”, під яким у Законі розуміється територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя. Дане визначення дає можливість зазначити, що саме на регіональному рівні відбувається реалізація пріоритетних завдань розвитку країни, і від того, наскільки вдалими й ефективними будуть ці результати, залежать показники екнономічного розвитку держави. Одним із головних індикаторів економічного розвитку регіону є обсяги доходної та видаткової частини місцевих бюджетів. В Україні, згідно з Бюджетним кодексом [18; 19, ст. 5], місцевими визнаються: бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (бюджети міст районного значення, сіл, селищ чи їх об’єднань). Наявність місцевих бюджетів закріплює фінансову самостійність органів місцевого самоврядування, що визначається як „незалежність їх від загальнодержавних органів влади у прийнятті певних рішень щодо місцевих проблем і забезпечення для їх вирішення відповідними коштами [118, с. 139]”, що передбачено Конституцією [80, ст.140 ] та Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 27.05.97р. [160]. Зокрема, у Законі України „Про місцеве самоврядування” [160] визначена основа фінансової самостійності місцевих бюджетів, яка гарантується:
Як зазначають провідні науковці в галузі місцевих фінансів „…сучасні реалії свідчать про те, що вирішальне значення для забезпечення матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування у більшості випадків мають доходи місцевих бюджетів. Це пояснюється тим, що: об’єкти комунальної, а також спільної власності, переважно належать до невиробничої сфери, вони не дають значних надходжень коштів до органів місцевого самоврядування, а є неприбутковими організаціями і, як правило, перебувають на повному, а іноді – частковому, утриманні за рахунок коштів місцевих бюджетів [118, с. 140]”. Право створювати позабюджетні фонди органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетами, забороняється Бюджетним кодексом України [18, ст. 13. п. 8 ], прийнятим 21 червня 2001 року, що „...спричинено численними порушеннями у формуванні позабюджетних фондів, передаванням до них коштів, які мають надходити до місцевих бюджетів, відсутністю дієвого контролю за використанням цих фондів [118, с. 141]”. Відповідна норма закону знайшла своє відображення і в редакції Бюджетного кодексу 2010 року [19, ст. 13. п. 9 ]. Бюджетний кодекс України [18, ст. 16] обмежує право органів місцевого самоврядування на здійснення запозичень, а саме, зазначає, що виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міськи ради мають право здійснювати внутрішні запозичення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 № 207 „Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів” [157] у формі: випуску облігацій місцевих позик та укладення угод про отримання позик, кредитів, кредитних ліній у фінансових установах. Однак, надання Міністерством фінансів висновку щодо відповідності проекту рішення про здійснення запозичення чи проведення іншої операції вимогам, установленим бюджетним законодавством, не є гарантією держави або Міністерства Фінансів щодо виконання зобов’язань чи підтвердженням платоспроможності позичальника. Зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад вісімсот тисяч мешканців за офіційними даними державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення запозичень. Тому, місцеві позики не набули в Україні широкого розповсюдження, у зв’язку з чим, Бюджетний кодекс 2010 року вніс зміни у механізм здійснення зовнішніх запозичень, змінивши обмежувальну норму по чисельності населення міст до п’ятисот тисяч мешканців. Однак, серед основних причин нерозвиненості місцевих запозичень, що їх виділяють провідні науковці [90, с. 25–32; 216, с. 156–162], можна навести:
Отже, на основі вище зазначеного, робимо висновок, що на даному етапі розвитку місцевого самоврядування реальною основою їх фінансової самостійності є доходи місцевих бюджетів. Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування формують місцеві бюджети, встановлюють місцеві податки та збори відповідно до Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні» [160]. Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні” закріплено і досить цікаве положення, яке на сьогодні не застосовується, але дуже широко використовувалось за часів радянської влади. Згідно із ст. 1 цього Закону на рівні територіальних громад може використовуватись самооподаткування як форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру. Однак, у ст. 6 Податкового кодексу України зазначається, що податком є обов’язковий, безумовний платіж, що не корелює з добровільною основою. Крім того, виходячи із положень Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, справляння добровільних платежів повинно мати цільову спрямованість, тоді як податок відрізняється нецільовим характером. Досліджуючи проблеми формування доходної бази місцевих бюджетів, вважаємо за необхідне розглянути та глибше дослідити зміст понять „бюджет”, „місцеві бюджети” та закономірності їх функціонування в процесі еволюції. В сучасній економічній літературі дослідники бюджету і бюджетних відносин сходяться на думці про те, що певні елементи бюджетних відносин виникли з появою держави [118, с. 41, ]. Проте, є розбіжності у визначенні джерел сучасного бюджету і бюджетного процесу. Одні дослідники вважають, що родоначальником бюджету і процесу його затвердження є Англія. Після революції 1686 – 1689 рр. король був змушений відмовитись від права встановлювати податки без згоди парламенту [186, c. 87]. Спікер парламенту вносив на засідання невеликий шкіряний мішок з монетами і парламентарі розподіляли готівкові гроші на різні державні потреби, про що секретарем парламенту робився відповідний запис. Так проходив розпис доходів і витрат. Саме слово „бюджет” походить, як зазначає Ю.В. Пасічник [139, с. 272], від старонормандського bougette (шкіряний мішок). З нього надалі утворилось англійське слово budget, яке пізніше в такому ж написанні перейшло й у французьку мову. Інші дослідники схиляються до думки, що родоначальником бюджету є міністр фінансів Франції Жак Неккер, який в 1781 році представив звіт королю Людовіку ХVІ про стан фінансів нації. Так, вперше був оприлюднений офіційний документ, який вміщував середні звітні дані за декілька років про державні доходи й видатки країни [118, с. 41]. До цього часу на рівні держави складалися окремі кошториси та рахунки, дуже часто неповні, лише за основними параметрами фінансового господарства. За своїм змістом звіт, складений Ж. Неккером, максимально був схожим на документ, який пізніше назвали бюджетом, а 1781 рік прийнято вважати роком, коли був складений перший бюджет [38, с. 41]. Але ж Ж. Неккером був наданий звіт про вже використані державою кошти, тоді як в Англії розпис доходів і витрат здійснювався на наступний рік. До того ж в Англії проходило обговорення напрямків та обсягів фінансування у парламенті, тоді як у Франції розподілом доходів займався уряд, члени якого призначались і відправлялись у відставку королем [188, с. 119]. В ХІХ столітті термін „бюджет” з’являється практично у всіх цивілізованих державах. Одним з перших наукове визначення бюджету дав Жан Батист Сей – це рівновага між державними потребами і коштами. Таке визначення бюджету відповідало історичному періоду, дефіцити бюджету траплялися рідко і не були хронічними [221, с. 1–3]. „Проте підхід Сея є обмеженим, оскільки залишалися нез’ясованими такі питання як розмір та особливості визначення державних потреб і статус документа, який їх відображає. Крім того, з другої половини ХІХ ст. бюджетні дефіцити стають „звичайним” явищем, рівновага між доходами та видатками досягається не завжди [188]”. Намагаючись уникнути помилок попередніх дослідників, деякі економісти дають своє визначення бюджету, обумовлюючи два вихідних положення: по-перше, обмежуються лише визначенням державного бюджету, а не бюджету загалом; по-друге, виходять з того, що бюджет – це акт, а не відомість чи таблиця [118, с. 1–3]. Завдяки такому підходу було сформульовано поняття, яке стало на початку ХХ ст. класичним: державний бюджет – це акт, який представляє собою попереднє ухвалення доходів і видатків [221, c. 3]. Такого підходу до тлумачення бюджету дотримувались такі видатні вчені-фінансисти, як Л. Штейн [220], Г.-Г. Гнейст [37], А. Вагнер [222, с. 280]. „Поява ж терміну „самоврядний бюджет” (selfgornmental budget) асоціюється з появою терміну „самоврядування” (selfgovernment) у XVIII сторіччі в Англії. В історичних замітках Н. Честера поняття місцевого бюджету визначається у двох значеннях: перше, коли під самоврядною організацією розуміється держава, бюджет самоврядування покликаний виконувати загальнодержавні завдання, делеговані на місцеві рівні (збори податків тощо); та в іншому розумінні, коли мається на увазі власне самоврядування у містах Англії без втручання парламенту, і де бюджет покликаний виконувати задачі місцевого рівня – утримання доріг, лікарень, місцевих церков та ін. 203, с. 13”. Загалом, усвідомлення економічної суті та необхідності місцевого бюджету пройшло довгий шлях свого становлення й лише у XIX столітті з’являється перше наукове визначення місцевого бюджету, що пов’язане із завершенням становлення у більшості країн Західної Європи та Північної Америки органів місцевого самоврядування й регіональних органів влади, конституційним визнанням прав комун, общин, муніципалітетів, регіонів, провінцій, штатів та інших адміністративно-територіальних утворень [203]. В енциклопедичному словнику Блокгауза та Ефрона стверджується, що місцевий бюджет, з погляду держави, це загальний фінансовий закон місцевої общини, на якому базується розпис доходів та витрат общини, а також забезпечення виконання доходів та витрат держави в цілому [222, с. 93]. „Сам же бюджет у цьому джерелі тлумачиться як такий, який „дає постійні норми для класифікації державних доходів та видатків”. У даному тлумаченні місцевого бюджету ще переважають лише функціональні аспекти над економічними, проте вже в цей період деякі вчені досить ґрунтовно формулюють його економічну суть [203, с. 14]”. Італійський вчений-фінансист Л. Косса говорить про наступні вимоги до місцевого бюджету, а саме: витрати бюджету общини повинні проводитися зі згоди тих, хто дає кошти для їх здійснення та місцева влада, якій доручено витрачати суми, повинна підлягати серйозному контролю [230, с. 34]. „Наведені визначення місцевого бюджету та його доходної бази свідчать про те, що єдиного погляду на їх сутність не існувало. Це можна пояснити передусім тим, що спочатку місцевий бюджет, як офіційний документ, був звітом про фактично зібрані доходи і зроблені витрати самоврядної громади. Надалі, з розвитком фінансової системи держави, постала необхідність заздалегідь визначати доходи такої громади для покриття покладених на неї державних повноважень. Сутність доходної бази місцевих бюджетів, її призначення, роль та й саме визначення місцевого бюджету у ті часи постійно змінювалось [203, с. 14–15]”. „Найпоширенішим вже на початку XX століття стало визначення місцевих фінансів як місцевого фінансового господарства адміністративних одиниць, а місцевого бюджету як сукупності матеріальних засобів, які перебувають у розпорядженні місцевих органів влади для досягнення їх цілей. Природою доходної частини бюджету, як правило, називали податкові надходження на покриття знову ж таки лише поточних витрат. На той час розвитку фінансової думки поняття місцевого бюджету, так само, як і місцевих фінансів, ототожнювалося з поняттям державних фінансів, але в більш вузькому значенні – головною задачею общин та місцевих органів самоврядування вважалося саме забезпечення виконання регіоном державного бюджету та збирання саме загальнодержавних податків та зборів на даній території [203, с. 15]”. Відомий французький фінансист П. Годме зазначав, що місцевий бюджет є складовою державних фінансів, а державні ж фінанси – це ніщо інше як суспільне багатство грошей та кредиту, що перебуває у розпорядженні органів держави [38, с. 86]. „Саме у цьому твердженні вперше зароджується ідея про те, що за допомогою місцевого бюджету держава, поряд із розв’язанням класичних проблем, покладених на державний бюджет, як політичних, оборонних, зовнішньоекономічних завдань, починає виконувати соціальну функцію суспільного добробуту. Користуючись розмежуванням фінансових ресурсів на загальнодержавні та місцеві, держава забезпечує населенню матеріальний достаток та безпечне існування, і немалу роль у цьому вперше починають відігравати саме місцеві бюджети, за рахунок доходної частини яких і покриваються необхідні місцевим органам влади видатки [203, с. 15]”. Певної уніфікації набувають погляди на роль та призначення місцевих бюджетів у Європі з прийняттям у ХХ столітті (жовтень 1985 року) Європейської хартії про місцеве самоврядування [47], яка визначає загальні засади їх організації та фінансове забезпечення, зокрема:
Що стосується нашої країни, то погляди на суть, призначення та роль місцевих бюджетів у фінансовій системі держави також мають свою історію. О. П. Кириленко [61, с. 67–119], розглядаючи місцеві бюджети в історичному аспекті, виділяє такі основні періоди становлення та розвитку місцевих бюджетів за часи перебування України у складі СРСР. Перший період припадає на 1864–1917 рр. Організаційне оформлення перших органів місцевого самоврядування – земств, окреслення кола їхніх повноважень. Визначення напрямів витрачання коштів земських бюджетів, доходних джерел, формування та вдосконалення місцевого оподаткування. Другий період – 1918–1930 рр. Утворення СРСР і прийняття Конституції Союзу РСР передбачало створення єдиного бюджету, до складу якого включались бюджети союзних республік. Основні положення Конституції були конкретизовані в законодавчих і підзаконних актах. Зміст бюджетного законодавства можна звести до такого:
Відбувається становлення інституту місцевих бюджетів, організаційно оформилися їхні найважливіші види відповідно до вдосконалення адміністративно-територіального поділу країни і постійно зростаючих завдань місцевих рад, визначилася доходна база місцевих бюджетів, напрямки використання коштів, відлагоджувалася система міжбюджетних відносин та бюджетного регулювання. Бюджетна система Союзу РСР у державному бюджеті поєднувала: союзний бюджет, бюджет соціального страхування та державні бюджети 15 союзних республік, у склад яких входили республіканські бюджети союзних республік, державні бюджети 20 автономних республік та більше 53 тис. місцевих бюджетів (країв, областей, округів, міст, районів, сільських та селищних рад). Становлення системи місцевих бюджетів у союзній республіці Україні починається у 1922–1923 бюджетному році, коли в Україні вперше почали складатися районні бюджети: у Катеринославській, Полтавській, Харківській, Чернігівських губерніях. З наступного року районування було проведено повністю та сформовано 701 район. Третій період 1930–1959 рр. Система місцевих бюджетів характеризувалася суворою централізацією. Органи місцевого самоврядування мали обмежені права в галузі використання коштів місцевих бюджетів, вишукуванні додаткових доходних джерел, справлянні місцевих податків та зборів тощо. Четвертий період 1960–1990 рр. – прийняття Законів „Про бюджетні права Союзу та союзних республік” та „ Про бюджетні права Української РСР і місцевих Рад депутатів трудящих”. Місцеві бюджети визначались як складова державного бюджету Української РСР, основна мета яких – забезпечення необхідними коштами фінансування заходів господарського та культурного будівництва, що здійснювалося місцевими органами державного управління. Хронологічно періодизацію О. П. Кириленко можна продовжити ще трьома періодами (п’ятий, шостий та сьомий), які розпочинаються з 1991 року. Отже, п’ятий період 1991 – 2000 рр. – становлення України як самостійної держави, послідовне реформування та вдосконалення бюджетної системи держави, спрямоване в основному на вдосконалення податкової системи, підвищення керованості процесом регулювання міжбюджетних відносин, встановлення дієвого контролю за ефективним витрачанням бюджетних коштів [215, с. 12–16]. Здійснено важливий крок на шляху до зміцнення самостійності місцевих бюджетів шляхом прийняття 20 травня 1993 року декрету Кабінетів Міністрів України „Про місцеві податки та збори” [161], яким місцевій владі було надано право встановлювати 17 видів місцевих податків і зборів. У 1995 році Україна стає членом Ради Європи, що зобов’язує її будувати місцеві фінанси відповідно до міжнародних стандартів їх організації. У 1996 році підписує Європейську Хартію про місцеве самоврядування [47] та в 1997 році видає Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” [160], яким запроваджено поточні місцеві бюджети та бюджети розвитку, а також запроваджено поділ доходів та видатків місцевих бюджетів відповідно до виконання власних і делегованих повноважень. Шостий період розпочинається з 2001 і продовжується до 2011 року. Зокрема, Указом Президента України „Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні” від 30 серпня 2001 року № 747/2001 [153, п.1] визначено, що розвиток місцевого самоврядування є на сучасному етапі одним із найпріоритетніших напрямів державної політики України. Відповідно, на цей період припадає ціла низка реформуючих заходів з питань місцевого самоврядування, серед яких фундаментальним кроком було прийняття Бюджетного Кодексу [18], в якому систематизовано та чітко окреслено всі аспекти функціонування бюджетів відповідно до Конституції України. Утверджується думка про те, що місцеві бюджети мають стати ефективним інструментом соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць та країни в цілому шляхом реформування міжбюджетних відносин у напрямку підвищення самостійності місцевих бюджетів та збільшення їх власної доходної бази [10, 4–5]. Першими законодавчими документами, що регламентують виняткову роль місцевого самоврядування у розвитку регіонів, є Указ президента України „Про затвердження концепціі державної регіональної політики” від 25 травня 2001 року № 341 [81], Закон України „Про стимулювання розвитку регіонів” № 2850 – ІV від 8 вересня 2005 року [168], Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року” від 21 липня 2006 року № 1001 [155]. Аналіз змісту зазначених документів дозволяє окреслити основні орієнтири зміцнення фінансової основи регіонального розвитку, зокрема:
Однак, дійсних кроків до вирішення поставлених завдань, на цьому етапі, здійснено не було або вони не носили системний та послідовний характер, що мав би вирішити проблеми місцевого самоврядування в частині забезпечення самодостатності територіальних громад. Подальші спроби реформування системи фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування оформились у вигляді „Концепції реформування місцевих бюджетів”, затвердженої розпорядженням Уряду від 23 травня 2007 року № 308-р [82]. Її метою оголошено зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування, посилення впливу системи формування місцевих бюджетів на соціально-економічний розвиток і поліпшення добробуту громадян. Концепція спрямована на проведення у період до 2011 року реформи у сфері місцевих бюджетів відповідно до стратегічного завдання регіональної політики – створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого розвитку, високої продуктивності виробництва та зайнятості населення. Аналіз змісту концепції дозволяє зробити висновок, що реформування системи фінансового забезпечення місцевих бюджетів повинно було проводитись за двома етапами. На першому етапі (2007–2008 роки) планувалося реалізувати невідкладні заходи щодо подолання основних недоліків чинної системи формування місцевих бюджетів. Зокрема, уточнити положення Бюджетного кодексу України в частині переліку доходів та видатків місцевих бюджетів, удосконалити формулу розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом та місцевими бюджетами. На другому етапі (2009–2011 роки) планувалося подальше вдосконалення бюджетного та податкового законодавства з метою зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування у середньостроковій перспективі, що повинно забезпечити цілісність, послідовність і стабільність державної фінансової політики у сфері місцевих бюджетів. Для досягнення поставлених цілей концепція ставила до виконання такі завдання:
Проте, зазначена концепція не передбачала конкретних дій, а тільки окреслювала головні напрями, за якими повинна проводитися робота, зокрема, для вирішення першого завдання запропоновано було сконцентруватися на п’яти напрямах (рис. 1.1). Посилення зацікавленості органів місцевого самоврядування у підвищенні рівня власних доходів Зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування Щорічне збільшення питомої ваги загального фонду місцевих бюджетів у Зведеному бюджеті України Підвищення рівня самодостатності місцевих бюджетів шляхом вдосконалення податкового законодавства Оптимальний розподіл податків та зборів (обов’язкових платежів) між бюджетами, передання окремих джерел місцевим бюджетам Перерозподіл доходів між місцевими бюджетами і перегляду складу доходів, які враховуються (чи не враховуються) при визначенні обсягів міжбюджетних тансфертів Рис. 1.1 Напрями зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування згідно Концепції [64, с. 48-57] Окреслений перелік дій постійно згадувався провідними науковцями та практиками. Серед яких Т. Бондарук [7, с. 63–72; 8, с. 146–153], В. Вишневський [30, с. 4–20], І. Луніна [98, с. 10–16], О. Музика [122; 123, с. 7–10], Б. Кліяненко, С. Гречана [63, с. 13–17], К. Павлюк [136], А. Пешко [143, с. 3–8], Ц. Огонь [132, с. 19–28]. Однак, досить тривалий час не існувало певної уніфікації заходів щодо зміцнення фінансових позицій місцевих органів влади, оскільки різнились погляди, що лежали в основі сприйняття та призначення місцевих фінансів загалом. Сьомий період розпочинається з 2011 року, оскільки саме з цього періоду починають діяти норми прийнятої 8 липня 2010 року нової редакції Бюджетного кодексу [19], та прийнятого 2 грудня 2010 року Податкового кодексу України [174], в рамках реалізації Програми економічних реформ на 2010-2014 рр. „Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава” [175]. Цією програмою визначено напрями реформування та необхідні кроки, якими планується досягти сталого економічного розвитку, підвищення стандартів життя, поліпшення бізнес-клімату й залучення інвестицій, модернізації інфраструктури та базових секторів. Зокрема, для досягнення цілей на період реформи міжбюджетних відносин передбачається вирішення таких завдань:
В рамках реалізації програми економічних реформ Бюджетний кодекс України в новій редакції [19] передбачає вдосконалення управління бюджетними коштами (закріплення нових бюджетних правил) щодо регламентації використання коштів загального і спеціального фондів бюджету та управління ними, а саме:
Новий Кодекс уперше визначив порядок застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі на рівні державного й місцевих бюджетів. Це дало змогу зосередити увагу не тільки на можливостях бюджету (існуючих ресурсах), а й на тому, як найефективніше їх використати з метою отримання конкретних результатів. В новому Кодексі вперше закладені правові підвалини для розробки середньострокового бюджетного прогнозу як у цілому для бюджету, так і на рівні головних розпорядників бюджетних коштів. Серед основних новацій слід виділити такі: складання прогнозу показників зведеного й державного бюджетів на наступні два бюджетних періоди, подання його до Верховної Ради України разом із проектом закону про Державний бюджет України. [126] Крім того, за Інформаційними матеріалами підсумкової прес-конференції Прем’єр-міністра України Миколи Азарова у 2011 році [58]:
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Схожі:
|
Банківський менеджмент Підручник розрахований насамперед на студентів, які навчаються за спеціальністю “Банківська справа”. Книга буде корисною також студентам... |
Книга призначена науковцям, викладачам, аспірантам і студентам філологічних... ... |
|
Навчальний посібник / Поніманська Т.І. К.: Академвидав, 2006. 456 c Полегшать роботу над посібником вміщені в ньому відомості про вчених, які працювали у царині дошкільної педагогіки, короткий термінологічний... |
Фасолько Марія Дмитрівна, викладач-методист Цей майстер-клас може бути використаний викладачами і студентами різних спеціальностей вищих та середніх навчальних закладів для... |
|
Робоча Програма та методичні рекомендації з педагогічної практики... Положення про проведення практики студентами вищих навчальних закладів України, на підставі Програми педагогічної практики для педагогічних... |
Тема: «Основні напрями регулювання ринку праці, зайнятості та умов... Мета: ознайомити студентів з методологічними аспектами в галузі працевлаштування випускників вищих навчальних закладів; поглибити... |
|
Умови прийому до вищих навчальних закладів України Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним... |
Перелік творчих конкурсів та інтелектуальних змагань Учні 3-11 класів загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладів, студенти вищих навчальних закладів |
|
НАКАЗ У 2004 році проведення експерименту щодо зовнішнього тестування навчальних досягнень випускників навчальних закладів системи загальної... |
Міжнародний благодійний Фонд «Україна 3000» ОГОЛОШУЄ До участі у конкурсі запрошуються учні загальноосвітніх, професійних та позашкільних навчальних закладів, студенти вищих навчальних... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua