Таким чином, проблема розвитку синтаксичної структури речення в періоди, не відображені писаними пам’ятками, входить до загального кола тих проблем, які розв’язуються за допомогою порівняльно-історичного методу (О. Мельничук).
Цей текст сконструйовано з виразних науково-академічних мовних форм: у першому абзаці два речення, в другому — одне; перше речення просте, однак багатослівне; друге й третє речення — складнопідрядні з підрядним означальним. Текст сприймається нелегко, бо насичений науковою лексикою, мовознавчими термінами — як традиційними для української мови, так і іншомовними: історично, синтаксичної структури, базується, історичних, доісторію, генетично, історичний метод та ін. Усього в ньому 76 слів, з них іменників 26, прикметників і дієприкметників 20, службових слів 11, а дієслів лише 5: базується, забезпечується, виявляють, входить, розв’язуються. З цієї причини текст суто науковий, книжний, зовсім не динамічний. Одноманітність і складність лексики, переобтяженість нею кож-' ного з трьох речень, дієслівна обмеженість тексту ускладнює його читання і наукове осмислення. Такі й подібні тексти загалом досить характерні для наукового стилю, але не бажані, бо ними суттєво ускладнюється сприймання змісту висловленого.
Найочевиднішими є лексичні, фразеологічні і граматичні стилетвірні особливості наукового стилю.
Лексичні, фразеологічні особливості. У ньому широко використовується наукова лексика:
слова-терміни з різних галузей знань (лінгвістичні, математичні, хімічні, біологічні, суспільно-політичні та ін.): фонетика, асиміляція звуків; синус, множення; атом, молекула; береза, листя; ідея, матеріалізм та ін.;
загальнонаукові терміни: аналіз, синтез, аналізувати' синтезувати, дослідження, індукція, дедукція, систематизація, класифікація та ін.
Слова, як правило, вживаються в прямому значенні, вкрай обмежено використовуються фразеологізми. Цим зумоштюгться^іменний хярактер наукового мовлення, що оперує поняттями, кожне з яких здебільшого виражається іменником або сполученням слів із синтаксично незалежним іменником у ньому.
У науковому стилі мови широко використовуються іменники й прикметники. Це надає науковому мовленню нединамічності, статичності — на відміну від розмовно- побутового й художньо-діалогічного мовлення, в якому активно використовуються дієслова. У наукових текстах часто вживаються віддієслівні іменники (виникнення, формування, опір і под.), дієприкметникові, дієприслівникові, прикметникові звороти та ін.
Граматичні, переважно синтаксичні, особливості. Мові наукового стилю притаманні:
своєрідна стрункість і деякий особливий стандарт у побудові речень, широке використання простих ускладнених речень (з однорідними членами, узагальнюючим словом, з відокремленим членом речення, із вставною чи вставленою одиницею);
тяжіння до складних синтаксичних конструкцій, зокрема до складнопідрядних речень з кількома предикативними частинами;
переважання граматично повних речень;
обмежене вживання не по-книжному оформлених конструкцій з розмовним відтінком, які надають емоційного забарвлення науковому викладу.
Наукове мовлення здебільшого позначене книжним ладом, способом викладу, чітко організоване структурно, бо саме це необхідне для того, щоб забезпечити однозначність сприймання писемного й усного наукового тексту кожним, хто має в цьому потребу.
Одна з істотних рис наукового стилю полягає в тому, що кожен мовець має аргументувати свої думки—тези, положення. Нерідко науковці, працюючи над проблемою, яка стала об’єктом наукового розгляду, дискусії, використовують написане чи сказане іншими.
Типово науковим, до того ж підвищеної змістової складності, є такий текст:
Кожна мова має семантичну глибину, яка створюється завдяки існуванню в ній синонімічних рядів. У попередніх розділах вже відзначалося, що в плані емотивного вираження і сприйняття кожен компонент синонімічного ряду більшою чи меншою мірою різниться від свого сусіда. У системі лексичної семантики слова без конотативного прирощення чи з таким прирощенням посідають рівноправне місце. Але практика функціонування мови встановлює для неемоційних і емоційних слів дещо відмінні сфери вживання. У згоді з тим, чи мова використовується як засіб спілкування, чи служить засобом художнього зображення дійсності, вона реалізує або частину свого значеннєвого потенціалу (переважно емоційно нейтральні слова і форми їх поєднання), або весь його обсяг (у тім числі образне асоціативне вживання слів, лексем з індивідуальним прирощенням змісту). Отже, мова використовується у двох суспільних функціях: у комунікативній і в експресивній (В. Ру- санівський).
Цілком природним для нього є використання термінів, іншомовних слів і словосполучень: семантичну глибину, синонімічні ряди, емотивне вираження і сприйняття, компонент синонімічного ряду, лексична семантика слова, конотативне прирощення, практика функціонування мови, неемоційні і емоційні слова, сфера вживання, засіб спілкування, засіб художнього зображення дійсності, значеннєвий потенціал, емоційно нейтральні слова і форми поєднання їх, образне, асоціативне вживання слів, лексеми з індивідуальним прирощенням, суспільні сфери, комунікативні і експресивна сфери. Текст наповнений твердженнями, аргументованими доказами, міркуваннями, висновками, які ґрунтуються на виразно точному вживанні слів; усі речення повні, розповідні, логічно послідовні. Усі слова вжито в прямому значенні, вони не містять відтінку зменшеності, пестливості, голубливості тощо. Тому характеристика мовних явищ неемоційна, навіть помітно «суха», виразно книжна.
Літературною мовою в її науковому стилі здебільшого виражається теоретично й практично перевірена інформація. Знання усвідомлюються тим повніше, чим освіченіша і зацікавленіша в їх засвоєнні особа-реципі- єнт (лат. гесіріепБ — той, що одержує).
Найважливіші наукові знання наднаціональні, світові. Наукові формулювання законів природи і багатьох закономірностей суспільного життя також повинні мати статус і значення загальності, підлягати певній дослідній перевірці, колективному осмисленню. Тільки цим утверджується кожна наукова теза, формулювання, висловлювання. Будь-яке наукове мислення і його словесне представлення — це набуток і вияв наукових знань, найголовнішими для яких є об’єктивність, життєва правдивість.
Структурно й функціонально науковий стиль мови неоднорідний. У його межах можна виокремити такі основні розділи, підстилі (жанри):
академічну наукову літературу. Вона знаходить свій типовий вияв в академічних журналах, вісниках (наприклад, журнал «Мовознавство», що його видає Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, і т. ін.);
технічну наукову літературу. Цей підстиль властивий переважно інженерній літературі — про засоби і знаряддя, які використовуються у виробництві і призначені для створення матеріальних цінностей (науково-ін- женерні журнали тощо);
галузеву наукову літературу. У цьому жанрі представлено літературу з окремих галузей: хімічної, фізичної, математичної, зоологічної, ботанічної, сільськогосподарської, філософської, історичної, педагогічної, психологічної, літературознавчої, мовознавчої і т. ін.;
навчальну літературу. Вона найповніше реалізується в підручниках, посібниках, у навчально-методичних статтях тощо;
популярну наукову літературу. Це література нескладна за змістом і формою викладу, легка для розуміння навіть особами, які не мають спеціальної освіти — технічної чи гуманітарної, наприклад: нариси М. Івіна «Щоб жити» про природу — для середнього та старшого шкільного віку.
Цей підстиль особливо вільний у виборі мовних засобів. У ньому можливий, як зазначав російський публіцист і літературний критик Дмитро Писарев (1840— 1868), «вдалий вислів, влучний епітет, мальовниче порівняння». Вони «набагато збільшують те вдоволення, яке має читач від самого змісту книги або статті. А через те, що підвищувати освіту читача поза його власним бажанням немає ніякої можливості, то не слід ні в якому разі нехтувати тими технічними засобами мови, які можуть посилити задоволення читача, не завдаючи шкоди основній ідеї ...твору».
Найбільш сконцентровано й повно науковий стиль об’єктивується й виражається в писемній формі. Написане долає простір і час, залишається матеріально стабільним і незмінним, доки хто-небудь свідомо і з конкретною метою не внесе до нього зміни. У писемному науковому мовленні (як і в мовленні інших стилів) завжди наявна певна особистісна своєрідність, бо в ньому якоюсь мірою відчутна індивідуальність автора наукового тексту. Це явище загальне, бо кожен висловлюється (усно чи писемно) дещо своєрідно. Мову і зміст окремої науки зазвичай створює група дослідників, якщо виникає соціальна потреба в знаннях про певну групу явищ природи чи суспільного життя.
Мова науки — це мова логічних символів, обчислювальних знаків, які так чи інакше фіксуються на письмі (знаки множення, ділення тощо в математиці та ін.), закріплюються і виражаються в словах, наукових термінах. Вони не повинні бути двозначними чи синонімічними, бо наукова інформація зазвичай соціально вагома, конструктивна, повчальна й організуюча, через що має сприйматись однозначно. Вона становить основу основ світового прогресу, в ній — майбуття всього людства, його матеріальних статків і високої духовності, інтелектуальності. Д. Розенталь зазначав, що «характерною рисою стилю наукових праць є їх насиченість термінами. У середньому термінологічна лексика звичайно складає 15—25% всієї лексики, використаної в роботі».
Мета наукового мовлення полягає і в тому, щоб систематично і об’єктивно викласти певні наукові проблеми, питання. Основна увага звертається на логіку і точність викладу, від яких залежить рівень інтелектуальності наукових висловлювань. У науковому стилі, як і в офіційно-діловому, значною мірою реалізується інфор- мативно-комунікативна функція мови. У науковому мовленні виявляються найбільш ціннісні пізнавальні надбання людства в кожній сфері його діяльності. З плином часу техніка наукової діяльності змінюється, розгортається і вдосконалюється.
У семантично й синтаксично найтиповіших і складних наукових підстилях, жанрах (особливо в академічному і науково-технічному) наукове мислення позначене книжністю висловлюваного. Це виявляється в будові простих (часто ускладнених однорідністю чи відокремленістю певних членів речення) і складних, словесно розгалужених речень. Широко представлені в ньому й пасивні звороти, дієслова у формах теперішнього часу (їх зазвичай утричі більше, ніж дієслівних форм минулого часу), іменники з абстрактним значенням, які суттєво наповнюють наукове мислення й мовлення поняттями, що мають об’єктивно витлумачуватись, роз’яснюватись. Цим забезпечується зрозумілість висловлюваного в науковому тексті — одна з найголовніших стилістичних вимог до семантично й структурно найрізноманітнішого наукового висловлювання.
Художній стиль мови і мовлення
Художній стиль, як і всі інші мовні стилі, одночасно є і стилем мови (певним комплексом своєрідних стиле- твірних засобів — тропеїчно, передусім метафорично, вживаних слів, синонімів, омонімів та ін.), і стилем мовлення, тобто писемним і усним використанням усіх стилетвірних засобів художнього стилю як особливої мовної комунікативної підсистеми.
Художньо-літературний стиль називають ще б е - ле три стичним (франц. belles lettres — красне письменство). Ця назва стосується переважно прози, яка сповнена гостросюжетності, перипетій (несподіваних подій), інтриг і под.
Художній (літературно-художній чи художньо-літературний) стиль здебільшого писемний за своєю фор- мою, він представлений в усіх жанрах художньої літератури — романі, повісті, оповіданні, поезії, драматичних творах тощо. Художнє мовлення реалізується і в усній формі. Літературно-художні тексти звучать по радіо, телебаченню, під час концертів тощо.
Широко й неоднозначно термін «стиль» використовується і в літературознавстві, означаючи:
сукупність стилетвірних мовно-художніх засобів, характерних для творів певної літературної течії, напряму (сентименталізму, класицизму та ін.), кожен з яких об’єднує митців за спорідненістю тематики і певною однотипністю мовно-художнього відтворення;
стиль художніх творів окремого письменника (його індивідуальну манеру художнього письма);
стиль окремих творів письменника (наприклад, «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря» О. Гончара).
Отже, стиль у теорії і практиці художньої літератури — це завжди сукупність особливих зображувально- виражальних засобів, характерних для деяких письменників чи одного письменника, твори яких (якого) позначені більшою чи меншою індивідуальністю, оригінальністю. Цим завжди відображається світобачення й світовідчуття письменника (прозаїка, поета, драматурга), неповторність, особистісність його художньо-твор- чої манери, образність його мислення, своєрідність тематики й проблематики художнього тексту, його сюжетність, фабульність, композиція, система образів чи й одного образу (особливо в поезії).
Типовими стилетвірними особливостями художнього стилю є певні особливі прикмети — лексичні, фразеологічні і граматичні.
Лексичні, фразеологічні особливості. Це все багатство, розмаїтість лексики — неемоційної й емоційної, навіть і просторічної, діалектної, бо твори художньої літератури тематично безмежні. У художній літературі широко використовуються слова і словосполучення з тропеїчним (грец. tropos — зворот), тобто переносним, образним значенням (метафори, метонімії, синекдохи, епітети, літоти, алегорїїТгіперболи, порівняння та ін.), якими актуалізується, індивідуалізується, а водночас і типово забарвлюється художній текст. Цим, зокрема, досягається вторинне осмислення зображуваних у художньому тексті подій, явищ. Наприклад, у реченні з художнього тексту
|