6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову... Офіційністю може характеризуватись й усне ділове мовлення (розмови в державних установах, виступи на зборах, нарадах, засіданнях; виступи-монологи, як і діалоги, під час ведення судових процесів тощо). Офіційність притаманна і розмовно-побутовому мовленню (стримані, поважні, з підкресленою шанобливістю і чемністю розмови). Певні офіційні реалії життя відображені в творах художньої літератури (висловлювання співрозмовників в установах, під час проведення державних і громадських заходів і под.). Під час офіційного мовлення простежуються такі його особливості:
учасники розмови звертаються один до одного на ім’я і по батькові, вдаються до слів пане, пані, добродію, товаришу, називають прізвище співрозмовника, широко використовують займенники ви, ми;
майже не вживаються слова із значенням суб’єктивної оцінки — пестливості, згрубілості, виразної зневажливості;
переважають розгорнуті розповідні речення;
вся оповідь здебільшого розважлива, логічно змістовна, доказова, бо мовець намагається у чомусь переконати співрозмовників, зробити їх своїми однодумцями тощо.
Фамільярний різновид мовлення. Він здебільшого виявляється у розмовно-побутовому стилі, а також у певних текстах художнього стилю. Той, хто говорить або пише, висловлюється більш чи менш розв’язно, безцеремонно, по-панібратському. Певною мірою перебільшується власне Я, применшується гідність інших. Особливості фамільярного мовлення створюються:
використанням слів і словосполучень дещо зниженого чи навмисне підвищеного звучання;
вживанням речень різної будови, часто типових для мовця, що ніби звеличують співрозмовника, а насправді принижують його;
помітно вільним інтонуванням фрази, супровідним жестом, мімікою.
Це мовлення між нерівними за певною ознакою особами (наприклад, начальником і підлеглим), тому воно буває принизливим для одного із співрозмовників.
Інтимно-ласкавий різновид мовлення. Таке мовлення здебільшого трапляється в художньому і розмовно-побутовому стилях мови. Інтимно-ласкаві тексти наповнені позитивними почуттями з відтінком інтимності. Інтимно-ласкаве забарвлення висловлюваного досягається широким вживанням емоційної лексики, особливо епітетів, слів із суфіксами пестливості, голубливості, здрібнілості, а також переважанням речень нескладної будови, зазвичай побутового змісту, які наповнені почуттєвістю, емоційністю. Мовлення втілюється в доброзичливих, прихильних інтонаціях. Прикладом цього різновиду мовлення є епізод із «Fata morgana» українського письменника Михайла Коцюбинського (1864—1913): спершу Андрій Волик, будучи вкрай розбурханим Маланкою, злісно кидає їй: Тричі тьху на твою землю!.. Вона [Маланка] стояла біла, як біль, справді налякана. І — враз: Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте-те, виплекане, немов вилизане матір’ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнув на нитці і козаки з червоного паперу, поліплені на стінах, узялися в боки. Цей різновид мовлення в художніх творах сприяє глибшому розкриттю характеру персонажів, їхньої розумово-почуттєвої на- лаштованості, зумовленої певними реаліями життя.
Гумористичний (жартівливий) різновид мовлення. Жартівливий колорит вислову найчастіше простежується у розмовно-побутовому, художньому мовленні, рідше — в публіцистичному і науковому стилях. Характерний цей різновид мовлення і для приватного листування. Гумористичний колорит створюється багатьма мовними засобами, серед яких переважають такі:
контрастно-комічні порівняння чи зіставлення певних фактів, ознак;
невідповідність висновку тому змістові, з якого висновок природно мав би випливати;
перебільшення реальних властивостей, якостей людей, тварин, предметів;
вживання слів у значенні, яке не відповідає конкретній ситуації, тощо.
Жартівливе мовлення супроводжується нотками доброзичливої іронії. Синтаксис цього підстилю найрізноманітніший, помітно індивідуальний. Іноді гумор сповнений глибокого, навіть трагедійного змісту, напр.:
Андрій застав Маланку покірливу й ласкаву як завжди по службі Божій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як в будень, а з солодкою усмішкою і ніжними словами. Поглядаючи скоса на щільно стулені жінчині вуста, він з побільшеною жвавістю скинув з себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав таємну надію, що все минеться якось і жінка не зачепить.
Та саме в той мент, здіймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.
«О! таки починається!» — подумав він, але удав невинного.
Чи нанявся в економи, питаю?
«Ач, невірна баба: і знає, що не був я там, а питає» (М. Коцюбинський).
Горе і сміх у цьому уривку, доброзичливе й глузливе, трагічне майстерно, високохудожньо зображено в комічних обрисах.
Сатиричний різновид мовлення. Мета такого мовлення — викликати негативне ставлення до того, про кого (про що) йдеться, затаврувати, розвінчати, різко засудити певних осіб (особу), їхні вчинки, якісь події, явища в житті. Такого забарвлення можуть набувати уривки різних стилів мови, особливо прилюдні виступи на політичні теми, тексти художніх творів, полемічні наукові дискусії і розмовно-побутові, але гостро-іронічні вислови.
У сатиричному мовленні широко вживаються слова і словосполучення, якими виражається зневага до потворних вчинків. Для цього використовуються глузливі епітети, порівняння тощо. Своєрідною є й будова речень, яка розрахована на відповідну інтонацію. Це ілюструє такий приклад:
Давайте чесно. Дурні у нас є? Свої. Рідні. Доморощені.
А брехуни?
А злодюги?
То чого ж ми з вами такі делікатні?
Чому злодія несміливо називаємо несуном?
Брехуна — обіцяльником?
Ледацюгу — інертним?
А дурня навіть не знаємо, як назвати. Боїмося образити. Ущемити його амбіції, наче він у нас в золотому фонді рахується. Ніби занесений у Червону книгу. Чи, як пам’ятник старовини, охороняється законом...
А може, принципово? Правду? Гостру. Гірку. Запакувати. Написати: «Дурень! Не кантувати!» І опустити. Одразу ж на той щабель, що він заслужив. І дати йому тільки те, що він заробив.
Різко?
Зате чесно. І справедливо (Є. Дудар).
Особливо в’їдливе сатиричне мовлення називається саркастичним. Сарказм відчутний і в фрагменті з художнього тексту «Fata morgana» М. Коцюбинського:
Ат, дай ти мені спокій з тією економією... не те у мене на мислі тепер. Он, казав Ґудзь, швидко сахарню будуватимуть.
Слухай, серце, Ґудзя, слухай, Андрійку... якраз почепиш торби, та й мені доведеться...
І пішло. Вона йому вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, так делікатно, як тільки можна було в неділю, по службі Божій, а він, червоний, немов варений рак, спочатку відмовчувався, а далі й сам почав верещати тонким і надірваним голосом.
Сатиричне мовлення завжди пройняте осудливістю, гострою незгодою з тим, що чиниться навколо, в суспільстві.
Експресивні різновиди мовлення не завжди чітко розмежовуються. Самостійний і окремий вияв кожного з них найбільше досягається добором мовних засобів: використанням слів із певним значенням (пор.: дід, дідусь, дідунько, дідисько, дідуган, дідище), вживанням і своєрідним поєднанням вигуків, відповідних типів речень, інтонацією, логічним виділенням певного слова в реченні, висловлюванням у тій чи іншій тональності, темпі тощо.
Літературне мовлення в усіх експресивних виявах безмежно стилістично різноманітне, завжди функціонально диференційоване, реалізується в певному стилі, жанрі і позначається певною експресією.
Структура і функції усного й писемного мовлення
Терміни «усне мовлення» й «писемне мовлення» належать до найуживаніших у лінгвістиці. Вони позначають наймісткіші і функціонально найважливіші мовні явища, які сукупно утворюють усю систему мови. Ці форми мови ще називають різновидами мови (усний і писемний різновиди літературної мови й мовлення). Однак умотивованішим у цьому значенні є вживання терміна «форма», бо лексема «різновид» широко використовується на позначення інших понять: різновиди односкладних речень, різновиди службових частин мови і под.
Усне мовлення є виявом того, що існує в усній мові, а писемне мовлення — це реалізація і вияв мови писемної. Мовлення — це динаміка мови, її дія, мова у використанні. У літературному українському мовленні можна використати лише те (фонеми, звуки, афікси, слова, найрізноманітніші форми слів і речень), що наявне в українській літературній мові, що через мовлення, використання в мовленні закріпилося у мові, увійшло до її системи.
Порівняльний аналіз усної і писемної форм українського літературного мовлення дає змогу виявити як спільні для них ознаки, так і розрізнювальні, які властиві лише одній із форм мовлення. Усне мовлення і писемне мовлення розрізняються:
матеріально, фізично. Вони представлені неоднаковою матерією: усне мовлення — фонемами, звуками, інтонацією, а писемне мовлення втілюється в графічних (писаних, друкованих) знаках, переважно в літерах, ієрогліфах тощо;
інструментально. Ці форми мовлення мають неоднаковий спосіб породження, вияву: одиниці усного мовлення (звуки, слова тощо) утворюються органами мовлення людини, артикулюються, вимовляються, а одиниці писемного мовлення — це записані, надруковані (літери, розділові знаки) графічні знаки;
способом сприймання. Усі явища, елементи усного мовлення сприймаються на слух і становлять акустичні (слухові) одиниці, а явища писемного мовлення (літери, розділові знаки) сприймаються зором і є оптичними (зримими), спостережуваними мовними одиницями;
сферою застосування і виконуваною функцією. Вони часто служать неоднаковій спілкувальній меті і використовуються по-різному: в одній ситуації — усно, в інших — доцільно або можна висловитись тільки писемно;
виявом позамовних засобів спілкування. Жести й міміка в усному і писемному мовленні виявляються по- різному. В усному обміні думками ці засоби діють безпосередньо і сприймаються зором чи на слух у момент їх творення, у своєму природному вияві, а в писемному мовленні вони передаються і сприймаються опосередковано (їх описують), а не в своїй натуральній і первісній формі;
варіативністю (варіантністю) мовних одиниць. Усне мовлення, реалізуючись у найрізноманітніших виявах інтонації, супроводжуючись міміко-жестикуля- ційними елементами, формами, порівняно з писемним має значно більшу варіативність значеннєвого і стилістичного вияву: будь-яке речення чи функціональний замінник речення можна реалізувати в безлічі інтонаційних варіантів. Наприклад, український педагог Ан- тон Макаренко (1888—1939) зауважив, що він «став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився вимовляти Іди сюди! з 15—20 відтінками». Водночас і писемне мовлення не є безпорадним у відтворенні інтонації. Наприклад, існує багато способів записати слова Так і Ні, пор.: Так., Так..., Так!, Так!!, Так!!!, Так?, Т-так., Т-т-ак., Т-т-т-ак та ін. Для цього використовуються графічні знаки — літери для позначення слів, шрифтові виділення (написанням слів з малої і великої літери, курсивом тощо), знаки пунктуації, цифри, хімічні знаки, малюнки та ін.: Головне зараз не Коли, а Де; Ши-ку-йсь!; Геть! Він — це Людина! Справжня!; Нам гітлерів не треба! Навіть найменших! І сталі- нів не треба! і т. ін. Однак ці засоби багато в чому поступаються засобам усного мовлення. Писемне мовлення не може до тонкощів відтворити інтонаційно-виражальне багатство мовлення усного;
темпом, тобто швидкістю вимовляння слів у мовленнєвому потоці. Експериментально вже доведено, що висловлюватись усно можна в 10 разів швидше, ніж писемно;
організованістю, продуманістю. Усне мовлення, навіть будучи літературним, менш організоване структурно, стилістично, вільніше в доборі мовних засобів, ніж писемне. Це особливо пояснюється технікою, характером вияву обох форм мовлення. Через нестачу часу усне мовлення редагувати, видозмінювати важче; натомість записані думки автор може виправляти, змінювати, доповнювати. Писемне мовлення майже завжди більш продумане, усвідомлене, осмислене, ніж усне. Як слушно зауважує І. Синиця, «вислів Сказав не подумавши сприймається як цілком імовірний випадок, а вислів Написав не подумавши звучить неприродно і непереконливо». Однак і написане, на його думку, теж «може бути помилковим. Але це вже залежить від якості мислення... До написаного з особливою відповідальністю ставиться не тільки його... автор, але й читач: Так написано. Сам читав... Написане сприймається як продумане і перевірене, а тому й більш переконливе»;
способом і засобом спілкування. Усне мовлення є здебільіпого способом і засобом безпосереднього, прямого спілкування між наявними співрозмовниками або по телефону, радіо і телебаченню, а писемне мовлення — це здебільшого спілкування між тими, хто роз’єднаний і простором, і часом;
формою викладу. Писемне мовлення найчастіше монологічне, здебільшого не передбачає негайного реагування, зворотної інформації. Діалог у писемній формі зазвичай створюється за відсутності його учасників (персонажів, дійових осіб) і лише зрідка з метою прямого спілкування (обмін записками, скажімо, на зборах та ін.). В усному мовленні мовець і слухач взаємодіють здебільшого синхронно (одночасно). Поєднанням інформації у двох виявах (того, хто усно висловлюється, і того, хто сприймає висловлену інформацію, продукуючи в цей же час і свою) створюється діалогічне мовлення;
часом виникнення. Початок формування усного мовлення сягає далеких тисячоліть, коли в найближчих предків людини поступово з’являлась «потреба щось сказати одне одному» (Ф. Енгельс), а писемне мовлення виникло тільки з появою письма приблизно в
тис. до н. е.
Усе сказане, реалізоване усно, належить до усного мовлення, а все написане від руки чи надруковане становить писемне мовлення. Деякі мовознавці (Н. Шведова, І. Синиця та ін.) вважають, що ніби «далеко не все написане належить до мови писемної», «як і не все те, що ми слухаємо, є усним мовленням». Однак формально, за своєрідністю вияву все написане належить до писемного мовлення, а все вимовлене — до усного. Вияв мови у мовленні завжди реалізовується у межах певного стилю.
Усна й писемна форми мовлення перебувають у щонайтіснішій і своєрідній взаємодії, доповнюють одна одну. Неоднакове написання слів впливає на їх вимову, інтонування. Ще більшою мірою вимова слів впливає на їх написання (крім ієрогліфічного, наприклад, китайського письма, знаки якого — ієрогліфи — не відображають конкретного звучання слів — подібно до цифр (5, 26 і т. ін.), кожна з яких слугує знаком певного цифрового поняття і в різних мовах вимовляється по-різному). Крім того, «пишеться багато таких слів, які зовсім незвичні в розмові; усно мовиться багато такого, що його не наважуються вживати у письмі» (А. Мейє).
Створюючись неоднаковою матерією, по-різному сприймаючись, усне й писемне літературне мовлення становлять дві найбільші підсистеми (різновиди, форми) мови й мовлення, які об’єднує нерозривна рівновага, взаємодія і своєрідна можливість взаємної заміни.
Писемне мовлення є первинною формою літературної мови, воно започатковується створенням і використанням літер для позначення звуків. Без писемної фіксації звуків мова не може стати літературною, зрозумілою для всіх, хто нею послуговується. Лише так звані штучні мови (есперанто та ін.) не мають первинної усної форми вияву, не утворюються з неї, а створюються штучно, проте з орієнтацією на якусь мову. Наприклад, есперанто має в своїй основі «мертву» латинську мову. Штучною мовою спілкуються (переважно з іноземцями) лише окремі мовці.
Усне мовлення слугує основою для мовлення писемного. Із запису одиниць усного мовлення і починається писемна форма мови, яка завжди репрезентує собою пізніше культурне надбання людини. Отже, писемне мовлення є відображенням усного.
Основи теорії усного й писемного мовлення ще в 20—30-ті роки XIX ст. виклав В. фон Гумбольдт. Він вважав, що «передусім потрібно вивчати живі мови в їх усній формі», бо «живе мовлення [усне. — П. Д.\ — це перший і справжній стан мови», що «...мова живе в мовленні, а не в словниках і граматиках». Звісно, в них мова певним чином тільки фіксується і зберігається. На його думку, «писемність робить живу мову непорушною, зберігаючи її у вигляді мумії», «писемне мовлення передбачає відтворення його живим словом». Міркування В. фон Гумбольдта оригінальні, але іноді перебільшені, отже й неточні: «Слово записане є тільки скелетом вимовленого чи вимовлюваного слова».
Розвиток обох форм мови значною мірою визначається їх взаємодією і взаємовдосконаленням.
Писемне й усне мовлення тісно пов’язані з внут рішнім мовленням , яке стосується особливої психічної діяльності людини і реалізується тільки в ній самій. Внутрішнє мовлення — це мовлення-мислення про себе, про інших, про будь-що, але тільки для себе. Зовнішнє мовлення (усне й писемне), навпаки, є засобом спілкування з іншими.
Усне мовлення — це завжди основа для мовлення писемного. Усне мовлення найелементарніше започатковується з перших днів життя дитини, починається з утворюваних немовлям нечленоподільних звуків, які тільки пізніше стають справжніми звуками, словами- звуками, а згодом і словами певної конкретної і, як правило, рідної мови. Усне мовлення залишається для кожного мовця єдиним засобом спілкування до тих пір, поки він не почне оволодівати технікою письма. Писемне мовлення найбільшою мірою формується через усне мовлення і є наслідком навчання, зорієнтованого вмінням фіксувати з допомогою літер одиниці усного мовлення. Від уміння висловлюватися усно й писемно залежить успіх спілкування мовців за найрізноманітніших ситуацій життя.
Отже, в наявності і функціонуванні обох форм мови — усної (первинної) і писемної (вторинної) — знаходить свій вияв розвиток мови, її всенародний літературний статус, повноцінне утвердження в суспільному житті.
Культура усного й писемного мовлення
Культуру усного й писемного мовлення, тобто його стилістику, кожен із мовців навіть за найсприятливіших умов опановує поступово. Бо мова безмежно багата на слова і їх лексичні значення, на фразеологізми, різноманітна в граматичній будові і фонетичному оформленні та вияві.
Для дитини, яка ще не навчається письму, усне мовлення слугує єдиною формою спілкування з однолітками і всіма, хто вміє або не вміє читати й писати.
Поступово розвиваючи своє мислення й мову, людина утверджується в житті, у суспільстві. Цей процес неможливий без мовлення — конкретного використання всіх одиниць мови.
Культура мовлення — явище двобічне, бо має усну й писемну форми буття. Вони обидві по-особливому важливі. Техніка усного мовлення доповнює техніку мовлення писемного, і навпаки. Від оволодіння теорією і практикою письма залежить не тільки мовна, а й загальна культура кожного. Опанувавши письмо, людина прилучається до книг — найуніверсальнішого і найнадійнішого джерела знань. Книга вказує шлях до культури і водночас є виявом культури, яка формується із знань, навичок, умінь і поведінки окремої особи, народу, всього людства. Отже, шлях до культури пролягає через мову, культура своєрідно закріплюється в мові і реалізується в мовленні.
Про мову і її роль у суспільному та особистому житті існує багато висловлювань видатних учених, письменників: «Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова — ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, роздуми, досвід, почування» (Панас Мирний); «Легкий повітряний шум спричиняє випущене слово. Але воно часто або смертельно ранить, або радість викликає і збуджує душу» (Г. Сковорода). Російський письменник Антон Чехов (1860—1904) писав: «Для інтелігентної людини, погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати й писати». Безсумнівною є й народна мудрість: «Якщо знаєш, про що сказати, слова завжди знайдуться ».
У сфері мовленнєвої діяльності дуже важливою є загальна й професійна освіченість мовця, його ерудиція. Маючи ґрунтовні знання, зокрема з мови, досконало володіючи її усною і писемною формами, кожен носій мови може зарекомендувати себе в суспільному житті найефективніше.
Культура мовлення передбачає красномовство (в його позитивному сенсі), але ним не обмежується. Без змістовності думки красномовство недоречне і комунікативно шкідливе. Культура мовлення розвивається одночасно з розвитком кругозору людини — кругозором загальним і спеціальним (ідеологічним, політичним і професійним).
Отже, усне мовлення й писемне мовлення, оволодіння їх стилістикою, культурою — це дуже місткий і постійний природний процес, не завжди спланований і усвідомлюваний, але спрямований до знання і вміння висловлюватись, послуговуватись мовою якнайдоцільніше в усіх сферах соціального та індивідуального життя кожного з мовців.
Стилістика діалогів і монологів
Усне й писемне мовлення поділяється на мовлення діалогічне (діалоги) і мовлення монологічне (монологи).
Діалог (грец. сЛа^ов — розмова, бесіда) — форма усного й писемного мовлення; розмова між двома особами.
Кожне окреме висловлювання мовця в діалозі (окреме речення чи кілька речень) називають реплікою. Кожна з реплік у діалозі звернена до співрозмовника чи співрозмовників. Репліки разом з авторськими (авторовими) словами (ремарками) становлять тексти драматичних творів. Діалоги наявні і в багатьох прозових творах, напр.:
Тату!
Що, синку?
Що там за люди пливуть?
То здалека. Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.
А ми хто? Ми хіба не руські?
Ні, ми не руські.
А які ж ми, тату? Хто ми?
А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько. — Прості ми люди... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось (О. Довженко).
Для діалогічного мовлення характерне поперемінне чергування реплік двох і більше (полілог) осіб — одна за одною або перериваючи іншу, що особливо характеризує емоційні діалоги. Такі структурні якості діалогу визначаються умовами його функціонування, конкретністю і безпосередністю ситуації, наявністю співрозмовників, які легко розуміють один одного, що призводить до своєрідного використання словникового складу мови, її фразеології, словотвірних засобів, щонайрізноманітніших синтаксичних конструкцій.
У діалогах (особливо розмовно-побутових) переважають речення з еліпсисом — пропуском одного чи кількох членів речення, а також багаті на експресію, емоційність синтаксично нечленовані конструкції типу Так, Ні, Хіба? Ого! Геть! і под.
Суттєво по-іншому формуються монологи.
Монолог (грец. monos — один і logos — слово, вчення) — мовлення окремої особи, мовлення із самим собою; більш чи менш розгорнуте мовлення в драматичному творі, яке адресується передусім глядачам.
Висловлюючись монологічно, мовець здебільшого не розраховує на безпосередню реакцію інших осіб, не прагне до того, щоб спонукати їх до певної дії, вчинку чи вислову. Монологи в художніх творах — це різна за обсягом розповідь або невимовлюване вголос міркування автора чи персонажа про минуле, сучасне чи майбутнє, напр.:
Деколи буває, що людина одне думає, а інше робить. Ще й переконана, що те робить, що думає. Насправді ж виходить інакше.
Таке й з сірими галицькими масами.
Ще задовго до війни мріяв народ про свободу, рівність, про краще життя. Мріяв про Україну, де не буде «ні пана, ні холопа».
З тими мріями носився під час світової війни галицький жовнір по верхах Карпат, Альп, по долинах Північної Італії, по гірських плаях Чорногорії, Албанії, Сербії, аж ген на Дарданеллах (В. Кобринський).
Монологічним мовленням забезпечується значне за обсягом звернення однієї особи до іншої (інших), до аудиторії в офіційній і неофіційній обстановці, у кінофільмі, спектаклі тощо. Прикладом писемного монологічного мовлення є авторська мова в художньому творі, яка нерідко стилізується під мову якогось персонажа, іноді у формі оповіді від першої особи, як у творах української письменниці Марка Вовчка (1833—1907). Монолог далеко не завжди чітко відмежовується від діалогу.
Переважання діалогічності в мовленні найбільше пояснюється тим, що воно становить безпосередню форму висловлювання, мовленнєвого контактування з іншими. Наприклад, у діалогах з роману українського письменника Панаса Мирного (1849—1920) «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» репліки старої, забобонної, але доброчесної баби Оришки насичені релігійною лексикою і зворотами розмовного мовлення, які відображають типові особливості мовлення старшого покоління на селі: Чого ти, дочко? Чи, не приведи Господь? — каже вона, коли бачить, що сльози, як горох полилися з очей Мотрі!; Боже мій! ...що його робити на світі?!
Засобами діалогу Панас Мирний передає типові риси сільської старшини минулих часів. Характер стосунків між становим Дмитренком, головою і писарем письменник майстерно відтворив мовностилістичним оформленням їхніх реплік і уважним добором ремарок: становий говорить владно, зверхньо, енергійно, тоді як сільська старшина — запобігливо і покірливо, пор.:
А! От, добре, — замість привіту каже Дмитрен- ко. — А я тільки що хотів посилати за вами... Завтра вранці щоб мені була громада. Чуєте? Вам кажу й вам! То глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите...
Тепер, ваше благородіє, — каже писар, — гаряча пора... люди в полі...
Що мені до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади.
Старшина мовчала, тільки перетикала ногу об ногу.
Як же, ваше благородіє, сказати громаді? — питає писар.
Приклади свідчать про те, що структурно-синтаксичні якості розмовних діалогів (як і монологів), загалом однаково виявляються в усній і писемній формі.
На думку Л. Щерби, діалог має певні переваги перед монологом: «Монолог є значною мірою штучною формою, і ...справжнє своє буття мова виявляє тільки в діалозі». Однак, як слушно зауважує російський мовознавець Наталія Шведова (нар. 1916), така оцінка монологу «справедлива тільки щодо монолога літературно обробленого і не може бути поширена на літературно не оброблений монолог, розмовний монолог», що є формою невимушеної оповіді, безпосередньо зверненої до слухача або слухачів.
Монолог і діалог мають свої сфери застосування, становлять комунікативно необхідні рівноцінні форми мовного спілкування, мають свою неповторну вартість, через що не тільки в повному обсязі, але й у частковостях не можна знайти підстав для висновку про мовленнєву перевагу однієї з цих двох форм над іншою.
Отже, діалоги й монологи — це взаємодоповнюваль- ні різновиди висловлювань в усній і писемній формі.
Діалог, як і монолог, не закріплений за мовленням тільки в одному стилі або формі, але стиль (особливо) і форма мають вплив на їх перебіг і структуру. Отже, цілком доцільно говорити про діалог і монолог розмовний (усномовний) і писемний, науковий, публіцистичний, художньо-літературний та ін. У кожній із цих мовних і мовленнєвих реалій перетинаються різні лінії — особливості стилю, форми (усної і писемної) і типу мовлення (діалогічного і монологічного).
Монологи частково характерні і для усного мовлення, навіть щоденного, особливо родинного. Це, зокрема, розгорнуті усні розповіді в колі сім’ї про роботу, знайомих та ін., в яких широко використовуються небагатослівні синтаксичні конструкції, побутова лексика, фразеологія тощо. Монолог за таких ситуацій є однією із словесних форм комунікації, спілкування. Діалогічність більшою чи меншою мірою виявляється також у книжному стилі, поступаючись, однак, важливістю перед монологічністю. У писемному мовленні діалог трапляється рідше, ніж в усному.
У кожному стилі мови встановлюється тільки йому властиве співвідношення між монологічністю і діалогічністю. Наприклад, у сучасній публіцистиці та науці діалогічне мовлення активніше (це обмін репліками з питань поточної політики, господарського, культурного життя тощо; наукові дискусії), ніж в офіційно-діловому мовленні, в якому діалогічність простежується тільки під час усного спілкування, зокрема, в підготовці офіційних документів (протоколів, резолюцій, ухвал, інструкцій тощо). У них поширеними є репліки-пропо- зиції зі стандартними початковими словосполученнями: Я вважаю..., Мені здається..., Краще б зробити (записати ) так..., а також репліки-запитання: Якої ви думки?.., Що ви пропонуєте? та ін., які розгортаються і трансформуються в монолог, охоплюючи мовні елементи інших стилів.
Загальної підтримки набула думка Лева Якубин- ського (1892—1945): «На протилежність композиційній простоті діалогу монолог становить певну композиційну складність».
Порівняно з монологом діалог є поширенішою і при- роднішою формою усномовного спілкування, формою взаємного (дво- і багатоособового) мовленнєвого процесу, сукупністю відносно коротких словесних акцій і реакцій, питань і відповідей, що й зумовлює його специфічні мовноструктурні особливості.
Усне мовлення, розмовне мовлення
Терміни «усне мовлення» й «розмовне мовлення» семантично не тотожні. Позначувані ними мовні явища мають як спільні, так і відмінні ознаки. Однак ці поняття не завжди розглядають розмежовано, як окремі термінологічні словосполучення. Наприклад, у СУМІ прокоментовано тільки споріднені з ними найменування: усний (виражений у звуковій формі), усність (усність фольклору, судового процесу), усно; розмова (словесний обмін думками, і чимало інших значень); розмовини (розмова, балачки), розмовитися, розмовляти, розмовний (який уживається в розмові), розмовник (посібник з іноземної мови (мов), у якому подаються зразки розмов на різноманітні теми); співрозмовник (хто розмовляє з ким-небудь), розмовниця, розмовність, розмовонька, розмовочка. В «Українській мові. Енциклопедії» розглянуто лише два терміни: усна мова (слово «мовлення» вжито лише у словосполученні «логічне мовлення») і усна публічна мова. У сучасному мовознавстві розмежовують поняття «мова» й «мовлення», а отже «усне» й «писемне мовлення». Виправданим є застосування термінів «мова» й «мовлення» до мовних стилів: розмовно-побутовий стиль мови і розмовно-побутовий стиль мовлення, розмовно-побутова мова (умовно) і розмовно-побутове мовлення.
Термін «розмовне мовлення», на відміну від терміна «усне мовлення», й дотепер не має однозначного трактування. Це й не дивно, бо обидва поняття, які вони позначають, становлять і певну єдність, спільність і певну опозицію, оскільки значною мірою протиставні одне одному. «Найбільш характерні види розмовного, усного мовлення, — зазначає відомий російський мовознавець Абрам Шапіро (1890—1966) — знаходимо в мовленні діалогічному». Насправді розмовне мовлення — це мовлення в межах розмовно-побутового стилю, який має усну й писемну, діалогічну й монологічну форми вияву. Отже, розмовне мовлення є стильовою категорією , бо реалізується тільки в розмовно-побутовому стилі. Натомість усне мовлення становить над с тильову ( мі же тильову ) категорію , бо може бути науковим, художнім, публіцистичним або офіційно-діловим. Український мовознавець Іван Білодід (1906— 1981) зазначав із цього приводу, що «поняття “усна мова” й “розмовна мова” не є тотожними; усна мова — поняття широке, воно являє собою цілий комплекс, до якого входить розмовна мова як одно з найважливіших її відгалужень, характерне своєю багатоманітністю та експресивністю». Аналогічний погляд на усне й розмовне мовлення виклав В. Костомаров у статті «О роз- граничении терминов “устный” и “разговорный”, “письменный” и “книжный”» (у збірнику «Проблемы современной филологии» (1965). Отже, розмовне мовлення (точніше — розмовно-побутове мовлення) становить тільки один із стилів мови (її розмовно-побутовий стиль).
Книжне мовлення
Якщо усне мовлення знаходить свій вияв у всіх стилях мови (крім епістолярного), а розмовне мовлення — це мовлення тільки в межах одного розмовно-побутового стилю, то терміном «книжне мовлення» позначаються суттєво інші мовні явища. Тільки за окремими ознаками ці явища збігаються з тим, що називають мовленням усним і мовленням розмовним.
Книжне мовлення — мовленнєвий процес, матеріалом для якого слугує мовлення в межах офіційно-ділового стилю, наукового і — значно меншою мірою — публіцистичного і конфесійного.
У словниковій статті енциклопедії «Українська мова» про книжну мову (слово «мовлення» у ній не використовується) сказано, що до неї «належать офіційно-діловий стиль, науковий стиль і частково публіцистичний стиль»; визначено найтиповіші ознаки книжної мови: в ній «переважають книжна лексика, писемні (й усні. — П.Д.) усталені звороти (штампи, стереотипи), ускладнений синтаксис з підрядними синтаксичними зв’язками, орієнтація на піднесений високий стиль», тобто на виклад думки, позначений емоційною урочистістю, певною пишномовністю. Такі якості мовлення досягаються використанням мовних засобів — метафор, синекдох, перифраз, алегорій, архаїзмів, словесно розгорнутих речень, риторичних запитань і т. ін.
Отже, книжне мовлення як мовлення офіційно-ділове, наукове, певною мірою й публіцистичне (особливо в таких його жанрах, як газетні статті, звіти, частково — інтерв’ю, репортажі, кореспонденції, рецензії тощо), представлене не тільки в писемній формі, а також і в усній.
Термін «усне книжне мовлення» (матеріалом для нього слугує усна книжна мова) дещо незвичний, суперечливий, але дібрати інший, зручніший дотепер не вдалося. Доцільність обох означень «усне» — «книжне» (мовлення) доводиться обґрунтовувати як очевидною прогалиною в лінгвістичній термінології, так і переважно тим, що означення «усне» і «книжне» закріпилось за певним комплексом своєрідних ознак у системі усного мовлення — лексико-фразеологічних, граматичних, стилістичних і навіть інтонаційних, властивих не загалом усному мовленню, а лиш тому його різновидові, який названо книжним. Термін «усне книжне мовлення» вже усталився в лінгвістиці. Вперше з такою семантикою його запропонував В. Костомаров. Без будь-яких застережень його використовують і інші лінгвісти. Справді, в усному мовленні, наприклад, наукового працівника чи дипломата може бути представлений стиль, який тепер прийнято називати книжним.
Усно, але по-книжному прийнято висловлюватись за найрізноманітніших офіційних ситуацій (виступи під час захисту дисертацій, мовлення учасників судового процесу, усномовні висловлювання на наукових чи виробничих конференціях, нарадах та ін.). Виразною книжністю часто позначені дипломатичні дискусії, переговори, висловлювання керівних осіб держави та ін.
Відносна антиномія (суперечність, непоєднуваність) розмовного й книжного мовлення в їх усній формі не порушує єдності структурної системи національної мови. В усному мовленні освічених осіб можуть гармонійно поєднуватись мовні засоби всіх стилів мови. Саме цим значною мірою досягається висока культура індивідуального нормативного мовлення. Російський мовознавець О. Нікольський зазначає, що «елементи розмовного мовлення в художньо-літературних текстах звичайно поєднуються з елементами книжного мовлення». Навіть мова драми становить своєрідний продукт контамінації різних жанрів мовлення, переважно художньо-лі- тературних. Усно-книжне мовлення позначене чітким формуванням висловлюваних думок, усталеною для книжних стилів манерою говоріння, униканням емоційності в передаванні певного змісту (крім усного мовлення в рамках деяких жанрів публіцистичного стилю).
В усному «книжному» мовленні може простежуватись окнижнення літературної мови, яке створюється проникненням до її системи таких зворотів-штампів, як у даний час, відповідний період, на рівні завдань (вимог), мати місце, розв’язання проблем, з боку адміністрації, на виконання наказу, за розпорядженням тощо. Такі й подібні звороти (на сьогоднішній день — замість на сьогодні; подати допомогу, здобути перемогу — замість (у багатьох випадках) допомогти, перемогти і под.) обтяжливі, громіздкі. Тільки за деяких стилістично вмотивованих умов їх можна використовувати в обох формах мови і в усіх її стилях, переважно в офіційно-діловому, науковому і конфесійному.
Отже, мовлення (особливо освічених осіб) завжди виразно чи досить виразно реалізується в одному із стилів мови і обов’язково в усній або писемній формі.
Висновки
До центральних явищ і понять стилістики належать: стилі мови і властиві кожному із них типові функції в межах усієї мовної системи; стилі системи — стилістичні функції кожної з мовних одиниць (фонетичні, морфемні, морфологічні, лексичні та ін.). Стиль мови як один з особливих структурних і функціональних різновидів мови й мовлення (крім епістолярного стилю, який представлений тільки писемною формою) має писемну й усну форми вияву.
Стиль мови — різновид літературної мови, один із способів її використання. Традиційно в теорії і практиці стилістики виокремлюють такі стилі мови, як розмовно-побутовий, офіційно-діловий, науковий, художній, публіцистичний і з певним застереженням, умовністю — конфесійний і епістолярний стилі.
Власне мовна і функціональна своєрідність кожного із стилів мови є основою виокремлення в ньому певної сукупності етиле- твірних ознак (лексичних, фразеологічних, граматичних, частково й фонетичних), які виключно або ж переважно властиві тільки одному стилю, і нестилетвірних ознак (переважно найуживаніші лексеми, фразеологізми, всі нормативні граматичні форми слів, речень, їх фонетичний вияв), які мають статус загальномовних, використовуються в усіх стилях.
Кожен із стилів мови внутрішньо неоднорідний (лексично, структурно і функціонально), поділяється на певні, тільки йому властиві, різновиди, які прийнято називати жанрами (жанрами стилю). Наприклад, у межах публіцистичного стилю мовлення вже усталились такі жанри, як інтерв'ю, репортаж, кореспонденція і т. ін.; у мовній системі наукового стилю здебільшого прийнято виокремлювати жанр (підстиль) академічної, технічної, галузевої (математичної, сільськогосподарської, мовознавчої та ін.), навчальної і популярної літератури.
Мовлення здебільшого експресивно забарвлене, тобто позначене певною виразною чи помітною почуттєвістю, станом «душі й серця» мовця. Воно буває офіційним (офіційний різновид мовлення), фамільярним, інтимно-ласкавим, гумористичним (жартівливим), сатиричним (в’їдливо-глузливим, іронічним, вразливо-викривальним) чи саркастичним — вкрай сатиричним. Цим завжди відображається ставлення кожного мовця до інших і до себе, подій, явищ, вчинків — чужих і власних.
Мовлення за формою вияву найчастішеусне. Воно первинне, природне для кожного мовця з дитинства. Техніку писемного мовлення опановують переважно в школі і вдосконалюють її впродовж усього життя. Обидві форми мовлення матеріальні, фізичні за своєю сутністю, але відрізняються одна від одної. Усне мовлення ар- тикулюється, створюється мовними органами людини, через що сприймається на слух, чується. Писемне мовлення виявляється в писаних чи друкованих знаках (літерах, ієрогліфах, силабемах, розділових знаках) і сприймається зором. Усна і писемна форми мовлення суттєво розрізняються і сферою застосування й комунікативною метою, функцією: усне мовлення наймасовіше і звичне для кожного, а писемне мовлення — це своєрідне відтворення усного. Мова як засіб спілкування починається в усній формі. Писемне мовлення становить первинну форму літературної мови. Сучасне радіо й телебачення вагомо й по-особливому розширили функціонування усного мовлення, але тільки писемне мовлення долає простір і час. Усне мовлення виявляється в інтонації, постійно доповнюється й увиразнюється мімікою, жестами, пантомімічними рухами, які писемно відтворюються неповно, з обмеженою адекватністю. Усне мовлення варіантніше, швидкоплинніше, ніж мовлення писемне, тому менш організоване й відпрацьоване за змістом і внормоване структурно. Усне мовлення — це, як правило, спосіб прямого, безпосереднього спілкування двох чи більше осіб, воно діалогічне чи й полілогічне, тоді як писемне мовлення значно більшою мірою монологічне, хоча й адресується іншим. Писемне й усне мовлення поділяється на різні стилі, жанри: розмовно- побутове, офіційно-ділове і т. ін.
Своєрідними формами комунікації є діалоги й монологи. Якщо діалог становить поперемінне спілкування двох чи більше (полілог) осіб, які часто розуміють одне одного із півслова, з певного жесту і т. ін., то монолог — це найчастіше словесно розгорнуте писемне чи усне висловлювання, переважно з більш чи менш ускладненою або й складною будовою речень.
Усне мовлення є міжстильов и м, різностильовим (розмовно-побутове, офіційно-ділове, наукове, художнє тощо); натомість розмовне мовлення — явище одностильове, бо знаходить свій вияв тільки в розмовно-побутовому стилі мови й мовлення (в обох його формах — усній і писемній).
Мовлення офіційно-ділового, наукового, конфесійного і публіцистичного стилів називають книжним. Воно може бути й усним, усно-книжним: зачитування вголос офіційних документів, наукових, частково й певних газетно-журнальних текстів; державницько- урядові усні дискусії, дипломатичні розмови у формі розгорнутих мо- нологів-діалогів. Сказане зазвичай реалізується у словесно розгорнутих простих і складних реченнях.
Запитання. Завдання.
Сформулюйте визначення мовного (і мовленнєвого) стилю. Які мовні стилі прийнято розрізняти?
У чому сутність стилетвірних (лексичних, фразеологічних, граматичних) і нестилетвірних особливостей?
Що спільне й відмінне між стилем мови і стилем мовлення, стилем мови і культурою мовлення?
Які стилетвірні ознаки розмовно-побутового стилю мови і мовлення?
Визначте стилетвірні ознаки офіційно-ділового стилю мови і мовлення, проілюструвавши їх прикладами.
Які найтиповіші ознаки наукового стилю мови і мовлення?
Охарактеризуйте жанри художнього стилю мови і мовлення. Яка динаміка його розвитку в минулому і в наш час?
У чому полягає своєрідність конфесійного стилю мови і мовлення?
Чим епістолярний стиль мови і мовлення відрізняється від інших? З’ясуйте його визначальні стилетвірні ознаки.
Охарактеризуйте кожен з експресивних різновидів мовлення, проілюструйте сказане прикладами.
Які мовні ознаки усної і писемної форм мовлення?
У чому сутність культури усного й писемного мовлення?
Якою мірою діалоги і монологи характерні для різних стилів мови? Визначте їх своєрідні стилістичні ознаки, навівши приклади.
Доведіть, що усне мовлення — явище різностильове, а розмовне мовлення — одностильове.
У чому умовність терміна «усне книжне мовлення»? Яким є його стильовий вияв?
|