П. С. Дудик Комунікативно- стилістичні якості мовлення

річечка, річенька (значення зменшеності, голубливості), річище (значення згрубілості, зневажливості). Особливо типові для художнього й розмовно-побутового стилів мовлення.

Мелодика (грец. melôdos — співучий) мовлення — інтонаційне оформлення мовленого, говореного, сказаного, яке полягає в зміні висоти голосу усного мовлення, що надає мовленню певного інтонаційного забарвлення, тональності.

Менталітет — сукупність психічних, інтелектуальних, релігійних, естетичних та інших особливостей мислення народу, соціальної групи або індивіда, що виявляються в культурі, мові, поведінці тощо.

Метафора (грец. metaphora — переміщення, віддалення) — найпоширеніше тропеїчне використання мовних одиниць; художній засіб, який полягає в переносному вживанні слів або сполучень слів. Таким способом образно, отже й стилістично, змальовується сутність одних осіб, явищ, предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Методика стилістики — сукупність взаємопов'язаних способів і прийомів найдоцільнішого вивчення й засвоєння стилістичних функцій кожної із структурних одиниць літературної мови.

Методологія стилістики — найзагальніше вчення про методи, способи пізнання й використання усталених у стилістичній системі мови стилістем (функцій мовних одиниць), науково-філософське осмислення їх, трактування, пояснення.

Метонімія (грец. metonymia — перейменування) — лексико-се- мантичне перенесення назви з однієї групи осіб, предметів, явищ на іншу, яке перебуває з ним у певному зв'язку: читати Франка замість читати твори Франка.

Мова — особлива специфічна система знаків, з допомогою яких люди спілкуються, обмінюючись з іншими своїми думками й почуваннями.

Мовлення імпровізоване (лат. improvisus — несподіваний, непередбачений) — мовлення, тематично й стилістично зорієнтоване, але попередньо не підготовлене (наприклад, виступи на зборах тощо), породжене конкретністю мовленнєвої ситуації.

Мовні одиниці — різнотипні елементи мови, кожен з яких представлений певною мовною матерією і виконує тільки йому властиву стилістичну функцію.

Мовознавство, або лінгвістика (лат. lingua — мова), — одна з гуманітарних галузей знань, об'єктом якої є мова в повному обсязі її властивостей, функцій усіх мовних одиниць.

Монолог (грец. monos — один і logos — слово, вчення) — мовлення окремої особи, мовлення із самим собою; розгорнуте мовлення в драматичному творі, яке адресується передусім глядачам.

Морфологічна стилістика — вчення про стилістичне використання морфологічних (граматичних) форм слів (синові і сину і т. ін.), про стилістичну своєрідність і важливість слів з певними морфологічними категоріями, значеннями (відмінка і т. ін.).

Наголос — елемент усного мовлення, виділення найбільш звучної частини слова, який у багатьох випадках використовують для розрізнення семантики слів із тих самих фонем, звуків (приклад і приклад).

Народна етимологія (грец. etymologia, від etymon — істина і logos — слово, вчення) — виразно стилістичне явище, яке пов’язане з переосмисленням і ненормативною перебудовою іншомовних (зрідка й рідних) слів за зразком фонетично близьких слів рідної мови. Зв’язок між парами таких лексем суто зовнішній: гульвар (ненормативне слово) і бульвар, полуклініка і поліклініка, скупилянт і спекулянт і т. ін.

Невласне пряме мовлення — граматично й стилістично своєрідне мовлення, в якому по-особливому поєднуються прямий і непрямий способи висловлювання: Кирило вийшов у сад... Природа зітхнула повними грудьми, зітхнув і Кирило. Невже він (пор. я) сього ніколи не бачив? (М. Коцюбинський).

Неозначено-особові речення — односкладні речення, у яких виконувач дії мислиться неозначено, а головний член речення виражений формою 3-ї особи множини теперішнього, майбутнього часу або ж формою множини минулого часу чи множинною формою умовного способу.

Неологізми (грец. neos — новий і logos — слово, вчення) — нові слова, які з'являються в мові для того, щоб позначити, назвати нові поняття, явища, процеси.

Неповні речення — речення, одна з ланок внутрішньосинтаксич- ної будови яких (один чи кілька членів речення, навіть частина одного з членів речення) не вимовляється (не пишеться), але усвідомлюється, повністю чи достатньо зрозуміла.

Нестилетвірні ознаки стилю — всемовні ознаки, які властиві всім стилям мови (фонеми, їх варіанти, найуживаніші морфеми, слова, структури речень тощо).

Номінативні (називні) речення — односкладні речення, в яких ідеться про буття предмета, особи чи явища. Головний член речення у них виражається іменником, іменниковим займенником або субстан- тивованим словом у називному відмінку.

Норма, нормативність мови й мовлення (лат. norma — правило) — найважливіша сутність, ознака всенародної літературної мови і мовлення окремої особи; сформоване у кожного вміння всебічно користуватись мовою в її соціально усвідомлюваних і усталених формах, кожна з яких має статус літературної норми.

Об’єкт стилістики — система стилістичних функцій (стилістем), які властиві всім мовним одиницям (фонемам, морфемам, словам, реченням і т. ін.).

Образність мовлення — спосіб передавання певних понять через художні образи, якими відтворюється не зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе самої в ньому.

Однорідні члени речення — члени речення, які виконують однакову синтаксичну функцію (певного головного або другорядного члена речення), перебувають у тих самих синтаксичних відношеннях з якимсь іншим членом речення і поєднуються між собою сурядним зв'язком.

Односкладні речення — речення з одним головним членом, які для вияву повноти і своєрідності своєї синтаксичної будови й об’єктивно-суб’єктивного змісту не потребують доповнення їх другим головним членом речення.

Означено-особові речення — комунікативні структури, в яких виконувач дії мислиться означено, а головний член речення виражається дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи — однини чи множини теперішнього, майбутнього часу або наказового способу.

Оказіоналізми (лат. occasionalis — випадковий) — в усіх випадках стилістично виразні, індивідуально-авторські неологізми, лексеми, які всенародно (навіть у всіх жанрах певного стилю) не використовуються. До них найчастіше вдаються в художніх текстах.

Окличні речення — функціонально виразні експресивно-емоційні синтаксичні конструкції. За змістом, структурою і особливою стилістичною функцією це речення або розповідні (розповідно-ок- личні), або питальні (питально-окличні), або спонукальні (спонукально-окличні).

Оксюморон (грец. oxymoron — дотепно-безглузде) — стилістично незвичне поєднання семантично протилежних чи віддалених слів, якими створюється і виражається нове контрастне поняття, уявлення: гірка радість, дзвінка тиша, красномовне мовчання.

Омографи (грец. homos — однаковий і grapho — пишу) — слова з різною семантикою, які розрізняються лише наголосом.

Омоніми (грец. homos — однаковий і onyma — ім’я) — слова, які мають різне лексичне значення, але однакове написання і звучання.

Омофони (грец. omophones — однозвучний, від homos — однаковий і phone — звук) — слова, які утворені з однакових фонем, але відрізняються семантично і написанням.

Ораторське (лат. orator, від ого — говорю) мистецтво мовлення — висока стилістична майстерність, досконалість виголошуваних промов, використання задля цього лексичних, граматичних (особливо синтаксичних), інтонаційних, жестикуляційних, мімічних, пантомімічних мовних засобів, які одночасно поєднують у собі і глибоку логіку, і таку ж почуттєвість, емоційність висловлювання.

Орнаментація (лат. ornamentum — оздоба, прикраса) мовлення — ознака мовлення, яка створюється сукупністю таких мовностилістичних засобів, особливо лексичних, синтаксичних і ритмомелодійних, якими оздоблюється мовлення в усіх його стилях (крім офіційно-ділового стилю в його писемній формі). Орнаментація мовлення має бути стилістично виваженою, вмотивованою.

Орфографічні (грец. orthos — правильний і grapho — пишу) мовні норми — історично сформоване, усталене написання мовних одиниць, яке представлене всією системою правописних правил: написанням слів з малої літери, з великої, через дефіс і т. ін.

Орфоепічна (грец. orthos — правильний і epos — мовлення) стилістика — вчення, яке передбачає вивчення й застосування в мовленні нормативної вимови тих фонем, з яких сформувалося слово. Об’єктом орфоепічної стилістики є вимова всіх фонем окремого слова і слова в певному фонетичному контексті, в поєднанні його з іншими словами.

Орфоепічні мовні норми — усталені способи, зразки вимови окремого звука, найрізноманітніших поєднань звуків, які характеризуються, пояснюються у формі мовноорфоепічних правил.

Паралелізм, паралельні мовні одиниці (грец. parallelos — той, що рухається поряд) — стилістичний засіб, фігура однакової синтаксичної побудови, розміщення схожих за певною ознакою членів речення або речень, своєрідне дублювання чого-небудь: Як ми кохалися, як голубів пара, Тепер розійшлися, як чорная хмара (Л. Костенко).

Парафраза, парафразис (грец. paraphrasis — описовий зворот) — троп, стилістична фігура переказування своїми словами чужих думок, текстів: творець«Кобзаря»(замість 7. Шевченко).

Пароніми (грец. para — біля, поряд і ônyma — ім'я) — однокоре- неві слова, які належать до тієї самої частини мови, мають різне або частково інше лексичне значення, однак близькі між собою фонетично, різняться афіксом (афіксами) чи окремими звуками або тільки одним звуком (фонемою).

Парцеляція (лат. particula — частка) — синтаксичне та інтонаційне виділення певних слів речення і оформлення їх в окреме (окремі) речення з метою функціонального-стилістичного посилення їх змісту, семантики: Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють зелені тополі. Широко, гарно, спокійно (М. Коцюбинський).

Пауза (грец. pausis — припинення) — тимчасова, але завжди стилістично вагома зупинка, перерва у мовленні.

Період (грец. period — рух по колу) — багатослівна синтаксична конструкція й стилістична фігура з двох значеннєво-інтонаційних частин (висхідної і нисхідної), розмежованих тривалою паузою, яка в писемному мовленні найчастіше позначається комою і тире: Коли в грудях моїх тривога То потухає, то горить: Коли загублена дорога, А на устах любов тремтить; Коли уся душа тріпоче, як білий парус на човні, / — Тоді рука моя не хоче Пером виводити пісні (М. Рильський).

Персоніфікація (лат. persona — особа і fasio — роблю) — троп, стилістичний прийом наділення неживих предметів, явищ природи якостями людини.

Питальні речення — речення, якими мовець у питальній формі, питальною інтонацією спонукає когось до відповіді, щоб дізнатися про когось або про щось від співрозмовника.

Питання риторичне — реченнєва фігура з вигляді запитання, якою не передбачається відповідь.

Повтор, повторення — стилістична фігура, яка полягає в повторенні того ж самого слова з метою виділення якого-небудь явища, ознаки. У поетичному мовленні це рефрен.

Полілог (грец. poly — багато і logos — слово, вчення) — прямий обмін думками між кількома, багатьма особами.

Полісемія (грец. poly — багато і sema — знак, значення) слів —■ наявність у семантичній структурі мовної одиниці двох, кількох чи багатьох значень.

Порівняння — троп, стилістичний прийом, який полягає у поясненні одного предмета через інший, близький до нього за певною ознакою (ознаками). Порівнювальна частина речення починається здебільшого сполучником (як, мов, немов, наче, неначе, буцім, ніби та ін.).

Правильність мовлення — повна відповідність мовлення нормам літературної мови, одна з основ мовленнєвої культури.

Предмет стилістики — комплекс лінгвістичних знань (найсистем- ніше й найповніше їх фіксують друковані праці із стилістики) про об’єкт стилістики, тобто знань про стилістеми.

Прийменники — службові слова, які в поєднанні з повнозначними словами виражають залежність їх від інших слів у реченні або в словосполученні.

Прикметники — різновид повнозначних слів, які виражають, називають ознаки, якості людей, тварин, речей, явищ.

Прикметниковий зворот — поєднання прикметника як синтаксично незалежного слова із синтаксично залежним від нього словом чи сполученням слів.

Прислівники — повнозначні слова, якими виражається якісна або кількісна ознака дії чи стану, ознака іншої ознаки (тобто ступінь або міра вияву іншої ознаки). Вони виконують доповнювальну, проте дуже важливу стилістичну функцію.

Просторіччя — сукупність лексем, які не входять до складу літературної мови, але в багатьох випадках близькі до літературно-мовленнєвої нормативності. Використання їх не обмежене певною територією: квартал (зам. квартал).

Професіоналізми (лат. ргоТевзіо (ргоТевзіопіз) — офіційно визнане заняття, спеціальність) — слова або вислови, притаманні мовленню певної професійної групи осіб.

Пряма мова, пряме мовлення — дослівне відтворення сказаного чи написаного ким-небудь. Стилістична сутність його (як і непрямого мовлення) завжди визначається змістом, способом реалізації, інтонаційним оформленням тощо.

Пунктуаційні (лат. рипегит — крапка) норми мови — усталені правила вживання розділових знаків.

Репліка (грец. геріісо — повертаю назад, відбиваю) — окреме висловлювання особи, яка бере участь у розмові — в діалозі чи полілозі.

Речення — основна комунікативна мовна одиниця, для категоріальних ознак якої характерні предикативність, модальність, відносна закінченість змісту, логічна сутність, структурно-синтаксична організованість, інтонаційна оформленість.

Рима — одна з фонетико-стилістичних ознак мовлення, його інтонаційного оформлення. Сутність рими полягає в дотриманні певної милозвучної узгодженості в розташуванні однакових чи близьких звуків у кінці слів. Розрізняють рими чоловічі, жіночі, бідні, багаті, парні, перехресні та ін.

Ритм (грец. гИиШтоБ — розміреність, узгодженість) — рівномірне поєднання у мовленні таких його інтонаційних ознак, як прискоре- ність та уповільненість, напруга й послаблення, довгота й короткість, схоже й різне; рівномірне чергування елементів мови (звукових, морфемних, словесних тощо).

Ритміка (грец. гЬуИїтікоз — рівномірний) — наука про ритми; сукупність усіх конкретних виявів ритму.

Риторика (грец. гИеЮгіке — ораторське мистецтво) — розділ стилістики, теорія і практика мовленнєвого красномовства, ораторського мистецтва.

Розмовна мова — вияв всенародної літературної мови в її роз- мовно-побутовому стилі мовлення.

Розповідні речення — найпоширеніший і найбільш стилістично нейтральний комунікативно-інтонаційний різновид речень (як і стверджувальних і заперечних слів-речень), які містять інформацію про кого-, що-небудь.

Саркастичне (грец. вагказтоз, від Багкаго — букв, розриваю м’ясо) мовлення — мовлення в’їдливе, викривальне (особливо у формі дошкульної насмішки), часто сповнене крайньої ненависті, гнівного презирства, які виявляються не приховано, а прямо (як, наприклад, тоді, коли йдеться про іронію).

Семема — повнозначне слово з властивим йому лексичним значенням, семантична одиниця мови.

Синекдоха (грец. synekdoche — співвіднесення) — троп, різновид метонімії, завжди досить виразне мовленнєво-стилістичне явище, сутність якого полягає в перенесенні значення з одного слова на інше за певною ознакою.

Синоніми (грец. synonymos — однойменний) — слова (зрідка сполучення слів), які тотожні або близькі за своєю семантикою, але відрізняються матеріально, тобто звуковим складом.

Синтаксична стилістика — вчення про стилістичні функції всіх різновидів словосполучень, речень, членів речення, синтаксично не- членованих конструкцій і тих особливих складових речення, які не мають статусу членів речення (звертання, вставні слова і т. ін.).

Складні речення — речення з різною кількістю найрізноманітніших предикативних частин, поєднаних сполучником, сполучним словом чи тільки інтонаційно.

Сленг (англ. slang — жаргон) —- сукупність своєрідних жаргонізмів, лексичний і стилістичний шар розмовних, напівнормативних слів, якими позначається грубувато-фамільярне, інколи й гумористичне ставлення мовця до об’єкта мовлення: гуру (знаюча людина).

Слова-паразити — стилістично, функціонально зайві, небажані, значеннєво безплідні слова, сполучення слів, які затемнюють смисловий сенс сказаного чи написаного: ну..., теє-то як його та ін.

Слово — найпоширеніша одиниця мови й мовлення з певним лексичним значенням (повнозначні слова), або із значенням релятивним, відносним (службові слова), або слова із здатністю виражати певне волевиявлення людини, її почуття, яке при цьому не називається (вигуки). Стилістично найважливішими є слова повнозначних частин мови.

Словосполучення — лексико-семантична й граматична цілість щонайменше двох повнозначних слів, поєднаних підрядним або сурядним зв’язком. З погляду стилістичного тільки потенційно вагоме, комунікативної функції воно не виконує.

Службові слова — неповнозначні слова (прийменники, сполучники, частки), які по-особливому доповнюють, поєднують, уточнюють те, що в реченні виражається повнозначними словами.

Сполучники — неповнозначні (службові) слова, якими поєднуються в одне семантико-синтаксичне ціле однорідні члени речення або предикативні (реченнєві) частини складного речення.

Спонукальні речення — найбільш (порівняно з розповідними і питальними реченнями) стилістично виразні речення, якими виражається спонукання когось до чогось (наказ, вимога, заклик, запрошення, заборона, застереження, умовляння, благання тощо).

Старослов’янізми — слова, запозичені із старослов'янської мови (фонетичні старослов’янізми, морфологічні, семантичні). Вони стилістично виразні, забарвлюють мовлення відтінком минувшини, старовини, урочистості або й гумору, іронії: Умре муж велій в власяниці [одяг з волосся тварин] (T. Шевченко).

Стилетвірні ознаки стилю — особливі стильові ознаки (переважно лексичні, фразеологічні, граматичні), певною й особливою сукупністю яких створюється мовна й мовленнєва своєрідність кожного окремого стилю, його очевидна й менш виразна індивідуальність.

Стилі (лат. stilus — букв, паличка для письма) літературної мови — особливі лексичні, граматичні різновиди мови, кожен з яких становить відносно окрему підсистему мови — з усіма властивими їй мовними одиницями і стилістичними функціями (стилістемами).

Стилізація — стилістичний засіб свідомого переймання й використання своєрідних мовних засобів, переважно лексичних і граматичних, які властиві певному стилю, жанрові.

Стилістема — окрема стилістична функція кожної окремої мовної одиниці — від фонеми і до тексту. За словом, яке не становить терміна (здебільшого за багатозначним словом), закріпилась, усталилась у мові не одна, а дві, кілька чи навіть багато стилістем.

Стилістика (лінгвостилістика) — розділ науки про мову; лінгвістичне вчення про функціонування й використання мови.

Стилістика загальна — стилістика, яка має своїм об’єктом усі літературні мови, властиві різноструктурним одиницям усіх літературних мов спільні, тотожні або однакові комунікативно-стилістичні функції; загальна теорія стилістики.

Стилістика української мови — стилістичний матеріал мови в межах усіх її стилів і жанрів, відпрацьованість стилістичних функцій кожної мовної одиниці; її здатність виражати певний комплекс думок і почувань, у яких мають потребу всі, хто послуговується українською мовою.

Стилістика українського мовлення — найтиповіше, зразкове, нормативне й комунікативно доречне використання мовцем, усього того, що позначається терміном «стилістика мови».

Стилістика порівняльна — галузь знань, у якій досліджується й витлумачується спільне й специфічне в стилістичній системі споріднених (найчастіше) або й неспоріднених мов.

Стилістика часткова —- галузь знань про стилістичні функції мовних одиниць окремої мови.

Стилістична норма — усталена й суспільно усвідомлювана функція (функції) мовної одиниці.

Стилістична система української літературної мови — вся сукупність стилістичних функцій, які усталились у мові за всіма її одиницями і які закономірно пов'язані між собою, взаємно доповнюють одна одну.

Стилістична структура української літературної мови — комплекс її стилістичних функцій, які зумовлені структурною своєрідністю всіх одиниць сучасної української літературної мови, одиниць, якими вона відрізняється від усіх інших мов, навіть близькоспоріднених — російської і білоруської (наприклад, формами кличного відмінка іменників, формами вищого ступеня порівняння прикметників і т. ін.)

Стилістичний синтаксис — різновид стилістики, галузь знань про функції словосполучень, членів речення, речень і синтаксично нечле- нованих конструкцій (слів-речень — стверджувальних, заперечних, питальних, спонукальних, емоційно-оцінних та ін.).

Стилістично обмежена лексика — лексика, яка використовується переважно тільки в певній сфері мовлення (лексика офіційно-ділова, професійно-виробнича тощо).

Суржик — різновид нормативного мовлення, яке певною мірою супроводжується спотвореними словами рідної мови або інших мов, зокрема російської: бельйо, бумага, без надобності та ін.

Табу (франц. таЬои, від полінезійського tapu — заборонений, священний) словесне — слова і сполучення слів, використання яких заборонене або обмежене певними позамовними чинниками, причинами (моральними, релігійними, політичними та ін.) — марновірством, пересудами, забобонністю тощо або прагненням уникнути в мовленні слів грубих, вульгарних, неетичних і т. ін.): дідько замість чорт.

Тавтологія (грец. tautologia, від tautos — те саме і logos — слово, вчення) — стилістичний прийом, який полягає в спеціальному чи непередбаченому повторенні тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів: раненько-раненько.Тавтологія може бути семантично, отже й стилістично, хибною: перший дебют.

Текст (лат. textum — сплетіння, побудова, зв’язок) — писемний або усний мовленнєвий масив, найчастіше багатослівна семантична й граматична єдність, утворена одним чи кількома реченнями, що виражає завершену думку; поєднання слів «від крапки до крапки» або певний словесний відрізок мовлення, який графічно розчленований кількома чи багатьма крапками.

Темп (лат. tempos — час) мовлення — швидкість вимови елементів мови, її одиниць. Стилістично важливий мовленнєвий засіб, який по-різному впливає на слухачів.

Терміни (лат. terminus — межа) — здебільшого слова з найменш виявленою стилістичною функцією; їх визначальна ознака — однозначність, через що терміни найбільшою мірою використовуються в мовленні науковому. Без певної сукупності спеціальних термінів неможливе наукове мислення, жодна із сфер точних і усвідомлюваних мовцями знань.

Точність мовлення — одна з визначальних комунікативних ознак мовлення, яка полягає в тому, що кожну з мовних одиниць потрібно використовувати з тим лексичним значенням, яке вже усталилось у всенародній мовленнєвій практиці. Вона найбільше пов'язана з його нормативністю, правильністю і логічністю мовлення.

Троп (грец. tropos — зворот) — мовностилістичний засіб, який полягає у вживанні слова чи сполучення слів у переносному значенні.

Узагальнено-особові речення — односкладні конструкції, в яких дія (стан) сприймається узагальнено, як така, що за певних умов може стосуватись кожної особи.

Ускладнені прості речення — речення з однорідними членами речення, з відокремленим членом речення, із звертанням, із вставним або вставленим елементом. Стилістичні функції їх різнотипні й різноманітні, підлягають окремому функціональному аналізові.

Фольклоризми (англ. оІК-Іоге — букв, народна мудрість) — стилістично оригінальні й виразні мовленнєві одиниці усної народної творчості, які використовуються не тільки в народно-діалектному мовленні (щоденному, невимушеному мовленні переважно селян), а й у художніх текстах, у яких ідеться, зокрема, про світосприймання минулого й сучасного: чорнії брови, карії очі.

Фонема — найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка ні окремо, ні в слові чи реченні не має лексичного значення і, отже, окремої самодостатньої комунікативності.

Фонетична стилістика — лінгвістичне вчення про функцію (функції) окремої фонеми і про поєднання фонем у словах і між словами в межах усієї мовної системи, а також про функціональний вияв норма- тивно-літературної вимови слів, про наголошування слів, про типову інтонацію мовних одиниць.

Фонетичні засоби стилістики — засоби, які виявляються у функціональному використанні потенційних можливостей окремої фонеми (звука) або фонеми (фонем) у слові, словосполученні й реченні; у частотності використання фонем у всіх стилях і жанрах мовлення; у найрізноманітніших фонетичних повторах (у рефренах, алітерації, асонансі, анафорі, епіфорах, римі, ритміці, звуковідтвореннях, звуконаслідуван- нях і т. ін.).

Фразеологізми (грец. phrasis — зворот і logos — слово, вчення) — семантично й граматично пов’язані сполучення слів, а також речення, які використовуються в мові як її усталені і здебільшого легко й образно сприймувані одиниці.

Частки — слова, які надають окремим словам, словосполученням, реченням певних додаткових смислових, модальних і емоційно- оцінних відтінків або використовуються для утворення форм слова (наприклад, форм умовного способу).

Числівники — слова із значенням певної, чітко визначеної кількості найрізноманітніших об’єктів дійсності.

Член речення — мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, називає якусь особу (особи), предмет, дію, стан людини або явища, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість.

Штамп мови, мовлення (нім. Stampfe — печатка, відбиток) — літературні слова, сполучення слів, які здебільшого вживаються традиційно, за досить усталеною мовленнєвою звичкою. Це мовні моделі, звичні для мовлення в межах більшості жанрів публіцистичного стилю: зустрітися з метою обговорення питання (пор. зустрітися, щоб обговорити питання), а також образні, але занадто часто вживані сполучення слів: біле золото — бавовна, чорне золото — вугілля чи нафта.

Штучна мова — штучно створена мова із своєрідною лексикою, граматикою й фонетичними особливостями. Використовується мовцями як мова допоміжна і з певною комунікативною функцією (есперанто, інтерлінгва, волапюк, ідо та ін.).