— усталена й суспільно усвідомлювана функція (функції) мовної одиниці.
Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою (фонетичною, морфемною тощо). Наприклад, у лексемі завод кінцевий приголосний [д] вимовляється дзвінко, без оглушення. Це одна з норм вимови, а в ширшому осмисленні — фонетична норма. Водночас вона є і нормою стилістичною, отже, фонети- ко-стилістичною. Недотримання цієї норми викликає в обізнаного з нормами літературної вимови слухача відчуття дисгармонії, незграбності, негативне ставлення до нелітературної вимови кінцевого звука у слові завод. Якщо замість братик вимовити братік, то порушаться морфемно-стилістична і орфоепічна норми, тому що суфікс -ік українським словам не властивий.
Стилістичне мовлення — це передусім мовлення нормативне, бо не можна дотриматися стилістики морфем, слів, речень, порушуючи при цьому інші мовні норми, насамперед фонетичну. Наприклад, вимовляючи радости, близькости, совісти замість радості, близькості, совісті, мовець порушує теперішні фонетичну, орфоепічну, морфемну, морфологічну і орфографічну норми; вимовою солдат, партизан, гривнів замість солдатів, партизанів, гривень порушується передусім морфологічна норма; у реченнях Мій погляд на це не співпадає з твоїм; Це міроприємство себе не виправдає не дотримано лексичної норми, бо слова співпадати, міроприємство не становлять одиниць української літературної (нормативної, унормованої) мови, стилістично правильно було б сказати не збігається, цей захід.
Норма в мові — це її узвичаєна, узаконена, загальноприйнята, обов’язкова одиниця — фонетична, морфемна та ін. Нормативність у мовленні виявляється в дотриманні норм мови.
Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією тільки за умов, що мовці:
добирають і використовують лише такі мовні одиниці, які властиві літературній мові;
вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;
комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними в мові синтаксичними моделями;
дотримуються вимог певного стилю мови.
Без цього мовлення є неприродним, незвичним, отже, і стилістично ненормативним.
Стилістичні явища мови не мають власної, тільки їм властивої (індивідуальної) природної репрезентації, окремої мовної матеріалізації, як, наприклад, фонетичні, морфологічні та інші засоби. Лінгвостилістичний (а в його межах і експресивний) аналіз є своєрідним продовженням аналізу мовних одиниць за іншими ознаками — фонетичними, лексичними, морфологічними тощо.
Стилістика літературної мови і діалектне мовлення
Стилістика як лінгвістичне вчення про функціонування мови, всіх елементів її структури в повному обсязі стосується лише літературної мови , тобто мови унормованої, всенародної, за сучасних умов переважно національної, яка виявляється у всіх стилях, жанрах мови, в її усній і писемній формах.
Діалектне мовлення, використання якого завжди обмежене певною територією, на якій проживає тільки частина народу, нації, теж можна вивчати стилістично, зафіксувавши його на письмі, з урахуванням функціонування тих елементів, одиниць, з яких воно сформувалося. Таке мовлення здебільшого вивчають фонетично (фонологічно), орфоепічно, акцентно (наголошування діалектних слів), морфемно, морфологічно, синтаксично, лексично, фразеологічно. У діалектному мовленні ніколи системно не вивчаються терміни, бо вони у ньому спорадичні, нечастотні, випадкові. Такої галузі мовознавства, щестилістика діалектного мовлення, й дотепер не створено, хоча вона об’єктивно можлива. Діалектне мовлення в своєму природному вияві — мовлення усне. Писемна репрезентація діалектного мовлення — це тільки його відображення, а не специфічний різновид всенародної мови, яким є писемна форма літературної мови.
Діалектне мовлення теж по-своєму нормативне. Послуговуючись ним, сільські жителі, навіть не вміючи писати й читати, спілкуються між собою і з тими, хто добре володіє літературною мовою. Носії діалекту і діалектного мовлення розуміють радіо- і телепередачі, досить вільно спілкуються з усіма громадянами, реалізують усі можливі діалоги й монологи в рідній для них діалектній мовній формі, всебічно ї компактно дотримуючись при цьому усталених у мовленні свого краю (району, села, селища) елементів мовлення. У цьому виявляється своєрідна нормативність діалектного мовлення. Будь-яке відхилення від того, що вже усталилось у діалектному мовленні, сприймається як щось по- своєму ненормативне, незвичне. .Водночас діалектна норма ніколи не має всенародного статусу, завжди функціонально обмежена певною частиною національної території, через що не може слугувати єдиним для всього народу засобом спілкування.
Якщо писемна й усна форми літературної мови однакові на всій національній території, то в усному мовленні українського населення (переважно сільського) різних місцевостей є чимало відмінних особливостей, які прийнято називати діалектизмами. Сукупність діалектизмів, характерних для більш чи менш значної території, називають діалектом, або наріччям, а особливості мови в межах одного чи кількох населених пунктів — говіркою, говором (діалектом ): назви «говірка села», «діалект села» є синонімічними.
Основних груп українських діалектів (наріч) три: південно-східна ( середньо над дніпрянська ), південно-західна, північна. Кожне з наріч (також і говорів, певна група яких входить до складу того чи іншого наріччя) має свої прикметні особливості в лексиці, фразеології, фонетиці (зокрема, в системі голосних і приголосних звуків), в орфоепії (вимові окремих звуків чи певних поєднань звуків), у морфемах, формах слів, у синтаксисі, оформленні членів речення, словосполучень і речень.
Існування українських діалектів зумовлене особливостями минулого життя нашого народу. За сучасних умов діалектизми, становлячи своєрідний пережиток минувшини, поступово зникають. Єдиною формою спілкування для всього народу стає літературна всена- родно-національна мова в обох її формах.
Отже, у діалектному мовленні, яке для більшої частини сільського населення ще й нині є засобом спілкування, функціонують і діалектизми, і мовні одиниці (лексичні, фонетичні, морфологічні тощо), які характерні для загальнонародної літературної мови (кількісно й функціонально вони переважають у мовленні носіїв певного діалекту). Завдяки цьому ті, хто послуговується діалектним мовленням, розуміють своїх од- номовних співрозмовників, які розмовляють літературною мовою.
Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянських говорів, увібравши в себе і певну кількість мрвних явищ,а інших діалектів української мови.
Однією з багатьох-можливих літературних і діалектних схем (таблиць) сучасного українського мовлення може бути така таблиця:
Особливості
|
Літературне
мовлення
|
Діалектне мовлення (наріччя)
|
Південно-
східне
|
Південно-
західне
|
Північне
|
Лексичні
|
кукурудза
|
кукурудза,
кукугузга,
калачики,
пшінка
|
кукурузга,
мелай,
папшой,
кендериця
|
кукуруза,
кияхи,
пшеничка,
калачики
|
Фонетичні
|
віл, кінь,
піч, ліс,
літо, сіно,
зоря,
втрьох,
лоша,
курча
|
віл, кінь,
піч, ліс,
літо, сіно,
зоря,
втрьох,
лошя,
курчя
|
віл, кінь, піч, ліс, літо, сіно, зорйа,
втрох, лошє, курчє
|
вуол, куонь,
ґ~* г~»
піеч, ліес,
о гл
ліето, сіено, зора, втрох, лошє, курчє
|
Морфо
логічні
|
братові
(брату),
коневі
(коню),
рукою,
ногою,
сиджу
|
братові
(брату),
коневі
(коню),
рукою,
ногою,
сиджу
і сидю
|
братови, коньови, руков, ногов, сидйу
|
брату,
коню,
рукой,
ногой,
сиджу
і сижу
|
Отже, крім стилістики літературної мови, можна визнати як об’єктивно можливу і стилістику діалектного мовлення. Термін «діалектна мова», на відміну від терміна «діалектне мовлення», науково невмотивова- ний. Найширший матеріал діалектного мовлення «запозичується» з літературної мови з її всенародним статусом.
Окремі мовознавці (В. Чабаненко) вважають, що, подібно до літературної мови, діалект має свої стилі (функціональні різновиди) і, отже, свої виражально- зображальні засоби. Є вагомі підстави для твердження, що ці ознаки властиві не діалектові, а діалектному мовленню. Терміни «діалект» і «діалектне мовлення» не слід розглядати як синоніми, бо вони позначають неадекватні лінгвальні (мовні) реалії. У функції комунікативної системи виступає лише діалектне мовлення, а не діалект, отже, вони мають різний лінгвістичний зміст. Такої ж загалом думки дотримуються сучасні українські і російські мовознавці (І. Ковалик, Л. Скворцов та ін.). На їх погляд, існування мовних норм не обмежується сферою виключно літературної мови. І в діалектах, і в просторіччі є свої норми. Однак норми діалекту (а точніше, діалектного мовлення. — 77. Д.) не усвідомлюються як обов’язкові і реалізуються лише непрямими засобами, супроводжуються негативною оцінкою «так не говорять», «ми так не скажемо» і т. ін.
Стилістичне мовлення повинно виявлятися не тільки в літературно-нормативних формах, а також і в діалектних, бо за найрізноманітніших комунікативних ситуацій мовець свідомо чи інтуїтивно прагне до правильності, логічності, точності, образності, доречності висловлюваного.
Методологія, методи й методика стилістики
Для стилістики, як і для будь-якої іншої науки, важливими є методологія (грец. methodos — спосіб і logos — вчення), методи й методика дослідження, вивчення. Всі три реалії тісно пов’язані між собою.
Методологія стилістики. Її сутність полягає в тій філософській, світоглядно-теоретичній позиції, з якої осмислюються й висвітлюються проблеми сучасного й минулого життя мови, її сутність, походження, закономірності розвитку. Методологія лінгвістики виявляється у двох основних філософських концепціях мови — матеріалістичній та ідеалістичній. Матеріалістична концепція передбачає трактування мови як своєрідного матеріального явища, яке сформувалось об’єктивно: мова виникла з природної потреби людей у спілкуванні, без втручання в цей процес ідеальної сили. Мова, як і мислення, — явище історично змінне, підлягає своєрідним соціально-зовнішнім і внутрішнім (власне мовним) законам розвитку. Ідеалістична концепція, на противагу матеріалістичній, сповідує не матеріальне, а ідеальне (Божественне) походження мови, зумовлене надприродною силою.
Методологія стилістики охоплює узагальнюючу частину знань про мову, її функції. Вона, зокрема, передбачає оцінний розгляд усіх виявів мови, таке використання її одиниць, яке зумовлюється спілкувальними потребами людини ^забезпечується своєрідною матеріальною сутністю мови й мовленн^.
Методи стилістики. У лінгвістиці, отже і в стилістиці, використовують і загальнонаукові, і спеціальні методи дослідження — різні способи осмислення мови, її структурних елементів, одиниць.
До загальнонаукових методів належать:
методи індукції і дедукції. Це взаємопов’язані методи (способи) вивчення немовних і мовних явищ. Індукцією (лат. іпсіисіло — наведення) є спосіб мислення, за якого спершу розглядають окремі, але однотипні за певними спільними ознаками (ознакою) мовні явища, об’єднують їх, практично розкласи- фіковують в одну чи кілька груп і репрезентують усно або писемно. Прикладом індукції можуть слугувати записані у три рядки іменники І відміни (дібрано однотипний мовний матеріал — іменники, що мають спільні граматичні категорії і значення — рід, число, відмінок, а також певний приголосний звук у кінці основи слова й певну флексію). Після цього формулюють морфологічне правило про належність цих іменників до І відміни і про належність іменників кожного з трьох рядків до твердої, м’якої чи мішаної груп. Це вже дед.укція (лат. сіе- сіисио, від сіесіисо — відводжу, виводжу) — особливий спосіб мислення, який полягає в теоретичному узагальненні, в підсумковій оцінці певних однотипних мовних явищ, у формулюванні на цій основі певного правила (правил);
методи аналізу і синтезу. Терміни «аналіз» і «синтез» широко вживаються навіть у розмовно-побутовому мовленні, особливо в мовленні освічених осіб. Ана ліз — це розумово-мовленнєвий, науково-дослідний процес розчленування певного цілого (якогось предмета, явища природи) на частини: слова — на морфеми, звуки іт. ін. Синтез — це формування цілого з частин, об’єднання їх у певну цілісніть; спосіб вивчення предмета на основі єдності і взаємодії властивих йому частин. Наприклад, записане на дошці просте поширене двоскладне речення Батько з сином виходять з затінку на сонце (О. Донченко) учитель пропонує учням проаналізувати за членами речення (батько з сином — складений підмет і т. ін.), визначити в ньому тип синтаксичного зв’язку (узгодження й керування). Після цього формулюється висновок. Це вже синтез як спосіб мислення про те, що всі слова в цій групі утворюють речення: просте, двоскладне, розповідне, поширене, повне. Отже, синтез — це узагальнення, думка, яка сформувалась на основі аналізу, тобто внаслідок наукового осмислення частин певного окремого цілого;
метод спостереження. Усе наявне в природі і в самій собі людина сприймає зором, на слух або ж тільки його уявляє. Цим найчастіше й починається пізнання людиною її оточення, свого минулого тощо. Спостереження за кимось, чимось є початковою ланкою пізнання. Спостерігаючи за певним об’єктом (словом, реченням, організмом, предметом та ін.), людина вдається до аналізу, синтезу спостережуваного, до індукції, дедукції. У такий спосіб і формується наукове знання про будь-що в природі. Наприклад, для астрономії спостереження є основним методом дослідження, бо вчені об’єктивно не можуть проводити експериментів (дослідів), наприклад, з небесними тілами, змінювати їх тощо;
метод експерименту. Найчастіше його застосовують у природничих науках, коли певні явища добирають і вивчають за точно визначених умов і з допомогою певної апаратури, що дає змогу простежити за процесами в організмі людини, тварин, у неживій природі. У лінгвістиці експериментальний метод найком- пактніше і в прямому вияві застосовується у фонетиці (в експериментальній фонетиці) під час дослідження з допомогою спеціальних технічних приладів фізіології особливостей творення звуків мовними органами людини;
зіс та в ний метод . Це один із способів пізнання, який дає змогу з’ясувати, чим певний предмет чи явиЩе відрізняється від інших. Зіставний метод застосовується зазвичай як до генетично (споконвічно) нес- поріднених мов (українська, турецька і под.), так і до споріднених, тобто мов, які мають спільне (більш чи менш близьке або віддалене) походження, які в минулому утворились від різних діалектів якоїсь однієї мови — мови-основи (прамови);
структурний (структуральний) метод. Він зорієнтований на вивчення структури мови — однієї мови чи кількох (багатьох). Структурним методом встановлюють, зокрема, різноманітність фонетичної будови слів, навіть функціонування в словах окремого звука: в якому звуковому оточенні може вживатись у словах певний голосний чи приголосний звук; якою може бути послідовність звуків у словах; які сполуки звуків у них можливі, а яких не буває і т. ін.; як
можуть поєднуватись між собою морфеми в словах, слова в словосполученнях і реченнях тощо;
статистичний (математичний, або квантитативний, або кількісний) метод. Його сутність полягає в підрахунках будь-яких мовних одиниць: звуків у словах, слів і членів речення в реченні, речень у тексті тощо.
Розглянуті вище методи своєрідно застосовують і в інших науках, бо все, що вивчається в кожній окремій галузі знань, може порівнюватись (об’єкти кожної окремої науки), має минуле й сучасне, свою особливу структуру. Усе, що наявне в природі, суспільному житті, підлягає статистичному аналізові.
Серед спеціальних методів (методів мовознавства) найсуттєвішим є порівняльно-історичний метод. Він поєднує в собі таку сукупність прийомів і процедур вивчення окремої мови, якими встановлюється минуле, історичний розвиток певної групи мов, спільне в їх лексиці, фонетичній і граматичній системі. На цій основі визначається і спорідненість певних мов. Такі мови мають спільне походження — більш чи менш віддалене або й зовсім очевидне; їх називають спорідненими (індоєвропейська сім’я мов, германська група мов, східнослов’янська підгрупа мов та ін.).
У стилістиці зі спеціальною дослідною метою використовують і суто своєрідні методи аналізу того, що становить об’єкт і предмет мовностилістичних явищ, функціонування мовних одиниць, а саме:
структурно-стилістичний метод. Ним передбачається врахування того, функцію (функції) якої саме мовної одиниці належить визначати — фонеми, морфеми, слова, сполучення слів, словосполучення, члена (членів) речення, речення чи тексту;
с е мантико-сти лі стичний метод. Він зорієнтований на визначення функцій семантично окремої чи окремих мовних одиниць — від морфеми (кореня слова, афіксів) і до тексту. З’ясовується своєрідність і залежність стилістичної функції мовної одиниці від її семантики. Напр.: кінь, але коник (зменшено-пестливе); кониченько (народно-поетичне, пестливе); конисько (зморений, слабосилий кінь): От-от, здавалося мені, ...приїхав віз, приволікся конисько (О. Кобилянська); конище (збільшене, часто зневажливе до кінь);
статистично-стилістичний метод. Цей метод передбачає врахування кількості функцій, що їх може виражати певна мовна одиниця; також враховується кількість однотипних мовних одиниць (наприклад, суфіксів), спроможних виконувати якусь однотипну функцію;
порівня льно - с ти ліс тичний метод. Спрямований на виявлення мовних одиниць, котрі виконують неоднакову функцію (наприклад, омоніми — слова однозвучні, але з іншою семантикою, або синоніми, які збігаються чи близькі семантично, проте різні за звуковим складом, через що й розрізняються стилістично, функціонально).
Сукупність взаємопов’язаних методів вивчення й засвоєння стилістичних функцій структурних одиниць мови становить методику стилістики.
Методика стилістики. Сутність методики стилістичного аналізу мовних явищ полягає в тому, щоб під час вивчення, наприклад, стилістики Сучасної української літературної мови з найбільшою раціональністю, з науково-пізнавальною і навчально-виховною доцільністю побудувати і реалізувати процес вивчення курсу стилістики чи окремих її розділів, щоб з найбільшим успіхом і в достатньому обсязі формувати стилістичну культуру мовлення, використовуючи для цього різні методи навчання — індукцію й дедукцію, аналіз і синтез, спостереження, експеримент, порівняльно-іс- торичний, статистичний та інші методи. Матеріалом для них слугує мова, всі її одиниці з тими стилістичними функціями, які їм властиві.
Теоретична і практична стилістика
Кожна галузь знань, отже й стилістика, послуговується неповторно-індивідуальною теорією і мовленнєвою практикою. Нерідко простежується така невмоти- вована реалія: йдеться про вживання слів-означень «теоретична» і «практична» до пояснювального (означуваного) слова «стилістика».
Умотивованим видається запитання про можливість або тільки теоретичної сіт иліс тики , яка б оперувала лише певною лінгвістичною теорією і зовсім не послуговувалась би при цьому конкретними фактами конкретної мови, або тільки практичної стилістики , тобто лише сукупності різнотипних мовних одиниць певної мови (без трактування властивих їм функцій). Немає стилістики суто теоретичної чи суто практичної, бо вона становить єдність певної мовностилістичної теорії і практики. Така єдність наявна в усіх науках і їх розділах. Вона діалектична, тобто внутрішньо нерозривна. Тільки із спеціальною, переважно навчальною, метою можна вдаватись до термінологічних номінацій типу практична стилістика, як і практична фонетика, практична морфологія чи теоретична стилістика, теоретична фонетика і т. ін. Будь-яка конкретна галузь знань, отже й стилістика, становить теоретично- практичний набуток і таку ж неповторну, індивідуальну важливість.
Замість терміна «стилістика» точніше було б вживати термін «лінгвістична стилістика», щоб відмежувати власне лінгвістичний аспект стилістики від аспекту літературознавчого, бо літературознавча стилістика зазвичай обмежується тільки художньо-літературною сферою, не охоплюючи специфіки мовлення в межах інших стилів. Крім того, вона має інші завдання, в ній використовуються інші дослідні прийоми. Основне завдання літературознавчої стилістики полягає в тому, щоб своєрідно доповнити аналіз художнього твору в єдності його змісту й форми, щоб через художню форму, втілювану в мові, повніше відтворити ідейно-тематичну специфіку твору як своєрідного витвору мистецтва. Для цього потрібно виявити в художньому тексті типові для нього засоби мовної образності: метафоричне вживання слів, епітети, синоніміку та ін.
Навчальний посібник із стилістики російського мовознавця Дітмара Розенталя (1900—1994) має назву «Практическая стилистика русского языка». Таке означення до лексеми «стилістика» ввійшло до складу назви праці російського мовознавця М. Сенкевич «Практическая стилистика русского языка и литературное редактирование. Сборник упражнений» (1980), посібників сучасних українських мовознавців А. Коваль «Практична стилістика сучасної української мови» (1978) і Н. Бабич «Практична стилістика і культура української мови» (2003). Принциповій, чітко окресленій науковості означення «практична» не відповідає. Воно умовне, навіть зайве, бо будь-яка лінгвістична теорія не може не спиратись на мовленнєву практику, не оперувати більш чи менш чітко визначеними фактами мови. Означення «практична» детермінується (зумовлюється, визначається) лише переважною прагматичною (практичною) спрямованістю певної галузі знань. Така ж загалом спрямованість властива й навчальним посібникам О. Гвоздева «Очерки по стилистике русского языка», М. Кожиної «Стилистика русского языка» тощо, які не вживають у назвах своїх праць слова-означення «практична». Зрештою, не цілком умотивована назва книги В. Звєгінцева «Теоретическая и прикладная лингвистика» (1963). Так звана прикладна лінгвістика — це тільки своєрідний напрям у лінгвістиці, певна його зорієнтованість, яка пов’язана з практикою машинно-автоматичного перекладу текстів, переважно наукових, з теорією і практикою передавання інформації каналами зв’язку тощо. Теоретична стилістика невіддільна від проблем практичної орієнтації, як і практична стилістика — від теоретичного осмислення мовностилістичних одиниць.
Висновки
Стилістика як окрема лінгвістична теорія і мовленнєва практика становить учення про функції, функціонування й використання мови. Об’єктом стилістики сучасної літературної мови є функції всіх її складових, елементів — фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, функціональних еквівалентів (замінників) речення, текстів як найоб'ємніших і структурно найскладніших мовних і мовленнєвих реалій. Предмет цього курсу — лінгвістична й лінгводи- дактична теорія і практика стилістики, які викладено в друкованих працях із стилістики.
Термін українська стилістика як комплекс особливих лінгвістичних знань стосується тільки української літературної мови і майже не застосовний до українського діалектного мовлення, яке не всенародне, територіально обмежене й не має законодавчо-всена- ціональної нормативності. і • '
Мовних одиниць, які б не виконували жодної стилістичної функції, немає. Навіть вимовляюни або записуючи окремий звук, людина робить це з певною метою, щоправда, не завжди чітко усвідомлюваною.
Основними термінами стилістики є: стилістика, стилістична система мови, стилістична структура мови, стилі, жанри мови і стилістема (кожна окрема функція кожної окремої мовної одиниці).
Стилістика української мови як особливий розділ лінгвістики доповнює знання про те, що вивчається в усіх інших розділах україністики — науки про українську мову.
Стилістика, як і кожна з інших ланок (розділів, частин) лінгвістики, послуговується особливим методом аналізу свого об’єкта (функцій усіх одиниць мови) — стилістичним. Він є своєрідним продовженням будь-якого іншого аналізу — фонетичного, орфоепічного, акцентного, лексичного, фразеологічного, морфемного, морфологічного, синтаксичного тощо. Немає тільки стилістичних мовних одиниць. Сама по собі функція мовної одиниці — явище нематеріальне (отже, воно й не існує само по собі): якби не існувало певної фонеми, то не було б і виконуваної нею функції — смислорозрізнювальної, формо- розрізнювальної чи одночасно обох цих функцій. Тому немає власне стилістичного аналізу мови, всіх її складових частин. Є лише аналіз або фонетико-стилістичний, або морфемно-стилістичний, або лекси- ко-стилістичний, морфолого-стилістичний, навіть орфографічно-стилістичний і пунктуаційно-стилістичний. Однак такі терміни незручні, громіздкі, тому ними не послуговуються, використовуючи термін «стилістичний аналіз».
Такі реалії, як мова (мовний інвентар; рос. язык) і мовлення (процес використання мови, мовного інвентарю; рос. речь), є основою для того, щоб охопити науковим аналізом і похідні від них терміни і лінгвальні явища стилістика мови і стилістика мовлення. Якщо терміном стилістика сучасної української літературної мови акцентують на її статиці, безмежному функціональному багатстві (на безлічі, зокрема, слів, за кожним з яких закріпилась певна індивідуальна функція чи кілька функцій), то синонімічним терміном стилістика сучасного українського мовлення вказують на динаміку, дію, на зразкове й типове, найдоцільніше використання кожного із засобів мови — з тією функцією, яка усталилась за ним у процесі всенародного користування українською мовою в її усному і писемному літературному мовленні.
Терміни культура мови, культура м о вл е н н я і сти - лістика мови, стилістика мовлення по-своєрідному синонімічні: оволодіння мовою на рівні двох перших слугує тією основою, на якій кожен опановує реалії двох інших, інакше кажучи, той мовець-українець, який оволодів мовною і мовленнєвою українською стилістикою, неодмінно опанує й те, що називають культурою української мови і культурою українського мовлення.
Індивідуальне мовлення в усіх своїх складниках неодмінно і якнайбільше характеризується тим, що вже усталилось у літературній мові. Наприклад, нормативність акцентно-варіантних форм завжди і завжди у всенародному мовленні є неусталеною, бо вони не розмежовані ні найменшим семантичним відтінком. Це один з багатьох небажаних виявів нинішньої нормативності сучасної української літературної мови.
Знання теорії стилістики вагомо збагачує практику стилістичного користування мовними одиницями в усіх стилях і жанрах мови. Так само й мовленнєво-стилістична практика є тим чинником, який стимулює витвір стилістичної теорії, в цьому випадку — стилістичної теорії української мови.
У стилістиці як лінгвістичному вченні одночасно діють її об'єктивні явища , котрі сформувались і функціонують незалежно від волі окремої особи (суспільна свідомість громадян, знання мови, мовленнєва культура), і явища суб’єктивні, які витворюються окремою особою і слугують показниками її індивідуальності, її неповторного Я.
Мовно-виражальні засоби стилістики неоднотипні за виконуваною функцією. їх можна диференціювати на дві групи: стилістично марковані мовні явища, одиниці, які використовуються не в усіх стилях мови, а лише в якомусь одному стилі, і стилістично не мар ковані. Наприклад, слова і сполучення слів лабіалізація, лапки, лексикографія, лексичне значення, лінгвістична географія, лінгвістичний аналіз тексту та ін. належать до типових мовознавчих термінів, через що вони функціонально обмежені тільки лінгвонауковою сферою, отже стилістично марковані. До своєрідно маркованих також належать лексеми рученята, рученьки, ручечка, ручище, яким властива обмежена й спеціалізована семантика і які не характерні для мовлення суто наукового чи офіційно-ділового, а використовуються переважно в мовленні розмовно-побутовому і художньому. Стилістично марковані також і фразеологізми, бо вони позначені виразною емоційністю і обмежено використовуються у книжних стилях мови. Стилістично немаркованими мовними одиницями є лексема рука та інші кореневі, несуфіксально-префіксальні слова, які використовуються в усіх стилях мови, але часто набувають у них певної емоційності, експресивності, втрачаючи при цьому статус стильової і стилістичної нейтральності. Окремо вимовлювані фонеми теж належать до стилістично нульових мовних одиниць, отже й немаркованих, стилістично нейтральних.
13 .Стилістична норма в мові — це та її функція, яка закріпилась за гіевною мовною одиницею (фонемою, морфемою, словом тощо). Усі можливі функції, що їх виконують усі одиниці мови як особливої цілісної системи, становлять її стилістичний потенціал і багатство, одночасно і нормативність як визначальну сутність літературної мови. Нормативність мові — це всі елементи її структури, всі реальні параметри, форми і способи буття, функціонування літературної мови. Вони реалізуються в безлічі індивідуальних нормативних мовлень, які сукупно формують стилістичну нормативність усенародної літературної мови.
Діалектне мовлення також певною мірою має свою стилістику, бо і йому властиві такі комунікативні якості, як правильність, логічність, точність, образність, доречність тощо. Кожен із носіїв діалектного мовлення прагне мовленнєво репрезентувати себе якнай- позитивніше. Діалектне мовлення також становить окрему комунікативну систему, яка історично сформувалася з двох складових:
з елементів, які властиві літературно-нормативній мові і кількісно та функціонально переважають у діалектному мовленні;
із так званих діалектизмів, які перебувають поза межами літературності, нормативності.
Як і кожен інший розділ науки про мову, стилістика, її об’єкт, усі функції, котрі властиві мовним одиницям, підлягають осмисленню в трьох визначальних вимірах — філософському, загальнонауковому (індуктивному й дедуктивному, аналізуючому й синтезуючому, спосте- режувальному, експериментальному) і власне лінгвістичному (порівняльному, історичному, порівняльно-історичному, зіставному, структурному, кількісно-математичному тощо). Що ж до методики вивчення об’єктів стилістики, тобто функцій, функціонування мовних одиниць, то вона повинна грунтуватись, з одного боку, на раціональному застосуванні названих вище методів дослідження, а з другого — узгоджуватись і доповнюватись найумотивованішою технікою вивчення явищ мовної і мовленнєвої стилістики в шкільному і вузівському викладанні.
Стилістика як особлива лінгвістична теорія й особлива мовленнєва практика може бути тільки теоретично-практичною мовленнєвою сферою діяльності та її осмислення, але не суто теоретичною чи тільки практичною, бо теорія без практики бездіяльна, а практика без теорії «сліпа», фактично неможлива без її теоретичного усвідомлення, засвоєння.
17 .Стилістика у вузівському викладанні сучасної української літературної мови — навчально-завершальна дисципліна. Цей курс було б варто об’єднати з курсом культура мови, щоб студенти системніше й глибше опановували те, що становить зміст курсу стилістики сучасної української літературної мови.
|