Стилістика являє собою лінгвістичне вчення про закономірне і всенародно усталене функціонування мови, її основних структурних частин (фонетичного складу, лексики, фразеології, граматичної будови), всіх мовних одиниць, а також учення про мовні стилі, жанри, форми мови — усну й писемну, про використання мовних одиниць з якнайбільшою комунікативною доцільністю, з дотриманням при цьому властивих мовним явищам усталених стильових і стилістичних норм, емоційно-почуттєвого й експресивного (виражального) забарвлення. Стилістикою передбачається усвідомлене і якнайдоцільніше використання всіх мовних одиниць під кутом зору властивих їм функцій — розумово-логічних, емоційно нейтральних і образних. До уваги беруться всі можливі умови спілкування мовців, використання ними як типових, так і особистісних, індивідуальних мовних засобів вираження думок і почувань. Отже, стилістика — лінгвістичне вчення про комунікативну різноманітність і спроможність мовних одиниць, тому її можна назвати «душею» кожної мови.
Семантично близькими є терміни «стилістична система мови» і «стилістична структура мови». Вони становлять відгалуження й особливий вияв таких назв і позна- чуваних ними реалій, як система мови і структура мови.
Терміном система (грец. зуБІета — ціле, складене з частин) мови прийнято акцентувати на тому, що всі мовні одиниці (фонетичні, лексичні, граматичні) перебувають між собою в певній усталеній взаємозалежності.
Найелементарніша й найменша системна мовна одиниця («системна») — це слово з двох фонем. Наприклад, слово на (прийменник), але ан — тільки штучне поєднання двох фонем, яке ніякої колективно усвідомлюваної функції не виконує. Системність слова закон ще очевидніша, не допускає будь-якого вилучення чи перестановки фонем у ньому (інакше слово зруйнується — вимовно, граматично і значеннєво). Ще повніше системний характер мови виявляється в реченнях. Чим словес
но розгалуженіше речення, тим ширшою є системність його побудови з різнотипних мовних одиниць.
Система мови як всемовне явище і поняття про нього має розгалужений і різний за обсягом внутрішній поділ:
фонетико-фонологічна система мови (система голосних фонем, система приголосних звуків);
лексична система мови;
фразеологічна система;
граматична (окремо морфемна, словотвірна, морфологічна і синтаксична) система;
графічна, орфографічна й пунктуаційна системи мови;
система частин мови (іменників, прикметників тощо).
Кожна з мов однаковою мірою становить окрему систему, тобто певне організоване ціле, утворене сукупністю однотипних і різнотипних мовних одиниць як структурних елементів мови. Однак мови різняться не цим, а своєю неповторною, індивідуальною структурою (лат. structura — побудова, розміщення).
Структура мови — це своєрідно національне поєднання всіх мовних явищ, ознак, завдяки яким мова утворилась і функціонує саме як рідна для певного народу, нації; усе те, чим будь-яка мова відрізняється від усіх інших мов. Наприклад, фонеми української літературної мови ні своєю кількістю, ні — ще більшою мірою — якістю не збігаються з фонемами жодної іншої мови. Це одна з індивідуально-розрізнювальних особливостей не системи української мови, а її структури (фонематичної, фонемної, звукової). Термін «структура» містить вказівку на те, як саме в різних мовах виражається те саме значення і та сама функція. Пор.: укр. зеленіший, зеленіша, зеленіше, зеленіші і більш зелений, більш зелена, більш зелене, більш зелені — обидві прикметникові форми вищого ступеня змінювані; рос. зеленее (для всіх трьох родів) і паралельно (подібно до української мови): более зеленый (зеленая, зеленое, зеленые ). В українській мові кличний відмінок іменників часто відрізняється своєю формою від називного відмінка: Степане, Миколо, сестро, весно, доле та ін., а в російській мові таких відмінностей немає. У німецькій мові лише 4 відмінки іменників. У японській мові 11 відмінків, в естонській — 15, в угорській — 21. По- українськи: Він може спілкуватись французькою мовою (по-французькому, по-французьки), а по-російськи Он может общаться на французском языке (по-французски ).
Отже, мови різняться одна від одної своєю структурою. У кожній мові є багато таких ознак, яких немає в інших мовах. У системі мови потенційно сконцентровані стилістичні можливості мови, а в структурі мови ці можливості своєрідно реалізуються, втілюються.
Терміном с ти лі с тема доцільно називати функцію кожної окремої мовної одиниці (окремого звука, морфеми, слова, словосполучення чи речення). Із певної кількості своєрідних стилістем формується стиль мови — один з лексико-граматичних і стилістичних способів її вияву. Та ж сама мовна одиниця (переважно слово) може бути поліфункціональною, тобто здатною виконувати кілька, навіть багато функцій. Це простежується в незліченній кількості багатозначних слів у кожній розвиненій мові. Наприклад, за дієсловом різати вже усталилось 13 найважливіших лексичних значень, або семем, сем (Словник української мови; далі — СУМ): 1) чим-небудь, переважно гострим, розділяти щось на частини, подрібнювати або відокремлювати частину від цілого: різати скло; 2) убивати кого-небудь холодною зброєю, ранити частину (частини) тіла людини: Мовчки різали [убивали] панів (В. Сосюра); різати руки, лице гострою травою; 3) відокремлювати що-не- будь від основи кореня: різати виноград; 4) розмежовувати земельний масив: А панську землю ріжте, як хочете! (М. Стельмах); 5) врізаючись, проникаючи у що-небудь, залишати на ньому сліди, борозни: Санчата з легким хрупанням різали полосками... сніг (Г. Тютюнник); 6) робити хірургічну операцію: лікар ріже палець; 7) викликати різкий біль, болючі відчуття: Нас більше сонце не палило, не різав ніг сухий пісок (О. Олесь);
викликати в кого-небудь труднощі, змушувати опинитися в складному становищі, підводити: літаки нас ріжуть; 9) наїжджаючи на кого-небудь, вбивати (про трамвай, поїзд): Там, кажуть, тих трамваїв, що кожного дня людей ріжуть (Г. Тютюнник); 10) забивати свійських тварин, птахів на м’ясо: Почали муку сіяти, птицю різати (Г. Квітка-Основ’яненко); 11) для вираження категоричної незгоди з чим-небудь, відмова від чогось: Я не піду, хоч мене ріжте (Панас Мирний); 12) для підкреслення чиєїсь упертості чи стійкості: ...хоч би мене різали, я б не плакав! (Леся Українка); 13) різати, воду, різати повітря, різати правду. Ці та інші функції дієслова різати сформувались на основі його семантики, це його стиліс- теми, тобто властиві цьому слову стилістичні функції. Поза семантикою повнозначного слова немає і його функції як особливої стилістичної реалії. Функція ж службового слова — не власне семантична, а релятивна (відносна), нею доповнюється функція повнозначних слів.
Отже, виявлення й коментування найважливіших стилістичних термінів (стилістика, стиль мови, стиліс- тема та ін.) становлять основу для розуміння всієї системи мовностилістичних одиниць.
Стилістика в системі розділів науки про мову
Поступове й дедалі ґрунтовніше вивчення багатьох мов, їх основних структурних компонентів, усіх одиниць мови від античних часів спричинилось до того, що вже у 20-ті роки XIX ст. сформувалась окрема самостійна галузь знань — наука про мову (мовознавство, лінгвістика).
Мовознавство, або лінгвістика (лат. lingua — мова), — одна з гуманітарних галузей знань, об’єктом якої є мова в повному обсязі
її властивостей, функцій усіх мовних одиниць.
Мовознавство, як відомо, поділяється на галузі (розділи), в кожній з яких вивчаються мовні явища переважно якогось одного рівня мови — або фонеми, або морфеми, або семантика слів, або властиві словам визначальні граматичні ознаки та ін. Так поступово сформувалась теорія і практика всіх розділів науки про мову. До найважливіших з-поміж них належать:
фонетика — вчення про звуковий склад мови, про творення і вимову звуків мовними органами людини, про чергування, змінювання звуків;
фонологія — галузь знань про фонеми, тобто про основні звуки мови; про смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну функцію фонем, їх змінюваність за типових умов використання в усному мовленні;
орфоепія — вчення про вимову окремих звуків і усталену в мові вимову найрізноманітніших звукосполучень;
А) акцентологія — теорія і практика наголошування слів;
лексикологія — загальне і водночас всебічне вчення про лексику (словниковий склад) мови. Підрозділами цього розділу є:
а) семасіологія — вчення про семантику (лексичне значення)слів;
термінологія — галузь лексикологічних знань про терміни, тобто про слова і сполучення слів, які за небагатьма винятками однозначні;
в ) ономастика — підрозділ лексикології, в якому досліджуються власні назви (прізвища, імена, імена по батькові, прізвиська, клички тварин, географічні назви та ін.), їх функціонування й розвиток;
г) етимологія — вчення про походження й первісне значення мовних одиниць, переважно слів;
б) лексикографія — теорія і практика укладання словників;
фразеологія — вчення про фразеологічну систему мови, про фразеологізми, тобто стійкі сполучення слів, «крилаті слова», прислів’я, приказки;
фразеографія — увесь комплекс знань, які стосуються укладання фразеологічних словників;
граматика — вчення про граматичну будову мови, про систему морфем, морфологічні і синтаксичні категорії, значення й форми слів, речень;
стилістика — вчення про функціонування і використання мови.
Нерідко виокремлюють такий розділ науки про мову, як культура мови і культура мовлення — вчення про способи і засоби формування найбільших спроможностей і вмінь окремої людини і всього народу в користуванні мовою. Однак цю теорію й практику доцільніше розглядати в стилістиці.
У науці про ті мови, які вже сформувались як літературні (їх у світі майже 350), тобто про мови, які закріпились на письмі, вже виокремились і такі розділи:
графіка — вчення про літери (букви) алфавіту і про діакритичні знаки (надрядкові, підрядкові і серед- ньорядкові). У деяких мовах, наприклад у китайській, письмо докорінно інше, ніж у мовах індоєвропейських. Китайське письмо — ієрогліфічне : майже кожен його знак (ієрогліф) виражає певне поняття, не відображає звукового складу слова (значення ієрогліфів подібне до значення цифрових знаків);
орфографія — вчення про історично сформовану й усталену систему правил написання слів разом, через дефіс, з великої і малої літери та ін.;
пунктуація — теорія і практика вживання розділових знаків.
Унаслідок вивчення багатьох мов, серед них і української, сформувались і деякі інші галузі знань про мову. Наприклад, походження української мови, її багатовіковий розвиток розглядається в такому розділі науки, як історія української мови; вся система знань про найдавніший стан сучасної української літературної мови має такі назви, як історична фонетика української мови, історична граматика й лексика української мови.
Специфічні (водночас і нелітературні) особливості українського усного мовлення тих верств населення (переважно не досить освічених, писемно не зовсім грамотних чи й неграмотних), які найчастіше проживають у селах, розглядаються в українській діалектології — вченні про місцеві, регіональні українські говори та їх мовні особливості, тобто про діалектизми.
Для стилістики своєрідно важливі всі мовні одиниці, але особливо вагомі для неї явища лексичні й морфо- лого-синтаксичні, бо саме вони безмежно різнофункціо- нальні, отож і стилістично продуктивні, комунікативно найсуттєвіші.
Об’єкт і предмет стилістики
Стилістика, як і кожна наука, має свій об’єкт вивчення і предмет вивчення.
Об’єкт стилістики української мови. Ним є реальні функції мовних одиниць кожного з рівнів мови, які впродовж її розвитку закріпились за кожною мовною одиницею — фонемою, морфемою, словом, реченням. Українська мова, її одиниці з певними стиліс-" тичними функціями створені українським народом. Отже, об’єкт стилістики — це вся сукупність мовних одиниць з їх функціями (від звуків, літер до тексту), найрізноманітніше усне й писемне функціонування української мови. За умови стилістичного, тобто найраціо- нальнішого, використання мови в мовленні, одиниці мови забезпечують найдоцільніше з усіх поглядів вираження думок і почувань. Об’єктом (денотатом) стилістики є також уся система функцій літературної мови, всіх її структурних елементів.
Предмет стилістики української мови. Це переважно друковані мовознавчі джерела, присвячені вивченню об’єкта стилістики (реальних функцій усіх одиниць української літературної мови). Створюють його, як правило, вчені-лінгвісти, які досліджують функції найрізноманітніших одиниць української мови як окремої комунікативної системи.
Щоб оволодіти предметом стилістики, потрібно докласти спеціальних зусиль, ознайомитись з науковою і науково-методичною літературою із стилістики, культури мовлення, тому предметом стилістики є і сукупність знань про мову, про її стилістичні (функціональні) можливості. На відміну від об’єкта стилістики, який майже не залежить від суб’єктивних якостей окремої особи, предмет стилістики має не тільки об’єктивний характер (бо об’єктивно існує об’єкт стилістики — вся система реальних мовних одиниць), а й суб’єктивний, оскільки кожен мовець більшою чи меншою мірою своєрідно користується мовними одиницями з властивими кожній із них функціями. Це залежить від загальної ерудиції мовця, знання ним мови, його життєвого досвіду, віку, професії, інших особистісних якостей.
Отже, вивчення об’єкта і предмета стилістики важливе для розуміння стилістики мови і стилістики мовлення.
Стилістика і її підрозділи
Стилістика як особлива галузь і система знань про мову має такі основні підрозділи:
загальна теорія і практика функціонування мови;
вчення про стилі, жанри і форми мови;
вчення про функції всіх одиниць мови — фонем (звуків), морфем, слів у складі речень, речень будь-якої структури, еквівалентів речення і тексту в його найрізноманітніших формах; вчення про емоційно-експресив- ні засоби мови, їх стилістичні функції; вчення про такі комунікативно-стилістичні якості мовлення, як його нормативність, точність, логічність, образність і т. ін.
Певною мірою поширилась думка, ніби окремим розділом стилістики є також вчення про мовну й мовленнєву синонімію, синоніміку , яка начебто становить центральну проблему стилістики. Таке розуміння внутрішнього поділу стилістики, виокремлення в ній ще одного розділу небезпідставне, але, мабуть, недоцільне, бо йдеться не про щось зовсім інше в стилістиці, а лише про функції окремого різновиду мовних одиниць (щоправда, дуже поширених) — про синонімію, синоніми як про одне з найбільших багатств мови.
Користування мовною синонімією суттєво залежить від спроможності мовця дібрати в конкретній ситуації мовлення найдоцільніший з усіх поглядів синонім. Це, крім іншого, дає змогу висловлюватись варіантно, тобто синонімічно, отже, і найдоцільніше, найдоречніше з погляду стилістичного. Наприклад, в одних випадках про текучу воду скажуть, що вона тече, в інших — пливе, плине, упливає, біжить, котиться, протікає, мчить, мчиться, лине, ллє, струмить, струмує, струменіє, дзюрчить, дзюркотить, дзюрить, гуркає, гуркотить і т. ін.
Умотивованим видається вбачати в мовній синонімії не центральну проблему стилістики, а тільки одну з таких проблем, одну з основ стилістичної культури мовлення.
Матеріал мови різнобічний: звуки, фонеми, морфеми, слова (їх лексичні значення і граматичні форми), словосполучення, члени речення, речення та ін. Сутність цих мовних одиниць неоднакова. Тому неоднакова і їх стилістика. Цілком виправдано вести мову про стилістеми-фонеми, про стилістеми-морфеми, стилістеми-слова, стилістеми-речення і т. ін. Відповідно розрізняють і типи стилістики: фонетична стилістика ( ф оно с тиліс тик а) , морфемно-словотвірна стилістика, морфологічна і т. ін.
Назви стилістик різних типів цілком умотивовані, бо їм відповідають певні конкретні мовні реалії, одиниці. З усіх різновидів стилістики і витворилася стилістика як окрема галузь лінгвістики, навчальна дисципліна, об’єктом якої є комплекс функцій усіх мовних одиниць.
Терміном «стилістика» можна позначати й інший поділ мови на її різновиди, кожному з яких властивий окремий об’єкт вивчення. Наприклад, російський мовознавець Віктор Виноградов (1895—1969) розрізняє «три різні кола досліджень» у стилістиці:
стилістику мови як «систему систем» , або структурну стилістику. Вона вивчає функціональні стилі мови (розмовний, науково- діловий та ін.);
стилістику мовлення.У ній досліджують семантичні, експресивно-стилістичні особливості мовлення в його усній і писемній формах (виступи-диспути, виступи на конференціях, нарадах, лекції, консультації, доповіді, бесіди і т. ін.; передові статті, наукові рецензії, вітальні адреси тощо);
стилістику художньої літератури. Вона, зокрема, вивчає:
специфічні особливості стилю певного літературного напряму (класицизму, романтизму, реалізму та ін.);
індивідуальний стиль письменника чи навіть окремого художнього твору.
Один із лінгвістів-стилістів світового рангу французький учений Шарль Баллі (1865—1947) розрізняв:
загальну стилістику, яка займається стилістичними проблемами мовної діяльності взагалі, містить рекомендації, котрі однаково застосовні до всіх мов;
часткову стилістику, тобто стилістику окремої мови;
індивідуальну стилістику , якою передбачається аналіз мовлення окремої особи за його (мовлення) найбільш визначальними рисами і за найрізноманітніших життєвих ситуацій.
Теорія і практика найумотивованішого, найдоцільнішого користування мовою за найрізноманітніших життєвих ситуацій становить об’єкт і предмет лінвіс- тичної стилістики.
Особливим різновидом стилістики є літературознавча стилістика. У ній коментуються ті мовні особливості художніх творів, якими формується їх своєрідність і без яких немає художнього тексту як особливого витвору думки й почуттєвості. В центрі уваги літературознавчої стилістики перебувають такі явища: тропеїчне вживання слів, синоніміка, ритміка художнього вислову, мовленнєва індивідуальність персонажів, інші визначальні стилістичні ознаки художнього твору.
Лінгвістична і літературознавча стилістики презентують собою філологічну стилістику.
Виокремлюють також історичну стилістику, синхронну, стилістику наукової мови та ін. Кожній із них властиві окремі й особливі стилістичні норми мови, дотримання яких передбачає використання кожної мовної одиниці з тією стилістичною функцією, яка їй насправді властива і яка витворилась колективною мовленнєвою практикою.
Стилістику однієї мови завжди можна порівняти із стилістикою іншої. Тому існують порівняльна і зіставна стилістики, які важливі для вивчення іноземних мов, для теорії і практики перекладів з однієї мови на іншу.
Кожен із мовців у різному обсязі і з неоднаковою своєрідністю демонструє індивідуальну мовленнєву стилістику, чим теж вирізняється з-поміж усіх інших носіїв певної конкретної мови, бо мовлення є однією з найсуттєвіших особливостей і виявом Я особистості.
Стилістичний аналіз мовних одиниць
Стилістичний аналіз мови полягає у визначенні функції (функцій) мовних одиниць, тобто у виявленні певних стилістем, які нерівноцінні комунікативно, неоднаково сприймаються й використовуються мовцями. Стилістичний аналіз є своєрідним продовженням будь- якого іншого лінгвістичного аналізу (фонетичного, фонологічного, морфемного, морфологічного, синтаксичного, лексичного та ін.), бо немає власне стилістичних одиниць мови — мовних одиниць, які були б тільки стилістичними. Стилістичні одиниці мови (стилістичні функції мовних одиниць) існують лише в єдності з іншими мовними одиницями — фонетичними, граматичними, які за своєю сутністю завжди матеріальні. Наприклад, фонеми створюються (матеріально, фізично й фізіологічно) мовними органами людини, через що й можуть сприйматися нею на слух, а їх функції (стилістичні функції, стилістеми) — це породження й ознака, властивість кожної з мовних одиниць. Отже, стилістична функція всіх складників мови завжди має матеріальну основу, витворена нею і усвідомлюється разом з нею. Будучи явищем нематеріальним, кожна стилістична функція в той же час ґрунтується на матеріальній природі звуків, кожен з яких може функціонувати і самостійно (як слово-речення: А!, О та ін.). Будь- яка функція — це завжди витвір певної матерії, тому стилістичні мовні одиниці (стилістеми) одночасно є одиницями фонетичними, акцентними, морфемними, морфологічними, синтаксичними, а також лексичними (семантичними), фразеологічними. Семантика слова — явище само по собі ідеальне — сприймається, усвідомлюється тільки через особливу матеріальну природу тих звуків, з яких утворилося слово. Не було б матеріальних звуків — не було б і слів з їх семантикою — явищем ідеальним, якщо розмірковувати про семантику слова ок- ремішньо. Стилістична якість слова (словосполучення, речення) має в своїй основі матеріальність усіх мовних одиниць. Тому варто було б вести мову про фонетико- стилістичні, морфемно-стилістичні, морфологічно-стилістичні, синтаксично-стилістичні та інші мовні одиниці. Тільки через незручність, складність ці терміни в науці не закріпилися. Виділяючи й усвідомлюючи функції найрізноманітніших мовних одиниць (матеріальних за своєю природою), слід мати на увазі, що жодна з них не має окремого буття, що функція, скажімо, слова — це лише витвір своєрідної матерії конкретного слова, яке сформувалося з матеріальних звуків і за яким у колективному спілкуванні закріпилась певна семантика.
Отже, стилістичний аналіз усіх мовних одиниць завжди є завершальним. Він своєрідно доповнює аналіз фонетичний, морфемний, лексичний чи будь-який інший і тому потребує знань усіх мовознавчих дисциплін, які стосуються конкретної мови.
Стилістика мови і стилістика мовлення
Терміни «стилістика мови» і «стилістикамовлення» треба розмежовувати, як і терміни й відповідні їм реалії «мова» і «мовлення».
Наукові підвалини для розмежування цих лінгваль- них явищ заклав відомий німецький лінгвіст, основоположник теорії загального мовознавства Вільгельм фон Гумбольдт (1769—1835). Кожне мовлення, на його думку, суб’єктивне, але передусім — об’єктивне і тому всім зрозуміле.
Подальше обґрунтування понять «мова» й «мовлення» належить французько-швейцарському лінгвістові Фердінану де Сосюру (1857—1913) — авторові лінгвістичної праці «Курс загальної лінгвістики» (1916; рос.
переклад 1933 і укр. переклад 2001). Учений вважав, що для глибшого розуміння сутності мови й мовлення їх потрібно розглядати у двох окремих лінгвістиках — у лінгвістиці мови ів лінгвістиці мовлення, що начебто це «дві зовсім різні речі», що «в мовленні нічого немає колективного: прояви його — індивідуальні і миттєві». Насправді ж в індивідуальному мовленні усіх, хто належить до будь-якої мовної спільноти, колективно усвідомлюване і вживане (лексика, граматика, фонетика та ін.) по-особливому переважає над індивідуальним — усією сукупністю своєрідних словесних та інтонаційних засобів і навичок, якими характеризується мовлення окремої особи.
В україністиці терміни «мова» і «мовлення» широко усталились тільки у 80-ті роки XX ст. Цьому вагомо сприяла праця сучасного російського лінгвіста Олексія Леонтьева (нар. 1936) «Язык, речь, речевая деятельность» (1963) і дослідження методичного спрямування українського мовознавця-психолога І. Синиці, автора книги «Психологія усного мовлення учнів» (1984). У 1965 р. вийшла його праця «Психологія писемної мови учнів» (мало б бути «мовлення», а не «мови»).
Явища «мова» і «мовлення» не протиставні одне одному, але й не тотожні. Співвідношення між мовою і мовленням — це співвідношення загального (мови) і часткового (мовлення). У цьому співвідношенні мова є провідним і регулюючим началом, бо мовлення індивіда витворюється під впливом мовлення колективу, бере початок від уже наявної мови і тому є вторинним явищем. У мовленні конкретно виражається мова — у формі усної розмови або в записаному тексті. Мовлення — це суб’єктивний вияв мови, який піддається дослідженню значно важче, ніж мова, що являє собою абстрактну систему своєрідних знаків. В. фон Гумбольдт писав: «У мовленні ніхто не сприймає слів у зовсім однаковому значенні; незначні відтінки значення переливаються по всьому обширу мови, як кола по воді при падінні каменя»; «Людина надає мовленню особливого характеру через свою індивідуальність». Особиста творчість «безперервно прагне внести в мову що-небудь нове»; «Мова не є чимось замкненим у собі: жива хвиля б’є по ній вічним прибоєм із невичерпних джерел індивідуального мовлення...».
У розрізненні понять «мова» й «Мовлення» цілком очевидна не тільки теоретична, а й практична потреба.
Наприклад, лікують не дефекти мови (їх немає), а дефекти мовлення окремих носіїв мови. Учителі формують культуру мовлення учнів. Прийнято також говорити чи писати про логічність та емоційність мовлення дикторів радіо, телебачення, артистів, учителів тощо. Тільки мовлення буває логічним, точним або ж алогічним, неточним, зрозумілим чи незрозумілим, образним, доречним, тихим, напівтихим, голосним, дуже голосним, стислим, тривалим і т. ін. Скільки мовців — стільки й індивідуальних, певною мірою неповторних мовлень.
Кожна з «живих» літературних мов є спільною для певного народу (або зрідка для двох чи й кількох народів, націй): українська — для українців, французька — для французів і т. ін. У кожній розвиненій мові сотні тисяч або й мільйони слів, ще більше властивих їм лексичних значень, морфологічних форм. Зі смертю людини припиняється існування її мовлення (лише частково воно може зберегтися в записах: у книжках, статтях, листах померлого або на магнітній плівці, лазерному диску тощо), але зберігається мова, бо вона — явище всенародне. Мовлення — це ще й своєрідний психо-фізіологічний процес, явище індивідуальне, особистісне, хоча, разом з тим, і соціальне, бо всі, хто належить до певного народу, загалом однаково користуються мовою — фонемами, словами з їх усталеним і колективно усвідомлюваним значенням. Усі носії певної окремої мови за однаковими нормами й правилами формують зі слів найрізноманітніші словосполучення, речення, однотипно наголошують слова та ін.
Отже, поняття «мова» й «мовлення», а відповідно і «стилістика мови» й «стилістика мовлення», відрізняються одне від одного.
Стилістика сучасної української літературної мови. Цей термін засвідчує високий рівень виражальних і зображувальних засобів нашої мови (лексичних, фонетичних, граматичних), а на цій основі також і рівень її стилістичних ресурсів, функціональних можливостей, відшліфованість, усталеність усіх мовних форм, їх обов’язковість для всіх носіїв української літературної мови. С т ил і с т и к а мови —це стилістичний матеріал мови в межах усіх її стилів і жанрів, відпрацьованість стилістичних функцій кожної мовної одиниці; її здатність виражати весь комплекс думок і почувань, у яких мають потребу всі, хто послуговується українською мовою.
Стилістика сучасного українського літературного мовлення. Вона становить теорію і практику найраціональнішого — усного й писемного — вживання мовних одиниць із тими функціями, які закріпились за ними в системі літературної мови. Стилістика мовлення — найтиповіше, зразкове, нормативне й комунікативно доречне використання мовцем, українським етносом усього того, що позначається терміном «стилістика української літературної мови».
Стилістика українського (за національною ознакою) мовлення реалізується в нормативному мовленні передусім тих, хто володіє усталеною технікою користування українською мовою в її літературно-нормативному вияві. Індивідуальні особливості мовлення завжди несуттєві, вони лише відрізняють мовлення однієї особи від мовлення іншої і не повинні ускладнювати взаємного розуміння, отже, й повноцінного спілкування.
Стилістика мови (мовлення) і культура мови (мовлення)
Розуміння термінів «стилістика мови» і «стилістика мовлення» дає змогу зрозуміти сутність термінів «культура мови » і « культура мов л енн я».Культура мови як навчальна дисципліна відрізняється від дисципліни стилістика загалом тільки тим, що навчальним курсом передбачено вивчення її (у вимірах окремого розділу) таких комунікативно-стилістичних властивостей зразкового з усіх поглядів мовлення, як нормативність, варіантність, логічна довершеність, простота, стислість і ясність, яскравість, образність, доречність, етичність, естетичність (естетика), евфонія (милозвучність) мовлення, тобто це той комплекс максимально позитивних якостей мовлення, які разом формують мистецтво як усного висловлювання в межах кожного із стилів мови, так і висловлювання писемного. Це об’єктивно і достатньо переконує в тому, що ці дві навчальні дисципліни доцільно об’єднати в одну — стилістику мови або (з меншою мотивацією) стилістику і культуру мови і вивчати її після опанування студентами всіх навчальних мовознавчих дисциплін (крім курсу загального мовознавства). Теорія
і практика стилістики зорієнтовані на оволодіння студентами знаннями функцій мовних одиниць, культури їхньої мови і культури мовлення. Єдиний курс стилістики передбачав би формування такого рівня мовної і мовленнєвої культури усного й писемного слова, якого вимагає нинішня соціальна, отже, й мовленнєва ситуація в Україні.
Культурою мови є її високий рівень розвитку, нормативності, всі її усталені ресурси — фонетико-ор- фоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні й стилістичні, а культура мовлення — це найраціональ- ніше, стилістично вмотивоване користування усіма мовними одиницями, тобто тим, з чого витворилась культура мови. Отже, терміни, з одного боку, стилістика мо ви й с ти ліс тик а мовлення , аз другого — культура мови й культура мовлення належать до синонімічних понять. Синонімічними є також окреслювані ними явища мови, бо культура мови й культура мовлення — це високий рівень надбань стилістики мови й стилістики мовлення, користування мовою. Вдосконалення техніки мовлення, як правило, позитивно позначається на його змістовності, є засобом інтелектуального збагачення кожного з мовців, неабиякого зростання його розумово-мовленнєвої сутності. Інакше кажучи, будь-який прогрес в індивідуальному мовленні неодмінно пов’язаний з прогресом у мовленні всього народу, особливо у мовленні інтелігенції.
Людині властиве природне, часто неусвідомлюване прагнення до нового в усьому (діях, думках, мовленні), прагнення мати у своєму розумовому арсеналі і використовувати елементи того, що позитивно вирізняє окрему особу серед співрозмовників.
Потрібно знати не тільки що сказати, але і як сказати, щоб репрезентувати себе серед інших носіїв мови якнайкраще. У мисленні й мовленні завжди взаємодіють такі два визначальні чинники, як зміст і форма вираження висловлюваного. Це досягається поступово, здобувається життєвим досвідом, особистісними знаннями, загальною і професійною ерудицією мовця. Як слушно зауважує сучасний чеський дослідник проблем культури мовлення Іржі Томан, «щоб навчитися добре, змістовно говорити, необхідно постійно збагачувати свої знання й досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість».
Чим доречніше людина висловлюється, тим швидше й легше вона встановлює контакти з іншими носіями мови. Це певною мірою вберігає її від самотності, яка несумісна зі щастям. Безперечно, впродовж тривалого часу людина мовленнєво не контактує з іншими, однак розумово-мовленнєве усамітнення — це імовірніше вимушена, а не бажана реалія. Кожен потребує майже постійного контактування з іншими, завдяки чому може знаходити товаришів, друзів. Спілкуючись, людина змінюється, відмовляється від певних звичок у власній поведінці, передусім у мовленнєвій, бо по-різному сказане слово неоднаково впливає на співрозмовників, по- різному їх налаштовує. Вихована людина прагне сформувати в собі не будь-які, а тільки соціально й етично позитивні мовленнєві навички, необхідні для високого рівня культури спілкування.
Формування культури мовлення учнів суттєво визначається навчальним змістом кожного уроку. Конкретний мовний матеріал з фонетики, лексики, фразеології, граматики є основою формування мовленнєвої культури інтелігентної особи. Висловлюватись нормативно може й та особа, яка не навчалась у школі й не вміє писати, але з дитинства обдарована чуттям мови, мовленнєвим хистом, здібностями. Проте її мовлення функціонально обмежене переважно рамками одного стилю мови — розмовно-побутового, а висловитись у параметрах іншого стилю (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного чи художньо-літературного) вона не може через відсутність спеціальних знань.
Отже, розмежування, водночас і об’єднання в одній науковій галузі і навчальній дисципліні, стилістики мови (мовлення) і культури мови (мовлення) уявляється доцільним, бо, крім іншого, те, що прийнято називати культурою мови (мовлення), не має окремого мовного Матеріалу, послуговується теорією і практикою всіх ін- їпих розділів науки про мову (фонетики, лексикології, фразеології, граматики і стилістики).
Теоретичне і практичне значення стилістики
Кожна наука — як окрема галузь знань чи навчальна дисципліна — завжди соціально важлива, має неповторно своєрідне теоретичне і практичне значення.
Теоретичне значення стилістики. Воно полягає в тому, що знання теорії цієї науки збагачує знаннями про найусталеніші функції мовних одиниць, дає рекомендації щодо того, як можна з найбільшою комунікативною доцільністю користуватись мовою в її усній і писемній формах. Теоретичне значення стилістики — це і їі пізнавальне значення як специфічної лінгвістичної теорії; сукупність знань про функції всіх мовних одиниць — фонем, морфем, слів та ін.
Практичне значення стилістики. Воно знаходить своє втілення в тому, що ця галузь знань об’єктивно й суттєво вдосконалює володіння мовою кожним із мовців, формує необхідні для освіченої людини мовленнєві вміння й навички, їхній зміст і обсяг. Уся теорія стилістики повинна бути зорієнтованою практично, а будь-яка мовностилістична практика мовців — теоретично обґрунтованою, усвідомленою і зреалізованою. Тому найтісніша (діалектична) єдність стилістичної теорії і практики становить підґрунтя їх розвитку, є передумовою й основою буття стилістики, яка дає змогу збагнути найтонші відтінки висловлюваних думок і почувань, уникнути штампів (не зовсім доречних форм висловлювання), допомагає всебічно розвивати мислено-емоційну спроможність і естетичний смак мовців, сповна досягати на цій основі і культури усного й писемного мовлення.
Отже, тільки за умови вмотивованого поєднання теорії і практики стилістики можливе всебічне розуміння тих мовленевих реалій, знання і використання яких забезпечує високий рівень культури мовлення кожного.
Об’єктивне і суб’єктивне в стилістиці
Реалії «об’єктивне» й «суб’єктивне» становлять постійну ознаку всього того, що наявне і сприймається людиною в навколишньому світі, отже, і в мові, яка виявляється в мовленні.
Об’єктивне в стилістиці — це те, що існує поза волею людини, не залежить від неї, не підвладне її бажанням; суб’єктивне в стилістиці — осо- бистісне, індивідуальне, пов’язане з діями окремої особи, те, що відображає її думки, переживання, почування, які зумовлені певними зовнішніми явищами, подіями. На такій філософській характеристиці об’єктивного й суб’єктивного має ґрунтуватись і розуміння об’єктивності та суб’єктивності в індивідуальному мовленні.
До об’єктивних явищ стилістики як вчення про най- раціональніше використання мови належать такі позамовні й мовні реалії:
суспільна свідомість громадян, їхнє ставлення до мови, розуміння ними місця, питомої ваги і функцій мови для себе і для інших;
стан мовних знань і мовленнєвої — усної й писемної — культури носіїв мови (пор. неоднаковий стан культури українського і російського мовлення в Україні; культура діалогів, полілогів, монологів);
рівень стильового й стилістичного членування мови, її утвердження і вияв у ній усіх стилів і жанрів мови, відпрацьованість у кожному стилі мовленнєвої техніки, стилетвірних засобів — структурних, значеннєвих і функціональних.
До суб’єктивних .явищ стилістики належать такі, які виявляються в індивідуальному усному й писемному мовленні і залежать від чинників, пов’язаних із мовцем, зокрема від:
рівня освіти, професії, характеру, темпераменту мовця;
настрою мовця в момент мовлення;
усвідомлення мовцем мети свого висловлювання;
фізіологічного і психічного стану, самопочуття мовця;
особистісної орієнтації на когось або на щось під час мовлення;
розумово-емоційної налаштованості того, хто висловлюється.
Тільки суб’єктивні ознаки мовлення індивідуалізують мовлення кожного учасника комунікативного процесу. Вони виявляються в усіх складниках мови — у фонетичній системі, лексиці, фразеології, граматичній будові. Навіть окремо вимовлена фонема, а ще з більшою очевидністю окреме слово чи речення, своєрідно виявляє кожне окреме Я. Мовець і його співрозмовник усвідомлюють цю реалію і відповідні послуговуються нею у своїй мовленнєвій діяльності.
Отже, об’єктивне і суб’єктивне в мовленні, гармонійне поєднання їх забезпечує досягнення того, що прийнято називати культурою слова кожного Я.
Стилістично марковані і стилістично немарковані мовні одиниці
Мовні одиниці, особливо лексичні, фразеологічні, частково й граматичні, функціонально різнотипні; одні з них стилістично марковані, інші — стилістично немарковані.
Стилістично маркованими (франц. таг- qeur — робити на товарі клеймо або марку) вважають такі мовні одиниці, які стали типовими не для всіх стилів мови, а тільки чи переважно для окремого стилю. Наприклад, слова синус, косинус, множення стилістично марковані, бо вживаються здебільшого в науковому мовленні, особливо в математиці. Натомість слово вода стилістично немарковане , бо використовується в усіх стилях і формах мови. Похідні від вода лексеми водиця, водичка, водиченька стилістично марковані: вони типові здебільшого для художньо-літературного і для розмовно-побутового, але емоційно забарвленого мовлення. Слово земля (крім комунікативно особливих випадків) сприймається як нейтральне з погляду емоційного, почуттєвого і, отже, як стилістично немарковане, а слова земелька, земелечка, землиця, землюка, означаючи в основному те ж саме, що й земля (Він показав руки свої в землюці і в крові. — А. Головко), є стилістично маркованими. Вони мають обмежену і спеціалізовану семантику і сферу вживання, бо містять у своєму значенні різні відтінки: лексеми земелька, земелечка відтворюють ніжне, виразно позитивне ставлення мовців до землі, натомість слово землюка відображає негативне, нешанобливе сприймання землі, яке щоразу змінюється залежно від конкретної ситуації мовлення, інтонації слова в реченні, тексті.
Маркованість чи немаркованість мовних одиниць найбільше виявляється на лексичному і синтаксичному рівнях мови. Так звані кореневі слова найчастіше стилістично немарковані, а похідні (афіксальні) слова (з префіксом чи суфіксом) здебільшого стилістично марковані.
Звуки (фонеми) стилістично сприймаються як рівноцінні, однаково емоційні або неемоційні. Емоційність звуків залежить від того, як їх вимовляє мовець. Звуки мають різну артикуляцію (творення, вимову): один — складнішу, інший — вимовляється простіше, з меншим мовленнєвим зусиллям. Однак певне стилістичне зна
чення має різне поєднання звуків, наприклад алітерація, асонанс та ін.
Словотвірні афікси, на відміну від звуків, надають словам різного емоційного забарвлення (відтінку зменшеності, здрібнілості, пестливості, голубливості, згрубілості, зневаги тощо).
За своєрідних ситуацій мовлення поняття маркова- ності (стилістичної обмеженості) і немаркованості (стилістичної всеохопленості, необмеженості, загальності) може також застосовуватись і до явищ орфографії, і до певних виявів пунктуації. Якщо, наприклад, прізвище пишуть з малої літери (гітлер, сталін; гітлери, Сталіни; плюшкін, гобсек), то цим своєрідно виявляють ворожість чи неповагу в ставленні до цих осіб або й до їхніх прихильників.
Емоційний чи емоційно нейтральний стан мовлення найбільше виявляється в семантиці мовних одиниць — слів, словосполучень і речень. Такі явища становлять об’єкт лексичної і синтаксичної стилістик. Усі фразеологізми певною мірою емоційно забарвлені,, отже, образні. Вони є тим мовним матеріалом, який поєднує в собі і виражає позитивний чи негативний досвід народу, виразно сконцентровану в ньому емоційність, а в своїй позитивній частині (що найчастіше й трапляється) і високу, колективно усвідомлювану естетику зв’язного вислову переважно в структурній формі речення.
. _ Отже, стилістичні можливості різних мовних одиниць неоднакові. Окремий, вилучений зі складу слова, звук є загалом стилістично нульовою мовною одиницею і ніякої стилістичної функції не виконує, а звук у складі слова має певне стилістичне навантаження. Наприклад, у творах українського письменника Тараса Шевченка (1814—1861) сучасний прикметник вільний з фонемою [і] вживається тільки один раз: Боже! Боже!., за що ти караєш Своїх і покорних і добрих дітей? За що закрив їх добрі очі, І вільних розум окував. А з фонемою [о] його вжито 38 разів, зокрема: Пишалася синами мати, Синами вольними; Оженись на вольній волі. На козацькій долі... Причиною цього є те, що в час Шевченко- вої творчості узвичаєною була форма вольний. У сучасному мовному сприйманні стилістика обох фонетичних варіантів тієї самої лексеми змінилася: щоденною й нормативною стала форма вільний, а форма вольний вживається як архаїчна, урочиста.
Досить виразну стилістичну функцію виконують мовні одиниці морфемного рівня. Наприклад, за словотвірними суфіксами -ок-, -очок-, -еньк-, -есеньк-, -унь-, -усь- закріпилося значення зменшеності, пестливості, стилістичною ознакою афіксів-суфіксів -ищ-, -уган- є значення згрубілості, зневажливості: синок — синочок, маленький — малесенький, дідуньо — дідусь, але дідище, дідуган. Однак такий висновок дещо відносний, бо, скажімо, словоформа маленький може виражати й зовсім протилежну емоцію — зневагу, осуд, сумнів тощо, напр.: Я смакую її хиби, дефекти тіла, маленьку душу, безсилий розум (М. Коцюбинський).
Очевидною є також стилістична функція окремих повнозначних слів. Наприклад, лексеми любов і ненависть, правда і кривда, працювати і красти мають різне стилістичне значення.
Ще вагомішою є функція речення (кількаслівного чи багатослівного), тому що ним об’єктивно можна передати думку ширше й емоційніше. Український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891) зазначав: «Елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів і постійних сполучень, хоч би яка була вона помітна, є незначною порівняно із здатністю мов створювати образи із сполучень слів, все одно, образних чи безобразних».
За неоднакових ситуативних умов кожна синтаксич- натшнструкція набуває певного емоційного забарвлення. Будь-Яке розгорнуте висловлення чи окреме слово може мати відтінок емоційності:— позитивної чи негативної.
Існує думка, ніби всі синтаксичні конструкції на рівні речення з погляду функціонального розподіляються в межах усієї мовної системи на стилістично нейтральні істилістично значеннєві, забарвлені. Така стилістична диференціація засобів мовного виразу потребує деякого застереження, доповнення. Адже за теорією актуального членування мовлення (І. Распопов, І. Ковтунова та ін.), будь-яка конструкція, навіть найбуденніша, побутова може набувати різних стилістичних відтінків, отже, й ставати стилістично забарвленою. Наприклад, у реченні Учень написав твір виділяється його структурно-семантичне ядро — учень написав: учень — підмет, написав — присудок. Поширюється це речення прямим додатком твір. Проте залежно від комунікативної зорієнтованості, мети висловлювання, від того, що саме якнайбільше цікавить співрозмовника (суб’єкт дії, об’єкт чи сама дія), мовець може по-різному сконструювати цей вислів-речення, вдавшись до неоднакової інтонації, порядку слів. У результаті ця структура матиме три інтонаційно-смислові, отже й стилістичні, варіанти, пор.: 1. Що написав учень? — Учень написав твір. 2. Що зробив учень? — Учень написав твір. 3. Хто написав твір? — Твір написав учень. По черзі актуалізовано, логічно виділено певний член речення. В цьому й полягає так зване актуальне членування речення, його різна комунікативна спрямованість. Це свідчить про невмотивованість членування синтаксичних одиниць на стилістично нейтральні і стилістично значеннєві, значущі.
Такі терміни і позначувані ними психолого-мовлен- нєві явища, процеси, як експресія, експресивність і експресивний] емоція, емоційність і емоційний; естетика, естетичність і естетичний, є своєрідними синонімами лексем сти- лістика,стилістичність і стилістичний. Ці мовні явища цікавлять багатьох мовознавців (В. Чабаненка, А. Коваль, С. Єрмоленко, В. Кононенка, В. Дроз- довського та ін.), однак і дотепер немає категоріального розмежування понять експресія і емоція, експреси в не й емоційне, що засвідчує виняткову складність цих явищ, реалій.
Стилістична норма в мові й у мовленні
Важливим, навіть фундаментальним для стилістики є термін «стилістична норма».
Стилістична норма
|