|
|
Скачати 4.17 Mb.
|
Використана література 1. Вічний як народ: Сторінки до біографії Т.Г. Шевченка. – К.: Либідь,1998. – 272 с. 2. Гнатюк М.П. Поема “Марія”// Радян. літературо-знавство. – 1974. – № 3. – С. 27 – 35. 3. Голумбйовський Й.М. Шевченкові жіночі образи в оцінці Івана Франка // Укр. літературознавство.– 1972. – Вип.17. – С.81 – 86. 4. Голумбйовський Й.М. Еволюція образу матері в поемах Т.Г.Шевченка // Укр. літературознавство. – 1973. – Вип.19. – С.103 – 109. 5. Дорошенко К. Жіноча доля в поезіях Шевченка // Дорошенко К. Слово про Великого Кобзаря. – К., 1965. – С.99–106. 6. Забужко О.С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – К.: Абрис, 1997. – 144 с. 7. Рильський М.Т. «Жіноча» лірика Шевченка // Збірник праць ювілейної десятої шевченківської конференції. – К., 1962. – 371 с. 8. Франко І. Твори в 20 томах. Т.18. – К.: ДВХЛ, 1955. 9. Чалий Д.В. Образ жінки в поезії Шевченка// Наук. зап. Київ. пед. ін-ту. – 1956. – Т.22. – С.30 – 47. 10. Шагинян М.С. Тарас Шевченко. – М.: Худ. лит., 1964. – 272 с. 11. Шевченко Т. Кобзар. – К.: Рад. шк., 1983. – 628 с., ил. 12. Холоденко Н.В. Розвиток психоаналітичних ідей у науковій спадщині Степана Балея / Н.В. Холоденко // Інтелект. Особистість. Цивілізація: Темат. зб. наук. пр. із соц.-філософ. проблем. – Випуск 7. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2009. – С. 219 –226. 13. Бовсунівська Т. Художня концепція жінки у творчості Тараса Шевченка / Т. Бовсунівська // Дивослово. – 1999. – № 11. – С. 2 – 6. 14. Зборовська Н. Код української літератури / Ніла Зборовська. – К.: «Академвидав», 2006. –504 с. 15. Колесникова Є. Слово «мати» в поезії Кобзаря / Є. Колесникова // Дивослово. – 1995. – № 5-6. – С. 9-11. 16. Сімона де Бовуар. Друга стать / Сімона де Бовуар. – К.: вид. «Основи», 1994. – Т. – 1. – 400 с. 17. Шевченко Т. Усі твори в одному томі / Т. Шевченко. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 824 с. Бебко Валентина Миколаївна, вчитель української мови та літератури Домантівського НВК Золотоніської районної ради Кожна нація має письменників і поетів,якими вона пишається найбільше. У нас, українців, це передовсім Тарас Шевченко. І у кожного з нас колись відбувається знайомство з поетом. Довгий час Шевченка шкільна програма подавала однобоко: Шевченко-революціонер, Шевченко-бунтар, Шевченко-атеїст. Геній, як відомо, це-універсалізм, сакральність і водночас простота. У своїх творах поет створив і живий образ матері, і вічний символ материнства, і новий образ Матері Божої. У Шевченковій уяві християнська ідея – це любов, тому і просить у Бога послати йому любов – «сердечний рай». Мати сім’ю – таке бажання не покидало поета цілий вік. Потреба життя родинного у нього зростала і міцніла разом із літами. Коли йому «тринадцятий минало», сподівався одружитися з тією Оксаною, з якою «укупочці собі росли». Та шляхи розійшлися. Прослідковуючи біографію Шевченка, приходиш до висновку: мало кому так не щастить у коханні, як не щастило Шевченку. Маючи унікальні таланти, розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, поет викликав зацікавленість до себе, сам часто закохувався. А особисте життя не склалося. Так і не маємо ми нащадків великого генія. Не отримавши достатньої любові від матері, бо рано померла, розлучений із улюбленою сестрою Катериною, яка, здавалося, одна розуміла і любила свого Тарасика, одірваний від рідної домівки, Шевченко з особливою прискіпливістю і увагою ставиться до жінки. «…Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Т. Г. Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері…» [1;23] Жіноча доля постійно цікавила поета – від поеми «Катерина» до поеми «Марія». Жіночу поезію Шевченка можна умовно розбити на три групи : а) балади, б) ліро-епічні поеми,в) інтимна жіноча лірика. До балад Шевченка відносяться «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Утоплена». В центрі кожної з них стоїть жіноча постать. Написані поетом за його молодих років, пронизані народними мотивами, але з особливим ставленням до нещасної дівчини, яка виглядає з походу козака і , не дочекавшись, гине ( «Причинна»), дівчини, яка сама накладає на себе чари, бо не може жити без милого, який, очевидно загинув на війні, а мати, як часто бувало того часу, не спитавшись доньки, намагається видати за нелюба. Іван Франко про «Тополю» написав: «Коли поет змалюванням дерева-сироти в степу з самого початку зумів збудити наше співчуття, то співчуття те зміцнюється ще змалюванням стану бідної, покинутої дівчини. На збудження цього щиролюдського співчуття, а не на викликання страху і моторошності, поклав Шевченко головну вагу в цій баладі».[2; 250] Жіноча доля постійно цікавила Шевченка. І образ жінки-матері постійно розвивається. Це можна прослідкувати, читаючи твори від балади «Русалка», «Утоплена» до таких ліро-епічних поем, як «Наймичка», «Марія». Автор показує найрізноманітніші характери і долі. Катерина (поема «Катерина»), не дотримавшись народної моралі, стає покриткою, мандрує у світ у пошуках коханого офіцера. А коли той її зрікається, кидає сина на дорозі, не думаючи, а що ж чекає її дитину у світі без батька, без матері. Чорнобрива Катерина Знайшла,що шукала. Дунув вітер понад ставом- І сліду не стало. [ 3;44]. Ще жорстокіше чинить мати у баладі «Русалка»: втопила свою дитину, прижиту з паном, а згодом помирилася з ним. В алегоричних образах русалок поет уособив гірку долю селянських дівчат і дітей – жертв панської розпусти. Призначення жінки – давати життя, а не забирати його. Якщо ж це не так, то вона уже не жінка. І ми бачимо вчинок Ганни ( «Наймичка»). Покритка, з невідомих нам причин (автор не загострює на цьому уваги) підкидає своє дитя бездітним людям. Треба відмітити: не просто кидає, а свідомо віддає людям, які хочуть дітей, які все можуть дати дитині (від матеріальних до духовних потреб). Мало того Ганна повертається на хутір, де залишила дитину, і присвячує своє життя сину, тим самим спокутуючи гріх перед Богом (згрішила, народила позашлюбну дитину) і перед сином (віддала ж то іншим). У поемі «Наймичка» Шевченко виступає хорошим психологом. Адже так точно передав душевні переживання жінки, її стан, близький до блаженства, коли опиняється поруч із сином, що жінки, читаючи цю поему, не можуть стримати сліз. Чи можуть бути більші докази таланту поета. Автор показує почуття, які притаманні кожній справжній матері. Сама не з’їсть і не доп’є Його нагодує. …І укриє, й перехрестить, Тихо заколише; Вона чує з тїї хати, Як дитина дише. [ 4;275] «Шевченко найміцнішу концентрацію людського горя бачив у горі жіночім, і саме тому така непоборно сильна його «жіноча» лірика. [5;27]. Отже, ми бачимо, як підноситься й очищується образ поетових героїнь. До Катерини ми відчуваємо більше жалю, ніж співчуття. А вже до Ганни – повагу і, звичайно, співчуття. «Надмету» своєї майбутньої поеми «Марія» Шевченко вбачав у тому , щоб «описать сердце матери по жизни пречистой девы, матери Спасителя». Поет створив і живий образ матері, і вічний символ материнства, і новий образ Матері Божої. На підставі євангельського матеріалу, фрагментів апокрифів він змальовує не сумний і пасивний образ Марії, а образ матері Спасителя, яка з самого початку усвідомлює велику місію сина.[5;6] Говорячи про ідеал жінки-матері в творчості Шевченка, Іван Франко виділив окремо три поеми: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високий і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах «Відьма», «Неофіти» і «Марія». І тут є над чим замислитися. Мати Алкіда в поемі «Неофіти» та Марія з однойменного твору – це символ материнської любові та муки. Доля випробовувала їх на стійкість і мудрість, і вони вистояли. Героїні страдають через лиху долю дітей, борються з обставинами життя і духовно перемагають. І спас Тебе розп’ятий син Марії. І ти слова його живії В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного бога Ти слово правди понесла. Такими є останні рядки про матір Алкіда. Марія ( поема «Марія») знаходить у собі сили після смерті сина не лише жити, а й продовжує його справу: збирає послідовників сина і «своїм огненним словом» розвіює страх і «униніє». Чому ж поряд із цими святими образами, які сягають найвищих духовних сфер, Франко ставить і образ матері з поеми «Відьма», де все обертається в рамках побутових? [7;82] Справа вся в тому, що Шевченко дуже цінував доброту і милосердя, особливо тоді, коли людина могла притамувати у собі озлоблення і прощати за особисті образи. Саме такою постає перед читачами скривджена жінка, яку всі називають відьмою. Сам автор, описуючи на початку твору обідрану напівбожевільну молодицю, називає її сестрою. …Се не мара. Моя се мати і сестра. Моя се відьма, щоб ви знали. Називаючи цю жінку матір’ю і сестрою, Шевченко підкреслює свою причетність до обездоленого, безправного простого люду. Назви творів Кобзаря: «Відьма», «Сова», «Мар’яна-черниця” та інші не випадкові. Саме відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки у тодішньому суспільстві. Над жінкою з поеми «Сова» сміються, її лякаються, бо вона божевільна. А хіба можна не збожеволіти, переживши те, що довелося пережити цій молодиці. Скривджена паном покритка-дівчина, збожеволіла від горя, шукає своїх діток-близнят. Народивши дітей, покинута і розбита нещастям, жінка «трохи була не втопилась, та жаль було кинуть близняточок». Так і жила, страждала, але ростила хлопчика і дівчинку. Нове лихо прийшло, коли повернувся пан. Він забирає дітей у покої, але не для того,щоб визнати їх. Не вберегла їх жінка. Пан-батько віддав сина у лакеї до якоїсь пані, а згодом за непокору панам його буде віддано у солдати. З донькою ж вчинив ще жорстокіше: спочатку занепастив, забрав у Московщину та там і покинув. Із уст молодиці злітають страшні слова правди про її становище. Жінка виливає своє горе перед малознайомим циганом, тим самим ніби облегшуючи своє страждання. Жінка мріє знайти дітей та помститись пану. Розірву!.. Возьміть до себе І мене, цигани. Я медведя водитиму, А як найду ката, То спущу його на його. …Ні не спущу. Сама його Загризу… Та виявилося, що героїня не втратила кращі людські риси. Коли захворів її кривдник, вона виявила до нього милосердя. Научена старою циганкою Маріулою лікувати, жінка хотіла вилікувати пана. А коли той помер, «то за його Богу помолилась». …вона научала, Болящих лічила, А з убогим останньою Крихтою ділилась. Люди добрі і розумні Добре її знали, А все-таки покриткою І відьмою звали. Шевченко поставив своїх часто пересічних героїнь у неординарні ситуації, зіштовхнув з болючим вибором. Його Катерина, Ганна, Відьма вийшли з середовища неяскравого і непривілейованого, але їх душевна організація, невичерпність внутрішнього світу, чистота почуттів вивищили героїнь над їхнім побутом і обставинами життя. Самою природою жінці визначено бути дружиною, матір’ю, продовжувачем роду людського. Та не до всіх доля виявляється милостивою. А серце ні на що зважати не хоче: йому потрібне повноцінне життя. Звідси – страждання, болі, які не могли залишити поета байдужим, переконаного, що на землі «нічого кращого немає,як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». Використана література 1. Рильський М. Т. Поезія Тараса Шевченка. – К. : Радянський письменник, 1961. – 66 с. 2. Слоньовська О. Нове прочитання творів. – Кам’янець-Подільський: Абетка,2002. – 510с. 3. Шевченко Т. Кобзар. – К. Дніпро, 1985. – 637 с. 4. Шевченко Т . Кобзар. – К. Дніпро, 1985. – 637 с. 5. Рильський М. Т. Жіноча лірика Шевченка// Зб. Праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. – К. , 1962. – с.27. 6. Литвин В. Поезія Кобзаря – вічна книга українців// Голос України. – 2006. – № 3. 7. Шубравський М. Т. Уроки Шевченкового милосердя // Українська мова та література в школі. – 1991. – № 3. Кузьменко Надія Іванівна, учитель української мови і літератури Нехайківського навчально – виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» Драбівської районної ради У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим Т.Г. Шевченко Характерною ознакою української ментальності є повага до жінки, поклоніння материнству. Для Шевченка як особистості і в житті, і в творчості жінка-мати була уособленням найвищої краси, духовності, доброти. «Такого полум’яного материнства, – писав Максим Рильський, – такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, у жодного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері». [1] І коли цю красу принижують, знущаються з неї, чесна людина, а тим більше поет-трибун, мовчати не може. Тому Шевченко на весь голос заговорив про жінку. Протягом усього життя супроводжують поета спогади про найдорожчу в світі людину – матір, яку передчасно «у могилу нужда та праця положила», про рідних сестер – «голубок» молодих, у яких «у наймах коси побіліють», про нещасних жінок, що «німі на панщину ідуть». Озивалася в Кобзаревім серці спогадами «чорнобрива Оксаночка», а ще зачаровували його жінки, яких він кохав у різні часи. Жіноча доля стала провідною темою у творчості Т. Шевченка. Починається вона з дитячої приязні («Ми вкупочці колись росли…»), потім – дівоче кохання («Причинна», «Катерина», «Гайдамаки», «Тополя», «Мар’яна-черниця»), зустрічаємо й щасливе сімейне життя («Росли укупочці, зросли…»), щастя материнства («Сова», «Княжна», «У нашім раї на землі…»), зрадливе кохання («Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини…»), нещасливу старість і гріх («Княжна», «Відьма», «Титарівна»). А ще «Русалка», «Утоплена», «Лілея», «Слепая»… Жінка у творах Шевченка – це мати, кохана, покритка, наймичка, вдова, сирота, черниця. У кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, у кожній з них Шевченко уособлював саму людину – добру, довірливу, беззахисну. У такому частому звертанні до теми, у шанобливому ставленні та обожнюванні жінки-матері письменник відтворив національні особливості душі українського народу, його ментальність. Поет глибоко відчував красу материнства, і йому ставало нестерпно боляче, коли він бачив збезчещених покриток, дівчат, отруєних людським злом. Що породжує таку жорстокість? Не варто заперечувати «класовий» підхід до цієї проблеми, у ньому, звісно, є смисл. Спробуємо розглянути й інші проблеми з погляду загальнолюдської змістовності, а також національної ідеї. До прикладу візьмемо ліро-епічну поему «Катерина». Неважко помітити в ній дві теми: національну та людинознавчу. Трагедія Катерини – це трагедія не лише сільської української дівчини, це трагедія всієї України, ошуканої та збезчещеної «москалями». Можна говорити і про символічність імені: Катерина з грецької – чиста, непорочна, свята, у святцях – великомучениця. Саме такою і стала Україна в московській неволі. Вже на початку твору Шевченко застерігає дівчат не знатися з підступними московськими офіцерами: Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами. Це застереження довірливому українському цвітові, аби цурався загарбницької Московщини, бо спіткає така доля, як у Катерини. Отже, поема «Катерина» наскрізь пройнята національною ідеєю. Проте слід зауважити, що вживане Шевченком слово «москаль» зовсім не говорить про якесь негативне ставлення поета до російського народу. Неприхильність до «москалів» він виявляв тільки в тих випадках, коли бачив їх колонізаторами рідного краю, чужоземними зайдами, що прирекли український народ на підневільне існування. Також Шевченко показує страдницьку долю жінки-матері, яка народила «незаконну» дитину. Щире кохання Катерини заблукало в нещирому світі. Як бачимо з ліричних відступів, поет співчуває Катерині, ставиться до неї прихильно, бо вона покохала, «як знало серденько». Шевченко високо цінував почуття любові і бачив у ньому необхідну умову людського щастя. Але автор не засуджує й батьків, які поводяться з донькою жорстоко – виганяють її з дому. Розгорнемо цю думку цитатами. Катерина «не слухала ні батька, ні неньки», «де жартує з москаликом, там і заночує». Батьки попереджали Катрю, що до добра не приведе її захоплення офіцером, та вона не чула. Катря без пам’яті закохалася, кинулась у вир свого почуття, не думаючи про можливі наслідки… Доля зробила Катерину покриткою і змусила її мандрувати світом. Сучасний учень співчуває Катерині, але й запитає: де дівоча честь, відповідальність за материнство? І відповість: Катерина вже доросла, вона могла б бути обачнішою і наслідки могла передбачити, а так за хвилю облудного щастя вона поплатилася зруйнованими долями батьків, сина і власним життям. Однією з найдраматичніших сцен поеми є вигнання батьками дочки з дому. Чому вони пішли на цей крок? Тому що важливішим за все було поняття честі, доброї слави роду. Той, хто порушував ці неписані моральні закони, осуджувався громадою. А що скажуть люди? Дотримання правил моралі – явище позитивне, але люди не відступають від її канонів, не можуть простити, послабити кару. «Найменший відступ від тих звичаїв загрожував послабленням «імунної системи» народу, що було особливо небезпечно в умовах бездержавності. Цим, очевидно, й керувався поет, коли не засудив батьків Катерини за їхнє жорстоке рішення». [2] Думка сучасного учня: важко зрозуміти тогочасну мораль, згідно з якою дочку з немовлям на руках батьки виганяють з дому. Корінь зла – в неосвіченості людей, тільки розвинуте суспільство здатне стати на шлях прощення. Щодо пана-офіцера, який спокусив Катерину, - це проблема порядності у стосунках із жінками, проблема відповідальності за батьківство. Біда Катерини в тому, що коханий її виявився низькою, підлою людиною. Та й ніколи офіцер не одружився б із селянською дівчиною, хоч би якою красивою вона не була. Одруження офіцера з селянкою – повна втрата для нього кар’єри. Зрозуміло, на такий крок могла піти тільки сильна особистість, чиста серцем, по-справжньому закохана. Не таким виявився Катрин обранець. Для нього, москаля, чужими були наші закони, традиції, мораль. Страшний фінал короткого Катерининого життя: «Прийми, Боже, мою душу…». Так, ополонка прийняла тіло Катрі. «Найтяжчий її переступ у тому, що наклала на себе руки, цим самим порушила волю Всевишнього (адже доля кожного накреслюється з суттєвою, хоч для нас і незбагненною, метою) і – що страшне – поникла перед лицем зла та мимоволі подовжила його, прирікаючи на наглу смерть сина.» [3] Але в жодному разі Шевченко не картає Катерину за її вчинки, навпаки, він жаліє свою героїню, бо така її доля. І водночас подає нам яскраву картину страждання цілого народу. Сучасний учень говорить: це найлегше розв’язання проблеми. А про дитину вона подумала? Катря мусила жити заради сина! Цю тему Шевченко продовжує в поемі «Наймичка». Знову перед нами полишена напризволяще жінка, але вже інша – призвичаєна до свого лиха. Ганна й Катерина подібні одна до одної лише тим, що обидві стали жертвами спокушення, в іншому – вони зовсім відмінні. Тоді як Катерина прирікає себе на горе й поневіряння заради особистого щастя, відшукавши свого коханого, Ганна зовсім про те не дбає. Над першою панує почуття кохання до свого москаля, над другою – бажання зробити щасливим сина. Катерина, не знайшовши мужності виконувати материнський обов’язок, кинула дитя і заподіяла собі смерть, Ганна ж приборкала в собі бажання самогубства, спокутала гріх, зробивши все для щастя сина. Усе своє життя Ганна була біля сина, але тільки наймичкою. Вона любила його мовчки і до кінця днів розплачувалася за помилку молодості. Чи був у Ганни інший вибір – не йти в наймички? Звичайно, молода і працьовита, вона могла б спробувати вийти заміж. Але в такому випадку вона не змогла би бути біля дитини. Ганна приносить себе в жертву синовому щастю, у її серці перемагає материнська любов, яка й допомагає спокутувати гріх перелюбу. Жертовність безталанної української матері Тарас Шевченко підносить до рівня найвищих надбань людської душі. Думка сучасного учня: дитина повинна мати право на повноцінне життя, незалежно від умов народження. Бо найвище право людини, дане їй Богом, - це право на життя. Вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері є його поема «Марія». Просто і щиро, з ліричною задушевністю і ніжністю розповідається в ній про життя бідної дівчини, сироти Марії, наймички у свого родича Йосипа. Шевченкова Марія, як і Катерина та Ганна, через свою наївність теж стає покриткою (насправді Пречиста Діва не була покриткою, поет створив новий сюжет, деталі, які були відсутні у релігійних проповідях). Але вона спокутала свій гріх спасінням плоду цього гріха – Ісуса, який став Спасителем людства. Мати виховала сина борцем за правду, сама разом з ним пішла на боротьбу, підтримувала його, щоб він «поніс лукавим правди слово», дійшла з ним «аж до Голгофи». А коли розіп'яли сина, Марія збирає його учнів і надихає їх «своїм святим огненним словом» на дальшу боротьбу. Мати продовжує синову справу після його смерті. Великий Кобзар низько схиляється перед образом Матері, який утілював для нього рідну матір та Україну. Глибоко пройнявшись ідеєю поеми, учні роблять висновок: ідеалом людини в «Кобзарі» є Марія. Тож живи по совісті, за заповідями Божими, на зло відповідай добром, примножуй своїми справами чесноти, і тоді ти будеш справжньою Людиною. Тема покритки, зґвалтування батьком-дворянином позашлюбної чи рідної дочки у творчості Шевченка досить об’ємна («Відьма», «Слепая», «Княжна»). Поет мав на меті затаврувати аморальних і ницих кріпосників, які між собою досить подібні: п’ють, бенкетують, нехтують Божими законами. Але як би не склалася доля нещасних жінок, їх підсвідомість надривно працює в руслі материнської любові. У поемі «Слепая» вперше показано помсту зганьбленої жінки. Тема розправи жертви над паном була новою і хвилювала поета. Месницею стає не сама сліпа жінка, яку скривдив поміщик, а її донька Оксана. І мати, і дочка – жертви сваволі панів, але якщо мати покірно зносить усі образи, то донька виявляє справжню мужність: розправляється з паном і підпалює його маєток. Iншу матiр бачимо у вiршi «Сова». Залишившися вдовою, виховує вона сина, мріє про його щастя. Мати пишається ним, «як квіткою в гаї». Ось син виростає, і його забирають у солдати. Бідна жінка, віддавши єдиного сина в рекрути, стає жебрачкою і божеволіє. Люди лають її за те, що вона «страшно голосить» уночі і не дає їм спати. Образ сови як символ горя тут набуває особливого значення. Він винесений у заголовок твору, що підкреслює його роль у змалюванні долі солдатської матері, бідної вдови. Тему матері і дитини піднято також у вірші «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Тут розповідається лише про один день із життя жінки-матері. Породілля вже на четвертий день після народження дитини змушена вийти зі своєю крихіткою на панське поле працювати. Стомлена мати уві сні бачить свого сина дорослим, щасливим, він працює не на панському лані, а на власному полі. «Суттєвим штрихом цієї поезії є те, що мати мріє не тільки про волю свого сина, а й своєрідно «страхує» його долю. Іван одружений з вільною. Це пояснюється тим, що коли вільна людина одружувалася з покріпаченою, то автоматично ставала кріпосною.» [4] Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці. У вірші «У нашім раї на землі…» Шевченко змалював трагічні образи двох селянок – матері шлюбної дитини і матері-покритки. Обом жінкам автор пророкує нещасливу долю: діти першої покинуть її, підуть «на заробітки, у москалі», вона залишиться одинокою. Син покритки «піде собі сліпця водить», а її покине калікою, щоб дражнила собак. Ось така доля жінки у покріпаченому суспільстві. Учні, познайомившись із творчістю Кобзаря, переконуються в тому, що долі всіх жінок, змальованих поетом, уособлюють долю самої України. Немає у світовій літературі іншого поета, який би так ніжно, з любов’ю оспівав у своїй творчості жінку – матір, берегиню, продовжувачку роду людського. Його невмируще: І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі, – стало святим ідеалом для багатьох поколінь українців. Слово Шевченка карбує в душах людських найвищі моральні цінності: добро, милосердя, співчуття, здатність у будь-якій ситуації залишатися людиною. Використана література 1. Новак В. Перегук вершин, або Максим Рильський про Тараса Шевченка/ В.Новак // Дивослово. – 1998. – №7. 2. Клочек Г. «Катерина»: інтерпретація / Г.Клочек // Тарас Шевченко. Текст і контекст. Катерина; автор проекту і упорядник В.Пахаренко.- Черкаси: Брама – Україна, 2009. – 208с. 3. Пахаренко В. Шкільне шевченкознавство / В.Пахаренко.- Черкаси: Брама – Україна, 2007. – 256с. 4. Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів. 9 клас / О.Слоньовська.- К.: Рідна мова, 2000. – 592с. Євтушевська Любов Іванівна, учитель української мови та літератури Жорнокльовівський навчально- виховний комплекс «загальноосвітня школа І-ІІ ступенів» – дошкільний навчальний заклад Драбівської районної ради Поряд з величними постатями героїчних борцiв, народних месникiв, поряд з iсторичними дiячами визвольного руху у творчостi Т.Г. Шевченка проходить прекрасний своєю моральною силою i чистотою образ трудящої жiнки-матерi, сестри, дiвчини, коханої. «Такого полум’яного культу материнства, – писав М.Г. Рильський, – такого апофеозу жiночого кохання i жiночої муки не знайти, мабуть, нi в одного з поетiв свiту. Нещасний в особистому життi, Шевченко найвищу i найчистiшу красу свiту бачив у жiнцi, в матерi». А сам, як ми знаємо, рiс без матерi: «там матiр добрую мою ще молодую у могилу нужда та праця положила…» А пiзнiше Тарас Шевченко став вiльним, але одружитися так i не встиг, так що своїх дiтей i дружини у нього не було. Мрiяв вiн поселитися в Українi, одружитися з Ликерiєю Полусмаковою, але обставини склалися по-iншому. Для Т.Г. Шевченка жiноча недоля була згустком болю, що запiкся в його серцi. Крiпацька неволя – це доля рiдної матерi, яку передчасно «у могилу нужда та праця положила», доля сестер Катрi, Ярини, Марiї – голубок молодих, у яких «коси в наймах побiлiють», це трагiчна доля його першої трепетної любовi – Оксани Коваленко, доля всiх нещасних жiнок, що «нiмi на панщину iдуть i дiточок своїх ведуть». Т.Г. Шевченко гнiвно виступав проти жiночого безправ'я. Вiн нiби зiбрав воєдино у своєму зболеному серцi страждання поневолених жiнок усiх епох i схвильовано розповiв про них цiлому свiтовi. Один з перших жiночих образiв у Шевченка – це Катерина з одноiменної поеми. Її прообразом була його кохана Оксана Коваленко, з якою доля так i не звела Тараса. Першi героїнi Т.Г. Шевченка – нещаснi, сплюндрованi жiнки: Катерина, Оксана, Марина, Ганна. Згадаймо «Причинну», «Тополю», «Лiлею» – це все жiнки без щастя i долi. Правда, серед них пiзнiше з'явиться i бунтарка, яка пiдпалить панський маєток i помститься за свою ганьбу. Але таких було мало. Бiльшiсть дiвчат Шевченкового часу ставали жертвами помiщицької розпусти, часто накладали на себе руки. Назви його творiв: «Вiдьма», «Сова», «Слепая», «Мар’яна-черниця» – не випадковi: саме наймичками, вiдьмами, совами, слiпими, черницями були жiнки в тодiшньому суспiльствi. Кожна жiнка-жертва для поета рiдна: «моя се мати i сестра, моя се вiдьма, щоб ви знали…» Шевченковi поеми кличуть до помсти тим, хто топтав жiночу честь, гiднiсть i щастя. Поглиблене розуміння спадщини Кобзаря вже давно перейшло межі описовості й настійливовимагає занурення у найглибші пласти психічних первнів – індивідуальних першопочатків зародження та формування психічної структури самого автора. Такою, передусім, уявляється Україна, яка для Шевченка є живою істотою, митець стверджує, що заради любові до неї «проклену святого Бога, за неї душу погублю!», його та її доля як і неволя є нероздільними. Усю ненаситність своїх нерозтрачених інтровертованих почуттів автор звертає до Батьківщини, подібно як в інших сюжетних колізіях – до коханої дівчини, яку він обдаровує любовною ніжністю й відданістю, безоглядно спустошує для неї всього себе до останку. Ця любов така ж нерозділена, як любов матері до збезчещеної доньки, або почуття до тієї недосяжної у маревах дівчини, на пошуки якої не вистачило життя. Багатопроявність і широка семантична означеність психологічного образу України у процесі творення екстраполюється на широкий спектр граней художньо-філософськи осмисленої реальності. Тут самобутньою синонімічною паралеллю, іманентною моделлю України проявляється психотип матері. Вона присутня у всьому мисленнєво-мистецькому просторі автора, маніфестує авторським баченням українську родину, на думку окремих дослідників, як переважно матріархальну, посідаючи найпомітніше місце у структурі родини. Зазвичай особливість побожного ставлення Шевченка до образу матері психоаналітики пояснюють психобіографічними обставинами: втрата у дев’ятилітньому віці своєї матері, а пізніше любої сестри Катерини, що для вразливого та допитливого хлопчика, який звик до ласки й любові, стало карбом самотності. Любов до матері і сестри відтепер могла бути відрефлексована й виявлена тільки в спогадах і в мріях, коли об'єкти любові були вже позамежово ідеалізованими й недосяжними. «З цього часу і наступила інтроверсія лібідо, – стверджує О. Халецький, – мати і сестра були вже не в «поза», а в «ньому самому», у його спогадах, у його прагненні любити їх, нестримному домаганні знайти їх знову. З цього періоду ми знаємо про Шевченка, що він став „замкненим у самому собі». В цих умовах єдиною розрадою могли служити спогади і фантазії. Від життя потрібно було бігти усередину себе, тяжкі життєві обставини змушували хлопця. ще більше занурюватися у самого себе, поглиблювали інтроверсію, вони постійно повертали назад ту частину лібідо, що вже прокладала собі шляхи від „я” до зовнішнього світу [4, 31]. Ймовірно, саме у таких психічних станах усвідомлення невідворотності втрат приховано джерела авторського тлумачення божественної місії матері як найтиповішого в її образі. Широкі сюжетні пасажі та ситуативні штрихи, що виявилися у поезії Шевченка, уможливлюють об’ємне, рельєфне відтворення цієї провідної постаті. Синкретизм України і матері настільки органічний, що лише контекст допомагає зрозуміти, що йдеться таки не про матір-людину: «Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?» медитує автор у «Розритій могилі», наголошуючи на особливім статусі звичаю у навчально-виховній системі народу. Загалом для поета мати – накопичувач і живильне джерело народної мудрості, моральності. Лише соловейко, як символічний для України репрезентант естетичного, може часом завадити матері научати. Носій стереотипізованого досвіду – мати є чітким віддзеркаленням етнічних уявлень, всеосяжного універсуму Кобзаря, проявленого в традиційності навіть у тих випадках, коли, здається, стандартизуються природні, загальні для будь-якого народу дії, якщо лише вони мають соціальну значущість. Перейнятість матері долею дитини одним лише виявом такої перейнятості магічно міняє все дитяче єство. Досить лишень матері подати голос, заговорити, як «серце б’ється, любо... І світ божий як Великдень, І люди як люди» («На вічну пам’ять Котляревському»). Так гармонія душі матері переливається в гармонію душевну дитини, етнізуючи, уподібнюючи її собі. Для Катерини, яка «де жартує з москаликом, Там і заночує...» чим переступає звичай, вищий моральний закон, «батько й мати – чужі люде, Тяжко з ними житии» («Катерина»). Отже мати виявляє несхибність і твердість навіть до рідної дитини в ім’я збереження вищих цінностей і в цьому сенсі через особисті страждання обстоює лад авторського універсуму й України як макроуніверсуму. Отже, мати – жертовна берегиня роду зі сльозами ледве-ледве через силу вимовляє доньці «Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками, старости, бояре?» («Катерина»). Святість звичаєвості рівнозначна божественності її сутності, мірилом гріховності і самої честі, що важить більше за саме життя. Система відправлення весільних обрядодій і безсумнівне пошанування символіки належать до сенсотворчих життєвих чинників кожної людини, нехтування якими рівнозначне нащербленню самого життя, порушенню традиційності. Особливе місце серед таких зображень відводиться Долі як особливої, фактично персоніфікованої поетом, духовної субстанції, у спілкуванні з якою на рівні міжособистісних взаємин («ти взяла мене маленького за руку.., ти сказала.., ти збрехала.., ми не лукавили з тобою» («Доля»), «Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі. І вдень і ввечері і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду.., а як умру,.. хоть єдиную сльозину в очах безсмертних покажи»), попри формально монологову форму зчитується глибоко проникливий діалог, їхня взаємопов’язаність і залежність. І тут поет засвідчує своє проростання з народної традиції, де доля постає міфологічною істотою, уособленням щастя, чи недолі, нещастя [2]. Доля-міфологема відрізняється своїм функціональним призначенням на різних стадіях творчості автора [1], має універсальний семантичний вияв – вона поводир людини поза її волею «Того лама, Того нагинає; Мене котить, а де спинить, І сама не знає...» («Мар’яна-черниця»), спонука до філософських ціннісно-орієнтаційних розмислів «Доле моя, доле! Де тебе шукать?» («Гайдамаки»: «Галайда»). Зрештою цей міфологічний образ становить у поета окремий семантико-творчий блок, який поширює свою присутність далеко за лексично означені ним межі. Галайда ліричний, витончений душею, побожно ставиться до Оксани-титарівни: «серце моє, зоре моя». Звістка про долю Оксани у відчаї і розпуці породжує некерований вибух «Дайте ножа, дайте силу Муки ляхам, муки». Можливо, тому психологічний тип Яреми є представником найширших, найхарактерніших настроїв у народі. Дівоча і жіноча долі та їхні типажі у Шевченка посідають одне з найпомітніших місць, проте таке означення надто широке для наскрізної теми його творчості. Так, лише у баладному циклі їй присвячено «Причинну», «Тополю», «Утоплену», «Лілею», «Русалку», «Чого ти ходиш на могилу?», «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини», [5] героїв якої можна виокремити у баладний дівочий тип. Наскрізно перейняте психологією фольклорного світовідчуття середовище перебування в романтичному забарвленні становить якийсь окремий світ ірреального, міфологічного витвору. Безправна доля дівчини, жінки-матері у соціальному середовищі пекла перейнята особливим болем автора. Його Катерина – наскрізний тип поглумленої жіночої святості, який під різними іменами проходить через усю творчість поета. В умовах піїтетного ставлення до дівчини, жінки найменше відхилення від узвичаєного стандарту обходження з ними завдавало психічних травм, зґвалтування ж, статус покритки остаточно витискав людину на узбіччя життя. Душевна чистота, щирість, безсумнівна віра у непорушність святості звичаєвого права не спрацьовують; незахищеність ним у взаєминах з представниками іншого типу культури, та ще й в імперському статусі москаля, де щирість, честь дівчини в іншій ціні, де діють інші етичні норми поведінки, призводить до драматичних розв’язок. Збезчещення накладає потворний відбиток спантеличення на саму свідомість, поведінку людини з комплексом неіснуючої провини. Вимоги сформованого ще в давнину звичаєво-правового життя українців, на якому значною мірою тримається правове співжиття у сучасному суспільстві , були суворі – від неї відцуралися усі: її милий Іван, рідні батько й мати. Проте авторська позиція не викликає у читача осуду, навпаки – співчуття до скривдженої та гнів до кривдників. Гірко й скрушно автор зауважує моральні передумови трагічного для Катерини кроку – вона вже уявляла себе «московкою, забудеться горе», проте відступництво, зрада своєму є карною і, колишучи «московського сина», покритка спиває до дна чашу страждання і такою ж мірою – поетового співчуття й співпереживання, що виливається в рефлексійні стани, узагальнюючі філософські осмислення з властивим авторові фатумом долі: «вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати». Вболівання з приводу таких типових ситуацій вилилося в малярські образи, масштабність тематичного охоплення яких вимагає окремого розгляду. Створена художником 1842 року однойменна картина (олія), одна з найвиразніших з погляду національного колориту й актуальності проблеми, містить у собі цілий спектр тогочасного українського життя, адресного психологічного проникнення в тонкощі проблеми. На полотні – сцена після прощання Катерини з москалем. Після написання поеми Шевченкові, ймовірно, все ще важко було розлучитися з дорогим йому образом, тому він втілив його у малярській формі. Як і у поемі, центральна постать Катерини домінує над усім полотном, її доля, горе творять зміст, а все інше – епізодичні деталі, які, проте, надають семантико-психологічної структури всьому творові. Полотно, як і поема, промениться любов’ю до стражденної героїні. Власне, йдеться про малярську паралель психологічного образу Катерини, особливий варіант зображального тлумачення психотипу, який, містячи свої переваги перед текстом як виражальний засіб, не повторює, а розвиває образ; творений через кілька років після тексту ще й поглиблює, збагачує його. Пояснення трагедії материнства у «Сові» стоїть осібно від інших жіночих доль, вимагає характеристики розвитку психічного стану, що приводить до божевілля. Сова не покритка, вона вдова а єдиний сенс її життя, син «... і письменний, і вродливий – Квіточка дитина! Як у бога за дверима Вдова панувала...». Лихо вкрадається багато проявним – сина не просто заголили в солдати, він виявився крайнім, єдиним із багатьох незахищеним вдовиним безправ’ям. Сову, ймовірно, невипадково автор не означує іменем, тим самим наперед налаштовуючи читача на сприйняття якогось нереального, примарного образу. Свято віруючи у праведність світу, захищеного допоки незрадливим звичаєвим правом, вдова обвально переживає ілюзорність віросповідного ідеалу, життєвої сенс оформи, оголюється порожнеча життєвих цінностей. Це не здатне вміститися у межі здорового глузду, свідомість зміщується до патологічної ніші, де від нелюдського душевного болю людина захищається бар’єром примарності, ілюзорності, своєрідної психічної анестезії. Можна говорити про художнє представлення «анатомії божевілля», за яким стоїть психотип розіп’ятої у праведності жіночої душі. Розвиток психотипу Катерини знаходимо у поемі «Слепая»: вперше подано зразок внутрішнього бунту, спалаху непокори на тлі розкриття розбещеності, сваволі кріпосництва, злочинів дідича-кріпосника і помсти йому кріпачки Оксани – свободолюбивої особистості, налаштованої і здатної до боротьби. Те, що заведено називати відступництвом, продажництвом, має непросту психологічну природу і вимагає окремого розгляду не для зміни його оцінки у життєвому вимірі, а глибшого розуміння й реального, надійнішого застереження, убезпечення від його руйнівних впливів[3]. Питання типологізації провідних психологічних національних образів, яке за кінцеву мету мало б створення галереї національних психотипів творчого світу Тараса Шевченка, перебуває на етапі становлення. Викладений тут психологічний огляд типових національних образів, має бути поглиблений їхнім структурно-психологічним аналізом із застосуванням компаративістських підходів, з введенням належної кількості контекстних масивів інформації, як засобу творення історико-психологічного простору формування образів, насамперед, базового тла національних ментальних характеристик, без чого їхні повноцінне відтворення та інтерпретація неможливі. Використана література 1. Колотило Т. Міфологема долі в ранній творчості Шевченка. Тарас Шевченко і українська культура ХХІ століття. – Кам’янець-Подільський, 2000. – С. 89-96. 2. Потебня А. О доле и сродных с нею существах // Древности. – Т. 1. 3. Соціальне становище сільської жінки в Україні.-К.: Академпрес,1998.-134с. 4. Халецкий А. М. Психоанализ личности и творчества Шевченко// История психоанализа в Украине. – Харьков: Основа, 1996. – С. 230-240. 5. Шевченко Тарас. Повна збірка творів (у трьох томах). – Т. ІІІ. Драматичні твори. Журнал. Листування. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1949. – 519 с. |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ Підоплічко М. Д., завідувач відділу інновацій та перспективного педагогічного досвіду Черкаського обласного інституту післядипломної... |
| “Виховувати, граючи Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, завідувач лабораторії виховної роботи |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Професійно-педагогічна самореалізація педагога в умовах інформаційно-комунікаційного простору |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Дидактичні матеріали для оцінювання теоретичних знань учнів із навчальних модулів |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Ю. В. Лєснікова, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників |
| Міністерство освіти і науки України Головне управління освіти і науки... А. К. Кравцов, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, підполковник |
Конкурс дитячого малюнку, плакату «Права дитини: моя конвенція» «ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ» |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Добровольська Людмила Насибівна, методист лабораторії дошкільної та початкової освіти Черкаського обласного інституту післядипломної... |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників Черкаси 2008 Укладачі: С. А. Гаряча, завідувач лабораторії дошкільної та початкової освіти ЧОІПОПП |