|
|
Скачати 4.17 Mb.
|
| Тема 4 Історія України у поетичній творчості Т. Шевченка: достовірність та особливості художнього зображення історичних подій Кущенко Таміла Василівна, учитель української мови та літератури Ватутінської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 ім. М. Ф. Ва-тутіна Ватутінської міської ради … І ніколи Не вернеться, що діялось. Не вернеться… А я, брате, Таки буду сподіватись. Т. Шевченко Люди по-різному ставляться до минулого. Хтось його не згадує зовсім, а живе лише прийдешнім. Для когось воно є дороговказом, компасом для орієнтації у майбутньому. Чим же була для Кобзаря історія? На мою думку, найкраще це вдалося висловити В. Яременку, який стверджує, що «для Шевченка історія – не просто знання минувшини, не лише данина поваги до її героїчних сторінок і пошанування предків. Поет свідомо, наперекір усьому, таки буде «жалю серцю завдавати» – аби через минуле формувалася людська й національна гідність, аби історія чогось навчила й спонукала до боротьби за кращу долю. Для Шевченка історія, як і література, була справжнім «огнем в одежі слова»[1, 8]. Дійсно, ні в одному із творів поета історія не є фоном, на якому розвиваються події. Кожну подію з минулого Шевченко змушує читача аналізувати та робити висновки. Ще у «Кобзарі» 1840 року Шевченко уже вміщує два твори на історичну тематику («Тарасова ніч» та «Іван Підкова»), у яких підкреслює контраст між героїчним минулим України та тогочасним національним занепадом. Через це поет прагне пробудити українців від сну, закликає їх піднятися на боротьбу за свободу. То був широковживаний молодим Шевченком прийом, підґрунтям якого було романтизоване бачення минулого [4, 87]. Але найбільшим і найвідомішим твором на історичну тематику у Шевченка є поема «Гайдамаки», у якій автор зображує складні і непересічні образи Максима Залізняка та Івана Гонти. На образі Гонти і покажемо, як Кобзар використовує історичні дані, інтерпретує їх, перетворює в художню ідею. Ольга Слоньовська стверджує, що історичний Іван Гонта суттєво відрізняється від Шевченкового. Як свідчать дані, Гонта за походженням був вільним селянином з села Розсішок, яке разом з Уманню та прилеглою територією належало польським магнатам Потоцьким, за вірну службу одержав власність, одружився із шляхтянкою. До Залізняка, на думку дослідниці, Гонта пристав через те, що боявся кари з боку повсталих. А щодо Шевченкового образу Івана Гонти, то автор використав дані з історичного роману М. Чайковського «Вернигора», у якому польський письменник писав, що сцену розправи Гонти над синами писав за спогадами очевидця, то Шевченко сприйняв вбивство дітей батьком за реальний факт. Хоч історичні факти свідчать, що вбивство Гонтою власних синів взагалі було неможливе, бо в Гонти був один син, на час повстання дорослий, одружений [2,26]. Отже, для автора не є головним достовірне відтворення історичних подій, він хоче показати, в що може вилитись народний гнів, коли переповнює чашу терпіння. На нашу думку, Шевченко, художньо переосмисливши історичну дійсність, вводить в поему епізод вбивства Гонтою синів для того, щоб показати чесність повстанців перед собою та народом, показати перевагу національної ідеї над родинними зв’язками. Адже національна ідея – головна, наскрізна у творчості Кобзаря. На цій тезі акцентує увагу і Г. Клочек: «Гонта був винятково талановитою, душевно глибокою та розумною людиною, яка завдяки цим природним чеснотам не втратила національної свідомості, не забула, до якого народу належить» [4, 99]. Ще раз переконуємося у правоті Д. Донцова, який писав, що Шевченко, «як ніхто, відчував історію своєї України, яка з могил, гір і рік промовляла до нього нечутною іншим мовою» [3, 3]. Дійсно, історичне минуле українського народу займає провідне місце в творчості Т.Г.Шевченка і виконує головне завдання його поезії, яке він сам сформулював у словах: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово». Не раз висловлювалася думка, що за «Кобзарем» можна вивчати історію українського народу. Але ж якби ми, українці, аналізували минувшину, робили висновки, прислухалися до пророчих слів Шевченка, а не тільки згадували про нього на річниці, то, можливо, не були б у тій ситуації, у якій є сьогодні. Використана література 1. Яременко В. Історична основа поеми Т. Г. Шевченка «Чернець» // Українська мова та література в школі. – 1990. – №3. 2. Слоньовська О. Історична концепція «Гайдамаків» Тараса Шевченка // Дивослово. – 1997. – №12. 3. Донцов Д. Вогонь з Холодного яру //Дивослово. – 1994. –№3. 4. Клочек Г. Поезія тараса Шевченка: сучасна інтерпретація / Григорій Клочек. – К.: Освіта, 1998. Т. С. Пидорич, учитель української мови і літератури Канівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 імені Т. Г. Шевченка Канівської міської ради Ю.М. Полевик, учитель української мови і літератури Канівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 імені Т. Г. Шевченка Канівської міської ради Кожен рядок Шевченка дихає українською історією. Складною, сповненою героїчних і драматичних сторінок. Геніальний Кобзар стояв на початку нашої сучасної української літератури. Адже все, що говорилося про історичне минуле нашого народу до Шевченка, - це лише предтечі, а все, що сказано після нього, - лише деталізація історичних процесів його послідовниками, поглиблення, поширення в історичній чи художній літературі того, про що сказано вже Шевченком. Поет відчував своє призначення розповісти українському народові складну й героїчну історію його землі, оживити історичну пам'ять, воскресити національний дух. «Цілком свідомий страшної віддалі між «своєю» Україною і реальною «Малоросією», – зазначає Євген Маланюк, – він із своїм натхненням поета, з усім запалом своєї вогняної натури намагається заповнити ту історичну й соціальну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій козацькій масі, себто оживити й сполучити спаралізовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм». [1; С. 37] Власне, Шевченкова творчість тематично передусім пов’язана з історією України – як давніх часів, так і славної доби козаччини, гетьманщини, гайдамаччини, багатовікової боротьби українців проти іноземних поневолювачів. Цю різногранну тематику охоплюють поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Іржавець», «Москалева криниця», драма «Микита Гайдай», вірш «Заступила чорна хмара…» та чимало інших поезій. Головні герої цих творів – легендарний ватажок запорозьких козаків молдавський господар Іван Підкова, гетьмани Петро Дорошенко та «славний Полуботок», котрий зволів прийняти мученицьку смерть у петровських казематах за Україну, керівники козацько-селянських повстань Тарас Трясило, Северин Наливайко, Яків Остряниця, гайдамацькі ватажки Максим Залізняк та Іван Гонта… Всі вони - «святі месники», бо повстають проти неправедної влади, соціальної несправедливості, захищають бідних і гноблених. [4; C. 22] Поміж історичних постатей, звичайно, бачимо також безліч «людей» - і «дітей України», і етнічних чужинців («москалів» та інших «німців»),- хто тільки не проходить перед очима читача: козаки, лицарі волі, й «німі раби»; незламні духом і духовно «сліпі й глухі»; чесні «роботящі руки», носії високої моралі й убивці, шахраї, «п’явки», землячки «з циновими ґудзиками»… У поета, який ненавидів рабство національне й соціальне в усіх його формах і проявах, були складні відносини з тими історичними постатями України, хто представляв спольщену й зросійщену частину українського суспільства, хто йшов на службу до гнобителів його народу. У візії-притчі «Бували войни й військовії свари…» наводяться імена представників давніх українських старшинських родів: Бували войни й військовії свари: Галагани, і Киселі, і Кочубеї- Нагаї; Було добра того чимало… [ 3; C. 642] Автор не випадково називає саме ці українські прізвища. Вони згадуються як уособлення зрадництва, внутрішніх невзгод, що призводили до нещасть – «войн». Адам Кисіль намагався правдами й неправдами утримати Україну у польському поневоленні. Полковник Гнат Галаган та генеральний писар Василь Кочубей зрадили українську справу, перекинувшись на бік Петра І в найвідповідальніший момент мазепинської спроби позбутися російської зверхності над Україною, вирватись з-під імперського деспотизму. До речі, в поемі «Іржавець» Шевченко згадує «прилуцького полковника поганого» Галагана саме тому, що цей останній виявив свою зраду особливо підступним чином. Спочатку він разом з Мазепою пристав до шведів. Але згодом перекинувся до Петра і прислужився в надто ганебній справі: він, як міг, допомагав російським військам зруйнувати Запорозьку Січ і заарештувати непокірних козаків. Як винагороду за свою підступність і національну зраду полковник Галаган отримав великі земельні володіння, став одним з найбагатших українських землевласників. Подібне підступництво й запроданство поет-патріот завжди розглядав як негідні вчинки і різко засуджував їх. Шевченко недвозначно ставився з осудом політики гетьмана Богдана Хмельницького щодо Переяславського акту і приєднання України до Московського царства, що зрештою призвело до національної й соціальної неволі українського народу та позбавлення Україною власної державності. В той же час він співчував гетьманові Іванові Мазепі. Поет називає «славним» фастівського полковника Семена Палія, коли ідеться про те, що він самовіддано бився з ляхами, але засуджує його проросійську орієнтацію. У своїх останніх поемах «Неофіти» і «Марія» поет органічно синтезує глибоку історію і сучасність, викриття й героїку, буденність і високу філософічність. Звертає на себе увагу те, що вагома частина творчості Шевченка тісно була пов’язана з античною історією, міфологією й культурою. Це природно, бо антична духовна спадщина значною мірою була сприйнята і засвоєна українською культурою з глибоких часів, надто з доби культурних зв’язків між Елладою та Київською Руссю. Важливо відзначити, що багатьом історичним подіям присвячені також відомі живописно-мистецькі твори Шевченка як видатного художника, маляра і графіка. В основі живописних картин історичної тематики «Смерть Олега, князя древлянського» з часів Київської Русі та «Смерть Богдана Хмельницького» лежали конкретні історичні факти; в картині «Дари в Чигирині 1649 року», написаній в 1837 році, молодий художник образно відобразив визначну подію, пов’язану зі славними перемогами українського народу під проводом Богдана Хмельницького у ході Визвольної війни 1648-1654 рр. і відродженням української державності: до гетьманської столиці Чигирина прибули посли Росії, Польщі, Туреччини. Ще будучи студентом Академії мистецтв, Шевченко стає знаним художником з історичної тематики. Після ілюстрування ним художніх творів Григорія Квітки-Основ’яненка та повістей Миколи Гоголя його роботами, манерою живопису, як талановитого учня знаменитого Карла Брюллова, зацікавились петербурзькі видавці. На їх замовлення молодий художник вдало проілюстрував книги «История Суворова» та «Русские полководцы» російського письменника та історика М. О. Полєвого, які гравірувалися в Англії. Виконання цього замовлення стало значним успіхом на творчому шляху Шевченка як художника-живописця. Пізніше він змальовує архітектурні та історичні пам’ятки Києва і його околиць, а також пам’ятні місця Чернігівщини, Полтавщини, побував на Волині й Поділлі, занотовуючи старовинні церкви й монастирі, руїни фортець, козацькі могили тощо. За свідченням дослідників, його малюнки архітектурних памяток визначних історичних місць – Переяслава, Чигирина, Суботова, Густині й досі зберігають не тільки мистецьку, а й значну наукову вартість. Ці наукові відрядження, безпосереднє спілкування з університетськими вченими, дослідниками місцевої історії, вивчення й осмислення історичних памяток, а також народних дум, легенд значно поглибили історичні знання й уявлення поета про минувшину рідної землі, сприяли усвідомленню історичних коренів українського народу. [4; C. 24] Багата й складна історія України настільки захоплювала поета і цікавила його, що він не відділяв від своєї поезії, проявляв інтерес до історичної проблематики як до провідної у своїй поетичній і художній творчості. Переконливим свідченням цього є рядки з його «Щоденника» від 17 червня 1847 року: «Спасибо еще Кулишу, что догадался прислати книг… В особенности благодарен я ему за «Записки о Южной Руси». Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо наповнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с ее слепыми лирниками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд. Бриллиант в современной исторической литературе ». [5] Звідки ж Шевченко постійно черпав свої знання з історії України, відомості про славні часи Запорожжя й козаччини, про Гетьманщину і гетьманів? Що служило творчим підґрунтям для поетичних шедеврів історичної проблематики? Історичних джерел для невситимого до знань поета і в його часи було чимало. Надзвичайно важливими були безперечно історичні праці, котрі в середині ХІХ ст. побачили світ завдяки активній видавничій діяльності видатного ученого-українознавця, пропагандиста памяток української минувшини, професора Осипа Бодянського. Видатний видавець опублікував цілий ряд визначальних творів з історії України ХVI – XVIII СТОЛІТЬ. Це були переважно літописи, документальні записки, щоденники державних й культурно-релігійних діячів, різноманітні урядові папери. Найважливіші з них – твори старшинсько-козацьких літописців Самовидця, Самійла Величка та Григорія Граб’янки, «Летописное повествование о Малой Росии и ея народе и казаках вообще» історика й інженер-генерал-майора і кавалера О. Рігельмана тощо. [4; C. 38] Шевченко дуже цінував і широко використовував у своїй творчості численні зразки ліро-епічних творів з козацького життя XVI – XVII ст., зокрема історичні думи. Поет зазначав, що навіть «Іліада» Гомера не може порівнятися зі звичайною українською народною думою періоду Козацької держави. Але відзначимо й те, що з метою достовірності відображення подій Шевченко особисто знайомився з конкретними історичними памятками й місцями, про які йшлося в його творах. Зокрема, він відвідав козацьку столицю Богдана Хмельницького Чигирин («святий Чигирин»), Переяслав, Полтаву, Мотронинський монастир та інші історичні місця. В 1846 році Шевченко побував на місці Берестецької битви 1651 року – героїчного й трагічного місця часів Національно-визвольної війни середини XVII ст. Через підлу зраду кримського хана Іслам Гірея в жорстокій січі тоді на цьому місці полягло понад 20 тисяч воїнів української козацько-селянської армії. Битві під Берестечком і святій землі, де покояться останки мужніх козаків, поет присвятив вірш «Ой чого ти почорніло зеленеє поле?», де є рядки: Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле? -Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. [3; С. 470] Переконливим свідченням з приводу того, наскільки глибоко Шевченко переймався історією України й історією взагалі, можна судити і з того факту, що навіть у посмертному описі його скромної особистої бібліотеки, зібраної в останні роки його життя після повернення із заслання, понад третину назв книг займають історичні та історіографічні джерела українською, російською та польською мовами – тими мовами, якими поет володів досконало. Серед них – матеріали літописів Самійла Величка, Самовидця, Григорія Грабянки, «Історія Русів», «Богдан Хмельницький» М. Костомарова, «Чорна рада» П. Куліша, «Сказание о гетмане Петре Конашевиче-Сагайдачном» М. Максимовича, «Краткая история о бунтах Хмельницкого», «Очерки истории Малоросии…», «Южнорусские летописи», історичні дослідження Олександра Рігельмана та ряд інших творів і документів з історії та етнографії України, запорозького козацтва тощо. Поет признавався, що ці літературні джерела наснажували його, живили важливими фактами для творчості. у листі до П. Корольова Шевченко дякує за «Старину запорозьку»: «лежу оце п’яті сутки та читаю», і ділиться зі своїм адресатом планами, що з цього приводу виникли: «Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там багато є дечого такого, що аж губи облизуєш, спасибі вам».[2; С. 366 -370] Також одним з найпереконливішим доказом глибоких наукових історичних знань, проникнення в суть історичних подій, самостійного аналітичного погляду Шевченка на історію України є те, що його історіософське бачення фактично лягло в основу української національно-державницької ідеї й української історіографії, які й досі є визначальними в нашій історичній науці і розробляються сучасними вченими. Не являють собою перебільшення і висновки тих дослідників, котрі вважають, що незважаючи на застосування алегорично-поетичного, символічного методу відображення минулого нашої країни, Великий Кобзар у своїх історичних творах був на вищому рівні, аніж найвідоміші сучасні йому фахові історики. Пантелеймон Куліш мав певні підстави у надгробному слові у березні 1861 року не тільки відзначити виняткову роль Шевченка в українській культурі як геніального поета, але й назвати його «нашим первим істориком». Свідченням історичності подій, що лежать в основі багатьох творів Шевченка про українську минувшину, може слугувати безліч фактів. Ось лише два з них, надто характерних: Гине слава, батьківщина; Немає де дітись; Виростають нехрещені Козацькії діти; Кохаються невінчані; Без попа ховають; Запродана жидам віра, В церкву не пускають! [3; С. 78] Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. За цими двома, здавалося б, звичайними Шевченковими строфами, за цими такими зрозумілими для нас рядками, стоять цілі етапи історії України – трагічні й героїчні, – безпосередньо пов’язані з пануванням на українських землях іноземних зайд. У першому випадку йдеться про поневолення українського народу польською шляхтою та польським єврейством. Поетом використано щодо цього характерний факт (вкрай болючий щодо духовно-релігійного знущання над українцями!): польським «жидам», за згодою королівської влади Речі Посполитої, надавалось право на володіння українськими православними церквами, як власними шинками; євреї збирали з прихожан платню за відвідання церкви, хрещення дитини, вінчання молодої пари тощо. Друга строфа з наведених вище рядків пов’язана з подіями Визвольної війни українського народу проти польського поневолення середини XVII ст. та Переяславською радою Богдана Хмельницького й укладенням ним українсько-московського договору 1654 року, зрештою, з трагічними наслідками цих подій для українського народу, для його державності. Не став москаль ділитися з українцем «добром і лихом», на що Богдан сподівався, – ось в чому біда!.. У глибоких за змістом й динамічних своїх творах «Великий льох», «Розрита могила», «Сон», «Стоїть в селі Суботові» й ряді інших Шевченко немов фаховий історик відтворює своїм геніальним поетичним словом складні, порою драматичні реалії українського буття, що настало після «єднання з москалем», докоряє Богданові Хмельницькому за те, що той віддав Україну на поталу невірному союзникові, від імені матері-України дає гострі й цілком виважені критичні оцінки діям різноманітних зрадників перевертнів, називаючи їх «сміттям Москви, гряззю Варшави» тощо. Яскраві приклади трактування Шевченком проблеми українського козацтва. Історія козацтва – органічна, сутнісна складова літературної спадщини Тараса Шевченка, надто його ранньої романтичної творчості. відтворення подій цієї тематики свідчить про багатий і різнобічний історичний світогляд, який формували переважно самоосвіта геніального поета та його власний досвід. Минувшина козацького лицарства надзвичайно захопила Шевченка – вже для найперших, найраніших своїх поезій він, наче вибагливий дослідник, дошукує подій, фактів, імен цієї проблематики. Крізь рожеве скло романтичного захоплення молодих літ він вдивляється в часи буйного козацького життя, сміливих морських походів флотилій козацьких човнів-чайок в кримсько-татарські й турецькі порти-міста, щоб визволити невільників й покарати жорстоких ворогів. Поет тужить за величними постатями славних українських гетьманів й відчайдушних отаманів – за часами, яких вже не вернути: «була колись гетьманщина, та вже більше не буде». Свою тугу велику за колишньою світлою й буйною бувальщиною особливо виразно висловлює Шевченко в поемі «До Основ’яненка». Сучасне йому становище бідної, поневоленої, закріпаченої України він порівнює з чайкою, яка сумно скиглить над буйними степами, вкритими високими козацькими могилами – свідками колишньої слави, людської й національної гідності українського народу. [4; C.51] Як вже говорилося вище, Тарасові Григоровичу були добре відомі козацькі літописи, праці визначних істориків, «Історія Русів», численні літературно-документальні джерела, що друкувалися тоді в наукових виданнях Осипа Бодянського. З них він черпав відомості про історичну долю свого народу, у тому числі про його козацьку минувшину. Ці джерела давали багатий патріотично-змістовний поживок для допитливого розуму, для захоплення й романтизації цих подій. Саме під впливом усвідомлених поетом історичних подій, фактів, персоналій були написані ним такі прекрасні романтичні твори цієї проблематики, як «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія». Але згодом, коли поет на основі глибоких історичних студій і власного досвіду поглянув на історію України, як мовиться, іншими очима, він побачив там не тільки світло-романтичну героїку, яка його так гаряче захоплювала раніше, але й чимало надзвичайно складних, а то й трагічних сторінок. Таке доскіпливе й об’єктивне своє бачення минувшини, цю історичну правду він також відобразив у багатьох своїх творах, наповнених драматичним змістом. Йдеться насамперед про названі вже епічні твори – «Великий льох», «Розрита могила», «Сон», «Стоїть в селі Суботові», «Чигирине, Чигирине…» й чимало інших. Заперечення історизму Шевченкових творів деякими шевченкознавцями, які не бачать історичної основи його епічних поем, називають його кращі твори історичної тематики міфами, можна, на наш погляд, пояснити лише або поганим знанням української історії чи, скоріше за все, намаганням, чого б то не стало, «осучаснити» дослідження про Шевченка шляхом «приземлення», «оголення» його поезії і цим своїм «особливим баченням», цією «особливою інтерпритацією» творів геніального поета, так би мовити, долучитися до його всесвітньо відомого імені в науково-літературному світі. Але, як бачимо, з вищенаведених лише поодиноких прикладів, образність, міфологічність багатьох творів Шевченка базується на твердій історичній основі. Наприклад, візьмімо тему, що стосується проблем «Московщини»: нещастя України значною мірою пов’язані з приєднанням її до Московського царства – державою, яка підступно порушила договірні принципи, що були укладені на основі Переяславських угод. Зрештою, «москальська держава» знищила Козацько-гетьманську республіку, поневолила й пограбувала її козацький народ й селянство, запровадивши без малого майже на ціле століття тяжку й принизливу кріпосницьку систему в Україні. А далі, як відомо, виникли ще глибші проблеми, пов’язані з намаганням тих же «москалів» денаціоналізувати українців шляхом зросійщення, переслідування їхньої мови, культури, віковічних традицій. [4; C.52] Переконлива аргументація історизму шевченкових творів стосується практично всіх питань, що так чи інакше – безпосередньо чи опосередковано – зачіпають дану проблему. Разом із тим слід наголосити: у своїх творах історичної тематики Шевченко ніколи не прагнув скрупульозно дотримуватись реальних подій минулого. Навпаки, він часто свідомо переставляв історичні факти, домислював романтичні сюжети, вплітав у свої твори легендарно-уявні моменти тощо. І це закономірно: поетичні твори – не історичні дослідження, відступи від «правди» в них цілком виправдані; історична подія чи постать використовувались поетом передусім для художніх історіософських узагальнень, служили йому символом для вираження певних творчих ідей. Скажімо, у поемі «Гайдамаки» дослідниками-шевченкознавцями «виявлено» ряд історичних неточностей, зокрема: - реальний сотник Іван Гонта не вбивав своїх синів; до того ж, у нього було чотири дочки і один син; - титаря закатовано не у Вільшані, а у Млієві, і було це не влітку, а взимку; - конфедерати не могли співати польський гімн, бо він був написаний пізніше; - повстання почалося не в серпні, а наприкінці травня 1768 року, і тривало не рік, а півтора місяці. Але про ці історичні «неточності» поет напевне знав, і міг би при повторних прижиттєвих виданнях «Гайдамаків» внести до тексту твору необхідні зміни. Та цього він не зробив, бо його мета – передати атмосферу жахливої трагедії, в якій опинилося українське селянство й козацтво Правобережної України, показати знущання над українським народом з боку іноземних зайд – польської шляхти та польського єврейства. [4; C. 54] Отже, всебічний об’єктивний аналіз Шевченкових літературних і мистецьких творів історичного змісту, наукові висновки, здійснені численними фахівцями – вітчизняними і зарубіжними – дають підстави стверджувати, що історію України – одну з органічних складових своєї багатосторонньої творчості – Великий Кобзар знав настільки досконало й глибоко, наскільки дозволяв тодішній загальний рівень цієї галузі науки. Більше того, поет цілеспрямовано збирав фактичний матеріал, маючи намір на основі власного історіософського бачення написати ґрунтовну працю з історії України, показати українському народові його справжню, не спотворену російськими проімперськими істориками й ідеологами царизму, а славну й героїчну минувшину. На жаль, цей задум йому не пощастило реалізувати, оскільки через арешт поета в 1847 році у справі Кирило-Мефодіївського товариства його архів було знищено, надалі ж можливості щодо збирання матеріалів для написання історії свого рідного краю у нього просто вже не було. Використана література 1. Маланюк Є. Книга спостережень. – К.: «Атіка», 1995. – 236 с. 2. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814 – 1861. – С. 370; Ребро П. Козацькі гени Великого Кобзаря// Культура і життя. – 2004. – 3 березня. 3. Т. Г. Шевченко. Твори в трьох томах, т. 1. – Київ, 1955. – 687 с. 4. Цвілюк С. А. Історична мудрість Великого Кобзаря. Історизм та соціально-політичний вимір епічних творів Тараса Шевченка. – Одеса: Маяк, 2008. – 312 с. 5. Шевченко Т. Щоденник/ Пер. З російської О. Кониського. – К.: Школа, 2003. |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ Підоплічко М. Д., завідувач відділу інновацій та перспективного педагогічного досвіду Черкаського обласного інституту післядипломної... |
| “Виховувати, граючи Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, завідувач лабораторії виховної роботи |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Професійно-педагогічна самореалізація педагога в умовах інформаційно-комунікаційного простору |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Дидактичні матеріали для оцінювання теоретичних знань учнів із навчальних модулів |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Ю. В. Лєснікова, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників |
| Міністерство освіти і науки України Головне управління освіти і науки... А. К. Кравцов, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, підполковник |
Конкурс дитячого малюнку, плакату «Права дитини: моя конвенція» «ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ» |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Добровольська Людмила Насибівна, методист лабораторії дошкільної та початкової освіти Черкаського обласного інституту післядипломної... |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників Черкаси 2008 Укладачі: С. А. Гаряча, завідувач лабораторії дошкільної та початкової освіти ЧОІПОПП |