|
|
Скачати 4.17 Mb.
|
| Тема 2 Синкретизм авторської та фольклорної художньої енергетики у творчості Т. Шевченка Шпильова Світлана Павлівна, учитель української мови та літератури Смілянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7 Смілянської міської ради Т. Шевченко вийшов з народних глибин, з дитинства увібрав у чутливу душу народну стихію, усе життя віддав служінню рідному народові. Поет прекрасно знав свій народ, його менталітет, характерні риси і правдиво відображав їх у творах. Він був проникливим і тонким знавцем духовної творчості рідного народу, скарбів народної пісні і казки. «Поет такого безмірного резонансу і гуманної височини, як Т. Шевченко, – зауважував М. Сумцов, – є в царині слова неперевершеними чародіями». У поезії Шевченка широко використані фольклорно-етнографічні мотиви. З огляду на це його «Кобзар» можна зіставити з фольклорними збірниками Чубинського, Головацького, Манжури, Грінченка. Одначе в Шевченка ми знаходимо те, чого немає в жодній із фольклорних збірок, – сягання у глибінь народної душі. Це не вимірюється жодними теоретичними мірками, бо силою свого могутнього таланту поет пропускав народну творчість через своє вразливе серце – тоді фольклорні мотиви гармонійно впліталися в його твори, ставали їхньою невід’ємною частиною. Таке поєднання властиве тільки геніям. В основі будь-якого фольклорно-етнографічного елементу лежить народне слово, а Шевченко, як ніхто інший, возвеличив його як знаряддя думки і творчості, як могутню моральну силу, як захист гідності народу. «Орю свій переліг – убогу ниву, та сію слово; добрі жнива колись-то будуть», – писав поет в 1860 р., а наступного року узагальнив своє поетичне й життєве кредо: «возвеличу отих рабів німих; я на сторожі коло їх поставлю слово». Вже з дитинства Шевченка приваблював чарівний світ народних казок і повір’їв, відтворений пізніше в його романтичних баладах, поемах. Поета приваблювали образи народної демонології: відьми, ворожки, русалки, доля і недоля, злидні, перетворення дівчини в тополю, лілею, – в цій царині фантастики Т. Шевченко добре знався і пов’язував народні уявлення з реальним життям. У незавершеній поемі «Черниця Мар’яна» читаємо: «Як русалка жде місяця, Мар’яна блукає понад темним гаєм». У баладі «Причинна» і в поемі «Невольник» діють ворожки, русалки. У поемі «Княжна» згруповано підряд кілька народних повір’їв: на вітах гойдаються нехрещені діти; вовкулака ночує в полі на могилі; сич кричить у лісі чи на даху будинку, віщуючи нещастя; сон-трава розцвітає вночі на долині. Долю й недолю народу Т. Шевченко трактує в народному дусі й розкриває в багатьох творах: «Катерині» («тому доля запродала до краю, а другому оставила те, що заховають»), у поемі «Сон» («У всякого своя доля…»), у вірші «Не нарікаю я на Бога» та ін. Знахарка в баладі «Тополя» каже дівчині: «Твою долю позаторік знала». Суто народний характер має вираз : «В того доля ходить полем – колоски збирає, а моя десь ледащиця за морем блукає» або: «Доле моя, доле, чом ти не такая, як доля чужая». Т. Шевченко часто використовує у своїх творах народні пісні та приказки. На сторінках поеми «Гайдамаки» та інших творів вони вкладені в уста героїв. «Ох, старі голови та розумні, химерять, та й зроблять з лемеша швайку; де можна лантух, там торби не треба; купили хріну, треба з’їсти плачте очі, хоч повилазьте, бачили, що купували, – грошам не пропадать…» (поема «Гайдамаки»). І в інших творах Шевченка знаходимо народні прислів’я, приказки, порівняння, епітети: «скачи, враже, як пан каже», «густенька каша, та, брате, не наша», «теплий кожух, та тільки не на мене шитий», «гриземось, мов собаки», «як скоч, а лихо перескоч», «на те і лихо, з нами битись», «чи то плисти, чи то брести», «дурня знать по походу», «в своїй хаті своя й правда», «удвох і плакати мов легше», «тече вода і на гору багатому в хату», «люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє», «хто не вміє заробить, той не вміє і пожить», «гуляючи, шматок хліба з’їсти» тощо. Дуже любив Кобзар народні пісні, кохався них, знав безліч і, маючи добрий голос, часто на свята співав, записував, переробляв їх, наспівував у радощах і в горі. У творах Кобзаря одні пісні передані майже дослівно, по пам’яті чи із запису, інші – лише названі. Так, у «Перебенді» поет називає багато пісень, які виконує кобзар: тут і протяжні історичні про Саву Чалого, і сумні, журливі про «тополю – лиху долю», і веселі про горлицю, про Гриця; пісенні мотиви переважають і в баладі «Причинна»: Ідуть дівчата в поле жати, Та знай співають ідучи, Як проводжала сина мати, Як бивсь татарин уночі… У посланні «До Основ’яненка» (1839) Шевченко висловив впевненість, що Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… Там само він називає дві пісні: «Ой, не шуми, луже» та «Гриць». Особливо багато народнопісенних елементів у поемі «Гайдамаки». Це фрагменти пісень «Небога», «Перед паном Хведором». Чимало пісень цілком чи в уривках: «Ой, гоп, таки гоп», «Якби таки, або так, або сяк», «Од села до села», «Не дивуйтесь, дівчата», «Отак чини, як я чиню», «На вгороді пастирнак», «Ой гоп, гопака», «Як була я молодою преподобницею», «Заганяйте квочку в бочку», «Ой син сирівець» та інші. Микола Сумцов відзначав: «На Шевченків «Кобзар» народна поезія наложила великі й барвисті фарби, попереду в самій мові, в порівняннях, епітетах і символах, далі Т. Шевченко дає чимало шматків і уламків усного піснетворства, нарешті є доволі цілих, трохи перероблених пісень». Як І. Котляревський дав реєстри пісень, казок, ворожінь, що побутували в його час, так і Тарас Шевченко залишив у «Перебенді» чималий перелік пісень, які йому найбільше подобалися. Тут чергуються веселі й сумні, історичні й побутові пісні. На пісні різних жанрів натрапляємо і в інших творах Шевченка. Так, у «Гайдамаках» та «Невольнику» поет двічі згадує про бурю на Чорнім морі і Олексія Поповича; в «Гайдамаках» є й сороміцькі пісні, що співаються після весілля на перезві – «Як була я молодою преподобницею». У «Тарасовій ночі» кобзар журливо співає жіночу п’яницьку пісню «Нехай буде отакечки», та й поезія «Утоптала стежечку через яр» перероблена з п’яницької пісні. На думку Сумцова, простими переспівами можна лічити поезії Шевченка «Ой на горі ромен цвіте», «Ой я свого чоловіка в дорогу просила», «Ой пішла я у яр за водою», «Ой не п’ються пива, меди» – чумацькі»; «Полюбилась я», «На городі коло броду», «І багата я» - весільні – і чимало других. 4 В усьому «Кобзарі» розсіяні відгуки, наслідування і переробки народних ліричних пісень. Трапляються у творах Т. Шевченка й чумацькі пісні. Як відомо, батько поета чумакував. Чумацька поезія й пісня глибоко полонили душу Тараса, і він пробував збирати ці пісні. Із циклу козацьких пісень Шевченко згадує у вірші «Перебендя» народну пісню про руйнування Січі: Або щоб те знали, Тяжко-важко заспіває, Як Січ руйнували. Легенди, казки і прислів’я трапляються у творах Шевченка, порівняно з піснями, рідше. Частіше поет використовує повір’я і звичаї: про сон-траву, про те, що на місяці брат брата на вильцях держе, що веселка воду позичає, про відьом, русалок, ворожок, пристріт тощо. Знаходимо в «Кобзарі» й описи весільних народних звичаїв – обмін хлібом, пов’язування рушників, готування короваю та інше. Окремо варто сказати про художні образи, запозичені Шевченком з народної поезії: смерть з косою в руках – уособлення чуми; похилений явір – горе парубка; весілля – війна; жнива – битва; заростання шляхів – знак відсутності милого; калина – дівчина та інше. Спостережена ще одна риса творчої манери Шевченка – оригінальне змалювання природи України, замилування нею: сонце в нього ночує за морем, виглядає з-за хмари, ніби наречений, весною поглядає на землю; місяць круглий, блідолиций, гуляє по небу, дивиться в «море безкрає» або виступає з «сестрою зорею». Особливе місце у творчості поета відведене образу Дніпра. Шевченків Дніпро – широкий, дужий, сильний, як море; всі ріки в нього впадають, і він усі їхні води несе в море; він то реве і стогне, то тихо говорить, дає відповіді; із-за Дніпра прилітають думи, слава, доля. Тут пороги, кургани, сільська церквиця на крутому березі. Дніпро викликає цілу низку історичних спогадів, бо він – «старий, сивий козак». На крутому березі Дніпра і заповів поховати себе великий поет. Шевченко дуже любив народні думи. Він ще малим чув їх у виконанні кобзарів, а згодом чимало записав від них сам. Народні думи поет оцінював надзвичайно високо. Мотиви дум часто навіювали Шевченкові сюжети творів. Тісний зв’язок творчості Кобзаря з народною піснею вплинув на форму його поезій. Оригінальна, свіжа, глибоко лірична, вона не старіє з плином часу. Дослідники відзначають, що у своїй творчості поет дотримувався не канонів європейських, а ритмів народної пісні. З приводу цього Сумцов висловлювався так: «Великий украинский Кобзар вскормлен и вспоен родной песней. Он воспринял в свою чуткую душу все ее звуки и краски и повел благое дело поэтического творчества далее, разширил его пределы разнообразными новими культурными элементами, внес новые мотивы, новые сюжеты». Тарас Шевченко надзвичайно майстерно користувався фольклором і так органічно вводив у свою поетичну творчість, що часом важко було визначити, де кінчається запозичення і починається особиста творчість. Використана література 1. Корш Х. Шевченко среди поэтов славянства // На спомин 50-х роковин смерті Шевченка. – Москва, 1912. 2. Сумцов Н. Этнографизм Тараса Шевченко. – Москва, 1914. – С.88. 3. Сумцов М. Вага і краса української народної поезії. – Х., 1910. – С.23. 4. Сумцов М. Вага і краса української народної поезії. – С.24. 5. Сумцов Н. Любимые народне песни Т.Г. Шевченко // Украинская старина. – К., 1914. – С.18. 6. Шевченко Т. Твори: У 3 т. – К., 1949. – Т. 1. – С.37, 38. Тема 3 Образ жінки у творчості Шевченка: психоаналітичне прочитання Мандрика Валентина Михайлівна, учитель української мови та літератури Балаклеївської спеціалізованої школи І – ІІІ ступенів №1 імені Євгенії Гуглі Смілянської районної ради У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Тарас Шевченко В Україні завжди високо цінували жінку-матір, а відтак поетизували її у народних піснях, баладах, думах. Жінка завжди була берегинею роду, духовним символом народу, несла головну моральну відповідальність за честь свого народу, а отже, і за його гідність. Літературознавець Микола Євшан у статті «Жінка в українській літературі», характеризуючи образи жінок в українській літературі, зауважує: «Жінка в нашій літературі, має ще, може, найбільше ідеальних прикмет, ще найбільше схоронена єї святість, якесь поважаннє... На ній спочивала ореола якоїсь найбільшої святости... в історії українського народа вона заслужила собі на те, щоби була видвигнена високо...» [1] В ореолі найбільшої святості бачимо жінку у творах геніального Кобзаря. «Жінка –мати для Шевченка – і в житті, і в творчості завжди була уособленням найвищої краси, духовності, доброти й лагідності, була живим символом України» [2]. Ніхто так, як Шевченко, не розкрив її душу не лише у найвищому злеті (коханні, материнстві), а й у гріхопадінні. Але вона оданаково залишається прекрасною, бо такою трепетною любов’ю і ніжністю озивається душа жінки в поетовім серці. «Наймичка і ті його покритки, яких материнство та любов він умів змалювати такими чудовими красками, так гарно, що забуваємо про їх провини, їх гріх, і прощаємо їм в ім’я їх любови, їх терпіння», – зазначає Євшан [3]. Звідки ж ця неосяжна любов до жінки, щасливої і нещасної, скривдженої, покинутої і зігрітої добрим серцем? Безумовно, з тих начал, що супроводжують дитинство, що, мов цілющий напій, проникають у кожну клітинку тіла і викристалізовують душу люблячу, щиру, бо «... раз добром нагріте серце вік не прохолоне». А поетове зі сповиточка серце зігрівали найдорожчі люди: мати, сестри, а згодом сусідське дівча Оксана. Любов до жінки у Шевченка – від квітучих вишень біля отчої хати, від соловейків, що не давали спати весняними ночами, від чарів калини, барвінку, лілеї. Вразлива душа поета тонко відчувала красу, Божу благодать, що згодом вихлюпнулася у неперевершених поезіях і радісними, і сумними рядками. Після смерті матері Тарас, позбавлений її любові, переніс нелегкі випробування долі, але вони не зламали його світлих і чистих начал, що заклала рідна ненька, «саме з цього джерела бере початок той апофеоз материнської святості, який поза Шевченком, здається, не має прецеденту у світовій поезії» [4]. Отже, жінка-мати у творчості поета – це в першу чергу його мати, страдниця Катерина, яку «ще молодою – у могилу нужда та праця положила». У поезії «Якби ви знали, паничі...» бачимо матір, яка, повиваючи дитину, співає, і хоч та колискова сповнена жалю, але в ній стільки любові й ніжності, що вистачило на все життя. Добро, у кого є господа, А в тій господі є сестра Чи мати добрая, – болісно згадує поет на Кос-Аралі. Шевченкова мати, ставлячи свічечку Пречистій, молила, «щоб доля добрая любила її дитину...» Образ найдорожчої людини бачимо не лише в автобіографічних творах поета, мати незримо присутня скрізь. Любляча мати чекає на вечерю родину у ліричній перлині «Садок вишневий коло хати», ненька – це оберіг, сімейний затишок, вона пестить, навчає своїх дітей християнських цінностей. У прекраснім образку, що так і проситься на полотно, «У і досі сниться: під горою...» Шевченко бачить ідеал української родини, щасливу сім’ю, а надто матір: ...вийшла з хати Веселая, сміючись мати... Її любов безмірна, сонячна, одухотворена, щастя переповнює жінку, вона цілує дитя: Аж тричі весело цілує, прийма на руки і годує, І спать несе. Звичайно, це мрія поета бачити жінку-матір щасливою. Ні тяжка праця, ні кривда, ні осуд людський не остудять материнської любові. У посвяті Марку Вовчку «Сон» Шевченко бачить матір втомлену на панськім лану, але освітлену сном-мрією, що її дитя буде щасливе: ... пошкандибала Івана сина годувать... Розповила, нагодувала, попестила... На обличчі матері, котра задрімала на хвилинку, усмішка, а що в тім погляді, коли вона прокинулась, коли розвіявся гарний сон? Безперечно, безмежна любов, свята материнська любов: На сина глянула, взяла Його тихенько сповила... І хоч у цих поезіях автор змальовує матір спокійною, але за зовнішнім спокоєм криються глибокі переживання, уболівання за долю дитини. Нестерпні внутрішні страждання, тяжкий душевний стан переживають і наймичка, і Катерина з однойменних поем. Обидві героїні вчинили супроти волі батьків, тяжко караються Богом за гріхи, але Ганна своєю терплячістю впродовж усього твору стримує вихор почуттів змученої душі, і лише насамкінець в отім шепоті каяття чується крик-ридання, аж здригнулася земля: Прости мене. Я каралась Весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати. «Всякі матері бувають», – каже поет у поемі «Петрусь»: і ті, що готові на самопожертву заради дитини, і ті, на жаль, яких сьогодні називають біологічними матерями. «Тополя», «Утоплена», «Мар’яна-черниця» – у цих творах жінок важко назвати ім’ям «мати», але поет не проклинає їх за знівечені дитячі долі, бо дотримується Божих заповідей, розуміючи, що зло лише помножить зло! Шевченко заклинає, щоб матері «дітей своїх научали», а діти слухали матір: Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Карається і княжна з однойменної поеми, бо не послухала батька й матері: Тільки дитя, що було в її лоні, дає снагу до життя і любові: А вона молилась І жить у Господа просилась, Бо буде вже кого любить. Вона вже матір’ю ходила, Уже пишалась і любила Своє Дитя. І зовнішньо, і внутрішньо змінюється героїня, почувши перший крик дитяти: І княгиня з дитиною Не тією стала. Ніби на світ народилась – Гралась, веселилась... Сльози радості і печалі в очах матері, щастя материнства і спокута гріха – все зливається воєдино: ... всю ніченьку над нею Витала, не спала. Надивлялась, любувалась княжною своєю... І раділа з нею, І плакала... За гріх матері Бог карає і дочку: Чорноброва, кароока, Вилитая мати, Тільки смутна, невесела.... Головою молодою На руку схилилась До півночі невесела На зорі дивилась Княжна моя. Про що думала молода княжна? Усміх на заплаканім обличчі приховує страшну таємницю, яку дівчина не розкриває нікому. Знову за зовнішнім спокоєм героїні криється великий розпач і страждання. Але вся надія на Бога, а тому вона: Помолилась та й спать лягла. І тихо заснула. Донька спокутує гріхи батьків, постриглась у черниці. Поет все ж залишає їй ореол святості: Осе свята її могила... Ще трагічніший психологічний стан бачимо у героїні поеми «Марина», щасливу долю якої перекреслив жорсткокий ниций пан: Богу молиться та плаче... А на пана: і дивитися не хоче, не хоче І їсти не хоче. ... сидить собі, Уже й не говорить, І не плаче... Глибокі душевні переживання автор передає за допомогою пісні, що вирвалась із грудей дівчини: Прошептала, задумалась. Потім заспівала: Хата на помості, Наїхали гості, Розплітали коси Та стрічки знімали... Божевільний сміх переплітається з риданням. Душевне потрясіння героїні передається піснями: «Полюбила москаля», «Ой гиля, гиля, сірії гуси». Пісня як оголений нерв: боляче, страшно, нестерпно! Психологічна амплітуда досягає свого апогею: І пташкам воля, в чистім полі І пташкам весело літать, А я зав’янула в неволі. У багатьох творах Шевченка пісня є самовираженням особистості, так би мовити, температурою душі: то високо злітає, то крила згортає, при самій землі. Матір Марини Шевченко змальовує в риданні, вона нічим не може зарадити лихові і гине разом з дочкою. Інший психологічний стан жіночої душі бачимо в поемах «Неофіти» та «Марія»: «Шевченко в образі марії подав знов величну апофеозу єї святої любови до Ісуса, і довго єї ніхто не дорівняє, а образ матери в Неофітах... ... яка тут глибина в змалюванні тих типів, яке відчуття їх, яке зрозуміння...» [5] Василь Пахаренко зазначає, «що ідеалом людини у «Кобзарі» виступає саме Марія» [6]. Вона є ідеалом жінки-матері, яка, пройшовши через горнило страждань, піднялася на найвищу сходинку материнської любові. Марія продовжує справу сина, творить добро в ім’я святої любові, в ім’я спасіння нас, грішних. Хоч була мить біля криниці, коли «небога трохи не втопилась», побачивши довкола усе сплюндроване. Та душа її гартується, очищується в сльозах: І тяжко, важко усміхнулась Та й заридала, Полились На цямрину святиє сльози... Бачимо Марію в стані афекту, коли вона зустріла своє дитя із забавкою: Дітей зустріла, і зомліла, І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку. Душевний спокій повертається тоді, коли син викинув іграшку, матері полегшало, вона вже усміхається, втерши сльози. Далі плач Марії переходить у «неізреченную радость», коли вона узріла у своєму синові «Месію, самого бога на землі», адже він, неповинний, навчає: Як в світі жить, людей любить, За правду стать! За правду згинуть! Син пішов поміж люди, і вона за ним, усвідомлюючи і свою місію. Душа її переповнена радістю: Все чула, і бачила, і мліла, І мовчки трепетно раділа, На сина дивлячись. Та коли Ісуса повели на розп’яття, мати падає трупом! Вона вкотре переживає потрясіння! Але зібравши всі сили, здолавши неймовірні муки, вона збирає учнів сина, щоб «своїм святим огненним словом» запалити їхні душі. Шевченко оспівав матір, жінку-героїню, яка здатна до кінця пройти тернистим шляхом свого сина. Олесь гончар писав: «З усіх відомих природі глибин, мабуть, найбільша – глибина людської душі» [7]. Таку глибину розкриває Шевченко найтоншими, найтендітнішими порухами просто і велично у своїх поетичних творах. Недарма вже в останні роки життя у поезії «і Архімед, і Галілей» поет стверджує: І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі. |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ Підоплічко М. Д., завідувач відділу інновацій та перспективного педагогічного досвіду Черкаського обласного інституту післядипломної... |
| “Виховувати, граючи Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, завідувач лабораторії виховної роботи |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Професійно-педагогічна самореалізація педагога в умовах інформаційно-комунікаційного простору |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Дидактичні матеріали для оцінювання теоретичних знань учнів із навчальних модулів |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Ю. В. Лєснікова, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників |
| Міністерство освіти і науки України Головне управління освіти і науки... А. К. Кравцов, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, підполковник |
Конкурс дитячого малюнку, плакату «Права дитини: моя конвенція» «ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ» |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Добровольська Людмила Насибівна, методист лабораторії дошкільної та початкової освіти Черкаського обласного інституту післядипломної... |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників Черкаси 2008 Укладачі: С. А. Гаряча, завідувач лабораторії дошкільної та початкової освіти ЧОІПОПП |