Використана література
1. Вічний як народ: Сторінки до біографії Т.Г. Шевченка. – К.: Либідь,1998. – 272 с.
2. Гнатюк М.П. Поема “Марія”// Радян. літературо-знавство. – 1974. – № 3. – С. 27 – 35.
3. Голумбйовський Й.М. Шевченкові жіночі образи в оцінці Івана Франка // Укр. літературознавство.– 1972. – Вип.17. – С.81 – 86.
4. Голумбйовський Й.М. Еволюція образу матері в поемах Т.Г.Шевченка // Укр. літературознавство. – 1973. – Вип.19. – С.103 – 109.
5. Дорошенко К. Жіноча доля в поезіях Шевченка // Дорошенко К. Слово про Великого Кобзаря. – К., 1965. –
С.99–106.
6. Забужко О.С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – К.: Абрис, 1997. – 144 с.
7. Рильський М.Т. “Жіноча” лірика Шевченка // Збірник праць ювілейної десятої шевченківської конференції. – К., 1962. – 371 с.
8. Франко І. Твори в 20 томах. Т.18. – К.: ДВХЛ, 1955.
9. Чалий Д.В. Образ жінки в поезії Шевченка// Наук. зап. Київ. пед. ін-ту. – 1956. – Т.22. – С.30 – 47.
10. Шагинян М.С. Тарас Шевченко. – М.: Худ. лит., 1964. – 272 с.
11. Шевченко Т. Кобзар. – К.: Рад. шк., 1983. – 628 с., ил
Нерознак Людмили Анатоліївни,
учителя української мови та літератури
Білоусівського навчально-виховного
комплексу «загальноосвітня школа
І-ІІІ ступенів – ліцей» Драбівської
районної ради
Сучасну українську культуру важко уявити без творчої спадщини Кобзаря — великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої літератури. У його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть — народність і реалізм. Творчий геній дозволив Кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт.
У творчій спадщині Тараса Григоровича Шевченка значне місце посідає тема жіночої долі. Від перших рядків «Кобзаря», який починається поемою «Причинна» і аж до останніх сторінок, писаних слабкою рукою поета на порозі вічності, – невпинні роздуми про роль і місце жінки в людському суспільстві.
За досить довгу історію шевченкознавства чимало розвідок присвячено вивченню цього аспекту творчості Кобзаря. Серед авторів цих досліджень – і славетні поети, для яких творчість Шевченка була невичерпним джерелом художнього досвіду, неперевершеним «підручником» художньої майстерності, і видатні науковці. Слід згадати цикл шевченкознавчих праць І. Франка [8] та М. Рильського [7], оригінальну роботу М.С. Шагінян [10], роботи Д.В. Чалого [9], К. Дорошенка [5], ряд публікацій Й.М. Голумбйовського [3, 4]. Але з плином часу серйозні зрушення у світосприйманні людства, докорінні зміни в суспільному житті нашої країни, потреба конструювання нової духовної парадигми українського суспільства ХХІ сторіччя вимагають від дослідників з сучасних позицій розглянути всі складові частини неперевершеного феномену творчості поета. Блискучим прикладом ломки старих стереотипів у прочитанні шевченкового доробку є дослідження О.Забужко «Шевченків міф України».[6] Тож спробуємо віднайти в літературному спадку Шевченка корені сучасного бачення ролі і місця жінки в житті суспільства, дослідити еволюцію поглядів поета на коло «жіночих» проблем.
«Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би так витривало, так гаряче і з ціллю свідомою промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисте людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину», – влучно зазначив Іван Франко.[8] Співчуття, співпереживання поета своїм героїням було настільки повним, що висловити його в ряді творів він зміг не інакше, як у формі жіночого ліричного монологу («Лілея», «Русалка», «Нащо мені чорні брови...» тощо). А там, де Шевченкові-поету забракло слів, у дію вступали пензлі Шевченка-живописця, рисувальника, графіка, з ніжністю та благоговінням відтворюючи чарівні образи. Але якщо Шевченко-художник в зображенні жінок продовжував вже існуючу традицію, то у створенні літературної галереї жіночих образів Тарас Григорович йшов принципово новаторським шляхом. Літературна традиція підіймала жінку на п’єдестал, робила її предметом оспівування, обожнювання, метою любовних устремлінь або об’єктом осуду й ганьби.
Шевченко зробив жінку, ставлення до неї мірилом справедливості, морального здоров’я, соціальної розвиненості людської спільноти, поставив її у центр обертання всього суспільного життя.
Завдяки особливій чутливості Шевченкової Музи, йому вдалося зареєструвати, глибоко проаналізувати і запропонувати варіанти розв’язання одного з найболючіших питань тогочасного (та й нинішнього) життя – жіночого питання. Творча особистість Т.Г. Шевченка формувалася в епоху, коли жінка перебувала під подвійним, потрійним тиском з боку: родинних традицій, громадських звичаїв, економічних умов, правових нормативів, церковної моралі, влади монархічної держави. І якщо навіть для представниць пануючих верств громадянське і особистісне самоствердження було справжнім подвигом (згадаємо долю героїні війни 1812 р. Надії Дурової чи мужні постаті дружин декабристів), то для покріпаченої селянки заявити свої права на власну долю було майже нездійсненною мрією. Знову й знову в своїх творах штурмував Шевченко жіночу тему, моделюючи варіанти її розвитку то у великих епічних полотнах («Катерина», «Наймичка», «Неофіти», «Марія»), то зовсім стисло, конспективно – в мініатюрах на кілька рядків («Ой, люлі, люлі, моя дитино...», «По вулиці вітер віє», «Полюбилася я...» тощо).
Нещасний в особистому життi, Шевченко найвищу i найчистiшу красу свiту бачив у жiнцi, в матерi". С. Балей, у праці «З психольогії творчости Шевченка» звернув увагу на різкий перехід від немотивованої радості до гіркого смутку у творчості Т. Шевченка. Натомість С. Балей не міг багато у чому пояснити глибині аспекти психіки поета і тому наголошував на його здатності до містичних переживань. Психоаналітичні висновки С. Балея містять окреслення ролі жінки у творчості Т. Шевченка. Витоки любові до жінок у творчості митця С. Балей вбачає у почуттях усамітнення, безвольності, нудьги, не заспокоєної любовної туги, які переповнювали душу Т. Шевченка, у перенесенні власного «Я» на жіночу постать. Це двоїсте ставлення до жінки, за твердженням С. Балея, є свідченням суперечливих тенденцій психіки поета, вираженням поєднання ідеалізму із реалістичним сприйняттям дійсності. С. Балей наголошував, що ідеалізм і реалізм змагалися між собою в душі поета. Такі його висновки, за нашими спостереженнями, відповідають психоаналітичній концепції З. Фройда про суперечність принципу реальності і принципу задоволення.[12]
Жіноча доля в Шевченкових творах завжди трагічна, бо такою вона була в жінок, яких поет зустрічав у житті. Це і рідна ненька, яку передчасно «у могилу нужда та праця положила», це його сестри Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», це його трепетна юнача любов Оксана Коваленко.
Якою ж була динаміка розвитку цієї теми у творчості Шевченка?
Коло сюжетів, у які Т. Шевченко вводить жіночі образи, типологічно досить обмежене. На наш погляд, у творчості поета можна умовно виділити ряд сюжетно-тематичних схем, у яких фігурують жіночі образи:
тема зведення селянської дівчини («Причинна», «Катерина», «Наймичка», «Утоплена»);
нещастя дівчини-сироти («Думка», «Марина», «Якби мені черевики», «Утоплена»);
гармонійна краса жінка-матері («Слепая», «Сова», «Відьма», «Княгиня»);
образ Божої Матері як втілення вищої справедливості («Марія», «Неофіти»).
Слово мати у Т. Шевченка має триєдиний вимір: це і рідна ненька, і рідна земля, Україна, і Божа Мати як символ вищої справедливості [15].
Героїнi ранніх романтичних творів Т. Шевченка – жiнки нещасливої долі: Катерина, Оксана,Марина, Ганна. Жінка, а надто жінка-мати, для Т. Шевченка була уособленням духовної краси,живим символом України.
Т. Шевченко мислить традиційно патріархально. Жінка у нього – це насамперед мати, яка займається лише домом та дітьми, часто слабохарактерна, беззахисна людина, яка нічого не варта у суспільстві. Чоловік (пан) вирішує долю жінки, визначає її обов’язки. Принижуючи жінку, він проявляє себе, показує свою силу, владу, свою вищість над нею.
«Жінка в патріархальному суспільстві позбавлена свободи вибору, бо це б утверджувало її суверенність поряд з іншою статтю. Жінка завжди означувалась через чоловіка, у зв’язку з його ціннісною ієрархією. Жінку характеризує те, що відрізняє її од чоловіка, але не навпаки: він – головний, вона – другорядна. Він – Суб’єкт, він – Абсолют. Вона – Інша. Драма жінки саме в цьому конфлікті між настійним прагненням будь-якого суб’єкта утвердити свою самодостатність і її становищем, яке перетворює її в підлеглий об’єкт. Щоб чоловік здійснився, він мусив спершу скинути жінку з п’єдесталу [16].
Історично так склалося, що жінці було відведено роль вторинної, позбавлено можливості зреалізувати свої здібності, обдарування у діяльності, спрямованій на вдосконалення себе і світу навколо себе. Таке бачення жінки і в Т. Шевченка. Вона або лише панова забаганка (Катерина,Ганна, Лілея, Русалка, «Княгиня»), або мати, розлучена з дітьми («Відьма», «Слепая», «Марина»), або жертва панських і батькових зазіхань («Княжна», «Відьма», «Слепая»), або нещаслива в коханні («Причинна», Титарівна»).
Образи нещасливих жінок часто уособлюють саму Україну – ошукану, обдурену загарбниками та власними дітьми, які «гірше ляха її розпинають». Один з перших жiночих образiв у Т. Шевченка – це Катерина з однойменної поеми. Її прообразом була його кохана Оксана Коваленко, з якою доля так i не звела Тараса. Тема «Катерини» – сумна історія кохання дівчини з народу, одуреної легковажним москалем. Нерідко молода дівчина, котра «спіткнулася», ставала зганьбленою. «Не жіноча неповноцінність причина історичної нікчемності жінки: сама ця історична нікчемність прирекла її на неповноцінність» [16]. Тогочасний суспільний лад і був причиною поневіряння жінки, знущання над нею. До жінки ставилися, як до об’єкта чоловікових бажань.
Оскільки імперіалізм посягає на національну мужність, позбавляючи свідомості національний жіночий світ, то Т. Шевченко символічно моделює опозицію «москаль – покритка», виявляючи сплюндроване в імперській структурі українське материнство. На думку Ніли Зборовської, наскрізним мотивом творчості Т. Шевченка є мотив кари за несвідоме кохання: карається українська дівчина – жертва несвідомого бажання [14].
Отже, Катерина має виразні характеристики національного стереотипу покритки. Вона – страдниця, не здатна сформулювати закони істинної правди, яка, переживши трагедію, виявляє здатність на страшні, сатанинські, вчинки, і її доля, можливо, символізує безвихідь України. Те, що образ Катерини у свідомості поета відразу з’єднувався з образом України, у довгому діалозі з якою поет перебував протягом життя, примусило його шукати спасіння для сплюндрованої землі-жінки, і образ цей починає подорожувати у творчій уяві Т. Шевченка, утворивши специфічний архетип, який і далі мандруватиме в українській літературі й після смерті автора [13].
Якщо героїнь Т. Шевченка поставити на три сходинки за пошуками виходу з цієї ситуації, то Катерина зупинилася на першій сходинці. Найтяжчий її переступ у тому, що вона наклала на себе руки і відступила перед злом, та мимоволі продовжила його, прирікаючи на смерть сина. Але поет створює також образи героїнь, які, долаючи пекельні муки, підіймаються на вищий щабель. Це,наприклад, наймичка Ганна. Вона підкорилася Божій волі і спокутувала свій гріх, зробивши все для синового щастя.
Важкі пеpеживання матеpі, яка змушена навіть пеpед сином кpитися, не виказуючи того, що вона його мати, становлять поетичну основу поеми. Ганна – покритка, але вона залишається жити заpади свого сина. Її матеpинська любов така могутня, що здатна пpинести власне життя в жеpтву задля щастя сина. Життя Ганни – матеpинський подвиг. Вона відмовляється навіть бути весільною матіp’ю у свого сина і лише пеpед смеpтю pозкpиває йому пpавду. Яким стpашним виpоком тим обставинам, що пpиpекли матіp на пекельні муки, позбавивши її священних пpиpодних пpав, звучать слова:
Прости мене. Я каpаюсь
Весь вік в чужій хаті...
Пpости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати.
Та й замовкла [17].
Героїня твору має ознаки сакрального спокутування гріха і є носієм християнського всепрощення. Національна реальність та християнська мораль органічно поєднані у цьому творі. Ганна – не просто покритка, вона носій високого світовідчуття, яке межує із сакральними таємницями, вона винайшла спосіб перебороти злу недолю шляхом молитви та свідомого самозбереження.
Т.Г. Шевченко прагне створити художню версію праведного життя в «лукавому світі», отже,постійно пристосовує облюбовані образи жінок до різних ситуацій, побутових колізій тощо. Автор прагне створити образ покритки за аналогією до Богоматері, дедалі виразніше проступають сакральні ознаки в його образах покриток [13].
Марина – ще один із образів жінок-страдниць у Шевченка. До героїні Марини з однойменного твору автор ставиться з глибоким співчуттям, як і до її знедоленої матері. Марину пан розлучив з коханим і забрав у свої палати, де на неї чекала доля її попередниць. Мати Марини днями i ночами просиджує перед вiкнами помiщицького будинку, не в змозi визволити доньку з пазурiв ласого пана. Для Шевченка немає на землі нічого святішого від матері з немовлям на руках, він глибоко страждає за всіх своїх «покриток», зведених, збезчещених дівчат. Недаремно поема «Марина» починається словами:
Неначе цвяшок, в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу [17].
Своєю поведінкою і думками Марина далеко відійшла від жіночно-лагідної Катерини. В поемі «Марина» викривальні тенденції поета незрівнянно сильніші і гостріші. Закріпачена жінка у Т. Шевченка хоч і знаходить застосування своїм силам, але не годна розірвати пута; визволившись, опиняється над розбитим коритом.
Доля покритки в творчості Т. Шевченка набуває розвитку, осмислюючись як форма спадку.
Діти покритки дістають у спадок долю покритки незалежно від їх особистісних духовно-моральних рис. У творах Т. Шевченка саме дітям випадає спокутувати гріхи матері – а це вже відголосок християнського розуміння гріхопадіння та відшкодування гріха. Мотив спокути гріха матері-покритки простежується і в поемі «Відьма».
Головним «полем бою» жінки за свою людську гідність і суверенність для Шевченка, як і для багатьох його сучасників, були інтимні стосунки. Навколо права на вільне щасливе кохання і розгортаються колізії переважної більшості балад, поем, ліричних творів на сторінках Біблії українського народу – «Кобзаря». Не піддаючи жодному сумніву цього права, автор в своїй «Тополі» радить дівчатам: «Кохайтеся, любітеся, як серденько знає!» [11], хоча і сам поки що не може вказати позитивного виходу з любовної колізії. Кохання у кращому випадку приводить героїнь його першої поетичної збірки до сонму трагічних фольклорних символів («Лілея», «Тополя»), а частіше закінчується реальною трагедією життя й загибелі («Причинна», «Катерина»). Зазначимо, що материнство виступає у творах Шевченка як закономірний і навіть бажаний елемент повноцінного особистого життя жінки. Навіть на фоні нелюдських страждань матерів-покриток ще сумнішою вважає поет долю самотньої жінки, позбавленої світла материнства («Полюбилася я ...») Перший, хоча й слабкий натяк на позитивне вирішення розглянутої проблеми ми бачимо в поемі 1844 року «Слепая», героїня якої «стыд любовью заменила», і знайшла (хоч і ненадовго) розраду в своїй виплеканій доньці [11]. Наступний суттєвий крок у вирішенні проблеми нешлюбного материнства як наслідку порушення жорстких канонів у статевих стосунках, Шевченкова думка робить в поемі “Наймичка” (1845 р.). На відміну від нещасної Катерини, самогубство якої, не тільки позбавило її земних радощів, але й прирекло її сина на безпорадне сирітство, а її саму – на довічні пекельні муки, Ганна знайшла в собі такі моральні сили, які дозволили їй забезпечити щасливе життя своєму синові і його сім’ї, прихистити бездітну старість Трохима й Насті [11]. Відомо, що поему «Катерина» Шевченко присвятив одному зі своїх визволителів з кріпаччини В.А. Жуковському, підкреслюючи генетичний зв’язок своєї творчості з баладами російського поета. А ось чи не в матері Василя Андрійовича – турецької полонянки Сальхи – запозичила шевченкова Ганна спосіб порятунку свого позашлюбного сина? Адже успішне житейське просування майбутнього наставника цесаревича його мати забезпечила саме ціною відмови від свого формального материнства. Останній епізод поеми – сцена кончини Ганни – своєю емоційною піднесеністю нагадує передсмертні хвилини святих з житійної літератури. Цим автор підкреслив колосальну моральну велич щоденного материнського подвигу самозречення своєї героїні.
А життя не скупилося, подаючи поетові все нові варіанти жіночих трагедій, в центрі яких стояли його рідні й близькі, односельці, приятельки. Отже, страждаюча жінка для нього –
«Се не мара.
Моя се мати і сестра.»
Треба було тільки пропустити через вразливе серце весь цей біль і перелити його на золото поетичних строк. А там вже недалеко й до магії пророцтва. Чи читала шевченків шедевр “Катерину” задушевна подружка дитячих днів поета Оксана Коваленко? Хто зна! Але й її, щиру й чутливу, спіткала сумна і зовсім не романтична доля, про яку поет дізнався на засланні:
«Помандрувала та Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась.
Острижена. Було вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає; або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав...»
І авторове –
А може, й дав, та хтось украв
одурив святого Бога.
«Ми вкупочці колись росли...» [11]
Аж ось визріває і думка про помсту отим крадіям жіночого талану... І спалахують вогнем панські садиби («Княжна»), вмиваються власною кров’ю кривдники («Марина», «У Вільні, городі преславнім...») Але помста теж не здатна вирішити проблему. У пошуках позитиву поет звертається до образу Ярославни, використовуючи давньоруське «Слово» як приклад гармонії в подружніх стосунках. І вже по-справжньому вінчають Шевченкові пошуки гідної долі для жінки поеми «Неофіти» та «Марія». «Відштовхуючись від біблійного сюжету, Шевченко розгорнув історію матері, яка виховала сина-правдоборця, пройнялася його волелюбними ідеями і стала натхненницею послідовників сина» [2] Син Божий в цій поемі з’являється як плід палкого кохання сироти-наймички Марії і святого пророка, посланого Господом сповістити прихід на землю Спасителя. Поет підкреслює вирішальну роль матері у вихованні Ісуса, який зростав безбатченком з вини тирана, що розіп’яв того пророка. Описуючи ситуацію, коли Марія трохи не втопилась від горя, він пише:
Горе нам
Було б, іскупленим рабам!
Дитина б тая виростала
Без матері, і ми б не знали І досі правди на землі!
Святої волі! [11]
Марія стає і на чолі апостолів:
Брати його, ученики,
Нетвердії, душеубогі,
Катам на муку не дались,
Сховались, потім розійшлись,
І ти їх мусила збирати...
Отож вони якось зійшлись
Вночі вкруг тебе сумувати.
І ти, великая в женах!
І їх униніє, і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогії! Хвала!
І похвала тобі, Маріє! [11]
За цією тендітною й нужденною жінкою визнає поет безперечну силу духовного лідерства.
Таким чином, простеживши еволюцію жіночої теми в творчості Т.Г.Шевченка, можна зазначити, що: по-перше, сам факт постановки жіночого питання і пристрасна увага поета до цієї теми відповідали вимогам часу щодо необхідності докорінної зміни статусу жінки в суспільстві. По-друге ж, неоціненний внесок Кобзаря в розробку жіночої теми у світовій літературі наблизив нас до ствердження майбутнього паритету в стосунках двох статей в людській спільноті.
|