11
Я, недостойний, дідом своїм Ярославом благословенним, славним, батьком возлюбленим і матір’ю своєю з Мономахів - названий при хрещенні Василем, руським іменем Володимир... і ради людей християнських, яких стільки уберіг з милості своєї і батьківської молитви від всіляких бід! Сидячи на санях (перед смертю), подумав я в душі своїй і похвалив Бога, що до сих днів мене допровадив.
Хай діти мої чи інший хто, слухаючи сю грамотицю, не посміються, а кому із дітей моїх вона буде люба - хай прийме її в серце своє і, не лінуючись, почне, як і я, трудитися.
Перш за все. Бога ради і душі своєї, майте страх Божий в серці своєму і милостиню подавайте щедру, бо то початок всякого добра. Якщо ж комусь не люба грамотиця ся, хай не насміхається, а так про неї скаже: на далекій путі та на санях сидячи, небилиць наговорив. Зустріли були мене на Волзі посли від братів моїх і сказали: "Приєднуйся до нас, і виженемо Ростиславичів, і волость їхню відберемо. Якщо ж не підеш з нами, то ми собі будемо, а ти собі". І я сказав: "Хоч ви й гніваєтесь, але не можу я ні з вами піти, ні клятву порушити".
І, відправивши їх, узяв Псалтир, розгорнув у печалі, і таке мені випало: "Пощо сумуєш, душе? Пощо бентежиш мене?" і далі. А потім вибрав слова ці чудові, розклав їх у ряд і написав: "Якщо вам останні не любі, то беріть передніх".
"Пощо сумуєш ти, душе моя? Пощо бентежиш мене? Я надіюсь на Бога, бо перед ним сповідаюся". "Не змагайся з лукавими, не завидуй творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, а боготерпці - ті будуть володіти землею. І ще трохи - і не буде грішника, шукатиме місця свого - і не знайде.
Володимир Мономах «Повчання»
12
Наперед програмоване, конвойоване, залякане слово нині виходить з тісних рамок, де воно хитрувало між остаточно знайденими істинами. Виходить ослабленим, непевним, глухим. Воно забуло свій рід: "Найперше було Слово".
Воно забуло свою пророчу місію: стояти на сторожі, будити і вести.
Разом з тим воно загубило своє призначення: влучати в неправду.
Пригадую, адвокати закріпаченого слова доводили, що цензура, мовляв, привчає до дисципліни думки і думка не розпливається, а змушена ховатись на глибину... в підтекст... Мусимо визнати, що невеликої глибини вона сягла. Вона ховалась, не шукала глибини джерела. Оскільки повнозвучне і повноважне слово несе талант, а талант винищувано з жорстокою послідовністю, то мертва епоха будівництва комунізму культивувала водянисто-рожеве слово і блудливо-догідливу думку. Так що невідомо нині, що робити з горами порожніх книжок у час паперової кризи. Надгробним пам’ятником цим книжкам залишився короткий анекдот...
Нині ми виходимо з мертвої зони заклятого слова, про яке Григір Тютюнник якось сказав: "Говорить, але мовчить".
Але ми виходимо зі старими навичками, зі старим рівнем культури. Багато колись обов’язкових істин легко піддається на заміну протилежним - нині маємо так само багато критиків, як раніш словословів. І маємо так само мало дисциплінованої творчої думки, яка шукає, виборює істину, а не пропонує її для вжитку.
Широким морем розлився вже безкарний самвидав. Але в многоглаголанні нема істини. І от ми знову мусимо вчитись ходити на просторі - поза камерою, вчитись думати без догматів, вчитись почувати щиро і шляхетно. Відроджувати чесну думку, продиктовану ідеалом духового відродження нації і моральним обов’язком кожного.
Свобода наша має свою специфіку і свою назву: гласність. Власне, вона починається з поступового знімання печатей - відкриття білих плям. «Де ви, мислі благородної і братерства сіячі?" - запитував ще в минулому столітті Павло Грабовський, і це питання висить у повітрі. Від них залишились тільки завіти і добрий приклад... Це також дуже багато для становлення молоді. Але де сівачі?
Євген Сверстюк
13
Наші історичні літописи – це теж голос здорового глузду народу, що утверджує вищі цінності над минущими.
Сковорода – голос українського національного єства – був популярний у народу, незважаючи на книжну мову. Народ співав його пісні. Малий Тарас переписував їх... Потім він сам став голосом українського здорового глузду, що підніс духові цінності й національні святині -- над усі офіційні імперські авторитети та позолочені цінності й над усі модні віяння часу. І Шевчено, і Гоголь виділялись у сузір’ї великих талантів Росії тим, що не наслідували великих світил, а заговорили голосом України, сповненим любови і віри.
Традиції Шевченка – традиції здорового опозиційного духу -- проходять червоною ниткою через усю українську культуру, як її живий нерв. Ними наповнено все живе, що пробилось крізь тотальну цензуру радянського часу. Надією сучасної літератури є ті автори, що схоплюють дух часу не з цікавих публікацій, а з голосу народньої совісти, що розуміють: моральне вдосконалення -- це і є дорога відродження, бо тільки в моралі можлива повна самореалізація людини. Народній здоровий глузд -- це фактично єдина постійна даність, від якої в нас так швидко пробиваються свіжі паростки, коли їх зрубують. Правда і краса все ще існують у колючому фольклорі або в художній творчості колгоспних жінок -- Катерини Білокур, Марії Приймаченко... У розмовах бабусь, що потаємно христили онучат і вчили їх молитись, любити, прощати.
У своїй "Сповіді" Л.Толстой визнає, що найбільші авторитети сучасности письменники й філософи не могли дати відповіді на питання про сенс життя. Але ту відповідь завжди мав народ, який жив християнською вірою і плекав її джерела.
Доки інтеліґенція не зрозуміє глибини життєдайної народньої віри, вона приречена на веґетацію та імітацію.
Євген Сверстюк
14
— Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо.
— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.
— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.
— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо.
— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін.
— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…
Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухаться. Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постить; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати.
— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? — загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю.
— В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліно, — сказав Карпо.
— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то і в калюжі втопишся, — сказав батько.
— Хіба з корчми йдучи… — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходити до корчми.
— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами…
Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь.
І.Нечуй-Левицький
15
День перемоги
Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.
Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.
А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.
Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет — ні в тих ні в сих.
Земля — могила для загиблих.
Земля — землянка для живих.
І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя —
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.
Народ піврукий і півногий
Пита — кого? чого — пита?
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста…
Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака — був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.
І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки —
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав’язав пупки:
Малі-маленькі — більші-менші,
Дезинфіковані вапном, —
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.
Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.
Микола Вінграновський
16
Герасим (один). Жид-то дiло, а Копач-морока. Ху! Слава богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо - усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла вже пшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi, грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин - шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок - так-так, - однiєї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртiв випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тiлько біля свиней шість чоловіка день при днi працює!.. I яким побитом Жолудь достав таку силу грошей - не зрозумiю… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранцiв, сам їх рiзав, торгував мнясом у різницях, а тепер - багатир. Де ж воно набралося? Не iначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жiнка з дiжi рук не виймає - i тiлько ж всього-на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, i в десять тисяч не вбереш. Не спиться мені, не їсться мені… Під боком живе панок Смоквинов, мотається i туди й сюди, заложив i перезаложив, - видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же, двiстi п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, i поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало - п’ятнадцять тисяч! Де ти їх вiзьмеш? Прямо, як iржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хiба послухать жидка, пiти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих i розпускать їх помаленьку: то робiтникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й грошi. Страшно тiлько, щоб не влопатись… Обіщав жид сьогодня привезти напоказ. Може, це вiн уже й заходив. Цiкаво дуже бачити фальшиві гроші.
І.Карпенко-Карий
17
— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать?
— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.
— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
— Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.
Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки.
Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.
— Господи! чи в вас Бога нема в серці, що ви в таку святу п’ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт зна що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та махать стругом перед самим Карповим носом.
— Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвати, а ми вам нічого не кажемо.
Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п’ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять.
— Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін.
— Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку, — сказав Карпо.
— То бери Мотрю, Довбишеву старшу донку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, — сказав Лаврін.
Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум’янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вглядів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем.
І.Нечуй-Левицький
18
— Ти чого прийшов, Григоре? Ми ж тебе поховали 6 березня 1980 року. Ліна Костенко стала на коліна перед твоєю домовиною, поцілувала тобі обидві натруджені руки перед тим, як накривати кришкою домовину. Нікому раніше не цілувала — тільки тобі! А я першим кинув пригорщу глини на твою труну, і вона загула контрабасом у сирій домовині.
Мовчить. Стоїть спиною до місяця-повні. Обличчя чорне, як тінь, звернене до мене.
Я збираюся ставити машину в гараж, бо вже друга година ночі.
— Не став, — чую хрипкий голос, схожий на Григорів, коли він засумує. — Їдьмо на бульвар Дружби народів. Там ще працює буфет, у якому мені дають «набор». Не забув ще такого народного слова? Бо ми все народне забуваємо. Навіть народні пісні. Найкращі в світі!
Він тихо й сумно почне свою улюблену:
Летіла зозу-у-у-ля-а
Че-е-рез мою-у хату-у,
Сіла на кали-и-ні-і
Та й ста-а-ла кувати...
Хрипкувато-простуджений голос (він завжди тягне «вторим», — зізнається сам Григір) здається нереальним, навіть моторошним опівнічної місячної ночі, коли все спить, ніби затаїлося. Чи дослухається до забутої й витісненої «попсою» прекрасної народної української пісні. Та й інші наші божественні пісні забуваються й нехтуються. Чи співати й слухати нікому? Чи свідомо вбивають народну душу разом з піснями? А тінь ближчає. Питає з притиском, навіть із погрозою:
— Народна пісня вмирає, а ви, письменники, мовчите? Хіба ж ви — письменники? Ви — козачки у пройдисвітів, авантюристів і грабіжників, яких ще світ не бачив і не знав! Усе ж розграбовано! І заводи, розкурочені, стоять закриті. І шахти вибухають. І кіна нема. І книжки не видаються.
— Так. Усе пропало, Григоре. Наче й нас не було, Григоре…
Олександр Сизоненко
19
Ми гратимемо у гру. Ти будеш священиком. А я сповідатимуся. Чи то вже не гра?..
Колись давно я вбила курчатко. Наступила на нього. Це було ненавмисне вбивство чи вбивство з необережності. Але було. Згадалося саме це, бо, здається, я тоді відчула вогонь, який пече грішників. Не могла знайти собі виправдання. Не могла спати.
Може, я навчилася бути отим розчавленим курчам?
А найбільший мій гріх — то, мабуть, відчай. Я поринаю у відчай, як річка впадає в море. Це щось таке, чого несила спинити, щось невідворотне, стихійне, чому я не можу знайти причини, зате «воно» віднаходить мене. І накриває — як китайкою очі. І я починаю бачити світ тисячами очей — уже покритих.
Бо, може, я волію бачити саме це?
Боги мої — християнські і язичницькі. Орди ідолів грюкають у мої відчинені двері. Я кличу Господа занадто часто, майже завжди. Плутаю дні. Не знаю, як шанувати батька. Убиваю себе в собі, мух на вікні, тільки павуків милую. Чиню перелюб, коли нікого не кохаю. Не свідчу правдиво про ближніх і дальніх, не свідчу ніяк, а за великого мовчання — і поготів. Завше прагну того, чого не маю і що мають інші.
Бо, може...
І де мені взяти Бога — щоб вибачив оце все?
І хіба ти зможеш мені відпустити гріхи мої? Ти приручиш їх і випасатимеш, як стадо овець, щоби стригти їм руна і плести для мене вкривала.
Вибач, вибач...
Бо післязавтра я буду твоїм Великоднем, а сьогодні п’ятниця — тож однією рукою діставай мною ж заховані цвяхи, а другою — заколисуй хлібину на вогні. Нам обом буде не боляче. Я завше брешу, коли казати правду — несила.
Загинемо всі. Ненадовго.
А в неділю вранці з надбитої крашанки нас висидить зозуля — родом із того годинника, якому стрілки хрестом зійшлися.
Ольга Ляснюк
|