ДВНЗ «ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА» На правах рукопису Проц Марта Орестівна

Скачати 5.76 Mb.

Назва	ДВНЗ «ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА» На правах рукопису Проц Марта Орестівна
Сторінка	6/38
Дата	21.02.2016
Розмір	5.76 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Історія > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 38

1.4 Передумови розвитку новаторського педагогічного руху в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.
Виникнення і діяльність авторських шкіл зумовлювалося комплексом суспільно-політичних, економічних, соціокультурних чинників розвитку України в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. При цьому визначальним тлом їх формування залишалася освітньо-педагогічна царина, передусім новаторський рух, який абсорбував у собі творчо-педагогічні ініціативи, спрямовані на створення нової освітньої практики, яка відрізнялася від чинної (офіційної, консервативної, ідейно-ангажованої) модерним змістом, структурою, принципами управління. Це зумовлює доцільність узагальнюючо-синтезованого аналізу його поступу задля з’ясування основних мотивів, важелів, напрямів та інших аспектів становлення авторських шкіл.

Головні підходи, напрями висвітлення цієї проблеми відображено на рисунку 1, який показує головні структурні складники та механізми розгортання педагогічного новаторства в Україні в другій половині ХХ ст. Вона засвідчує, що державна політика у сфері освіти й педагогіки та їхня інституційна структура, насамперед у вигляді центральних, місцевих органів, громадсько-освітнього руху, науково-дослідних інституцій стали визначальними чинниками, що зумовлювали виникнення та пріоритети розвитку й діяльності авторських шкіл за досліджуваного періоду.

Відновлення педагогічного новаторства за повоєнної доби ХХ ст. актуалізувало ухвалене 1944 р. «Положення про експериментальні заклади Академії педагогічних наук РРФСР», де визначалися їхні функції щодо розробки наукових проблем педагогіки, методики, дитячої психології; перевірки тодішніх програм, підручників; сприяння у створенні нового навчального обладнання, наочності та управління і підготовки педагогічними кадрами, ін. [470, с. 4-5].

За 1950-1980-х рр. за керівництва урядових і науково-академічних інституцій місцевих органів влади розгортається процес формування організаційної структури новаторсько-педагогічного руху в Україні. Він супроводжувався постійними реформуваннями та пошуком оптимальних моделей,
полотно 48

Рисунок 1.1 Структура і чинники формування новаторського

педагогічного руху в Україні (1954-1991рр.)
які б поєднували наукові здобутки, ініціативність і творчість учителів-практиків та суспільні виклики. Визначимо його важливі віхи і складники.

Уже на 1951 р. мережа експериментальних закладів Академії педагогічних наук РРСФР складалася із 30 освітянських осередків, які ставили за мету поєднати психолого-педагогічної теорії із практикою для всебічного вивчення досвіду навчально-виховних закладів та забезпечення зв’язку навчання із життям. Після наступних реформувань у 1966 р. у структурі Академії педагогічних наук СРСР функціонувало 10 експериментальних шкіл і три школи-лабораторії, де проводили системну дослідницьку роботу із залученням учителів-практиків [470, с. 5]. 1971 року Міністерство освіти УРСР видало наказ «Про базові, експериментальні та опорні школи і школи-лабораторії Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР» (додаток Б). Ним було визначено лише дві базові школи – Павлиську (директор – В. Сухомлинський) та Богданівську (І. Ткаченко) [145, с. 16-26].

Із середині 1960-х рр. починають виникати проблемні педагогічні лабораторії, які сприяли розвитку педагогічних інновацій. Один з перших таких закладів – лабораторію експериментальної дидактики – 1966 р. заснував І. Федоренко при кафедрі педагогіки та психології Харківського державного педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди. Головним результатом її науково-дослідницької роботи стало створення оригінальної технології оптимізації підготовки учнів до засвоєння нових знань [115. – Кн. 2, с. 847].

Наступний більш активний і масштабний період розвитку педагогічного новаторства розгортається в 1970-1980 рр., коли низка компартійних та урядових ухвал зумовила посилення уваги до вивчення, узагальнення і впровадження передового педагогічного досвіду. З-поміж – дві постанови: союзна «Про подальше вдосконалення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовки їх до праці» (1977 р.) [149, с. 15-20] та республіканська «Про стан впровадження передового досвіду в школах республіки» (1979 р.) [416, с. 55-58]. Вони вимагали зробити такий досвід дієвим засобом інтенсифікації навчально-виховного процесу та зобов’язували посилити діяльність у цьому напрямі керівників шкіл та вчительство. Розроблені на їх основі в лютому 1979 р. Міносвіти УРСР «Методичні вказівки про порядок вивчення, узагальнення і впровадження передового педагогічного досвіду» регламентували цей процес через тісну співпрацю органів освіти, керівництва і трудових колективів навчальних закладів, громадських об’єднань освітян. Важливою формою і засобом піднесення такої роботи мали стати авторські школи. Актуалізації цього завдання сприяли урядові ухвали 1984 р. про поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи відповідно до основних напрямів її реформування [156, с. 6-8; 157, с. 7-14] та про покращення трудового виховання, навчання, професійної орієнтації у середній школі [358].

Ці документи спрямовували на використання внутрішніх резервів щодо застосування передового педагогічного досвіду. Так, Міносвіти УРСР зобов’язувалося активізувати діяльність відділів народної освіти, науково-дослідних інститутів педагогіки та психології, педагогічних інститутів на поширення й використання передового педагогічного досвіду в практичній діяльності шкіл та окремих педагогів, працівників науково-дослідних інститутів, співробітників шкіл-лабораторій при педінститутах і проблемних лабораторіях. Удосконалення дослідження цієї проблеми мало відбуватися на трьох рівнях: методологічному (ідейні основи вивчення і використання передового досвіду); теоретичному (його вивчення і використання в певному виді діяльності); організаційно-методичному (розробка методики, опис ефективності форм роботи, аналіз недоліків і т. ін.) [157, с. 7-14; 158, с. 3-15].

На практичне розгортання такої роботи спрямовувала низка документів Міносвіти УРСР. Розроблені ним 1983 р. «Орієнтовні критерії передового педагогічного досвіду» унормовували понятійний апарат та основні ознаки й інші параметри діяльності в цій сфері [154, с. 14-21]. Міністерське положення «Про удосконалення системи вивчення і поширення передового педагогічного досвіду» (1987 р.) визначало комплекс організаційних заходів діяльності в цьому напрямі. У школі її мав очолювати директор та його заступники з навчально-виховної роботи; у педагогічних інститутах – ректор і проректор з наукової роботи; у дошкільних і позашкільних установах – їх керівники; у межах областей, районів, міст – відділи народної освіти. Загальні організаційно-керівні функції покладалися на створену при Міносвіти УРСР Методичну раду з поширення передового педагогічного досвіду. Основні напрями її роботи визначали секції з поширення досвіду управлінської діяльності; з поширення досвіду роботи педагогічних навчальних закладів та ін. [160, с. 3-7].

Черговий поштовх активізації діяльності в цій ділянці дало червневе 1989 р. рішення колегії державного комітету СРСР з народної освіти про заходи зі створення умов для підтримки та розвитку соціально-педагогічних ініціатив, передового та новаторського досвіду, наукових інновацій. На його основі розробили положення «Про експериментальні педагогічні майданчики в системі освіти СРСР» для реалізації педагогічних ініціатив, спрямованих на оновлення змісту, методів, засобів та форм навчання та виховання зростаючого покоління. Визначили умови надання статусу експериментального майданчика (проходження спеціальної експертизи) та організаційно-методичні засади їх функціонування. Це стимулювало роботу окремих авторських шкіл, що набували статусу експериментального майданчика. Докладніший аналіз освітніх нормативних документів на предмет розвитку новаторства, передового досвіду та авторської школи див. у додатку Б.

На виконання цих нормативних документів упродовж 1980-х рр. Міносвіти УРСР спільно з республіканським НДІ педагогіки та психології було узагальнено і схвалено досвід роботи понад тридцяти навчально-виховних закладів, педагогічних колективів, районних відділів народної освіти й окремих освітян. Зокрема, значного поширення тоді набув досвід педагогів-новаторів В. Білавича, М. Гузика, О. Захаренка, Є. Кучеренко, Р. Маренюк, Т. Сірик, В. Шаталова, які зосереджували зусилля на підвищенні якості навчання і виховання у школі, посилення світоглядної орієнтованості навчальних предметів та успішне розв’язання завдань щодо докорінного поліпшення трудового виховання дітей і молоді [269, с. 29-30].

Утім, навіть радянські дослідники доволі стримано критично оцінювали ефективність таких рішень та результативність діяльності з їх реалізації через притаманні радянській системі формалізм, забюрократизованість, приписки. Так, ще 1982 р. учений-педагог І. Кривонос відзначав, що інформації про передовий досвід у книгах, брошурах, статтях, рукописних звітах, на виставках, по радіо і телебаченню постійно збільшувалося, однак чинна система заходів з його вивчення і поширення виявилася недосконалою та потребувала впорядкування відповідно до досягнень психолого-педагогічної науки [247, с. 38]. А 1990 р. І. Жерносек стверджував, що, попри декларування «здобутків і перемог», школа «залишалася в тіні» до 1984 р., коли розпочали освітню реформу. Між тим, одразу стало зрозумілим, що і вона приречена на провал, бо не спрямовувала на реальні зміни. Однак вчительство вже переживало процес руйнування стереотипів, сформованих у застійний період. Це актуалізувало пропаганду досвіду вчителів-новаторів через систему спеціальних заходів і програм [275, с.1].

На такому тлі розгорталося формування інституційної структури педагогічного новаторства та розвитку авторських шкіл у вигляді спеціальних державних і громадських структур науково-педагогічного й освітнього характеру. Його основними організаційно-координуючим чинником стали інститути удосконалення вчителів (ІУВ). Важливу роль у їх розвитку відіграла постанова Ради Міністрів СРСР 1972 р. про завершення переходу на загальну середню освіту молоді, яка зобов’язувала республіканські Міністерства освіти піднести роль ІУВ як провідних навчально-методичних центрів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, узагальнення і поширення передового досвіду [163, с. 52-27]. Згідно з розробленими на її основі нормативними документами, обласні й міські інститути удосконалення вчителів (ОІУВ) мали здійснювати збір матеріалів про новаторський та раціоналізаторський досвід, організовувати його вивчення шляхом створення спеціальних груп з працівників районних і міських методкабінетів, найкращих учителів, за участі науковців [146, с. 30-31; 147, с. 8-9; 149, с. 3 та ін.].

У другій половині 1970-х рр. усталилася практика, відповідно до якої Центральний інститут удосконалення вчителів Міносвіти УРСР (ЦІУВ) розробляв перспективні та щорічні комплексні плани вивчення, узагальнення і поширення передового досвіду. Новопризначений директор І. Жерносек 1979 р. провів його структурну реорганізацію: методкабінети перетворювалися в сектори, що відповідали за окремі напрями роботи; створювалися нові кафедри, що розширило діапазон науково-методичної роботи тощо. Задля активізації діяльності та посилення методичного впливу в цій царині найбільш активним ОІУВ стали надавати статус «опорних» та визначати тематику їх наукової і організаційно-методичної роботи. Так, закріплені за Львівським опорним інститутом Волинський, Закарпатський, Івано-Франківський, Рівненський, Тернопільський, Чернівецький ОІУВ зосереджувалися на розробці проблеми «Удосконалення форм і методів навчальної роботи на курсах підвищення кваліфікації педагогічних кадрів на основі впровадження в практику досліджень педагогічної науки і передового педагогічного досвіду». За опорними інститутами закріплювалися творчі групи працівників ЦІУВ, які здійснювали науково-методичне керівництво з організації досліджень за визначеною тематикою та сприяли практичному впровадженню передового педагогічного досвіду [252, с. 270].

У 1980-х рр. усталився порядок затвердження на колегії Міносвіти розроблених ЦІУВ п’ятирічних програм вивчення, узагальнення і впровадження передового педагогічного досвіду. Його найкращі здобутки стали не лише заносити до Центральної картотеки, а й системно цілеспрямовано пропагувати через ОІУВ та семінари й курси. Зокрема, в Україні та за її межами активно популяризували досвід українських педагогів-новаторів О. Захаренка, Р. Маренюк, Т. Сірик, В. Цимбалюка, В. Шаталова та ін. [291, с. 3].

Ще на початку 1970-х рр. у структурі ІУВ з’явилися школи передового досвіду, де вивчали методи й форми педагогічної роботи «кращих учителів-майстрів». Міністр освіти УРСР О. Маринич у доповіді на ІV з’їзді вчителів (1977 р.) наголошував, що вони відіграли вагому роль у популяризації серед освітянської громадськості результатів творчих пошуків учителів-новаторів Донеччини (В. Шаталов), Полтавщини (Т. Сірик), Миколаївщини (Л. Проценко), Харківщини (М. Мартинова), тому практика функціонування таких шкіл себе виправдала й потребує усілякої підтримки [252, с. 262-263; 494]. Утім, за наступних років ця форма роботи занепала.

У другій половині 1980 – на початку 1990-х рр. у структурі ІУВ та за її межами виникають авторські педагогічні школи. Їхнє поширення стимулював рух учителів-новаторів, що збурив усю систему освіти за часів «перебудови». У представників найвідоміших шкіл (Ш. Амонашвілі, І. Волков, М. Гузик, Є. Ільїн, С. Курганов, А. Кушнір, С. Лисенкова, А. Остапенко, М. Палтишев, В. Сухомлинський, І. Ткаченко, В. Шаталов та ін.) з’явилися послідовники – окремі вчителі та цілі педагогічні колективи, на основі яких формуються нові авторські школи.

Важливим аспектом розвитку педагогічного новаторського руху стала фіксація його здобутків. Спершу цю роботу проводили хаотично шляхом невпорядкованого збору інформативних матеріалів про новаторський і раціоналізаторський досвід шкіл, дошкільних, позашкільних установ, відділів народної освіти, ІУВ, районних методкабінетів та педінститутів. Системного цілеспрямованого характеру їй надав березневий 1979 р. наказ Міносвіти УРСР про створення на базі ЦІУВ Центральної картотеки передового педагогічного досвіду Української РСР. Збір матеріалів та їх оформлення проводили на основі розробленого тоді ж «Положення» та інструктивних рекомендацій (додаток Б). Вони передбачали фіксацію досвіду установ та окремих працівників у двох основних формах: монографічно (висвітлення всіх ділянок роботи) і тематично (з окремих проблем, навчальних предметів тощо). За результатами такої роботи ЦІУВ подавав Міносвіти пропозиції щодо поширення найкращого досвіду [152, с. 12-17].

Паралельно такі картотеки вели більшість ОІУВ. Матеріали, що надходили з регіонів, піддавалися ретельному аналізу працівниками кабінету методичного керівництва ЦІУВ. Тож, до прикладу, з понад 120 описів досвіду окремих працівників і закладів народної освіти, представлених у 1979-1980 рр., лише 39 включили до Центральної картотеки [111, с. 2; 334, с. 25].

Її матеріали, що обговорювалися на засіданнях ради ЦІУВ, розкривають «таємниці» майстерності вчителів-новаторів республіки та результати їх впровадження в практику. Одними з перших 1982 р. були схвалені інформаційні листи про вчителів-новаторів «Учитель-методист Т. Л. Сірик» та «Рекомендації щодо впровадження в практику роботи вчителів-словесників республіки досвіду вчителя української мови і літератури Сквирської середньої школи № 1, заслуженого вчителя УРСР, кандидата педагогічних наук В. І. Цимбалюка» [111, с. 2; 388].

Систематизація досвіду про діяльність педагогів-новаторів актуалізувала проблему його ефективної популяризації з-поміж освітянської громадськості. Таку діяльність проводили в різних формах і напрямах. Цілком виправданою виявилася практика підготовки ЦІУВ анотованих каталогів, які містили адреси досвіду та відомості про зміст роботи найкращих працівників народної освіти республіки. Їх надсилали до навчальних закладів, звідки в разі зацікавлення надходили запити про надання всебічної інформації про конкретний педагогічний досвід.

З метою його пропаганди влаштовували зустрічі вчителів, керівників шкіл, працівників органів народної освіти з майстрами педагогічної праці. До прикладу, лише 1980 р. ОІУВ провели такі зустрічі з директором Сахнівської десятирічки Черкаської області О. Захаренком; завідувачем Летичівського районного методкабінету Хмельницької області В. Ярмолюк, учителями російської мови і літератури Артемівської СШ № 7 Ворошиловградської області Л. Божко та української мови і літератури СШ № 8 Чернівців О. Бойко та ін. [230, с. 79]. Такі заходи за участі вчителів-предметників супроводжувалися обговоренням питань викладання окремих дисциплін та загальних проблем освітнього поступу. Вони справляли великий вплив на присутніх, спонукали до наслідування й удосконалення доробку колег.

Подібний характер мали круглі столи за участі освітян, науковців, представників громадськості, керівників навчальних закладів та органів освіти. На них обговорювали завдання новаторського руху та залучення до нього якнайширшого кола педагогів, особливо молодих учителів. У першій половині 1980-х рр. активно практикували проведення на базі найкращих освітніх закладів республіки навчальних семінарів та показових занять, на яких демонстрували елементи авторських програм педагогів-новаторів, обговорювали шляхи створення педагогічних умов для їх застосування.

Практикували поєднання таких заходів. Як приклад відзначаємо влаштований у квітні 1980 р. редакцією газети «Радянська освіта» круглий стіл з педагогами-новаторами УРСР М. Гузиком, Р. Маренюк, Т. Сірик, ін. На ньому обговорювали проблеми вивчення та впровадження в практику передового педагогічного досвіду. Він відбувся в рамках триденного республіканського семінару директорів ОІУВ за участі членів колегії Міносвіти, науковців. У дусі панівної командно-адміністративної системи учасники заходу отримали інструктивні матеріали та вказівки щодо шляхів та засобів роботи із систематизації та впровадження найкращого педагогічного досвіду, яку оголосили пріоритетною справою освітян [443, с. 3].

Чиновники Міносвіти та обласних, районних, міських органів освіти прагнули залучити до ознайомлення з новаторським досвідом якнайширше коло молодих педагогів та майбутніх учителів із числа студентства. Із цією метою у середині 1980-х рр. стали повсюдно створювати клуби і школи молодого вчителя. Однак багато з них існували формально й лише окремі об’єднання, очолювані ентузіастами цієї справи, виявляли активність. Такою була Школа молодого учителя в Донецькому держуніверситеті, що стала майданчиком для реалізації багатьох цікавих проектів [8].

До пропаганди педагогічного новаторства спричинилися самодіяльні об’єднання освітян та інші громадські організації України. Це завдання стало пріоритетним у діяльності створеного 1960 р. Педагогічного товариства УРСР, яке очолив О. Рудько. Його місцеві осередки спільно з організаціями товариства «Знання» улаштовували народні університети педагогічних знань та інші системні заходи відповідного спрямування [160, с. 10].

Справжній прорив у піднесенні педагогічного новаторства спричинив масовий рух освітян, який під впливом гасел перебудови охопив радянські республіки. Символічний початок йому поклало неформальне об’єднання навколо «Вчительської газети» («Учительская газета» – орган Міносвіти СРСР) відомих педагогів-новаторів, які в руслі процесів демократизації і гласності прагнули реальних реформ в освіті. Це були Ш. Амонашвілі, І. Волков, Є. Ільїн, В. Караковський, С. Лисенкова, В. Шаталов, М. Щетинін, які упродовж десятиріч незалежно один від одного розвивали ідеї гуманістичної педагогіки [458, с. 6]. Вони виступили з маніфестом «Педагогіка співробітництва» («Учительська газета» за 18 жовтня 1986 p.), де закликали змінити стосунки між учителем та учнем на засадах співпраці та обстоювали ідеї «навчання без примусу», «вільного вибору», «творчої продуктивної праці», «самоврядування і самоаналізу», «колективного творчого виховання» та ін. За дорученням ЦК КПРС цей виступ засудила Президія АПН СРСР, однак він знайшов живий відгук з-поміж освітянської громадськості, яка розуміла потребу докорінних змін у навчанні та вихованні молоді.

На зустрічах педагогів-новаторів (Цинандалі, Тбілісі, 1987 р.; Москва, 1988 р.) обговорювали проблеми демократизації школи та новітні технології педагогічної творчості. Їхні ідеї за того часу не оприлюднювалися, проте вони сприяли популяризації завдань педагогіки співробітництва як нового мислення, що вимагало докорінних змін у змісті освіти.

Це дало підґрунтя групі радянських педагогів-експериментаторів та публіцистів (В. Давидов, Е. Днєпров, В. Зінченко, В. Матвєєв, Б. Нєменський, С. Соловейчик) для розробки концепції «нової школи», що опозиціонувала консервативному доктринерству офіційної педагогічної науки та стала одним з ідейних постулатів наростаючого новаторського громадсько-педагогічного руху. Її кредо «Наші діти в небезпеці!» відображало панівну в школі систему насилля над ними. Її альтернативою проголошували засади гуманістичної педагогіки, яка творить школу, що всебічно розвиває дитину та гармонійно поєднує її природні прагнення і суспільні потреби [458, с. 6].

Розгортання новаторсько-педагогічного руху актуалізувало потребу його формально-правового оформлення. Так, у травні 1988 р. в «Учительській газеті» з’явився статут Творчої спілки вчителів, що стала однією з перших його організаційних моделей. Ця «добровільна масова громадська організація» проголосила головними завданнями «докорінне оновлення школи, підвищення суспільного престижу вчителя, розвиток, поширення та захист педагогічної творчості»; об’єднання зусиль широких верств суспільства у справі перебудови народної освіти [467, с. 2]. Апогеєм діяльності Спілки стала травнева 1990 р. конференція у Свердловську, де учасники обговорили програмні проекти «Школа новаторів», «Лабораторія диференційованої освіти» та ін. Її матеріали засвідчують зростання загального усвідомлення необхідності докорінних змін у сфері навчання і виховання, зокрема шляхом використання педагогічних інновацій [52, с. 2].

Така діяльність дала поштовх для постання у квітні 1990 р. Творчої спілки вчителів України. Науковці стверджують, що її «праобразом» був Клуб творчої педагогіки «Співробітництво» при Київському Будинку вчителя, який виник 1986 р. після бурхливого обговорення статті-маніфеста «Педагогіка співробітництва» [81, с. 2]. У ньому згуртувалися творчі особистості, інтелектуали, які спрямували зусилля на пошук новаторських педагогічних ідей, здатних вивести національну педагогіку з кризи радянської закостенілості та радикально оновити систему навчання і виховання молоді. Ці ідеї визначили стратегічне завдання Творчої спілки вчителів України: об’єднати й створити можливості для праці і самореалізації «творчого прошарку вчительства», сприяти створенню їх фахових асоціацій (додаток В).

За думкою фундаторів Спілки, основною формою підготовки вчителя мала стати авторська педагогічна майстерня, у рамках якої відбувалися б лекційно-семінарські заняття та практична підготовка. Згідно з розробленим ними 1990 р. положення про «Авторську педагогічну майстерню», реалізація цього проекту потребувала не додаткових коштів, а лише волі, щоб змінити структуру навчального процесу, залучивши до підготовки майбутніх учителів яскравих особистостей, що мають продуктивні ідеї і досвід їх реалізації [167, с. 28-31].

У «Радянській освіті» за 18 вересня 1990 р. був опублікований перший «Вісник Творчої спілки вчителів України», що подавав матеріали її першої розширеної сесії. Зміст, напрями, географію її діяльності відображають 30 схвалених тоді авторських програм педагогічної творчості. З-поміж них – «Школа радості» (Ю. Андрунас); «Педагогіка оптимізму» (В. Письменний); «Модель школи продовженого дня з територіальними різновіковими загонами» (Т. Кузнецова); «Від творчого директора через творчість учителя – до творчого учня» (С. Гацко); «Виховання мистецтвом» (Т. Іванова) та ін. Більшість педагогів представляли Дніпропетровщину, а також Київщину, Донеччину, Івано-Франківщину й інші регіони України [51, с.1].

1992 року Творчу спілку вчителів очолив академік АПН України, директор Сахнівської школи на Черкащині О. Захаренко. До її керівного органу – Правління – як координатори відповідних напрямів роботи входили представники дошкільних закладів (А. Медіна), початкової школи (Л. Ткачук), учителів української мови та літератури (В. Крижанівська), народознавства (Л. Зозуля), світової літератури (С. Рудаківська), іноземних мов (В. Боримський), історії (А. Трубайчук), фізики (А. Шапіро), математики (М. Хилевич), інформатики (В. Кулікова), географії (М. Винокур), біології (Н. Адамчук), хімії (В. Алпатова), фізвиховання (Ю. Мещеряк), трудового навчання (Г. Волошин), ін. [362, с. 85-86].

У другій половині 1990-х рр. громадсько-освітянський рух «Педагогіка співробітництва» перетворився на потужний каталізатор перетворень в освіті. Він об’єднав еліту українського вчительства та науковців на чолі з такими визнаними авторитетами, як М. Гузик, О. Захаренко, В. Шаталов та ін. Вони виступили з критикою пострадянської системи освіти й педагогічної науки та вимагали демократизації і гуманізації навчально-виховного процесу, запровадження індивідуального підходу до дитини як повноцінної особистості, зміни характеру взаємодії між учителем та учнем [458, с. 6].

Важливим складником розгортання новаторського педагогічного руху в Україні стала діяльність науково-дослідних інститутів психолого-педагогічного профілю та профільних кафедр регіональних педінститутів. У руслі директив Міносвіти вони налагодили роботу з виявлення, вивчення, узагальнення передового досвіду з удосконалення навчально-виховного процесу та проведення наукової апробації отриманих від Центрального та обласних інститутів удосконалення вчителів відповідних матеріалів. Вони активно співпрацювали з державними й громадськими організаціями в підготовці пропозицій щодо поширення передового досвіду та розробляли науково-методичні рекомендації із цього питання.

Одним з координаційних центрів такої роботи виступив Український науково-дослідний інститут педагогіки (УНДІП) АПН УРСР. Ще 1948 р. при ньому відкрили Республіканську педагогічну виставку, яка постійно діяла, з 1977 р. її реорганізували в Педагогічний музей УРСР, де нагромадили значний масив матеріалів про творчі надбання найкращих освітян України. Важливий поштовх діяльності УНДІП дала постанова ЦК Компартії України «Про стан і заходи подальшого розвитку педагогічної науки в Українській РСР» (1959 р.), що, зокрема, спрямовувала на вивчення та пропаганду найкращого досвіду з організації навчання та виховання в республіці. Ця робота здійснювалася передусім у руслі вивчення політехнічного й трудового навчання учнів загальноосвітніх шкіл, її наслідком були збірники статей про політехнічне навчання в школі [453, с. 20-27; 507], у фундаментальні дослідження М. Ніжинського [297], В. Сухомлинського [434-435; 438] та ін.

З діяльністю УНДІП тісно пов’язаний розвиток авторських шкіл за наступних десятиріч, адже багато з них функціонували в його науково-методичному полі. За 1960-х рр. це знайшло прояв у зосередженні зусиль науковців Інституту та керівників авторських шкіл на обґрунтуванні змісту освіти в школі, зокрема розробці проблем дидактики (дидактичні основи засвоєння знань, формування навчальних навичок, ін.) та трудового виховання. За двох наступних десятиліть спільні зусилля зосереджували на визначення особливостей вивчення української та російської мов за умов «двомовної спорідненості» та пошук шляхів усебічного виховання молоді, зокрема засобами народознавства тощо [174].

За результатами експертиз і досліджень УНДІП Міносвіти УРСР ухвалювало рішення про схвалення новаторського й раціоналізаторського досвіду та на основі спеціального перспективного плану здійснювало контроль щодо його поширення і впровадження в освітніх закладах республіки [334, с. 26].

Відновлення державної незалежності України активізувало науково-педагогічну громадськість щодо створення власного науково-академічного центру. Так, 1992 р. на базі УНДІП, Науково-дослідного інституту психології та Республіканського педагогічного музею постала Академія педагогічних наук України. Два десятка сформованих у її структурі профільних підрозділів, зокрема лабораторія педагогічних ініціатив та інші, спричинилися до формування нових навчальних закладів, зокрема авторських та альтернативних шкіл. Спільність науково-освітніх інтересів і прагнень забезпечила тісну співпрацю між ними щодо вироблення та реалізації оригінальних моделей удосконалення національного виховання та навчання учнівської молоді.

Усеохоплюючим багатофункціональним чинником розвитку новаторського педагогічного руху стали засоби масової інформації – преса, радіо, телебачення, зокрема педагогічні й освітянські часописи. Вони слугували важливою трибуною для обговорення вчителями, науковцями, представниками органів влади широкого комплексу проблем з виявлення і популяризації з-поміж освітянської громадськості інноваційних методів, засобів, форм навчально-виховної діяльності окремих творчих особистостей та трудових колективів.

За радянського періоду вся діяльність у цій ділянці скеровувалася компартійними органами та відбувалася в дусі панівних ідеологем. Педагогам-новаторам було важко вийти за їхні рамки, тож важливо враховувати що її зміст і спрямованість значною мірою визначалися черговими компартійними гаслами-завданнями та офіційною радянською політикою в галузі освіти. У такому руслі вже наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. в освітянській і педагогічній періодиці активізувалося висвітлення передового досвіду окремих учителів і шкіл та громадських організацій з налагодження навчально-виховного процесу й позашкільної роботи. Яскравим виявом цього стала поява спеціальних рубрик у часописах «Радянська освіта», «Радянська школа», «Початкова школа», «Українська мова в школі», «Література в школі» та ін. Рубрики з популяризації педагогічного досвіду були і в регіональній пресі.

Наскільки продуктивною виявилася така діяльність, засвідчує аналіз матеріалів рубрики «Книга педагогічного досвіду», яку наприкінці 1980-х рр. вів І. Жерносек у журналі «Радянська освіта». У ній уміщували статті, що відображали оновлення змісту, методів, форм навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі, причому вони стосувався не лише столичних і обласних, міських, а й сільських закладів, які репрезентували свої оригінальні проекти, що орієнтували на використання виховного потенціалу української етнокультури, відкривали нові горизонти трудового, морально-естетичного, екологічного виховання юнацтва. Це підтверджують статейні матеріали про інноваційні підходи до виховання учнів Андріївської школи на Чернігівщині [412, с. 3], Великохутірської школи на Черкащині [94-101] та ін. Таку лінію продовжила рубрика часопису «Адреса досвіду», де, до прикладу, висвітлювався новаторський поступ Яворівської, Яблунівської, Уторопської сільських шкіл Івано-Франківщини з організації краєзнавчої та національно-патріотичної роботи з-поміж учнівської молоді [332, с. 3].

До популяризації ідей педагогічного новаторства спричинилося республіканське видавництво «Радянська школа», яке в серії «Маяки педагогічної праці» (також існувало під назвами «Передовий педагогічний досвід», «Бібліотека передового досвіду») здійснило випуск понад 30 книжок про здобутки найкращих учителів і педагогічних колективів УРСР. Про характер і тематичну спрямованість таких видань говорять їхні назви: «Комуністичне виховання підростаючої молоді», «Удосконалення теорії і практики вивчення російської мови в школі», «Продовжений день у школі», «Керівництво школою», «Майстерність мовника» та ін. [4, с. 10-11; 24, с. 28].

Справа вивчення і популяризації новаторського педагогічного досвіду набрала великого суспільного резонансу, тож до неї почали долучатися журналісти, публіцисти, культурні діячі. Таким яскравим свідченням стала випущена 1963 р. видавництвом «Радянська школа» книга відомого на Кіровоградщині журналіста О. Моторного «Щедре серце», де описано новаторський досвід роботи педагогічного колективу Богданівської середньої школи з морального й трудового виховання учнів [296].

За радянського періоду побутувало явище, коли прогресивні ініціативи, що зароджувалися «в центрі» – у столицях (Союзу й окремих республік), наслідувала «периферія» – області, міста, села. Така схема спрацювала і в справі актуалізації педагогічного досвіду.

Наприкінці 1980-х рр. у популярній телепередачі «Зустрічі в Останкіно» ретранслювали цикл виступів педагогів-новаторів, що викликав зацікавлення з-посеред освітян і широкої громадськості. Наслідуючи цей приклад, зокрема в руслі урядових постанов 1988 р. про удосконалення системи вивчення і поширення передового педагогічного досвіду [160, с. 10-16], студія «Київнаучфільм» запустила в кінопрокат й на телебачення цикл науково-популярних стрічок «Творча лабораторія вчителя», з-поміж них – про педагогів-новаторів Т. Сірик, В. Цимбалюка, («Живе слово»), В. Білавича («Варіант В. Білавича», «Урок без дзвоника») та ін. [160, с. 10-16].

У такому напрямі працювали й обласні телеканали. Так, на замовлення Кіровоградського ОІУВ з метою популяризації досвіду найкращих педколективів області у 1969-1970 рр. було створено цикл передач «Голубий екран – школі». У них висвітлювали передові методи і форми організації навчально-виховної та позакласної роботи педагогів краю. Користувалася успіхом і 30-хвилинна телепередача «Майстри педагогічної справи розповідають про свій досвід», що популяризувала інноваційні форми й методи роботи вчителів початкових класів [93, арк. 2, 6].

Свою аудиторію знайшли підготовлені за участі науковців АПН України цикли передач на національному радіо України «Педагогічні роздуми» (редактор В. Лапікура) і «Драматична педагогіка» (автор і ведуча С. Каракоз). Їхніми учасниками були як знані (О. Захаренко, В. Сухомлинський, І. Ткаченко, ін.), так і сотні менш відомих освітян, керівників авторських шкіл.

Таким чином, новаторський педагогічний рух став головним підґрунтям для виникнення та розгортання діяльності авторських шкіл в Україні в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Цей процес засвідчує, що комплекс чинників у вигляді офіційної освітньої політики, діяльності органів освіти різних рівнів та особливо постання самодіяльних громадських об’єднань, що спрямовували зусилля педагогів-новаторів на оновлення змісту освіти й пошук інноваційних методів, засобів, форм навчання і виховання учнівської молоді, стимулювали і визначали вектори формування авторських шкіл. Важливі передумови для цього створювала всебічна робота з вивчення, систематизації та поширення передового педагогічного досвіду вчителів-новаторів.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 38

Схожі:

Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” МОН України	Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” МОН України
Царик Й. В., Лєснік В. В., Яворський І. П., Горбань І. М., Сребродольська... Рецензенти: д б н., гол наук cпівробітник Жиляєв Г. Г. (Інститут екології Карпат НАН України), д б н., проф Пархоменко О. В. (Дніпропетровський...	Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка... ВСТУП
ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ На правах рукопису ДУДАР Володимир Тарасович ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ РИНКУ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОЇ АГРОПРОДОВОЛЬЧОЇ ПРОДУКЦІЇ 79	ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... НВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ НЕРЕЗИДЕНТІВ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ: ФІСКАЛЬНИЙ АСПЕКТ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Дрогобицький державний педагогічний... ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ ПЕДАГОГІЧНИХ УНІВЕРСИТЕТІВ УКРАЇНИ	“Розвиток пізнавальних здібностей дошкільнят у праці в природі” за... Науково-методичний центр “Українська етнопедагогіка і народознавство” АПН України і Прикарпатського національного університету ім. Василя...
ДВНЗ «КИІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Імені В. Гетьмана» КАФЕДРА ВИЩОЇ МАТЕМАТИКИ Поняття базису n – вимірного векторного простору. Розкладання вектора за базисом	ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І.І. МЕЧНИКОВА На правах рукопису Карпенко Олена Юріївна О. Трубачова [327], Б. Успенського [331], І. Фаріон [334], М. Худаша [343; 344; 345], П. Чучки [358; 486], В. Шульгача [372; 487]....

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання