ДЕРЖАВНИЙ КОМПЛЕКС СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ-ІНВАЛІДІВ ЛОГОПЕДИЧНИЙ СЛОВНИК-ДОВІДНИК Миколаїв 2012 Логопедичний словник-довідник / Упорядник Дмитрієва О. В. Миколаїв: 2012. 104 с

Літературні джерела................................................................................................... 114


ВСТУП
На фоні загального зростання абсолютної кількості дітей-інвалідів у соціумі останнім часом відчутно збільшується і кількість дітей з мовленнєвими порушеннями. Цей процес актуалізує проблему надання логопедичної допомоги в цілому та у розрізі діяльності установ соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

Зважаючи на комплексний характер соціальної реабілітації, здійснення її міждисциплінарною та мультидисциплінарною командою фахівців, до корекції мовленнєвих порушень у дітей, в різній мірі, долучається ряд спеціалістів, які не мають базової дефектологічної підготовки, але повинні свідомо, цілеспрямовано та кваліфіковано впливати на виправлення вад мовлення у дітей, які є клієнтами центрів соціальної реабілітації.

Пропонована методична розробка розрахована як на фахівців-дефектологів, так і в першу чергу на спеціалістів-реабілітологів інших галузей та батьків, які виховують дітей з інвалідністю.

Вона містить детальні тлумачення більше восмиста як суто логопедичної термінології, так і пов’язаних з нею понять з психології, анатомії і фізіології людини та невропатології.

Структурно матеріал викладено у чотирьох основних розділах:

І. «Мовленнєвий апарат: будова, функції, аномалії, артикулювання».

ІІ. «Мовні та мовленнєві процеси, механізми, порушення».

ІІІ. «Фізіологічні, нервові та психічні процеси, розлади, захворювання».

ІV. «Корекційні заходи і загальні відомості».

У кінці словника для зручності використання подається алфавітний показник усіх термінів посторінково.

Достовірність приведеного матеріалу забезпечується значною кількістю використаних при його підготовці друкованих джерел.

Пропонована методична розробка, на наш погляд, може бути корисною не лише фахівцям-реабілітологам та батькам, а й тим особам, які ведуть підготовку чи навчаються за спеціальностями «Корекційна педагогіка», «Спеціальна психологія», «Практична психологія», «Соціальна педагогіка», «Соціальна робота» тощо.

І. МОВЛЕННЄВИЙ АПАРАТ: БУДОВА, ФУНКЦІЇ,

АНОМАЛІЇ, АРТИКУЛЮВАННЯ
А
АГЛОСІ́Я – вроджена відсутність язика.

Довідка: А. спричиняє грубий дефект вимови звуків за типом механічної дислалії. Зрозумілість мовлення досягається шляхом компенсаторної артикуляції.
АГНОТІ́Я – вроджена відсутність верхньої або нижньої щелепи.
АЛЬВЕОЛИ – 1) маленькі бульбашки легенів на тоненьких кінцях бронхів, куди потрапляє повітря під час дихання; 2) чарунка у щелепах, де розташовані корені зубів.
АЛЬВЕОЛЯРНИЙ ПРИГОЛОСНИЙ – приголосний звук, при вимові якого язик торкається піднебіння біля альвеол.
АНКІЛОГЛОСІ́Я – вроджене скорочення вуздечки язика.

Довідка: Методами усунення А. є механічний (розтягнення) та хірургічний (підрізання) вуздечки язика .
АНОСМІ́Я – відсутність нюху.
АПЕКС – кінчик язика.
АПІКАЛЬНИЙ ПРИГОЛОСНИЙ ЗВУК – звук, артикуляція якого включає притискання кінчика язика до верхніх зубів, ясен, альвеол чи загинання його до твердого піднебіння.
АРТИКУЛЯТОР – більш рухливий вільнокеруємий з органів мовлення, який бере участь у відтворенні даного звуку.
АРТИКУЛЯЦІ́ЙНА БАЗА – система рухів та положення органів мовлення щодо відтворення звуків певної мови.
АРТИКУЛЯЦІ́ЙНИЙ АПАРАТ – сукупність органів, які забезпечують утворення звуків мовлення.

Довідка: Основні органи А.а. поділяються на рухливі (язик, губи, щоки, м’яке піднебіння, нижня щелепа) та нерухомі (зуби, верхня щелепа, тверде піднебіння).
АРТИКУЛЯЦІЯ – спільна діяльність мовленнєвих органів, пов’язана з вимовлянням звуків, складів, слів.

Довідка: Для правильної А. необхідна артикуляційна база, яка формується під впливом слухового та кінестетичного контролю за правильною вимовою, що відбувається через механізм зворотного зв’язку. Діти засвоюють правильну мовленнєву А. поступово. Найскладнішою є А. збігу приголосних, а також шиплячих, свистячих та сонорів [л], [р]. Їх правильну вимову діти опановують до 4-5 років. Дитина, яка до 5 років ще не оволоділа правильною А. звуків, потребує логопедичної допомоги.

Формування правильної А. мовлення тісно пов’язане з розвитком фонематичного слуху, що дає змогу диференціювати мовленнєві звуки. Недоліки А. можуть виникати внаслідок недорозвитку фонематичних процесів (функціональні порушення), відхилень у період онтогенетичного розвитку органів А. або у разі травмування та анатомічних вад артикуляційного апарату (органічні порушення).
АСПІРА́ЦІЯ – 1) проникнення сторонніх предметів у дихальні шляхи при вдиху; 2) процедура відсмоктування вмісту порожнини чи патологічного осередку; 3) тертя повітря об голосові складки, що утворюється звуженням голосової щілини без напруження мускулатури.
АТАКА ЗВУКУ – засіб, що використовується особою, яка говорить і співає з метою привести до дії голосові складки, що до того тривалий час були у спокої.

Довідка: А.з. буває м’яка (засіб відтворення звуку, при якому видих і змикання голосових складок відбувається одночасно), придихова (засіб відтворення звуку, при якому спочатку відбувається легкий видих, а потім змикаються голосові складки і починається їх коливання; звучанню голосу передує шум) та тверда (засіб відтворення, коли спочатку змикаються голосові зв’язки, потім під натиском видихуваного повітря змичка між ними «вибухає», і голосові зв’язки починають коливатися).
АФОНІ́Я – відсутність гучності голосу за умови збереження шепітного мовлення.

Довідка: Причина А. – неможливість змикання голосових зв’язок, через що під час фонації відбувається втрата голосу. Виникає внаслідок органічних або функціональних порушень у гортані. Причинами органічної А. можуть бути хронічні ларингіти, парези, паралічі гортані, травми, пухлини тощо. При органічній А. можливе лише шепітне мовлення, голос не з’являється навіть при кашльовому поштовху. Причинами функціональної А. можуть бути перевтома голосу, різні інфекційні захворювання, психотравмуючі ситуації, патологічна мутація. Характерною рисою функціональної А. є нестійкість патологічних змін у гортані на можливість звучного голосу при кашлі. При функціональній А. голос поновлюється після лікування і спеціальних вправ.
АФТОНГІ́Я – втрата здатності артикулювання мовлення, що обумовлена судомою м’язів голосового апарату.
АФРИКАТА – зімкнуто-щілинний приголосний звук, що утворюється сполученням змичного приголосного з фрикативним приголосним того ж місця утворення: [ц], [ч], [дж], [дз].
АХЕЙЛІ́Я – вроджена відсутність однієї чи обох губ.

Б

БАХРОМИСТА СКЛАДКА – дві спереду зустрічні складки слизової оболонки, що розташовані у передній вільній нижній поверхні язика.
БІЛАБІАЛЬНІ ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ – приголосні різного способу творення, які поєднуються губно-губною артикуляцією: [м], [п], [б].
БОКОВИЙ ЗВУК – звук, при утворенні якого повітря проходить по боках (чи з одного боку) язика.

В
ВЕЛЯРНИЙ ЗВУК – задньопіднебінний звук: [ґ], [г], [к], [х].
ВИБУХ – у мовленнєвій діяльності: 1) миттєве розмикання певної перешкоди органів мовленнєвого апарату (наприклад, язика та піднебіння) під натиском повітряного струму; 2) див. ЕКСПЛОЗІЯ.
ВИБУХОВІ ЗВУКИ – змичні приголосні, при вимові яких змичка розривається (див. ВИБУХ 1). Такими є українські [б], [п], [д], [т], [ґ], [к], [м], [н].
ВИДИХ – видалення повітря з легенів у процесі дихання.
ВИСОТА ЗВУКУ – якість голосного звука, яка визначається людиною суб’єктивно і пов’язана з частотою коливань голосових зв’язок.

Довідка: З ростом частоти коливань В. з. збільшується.
ВІБРА́НТИ – приголосні звуки [р], [р΄], при утворенні яких кінчик язика вібрує, а тому струмінь видихуваного повітря на дуже короткий час переривається, створюючи таким чином кілька (три-чотири) послідовних ритмічних вибухів невеликої сили.
ВІДКРИТИЙ СКЛАД – склад, який закінчується на голосний звук.
ВОВЧА ПАЩА – див. РОЗЩІЛИНА ПІДНЕБІННЯ.
ВОКАЛІ́ЗМ – система голосних фонем мови, їх властивості та відношення.
ВУЗДЕЧКА ЯЗИКА – складка середньої лінії, що розташована в слизовій оболонці нижньої поверхні язика, яка переходить на дно порожнини рота.

Довідка: При нормальних розмірі та формі язика часто трапляється аномалія його вуздечки – збільшення площі її з’єднання з нижньою поверхнею язика або її скорочення. Таке положення вуздечки обмежує рухливість язика, особливо його кінчика. Аномалія зворотного порядку – занадто довга вуздечка, що патологічно збільшує рухливість язика, особливо назад. Такі патології язика призводять до порушення звуковимови.
ВУХО – орган слуху у хребетних тварин і людей.

Довідка: За анатомічною будовою у В. розрізняють зовнішнє (складається з вушної раковини та зовнішнього слухового проходу, в глибині якого розташована барабанна перетинка), середнє (система маленьких повітропровідних порожнин у товщі скроневої кістки черепа, що складається з барабанної порожнини, євстахієвої труби, варунків сосцеподібного відростка і через євстахієву трубу з’єднується з носоглоткою) і внутрішнє (кістки черепа, через які передаються звукові коливання). Механізм кісткової провідності відіграє надзвичайно важливу роль при патології звукопровідної системи.

Г
ГІПЕРСАЛІВАЦІЯ – збільшення виділення слини.

Довідка: Спостерігається частіше при важких розладах мовленнєвої діяльності (напр., дизартрія, ринолалія).
ГЛОТКА – початкова частина стравохідної трубки, що розташована між порожниною рота і стравоходом.

Довідка: Г. відноситься до дихальних шляхів, поєднуючи порожнину носа з гортанню (верхня частина Г. чи носоглотка з’єднується з носовою порожниною завдяки двом отворам – хоанам; середня частина глотки чи ротоглотка з’єднується з порожниною рота; нижня частина чи гортаноглотка з’єднується з глоткою через вхід у гортань). Г. виконує ковтальну, дихальну та резонаторну функції.
ГЛОТТОГРАФ – пристрій для дослідження вібрації голосових складок.
ГЛОТТОЛІЗАЦІЯ – явища додаткової артикуляції в порожнині гортані, що надає мовленню своєрідний клацаючий призвук.

Довідка: Г. зустрічається при відкритій ринолалії як прилаштована зміна укладу органів артикуляції внаслідок аномалій периферичного артикуляційного апарату (див. РИНОЛАЛІЯ ВІДКРИТА).
ГЛУХИЙ ЗВУК – звук, позбавлений голосового тону, що утворюється органами мовлення без участі голосу.

Довідка: Відсутність у звука голосового тону – є глухота звуку, який утворюється з розкритими або із наближеними, але не натягнутими голосовими складками, від чого повітря, що видихається, проходячи через них, утворює лише немузичний шум.
ГЛУХИЙ ГОЛОСНИЙ ЗВУК – позиційний варіант голосного, який виникає внаслідок асиміляції поряд з глухими приголосними в ненаголошеному положенні (напр., вуха).
ГЛУХИЙ ПРИГОЛОСНИЙ ЗВУК – звук, який складається лише з одного (немузичного) шуму: [п], [ф], [к], [х], [т], [с], [ш], [ц].

Довідка: Відсутність у звука голосового тону є глухота звуку .
ГОЛОС – це сукупність різних за своїми характеристиками звуків, які виникають внаслідок коливання еластичних голосових зв’язок.

Довідка: Голосові зв’язки людини створюють коливання у процесі фонації. Г. людині, як і звукам іншого походження, притаманні висота, сила і тембр (див. ГОЛОСУ ВИСОТА, ГОЛОСУ СИЛА, ГОЛОСУ ТЕМБР).
ГОЛОС ДЗВІНКИЙ – голос, який утворюється в разі правильного направлення звуків у передню частину ротової порожнини, де він резонує.
ГОЛОС ПІ́СЛЯ ЛАРІНГЕКТОМІ́Ї – голос після видалення гортані.
ГОЛОС МОВЛЕННЄВИЙ – складне явище, що об’єднує звуки, які виникають у ротоглоточній порожнині людини з метою відбиття своїх думок чи почуттів.

Довідка: Г.м., залежно від призначення, також з’являється на разі рефлекторних м’язових рухів, таких як стон, сміх, крик.
ГОЛОС СЛАБКИЙ – голос, який характеризується недостатньою силою, що обумовлена слабкістю дихального апарату.
ГОЛОСНІ́ ЗВУКИ – чисті за тональністю голосові звуки (тобто ті звуки, які складаються головним чином з голосового тону).

Довідка: Г. з. утворюються настільки вільним проходом повітря, що можливий при вимові слабкий шум не сприймається на слух як характерна їх ознака. Г. з. поділяють на голосні переднього ряду – [і], [е] [и] та голосні заднього ряду – [у], [о], [а].
ГОЛОСОВА ЩІЛИНА – горизонтальна щілина у середній частині гортані, яка обмежена істинними голосовими складками.
ГОЛОСОВІ́ СКЛАДКИ І́СТИННІ – дві симетрично розташовані складки слизової оболонки гортані, що містять голосові зв’язки та голосові м’язи.

Довідка: Г. с. і. мають особисту будову м’язів, що дозволяє їм коливатись як всією масою, так і окремими частинами (напр., половиною, третиною, краями тощо).
ГОЛОСОВІ́ СКЛАДКИ ХИБНІ – дві складки слизової оболонки, які покривають підслизову тканину та невеликий м’язовий пучок.

Довідка: Г. с. л. беруть деяку участь при змиканні і розмиканні голосової щілини, але вони рухаються мляво та не підходять стисло одна до одної.