§ з 8 а
В п
II 00
а< Я< Он -
а
З
а,
2 й К
4.3. Агнозії
Гнозія — це здатність людини пізнавати предмети і явища навколишнього світу за даними відчуття. Наприклад, людина не лише бачить, а й впізнає предмети, які раніше бачила. Впізнавання є складною функцією окремих аналізаторів. Ця здатність організму набувається в процесі індивідуального досвіду (за механізмом умовних рефлексів); здобута інформація закріплюються в корі головного мозку (функція пам'яті).
Агнозія (розлади впізнавання) розвивається при ураженнях у межах будь-якого одного аналізатора. Слід зазначити, що впізнавання виникає від комплексної дії зовнішніх подразників, від суми чуттєвих відчувань. Людина впізнає предмети і явища навколишнього світу не тільки внаслідок подразнення різних видів чутливості, а й за їх мовним визначенням за рахунок другої сигнальної системи за І. П Павловим.
Розрізняють такі види агнозії (рис. 9).
Зорова агнозія виникає при ураженні зовнішніх поверхонь потиличних часток (див. рис. 9). Хворі бачать предмети, оскільки не сліпі. Вони обходять їх, але не впізнають цих предметів і кажуть, що нічого «не бачать».
Слухова агнозія спостерігається при ураженнях кіркових відділів слухового аналізатора в скроневих частках. Хворі не можуть впізнавати предмети за характерними для них звуками (наприклад, дзвін монети, що впала на підлогу, собаку, що гавкає в сусідньому приміщенні та ін.). У такому разі виникає враження про глухуватість хворого. Насправді ж страждає не сприйняття звуків, а їхнє сигнальне значення.
Агнозія глибокої чутливості шкіри виникає переважно при ураженні тім'яної частки й виявляється у невпізнанні предметів при дії на поверхневі й глибокі рецептори. До таких розладів належить астереогноз — неможливість упізнавати предмети при пальпації їх із заплющеними очима. Істинний астереогноз виявляється при пошкодженні верхньої (а за деякими даними нижньої) тім'яної частки, коли залишаються збереженими елементарні шкірні й кінестетичні відчуття.
б
Рис. 9. Випадіння функцій, що спостерігаються при ураженні різних відділів кори головного мозку (за А.В. Тріумфовим, 1959): а — зовнішня поверхня півкулі; б— внутрішня поверхня півкулі; 1 — кірковий параліч погляду і повертання голови в протилежний від осередку бік; 2— аграфія; З— центральний параліч (парез); 4— розлади чутливості; 13— розлади нюху (при однобічному ураженні не спостерігаються); 5— астереогноз; 6— апраксія; 7—г алексія; 8—зорова агнозія; 9—розлади зору (геміанопсія); 10—амнестична афазія;
Вищі кіркові функції та їх розлади
11 10
11 — сенсорна афазія; 12— моторна афазія
де на рис. 18— розлади слуху (гіри однобічному ураженні на спостерігаються);!
Смакова й нюхова агнозії, що зводяться до неможливості впізнавання предметів за відповідним сприйняттям, трапляються дуже рідко.
4.4. Апраксії
Праксія — це здатність виконувати комплекси рухів, які спрямовані на виконання тієї чи іншої дії за розробленим планом. При виконанні складних рухів робота скелетної мускулатури проходить в правильній послідовності при одночасному координованому скороченні й розслабленні багатьох м'язових груп. Такі складні дії (праксії) набуваються в процесі спеціального навчання або наслідування при взаємодії людини з навколишнім світом.
Складні дії (праксії) формуються на основі кінестезії — інформації, що безперервно надходить від пропріорецепторів при виконанні будь-яких дій. При праксіях значну роль відіграє також зоровий аналізатор. У процесі навчання й виконання складних рухових актів людини велике значення надається другій сигнальній системі, тобто усній і письмовій сигналізації. У зв'язку з цим розлади праксії пов'язані не лише з патологією кінестетичного аналізатора, а й залежать від ураження мовних функцій людини. Слід також зазначити, що для виконання цілеспрямованих дій потрібна бездоганна праксія мовних органів.
Апраксія — втрата навичок, вироблених у процесі індивідуального досвіду, складних цілеспрямованих дій (побутових, виробничих, символічна жестикуляція та ін.). При апраксіях відсутні виражені симптоми центрального парезу або порушення координації рухів.
У клініці виділяють такі основні види апраксії: ідеаторну, конструктивну й моторну.
Ідеаторна апраксія характеризується втратою плану або задуму складних дій. При цій апраксії також порушується послідовність окремих рухів (наприклад, при проханні показати, як закурювати цигарку, хворий черкає цією цигаркою по коробці, потім дістає сірник і підносить його до рота). Хворі не можуть виконувати мовних завдань лікаря, особливо символічних тестів (погрожувати пальцем, віддавати честь та ін.). Водночас такі хворі здатні повторювати, наслідувати дії дослідника.
Ідеаторна апраксія виникає при ураженні надкраєвої звивини тім'яної частки домінантної півкулі (у правші — лівої, у лівші — правої). Ідеаторна апраксія завжди є двосторонньою.
Конструктивна апраксія виявляється насамперед у неправильному напрямку дій: хворим важко конструювати ціле із частин (наприклад, скласти із сірників задану фігуру: ромб, квадрат, трикутник та ін.).
При цьому виді апраксії осередки ураження найчастіше знаходяться в кутовій звивині тім'яної частки домінантної півкулі. Конструктивна апраксія також є двосторонньою.
Моторна апраксія, або апраксія виконання, характеризується порушенням дій не лише спонтанних і за завданням, а й за наслідуванням. Вона часто однобічна (наприклад, при ураженні мозолистого тіла моторна апраксія може виникнути тільки в лівій руці).
Ураження тім'яної частки, так само, як і зацентральної звивини, спричинює апраксію в зв'язку із порушенням кінестезій! при осередках у місцях поєднання тім'яної, скроневої й потиличної часток (зона вестибулярно-просторового аналізатора) виникають порушення просторових співвідношень під час виконання складних рухових актів; при ураженні лобової частки (зона рухового аналізатора й ефекторних систем) виникає розлад навиків складних рухів, розлад програми дії з порушенням спонтанності і цілеспрямованості (лобова апраксія).
Для виникнення апрактичних або афатичних розладів велике значення мають порушення зв'язків між кірковими відділами аналізатора (особливо кінестетичного) і виконавчими руховими системами. У зв'язку з цим апрактичні й афатичні (мовні) розлади виникають при ураженні не лише кіркових, а й глибинних підкіркових відділів мозку, у яких найбільш сконцентровані шляхи цих зв'язків.
4.5. Афазії
Мовні розлади становлять одну із найскладніших проблем клінічної та медичної психології. Афазії — розлади мови без парезів мовних м'язів (гортанних, дихальних м'язів). Найосновніші з цих мовних розладів — це сенсорна й моторна афазії.
Сенсорна афазія характеризується тим, що хворі не розуміють мови. Моторна афазія виявляється в тому, що хворі не можуть розмовляти. Моторна афазія пов'язана з ураженням заднього відділу третьої лобової звивини в лівій півкулі у правшів (зона Брока). Ця зона знаходиться поряд із зонами м'язів обличчя, гортані, язика в прецентральній звивині (див. рис. 9). Нині вважають, що в цих випадках порушується фіксована програма послідовності скорочення мовноутворювальних м'язів (моторна частина мови). При осередках ураження в задньому відділі верхньої скроневої звивини домінуючої півкулі (зона Верніке) розвивається сенсорна афазія. Сенсорна частина мови формується переважно за допомогою слухового аналізатора, кіркове закінчення якого розміщене безпосередньо в скроневій частці. Слово для людини є сигналом різних, часто комплексних, чуттєвих розладів.
Мовні функції людини формуються в процесі онтогенезу. Спочатку розвивається розуміння чужої усної мови (рецептивна мова), потім — вимовляння слів, окремих виразів і речень (експресивна
мова), після цього — розуміння мови письмової (лексія), а потім — письмо (графія). При ураженнях мозку можуть порушуватись усі мовні функції — тотальна афазія. В одних випадках страждає розуміння мови — сенсорна афазія, в інших — експресивна мова — моторна афазія. Розлади читання (алексія) і письма (аграфія), як правило, поєднується з іншими афатичними розладами, а іноді вони виступають на перший план.
4.6. Основні симптоми афагичних (мовних) розладів
При моторній афазії хворі розуміють мову інших, але вагаються у виборі слів для вираження своїх думок і відчуттів, їх лексикон дуже бідний, може містити лише кілька слів («слова-емболи»). При розмові хворі допускають помилки — літературні й вербальні парафазії, намагаються їх виправити й сердяться на себе, що їм не вдається правильно розмовляти. Раніше ми вже відмічали, що моторна афазія виникає при ураженнях зони Брока.
Потрібно розрізняти моторну афазію й дизартрію. Дизартрія є результатом двосторонніх уражень кортико-нуклеарних шляхів (центральних рухових нейронів переважно для мовних м'язів). При дизартрії хворі називають усе, але вимовляють слова погано. Особливі труднощі виникають при артикуляції звуків «р», «л», а також шиплячих. Побудова речень і словниковий запас при дизартрії не страждають. При моторній афазії порушуються побудова фраз, слів. Водночас при цьому виді афазії артикуляція окремих звуків чітка.
При сенсорній афазії основними симптомами є утруднення розуміння чужої мови й поганий слуховий контроль за особистою мовою. Хворі допускають багато літеральних і вербальних парафазій (літературні і словесні помилки). Хворі помічають ці помилки й сердяться на співбесідника, який їх не розуміє. При виражених формах сенсорної афазії хворі, як правило, багато говорять, а їхня мова малозрозуміла для людей («мовний салат»). При сенсорній афазії осередок ураження виявляється в задніх відділах верхньої скроневої звивини домінантної півкулі (зона Верніке).
При осередках у місцях з'єднання скроневої, тім'яної й потиличної часток може виникнути один із варіантів сенсорної афазії — семантична афазія. Для цієї афазії характерне невпізнавання не значень окремих слів, а їх граматичних і семантичних зв'язків. Такі хворі не можуть, наприклад, відрізнити вирази «брат батька» і «батько брата» або «кішка з'їла мишку» і «кішка, з'їдена мишкою».
У неврології і медичній психології виділяють ще один вид афазії — амнестичну. При цьому виді афазії хворим важко назвати різні предмети, які їм показують. Вони забувають їх назви, але в звичайній спонтанній мові можуть їх використовувати. Таким хворим допомагає підказування першої частини назви предмета, який показують. Амнестичні мовні розлади трапляються при різних видах афазій, але найчастіше вони відмічаються при осередках скроневої частки або на місці поєднання тім'яно-потиличних часток.
Слід розрізняти амнестичну афазію й амнезію. Амнезія — це розлади пам'яті в здатності відновлювати раніше вироблені поняття. Різні види амнезії (ретроградна, антиретрогадна) виникають при осередках у медіобазальних відділах скроневої й лобової часток.
Алексія й аграфія зазвичай містять синдром сенсорної і моторної афазії, а інколи вони виступають на перший план і виявляються нібито в ізольованому вигляді. Така «ізольована» аграфія може виникнути в разі ураження заднього відділу середньої лобової звивини (поряд з проекцією пірамідних шляхів для правої руки), а «ізольована» алексія — при осередках у кутовій звивині домінантної півкулі на місці з'єднання потиличної й тім'яної півкуль.
При дослідженні вищих мозкових функцій (мовних, гнозії, прак- сії) з'ясовують спочатку, чи розуміє хворий значення слів, окремих фраз, метафор, граматичних і семантичних відношень; як він виконує інструкції лікаря (об'єктивна перевірка розуміння). Далі перевіряють, чи може пацієнт назвати предмети, які йому показують, а якщо це зумовлює труднощі, то з'ясовують як допомагає йому підказування. Спостереження над спонтанною мовою дає змогу оцінити лексикон хворого (бідний, стереотипний, різноманітний), можливість повторювати окремі артикульоми, слова, фрази. У процесі співбесіди виявляють парафазії (літературні й вербальні помилки), спроби виправити їх, чи вони залишаються непоміченими.
Перевірка функції алексії передбачає читання вголос і про себе, при цьому беруться до уваги помилки (паралексії), які помічає або не помічає хворий. Розуміння тексту об'єктивізується письмовими інструкціями.
Графію перевіряють написанням під час диктування й при письмових відповідях на задані питання, відмічають параграфії (помилки при письмі).
Для перевірки гностичних функцій рекомендується впізнавання предметів за зоровим, слуховим, дотиковим (і кінестетичним під час ощупування), смаковим і нюховим відчуттями.
У процесі дослідження проводять спостереження за дією хворих у житті, виконанням завдань; їхньою здатністю робити символічні жести, конструювати ціле із частин (наприклад, із сірників або інших невеликих предметів), з'ясовують здатність наслідувати дії дослідника.
4.7. Схема дослідження розладів мови, гнозії і праксії
Усна мова
спостереження за спонтанною мовою піддослідного. Перевірка розуміння усної мови:
значення слів!
значення фразі
інструкцій;
складних багатоланцюгових інструкцій;
семантичних зв'язків;
метафор;
відрізків часу;
розповідей. Здатність до усної мови. Читання
розуміння письмової мови.'
читання вголос. Письмо
диктування тексту для письма!
написання назв показаних предметів. Гнозія й праксія
упізнавання предметів;
гнозія свого тіла;
дія з реальними предметами;
дія з вигаданими предметами;
жести;
транзитивні дії;
прості арифметичні дії про себе й письмово;
виконання завдання: сконструювати ціле із частин.
Розділ 5
ВІДЧУТТЯ ГпСИХІЧНІ ФУНКЦІЇ
Відчуття як психічна функція
Відчуття — психічний процес, що виникає в результаті впливу на органи чуття речей чи явищ навколишнього матеріального світу і полягає у відображенні властивостей цих речей і явищ. Відчуття зв'язують людину із зовнішнім і внутрішнім світом організму. Відчуття — початкове, основне джерело всіх наших знань про світ і основна умова психічного розвитку людини.
Перший етап пізнання навколишнього світу — це безпосереднє відображення органами чуття реального світу, це збирання окремих актів, це діяльність таких психічних процесів як відчуття і уявлення.
На другому етапі пізнання виникають узагальнення, абстрагування безпосередньо відбитих на першому етапі пізнання об'єктів (це абстрактне мислення, здійснюване другою сигнальною системою).
Відчуття і сприйняття — перший почуттєвий етап пізнання дійсності.
Так, якщо в дитини в ранньому віці порушується надходження інформації, наприклад, у результаті втрати зору чи слуху, то виникає різка затримка психічного розвитку.
Будова аналізатора і його функції
Тепер згадаємо пройдене нами раніше. Анатомо-фізіологічний апарат, за допомогою якого виникають відчуття, І. П. Павлов називав аналізатором. Аналізатор складається з трьох частин. Перша частина — рецептори (нервові апарати на закінченнях нервів): Саме ці апарати першими приймають подразнення — інформацію із зовнішнього і внутрішнього світу. Друга частина аналізатора — аферентний нерв. Третя частина — відповідна частина підкірки і кори мозку, куди доходять відчуття. Кіркова частина аналізатора складається з трьох зон. У результаті збудження цієї ділянки мозку виникає психічний процес — відчуття.
Матеріалісти стверджують, що відчуття є перетворенням енергії зовнішнього світу на факт свідомості. За допомогою аналізаторів відбувається трансформація енергії, перехід одного виду енергії в інший. Коли подразник фізично впливає на рецептор, то в самому рецепторі виникає фізіологічний процес — збудження. Збудження іде нервом і приходить у певну ділянку мозку. Внаслідок збудження цієї ділянки кори великих півкуль у мозку виникає психічний процес — відчуття.
Отже, шлях виникнення відчуття — це шлях переходу від фізичних зовнішніх подразників через фізіологічні процеси у формування психічних явищ.
Анатомо-фізіологічний апарат, що створює відчуття, дає можливість розчленувати численні впливи, які одночасно діють на організм, тобто робити аналіз. У зв'язку з цим він і названий аналізатором. Аналізатор — рефлекторний апарат. Цей апарат настроюється на краще приймання подразнення. Подразнення зумовлює рефлекторні акти аналізаторів. Це пояснюється тим, що доцентрові рефлекторні нервові системи доходять до кори головного мозку, а відтіля за допомогою еферентних волокон імпульси йдуть до виконавчих органів, у тому числі і до периферійних відділів аналізаторів, внаслідок чого і відбувається їхнє настроювання на краще приймання подразнення. Така взаємодія окремих частин аналізатора і забезпечує його роботу як цілісного комплексу. За будь-якого ушкодження аналізатора, хоча б однієї з його частин, — відчуття не виникає.
Наприклад, візьмемо око. Якщо воно ушкоджене, то зорового відчуття не буде. Якщо ушкоджена якась частина зорового аналізатора кори головного мозку (це потиличні частки), то відчуття також не буде. Для того щоб виникло відчуття, потрібна взаємодія всіх частин аналізатора.
Вирішити проблему якісного аналізу відчуття — це означає відповісти на запитання, яка психофізіологічна характеристика відчуття. Відчуття з'єднують нас із зовнішнім світом.
5.3. Відчуття — джерело знань про навколишній світ
Відчуття — це психічні образи, що зв'язують нас з об'єктивною реальністю, це вікно у світ. Відчуття надають мозку необхідну інформацію. Відчуття і сприйняття — джерела, у яких думка черпає враження буття, формує знання про навколишню дійсність.
Почавши з живого споглядання, постійно збільшуючи свої знання про світ, творчо усвідомлюючи їх, переробляючи, перевіряючи на практиці, вносячи поправки до інформації органів відчуття, людина звільнилася від ілюзорного відображення дійсності і знайшла зв'язок між предметами і явищами об'єктивного світу.
Об'єктивні властивості світу: форма, об'єм, звук, колір тощо існують у речей незалежно від того, відчуваємо ми їх у цей момент чи ні. Небо було блакитним, а море шуміло до появи людини на Землі.
Органи чуття виникли й існують остільки, оскільки існує сприйманий ними реальний, незалежний від свідомості світ, оскільки існує матерія в різних її формах, видах, властивостях і відносинах.
Кожному виду відчуттів відповідають рецептори, що спеціалізуються впродовж сотень тисяч років на відображенні тільки одного, особливого виду об'єктивно існуючого руху матерії — енергії.
Кожен орган чуття — це віконце у світ, виправдане біологічно. Так, наше око сприймає світло і не сприймає тепло, що також має хвильову природу.
5.4. Класифікація відчуттів
У людини є такі відчуття: нюх, зір, слух, смак, дотик. Так скаже кожний. Проте їх набагато більше, а тому варто поділити їх на три групи: інтерорецептивні, пропріорецептивні, екстерорецептивні.
Інтерорецелтивні відчуття — це відчуття, що виходять від внутрішніх органів. Це відчуття з боку серця, це відчуття наповнення їжею шлунку та ін. До цих відчуттів належать також невизначені, неспецифічні форми відчуття.
Інтерорецептивні відчуття — це те, як переживає людина внутрішній стан організму. Вони є основними показниками гомеостазу, тобто внутрішньої рівноваги організму. Якщо внутрішні органи функціонують нормально, то людина не відчуває їхньої роботи. При порушенні внутрішньої рівноваги виникають біль у шлунку, серці та інші відчуття. Якщо виникає нестача необхідних поживних речовин у крові, то це виявляється відчуттям голоду. Такі ж статеві потреби виникають внаслідок порушення інтерорецепторів, що і приводять до розвитку почуттів, відчуттів та статевого потягу.
Пропріорецептивна чутливість відображує положення тіла в просторі і має величезне значення. Пропріорецепція є основою руху. Усі наші рухи повинні постійно коригуватися і будь-які навички є системою рухів, що коригується пропріорецептивною чутливістю. Так, велосипедист бачить не тільки дорогу, а й відчуває рух частин тіла і коригує їх за допомогою рецепторів, закладених у суглобах і зв'язковому апараті, тобто за допомогою пропріорецепторів.
Екстерорецептивні відчуття містять у собі перелічені раніше п'ять видів відчуттів. Екстерорецептивні відчуття забезпечують відображення зовнішнього світу, орієнтування в ньому і формування діяльності.
Серед екстерорецептивної чутливості деякі вчені смак, нюх і дотик вважають контактними видами чутливості, слух і зір — дистантними.
Слід зазначити, що існує ще один поділ відчуттів залежно від часу їх розвитку. Одні відчуття з'явилися раніше, інші — пізніше. Виділяють:
протопатичне відчуття — древнє, елементарне малодиферен- ційоване, яке збігається з переживаннями, емоціями (наприклад, відчуття комфорту);
епікритичне відчуття — вища форма чутливості, спрямованої на предмети і явища навколишнього світу, і тісно пов'язана з пізнавальними процесами.
5.5. Відчуття, що не увійшли в класифікацію
Поєднання шкірних і рухових відчувань під час обмацування предмета рукою зумовлює відчуття, що називається дотиком. Дотик— складне відчуття, що знаходиться на межі цих двох видів чутливості.
Виділяють ще інтермодальне відчуття. До нього належать від- чутгя, що знаходиться між двома групами відчуттів. Наприклад, людина знаходиться на березі моря і чує сигнал тепловоза чи електровоза. Цей сигнал чують також і глухі. Така чутливість сигналу пояснюється тим, що це відчуття є не тільки слуховим, а й вібраційним. А вібрація сприймається шкірою і проводиться кістками, у тому числі і в глухих. Вібрація в глухих частково компенсує відсутність слухового відчуття. Так, Бетховен в останні роки життя втратив слух і слухав музику, повернувшись спиною до сцени. Отже, є перехідні відчуття, до яких можна віднести звук і вібрацію, зір і біль (при яскравому спалаху світла).
Існують також неспецифічні відчуття. Наприклад, сліпі можуть деякою мірою дотримуватись дистантного орієнтування (це так зване «шосте відчуття» сліпих). Щодо такого явища є два пояснення: перше — що це теплове відчуття, яке сприймається обличчям сліпого; друге — що це новий вид відчуття на відбитий звук, сприйнятий вухом (цей вид відчуття схожий на ультразвукову локацію кажана, що дає йому змогу орієнтуватися в просторі). Для кажана слух — це локатор, що компенсує недоліки зору.
Слід зазначити, що поряд з названими видами відчуттів існують й інші відчуття, що знаходяться на межі з парапсихологією. Так, деякі люди можуть читати текст із зав'язаними очима. Таких випадків чимало (Роза Кулешова та ін.). Це пояснюється неспецифічною фоточутливістю шкіри. В експерименті після 600 - 1000 спроб деякі піддослідні люди починали розрізняти кольори рукою, що вказує на наявність неспецифічних фотовідчувань на кистях. Це можна пояснити тим, що фоторецептори розміщені переважно в сітківці ока. Проте частина фоторецепторів знаходиться у шкірі. Саме така
неспецифічна чутливість підсилюється при патології гіпоталамуса і зорового горба, внаслідок чого розвивається надчутливість шкіри. Підвищена неспецифічна чутливість відмічалася в Рози Кулешової та інших істеричних особистостей, але вона не виявляється через стіни чи двері і навіть через аркуш паперу.
5.6. Будова ока і можливості людського зору
Серед усіх видів відчуттів найзначущими для людини є зорові і слухові відчуття.
Орган зору дає можливість сприймати далекі і близькі об'єкти. Око може рухатися за об'єктом, розглядаючи його. При цьому такі переміщення ока відбуваються стрибкоподібно. Відбувається мовби обмацування предмета поглядом на відстані. Голова рухається за об'єктом і кожен новий поворот голови дає нам нові зорові відчуття. За допомогою органа зору ми читаємо, дивимося кіно, а через оптичні прилади пізнаємо невидиме. Зоровий аналізатор дає людині можливість милуватися навколишнім світом, а також пізнавати його.
Зорові відчуття відіграють важливу роль у життєдіяльності людини і тварин, у зв'язку з чим у них сильніше розвинені ділянки
мозку, у яких проектуються зорові відчуття, тобто потиличні частки. Рецептори ока добре пристосовані до приймання променистої енергії і світла. 90 % всієї інформації людина отримує через очі. Око має високу чутливість. Так, людина бачить запалену свічку на відстані 27 км. Вона також сприймає спалахи світла, що тривають 0,003 с. У сонячному світлі людина розрізняє понад 25 тисяч відтінків.
Рис. 10. Будова ока (за II. Ліндсеєм, Д. Норманом, 1974): 1 — зовнішні м'язи; 2— рогівка; 3— водяниста волога; 4—зіниця,' 5—райдужна; 6— кришталик; 7— війковий м'яз і зв'язка; 8— склисте тіло; 9— центральна ямка; 10—склера; 11 — зоровий нерв
Промінь світла — це квант енергії, який в оці проходить крізь різні прозорі середовища. Такими прозорими середовищами (рис. 10) є рогівка, передня камера ока, зіниця, кришталик. Кришталик переломлює промені під різними кутами,
^ 180000 * 160000 § 140000 •9 120000
О.
н 100000 & 80000 60000
А
I 40000
Й 20000 .5
к о
що залежить від кривизни різних його частин. Потім крізь драглисту масу (склисте тіло) промінь світла потрапляє на сітківку ока, яка складається з кількох шарів нервових клітин і закінчується кінцевими апаратами — паличками і колбочками. Вони є рецепторами світла. Палички розміщені на периферійних ділянках сітківки, а колбочки — у її центрі. Частина сітківки, в котру входить сосок зорового нерва, зовсім не має рецепторів і називається сліпою плямою (рис. 11).
Зорова вісь
Сліпа
|
|
^ пляма
|
д
|
Паличко- / \
|
л
|
*
|
Паличко-
|
подібні / \
|
/
|
|
подібні
|
. зорові У \
|
/
|
|
зорові
|
КЛІТИНИ \
|
|
|
\клітини
|
Колбочкоподібні д
|
1
|
|
Колбочкоподібні
|
зорові клітини у
|
N
|
|
зорові КЛІТИНИ
|
1 1 1 1 1 V - ■ 1
|
1
|
|
Г 1 1 Г 1 1
|
|