|
|
Скачати 3.01 Mb.
|
| 1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні методологічні принципи, джерела та значення його вивчення у вищій школі. Що ж вивчає історія України. Під історією України ми розуміємо історію українського народу на основних землях його поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території, на якій перебував чи перебуває український народ, інколи разом з іншими племенами чи народами, історія державної влади чи інституцій, що правили визначною територією. В курсі "Історії України" ми будемо вивчати політичний, соціально-економічний, культурний, релігійно-церковний аспект людської діяльності, будемо розглядати соціальні верстви, стани, класи. Глибоке вивчення минулого дає можливість краще пізнавати сучасне і визначати правильні шляхи руху вперед. Велика трудність у викладі історії України полягає у тому, що протягом віків змінювалася територія українського поселення, на ній у той самий час існували різні політично-державні формації, часто співіснували різні державні структури. Ці труднощі стосуються більшою мірою західних українських земель, які тривалий час жили відрубно /відокремлено/ від Центральної України. Особливі труднощі при вивченні історії України створює та обставина, що у нас протягом віків не було власної держави, самостійних українських політичних формацій. Україна чи її частина належали до Польщі, Туреччини, Австрії та Росії. Які ж принципи вивчення історії України? 1. Принцип історизму - як явище виникло, які етапи розвитку пройшло, коли припинило своє існування або дало поштовх для виникнення нового явища. Він вимагає, щоб кожне положення розглядалося тільки у зв'язку з іншим, з конкретним досвідом історії. 2. Принцип об'єктивності вимагає, щоб людина вивчала всю суму фактів, давала правдиву інформацію, а не підганяла їх під схему. 3. Хронологічний принцип вимагає обов'язкового закріплення у пам'яті хронологічних дат. Дати - це вирішальна умова вивчення історії /Юліанський календар діє з 1 січня 45 року до н.е. за наказом Юлія Цезаря. Григоріанський /1582 рік папа Григорій ХІІІ + 13 днів до Юліанського календаря/. Основи періодизації історії України. На основі цих принципів провадиться періодизація історії України: 1. Первіснообщинний лад або праісторія /200.000 р. до н.е. - ІХ ст. н.е./ 2. Феодальний лад /приблизно з ІХ ст. до середини ХІХ ст./. В рамках цього періоду ми будемо розглядати княжу добу або Київську Русь та Галицько-Волинське князівство, польсько-литовську добу; козацьку, козацько-гетманську добу. 3. Капіталізм - з середини ХІХ ст. /реформа 1848 р. на західних землях та реформа 1861 р. в Росії / до жовтня 1917 р. 4. Культурно-національне та державне відродження України в 1917-1920 р. Українська Народна Республіка. 5. Радянський період до 24 серпня 1991 р. 6. Побудова незалежної держави Україна. На основі цієї періодизації курс історії України буде поділяться на ряд тем, у яких розглядатимуться окремі етапи розвитку суспільства. III питання. Основні джерела вивчення історії України. Вивчення історії України ґрунтується на історичних джерелах. У науці зараз розрізняють 5 основних типів історичних джерел: 1. Речові джерела - це пам'ятки матеріальної культури - археологічні знахідки /знаряддя виробництва, предмети побуту, монети/, а також архітектурні пам'ятники. Це головні джерела для вивчення праісторії та ранньої історії /первіснообщинний лад та рання феодальна Держава/. 2. Етнографічні джерела - це пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв народу. Це джерело використовують при вивченні всіх періодів історії України. 3. Лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови. 4. Усні джерела - народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, прислів'я, приказки та ін. /3 та 4 групи джерел використовують перш за все при вивченні культури народу/. 5. Писемні джерела - є основою історичних знань. Писемні джерела в свою чергу поділяються на 2 основні групи: I. Це актові матеріали, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані та ін. II. Оповідні пам'ятки - літописи, спогади, щоденники, листи, публіцистична, економічна література та інші твори. 2. Розкрийте суть основних історіософських концепцій щодо походження та часу виникнення українського народу. Яка з них, на вашу думку, найбільш достовірна? Аргументуйте. Існують 3 основні історіософські концепції щодо походження та часу виникнення українського народу. 1) Великодержавна шовіністична концепція. Вважають, що її основи заклав автор Київського літопису Інокентій Гізель. Він доводив, що українського народу взагалі не існувало, його історія подається як складова частина історії російського народу. Він, а також інші представники цієї концепції: Карамзін, Погодін, Соловйов виводили походження Російської держави від Київської Русі, потім Велике князівство Володимира Суздальського, Московська держава. Мавродін та Третяков стверджують, що росіяни, українці та білоруси походять від єдиного кореня. Погодін вважав що до середини XIII ст. на території України проживало великоросійське населення, які після навалу відійшли на Наддніпрянщину. Українці з'явилися тільки у XV ст. з появою козаків. Ця концепція існувала до 1917 року. 2) Радянська концепція (1917…1991 рр.). ця концепція стверджувала спільне походження трьох слов'янських народів - українського, російського та білоруського, що розвивалися в часи Київської Русі на її території. Історія українського народу ділилася на 2 етапи: початок ХІІІ ст. - перша половина XVII ст. - становлення та формування української мови та народу; кінець XVII ст. - XIX ст. - закінчення становлення. 3) Автохтонно-автономістична концепція. Представники: Костомаров, Грушевський. Український народ е автохтоном на своїй території, тобто такий, що з самого початку виник, проживає на цій території, що і зараз. Корені його треба починати шукати з трипільської культури. Маркевич наприкінці XVIII ст. написав працю "Історія Малоросів", в якій показав відрив українського народу від інших великоруських народів і довів, що українці старші за роком виникнення ніж російський народ. Також працю по історії України написав Грушевський. Він вважає, що Київська Русь - лише частина Української держава та, що руської історії ніколи не існувало, не існує і зараз. Він вперше в історіографії бачив цілковито сформований український народ. За Грушевським предками українців були анти. Я схиляюсь до третьої концепції. Грушевський та інші історики виводили походження українського народу від слов'ян. Анти - східні слов'яни - Київська Русь, нащадками якої я вважаю український народ. 3. Розкрийте зміст поняття "історико-етнографічний регіон". Назвіть причини та етапи формування історико-етнографічних регіонів на території України. Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей. Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін. Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі – ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу. 4. Які ви знаєте гіпотези щодо походження назв "Русь" та "Україна"? Як в українській історіографії висвітлюються проблеми етнічного походження Київської Русі? Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2) кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4) пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6) руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село"; 9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось (над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень). В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі. Перша згадка в літопису назви “Україна” пов`язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив себе завзятим оборонцем не тільки Переяславщини, а й Київщини, Чернігівщини та українських земель взагалі від нападів половців. Літописне повідомлення про реакцію народу на його смерть має наступний вигляд: “І плакашеся по нем всі Переяславці, бі бо любя дружину, і злата не збірашеть, імінія не щадяшеть, но даяшеть дружині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством кріпком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много постона” [Цит. за: 8,136]. Таким чином, перша згадка назви “Україна” в Київському літописі відноситься до Південної Русі, тобто до Киівщини, Переяславщини й Чернігівщини. В цьому самому літописі під 1189 р. названо “Украйну Галичську”. “В не менш важливому джерелі – Галицько-Волинському літописі (під 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив і приєднав до своєї держави “Берестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну”. Україною тут літописець назвав північно-західні землі Галичини й Волині” [6,79]. Під 1279 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що галицький князь Лев Данилович, здійснивши похід на Західний Буг, відвоював у Польщі українські землі: “Посем же Лев восхоже себе части в земле людской города на Вкраїні”. Інший випадок застосування назви Україна” належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь і захопили тоді “село на Україні на ім”я Воінь”. Отже, назва “Україна” застосовується і щодо Волинської землі. Вважаючи всі три назви (Країна, Вкраїна та Україна) синонімами, що мають одне слов`янське і українське походження, С.Шелухін виділяє їх спільний корінь “кра”. З огляду на те, що київський літописець вніс у початок своєї хроніки відомості з грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі на стару слов`яно-українську мову, С.Шелухин вважає старослов`янське «кра» перекладом грецького слова tmhma, що означає “відрізок”, “шматок”, “відрізаний шматок землі”. Даний корінь можна зустріти в українських словах “краяти”, “кравець”, в російському “кроить”, словенському krajat, чеському krajeti. Отже, С.Шелухин тлумачить поняття “Україна” як “окрема, відкраяна, тобто відрізана земля”, наголошуючи, що ця назва має бойове походження, тобто свідчить про те, що нашим предкам доводилося відвоювувати рідну землю у ворога-загарбника. Іншої версії щодо походження назви “Україна” дотримуються І.А.Мішина, Л.М.Жарова та А.А.Міхеєв. Вони тлумачать слово “Україна”, що згадується близько 1185 в Іпатіївському літописі, як позначення “степового порубіжжя”, колишні південні території Київської Русі. [5,27]. Існують і інакші точки зору на проблему походження назви “Україна”. “Одна з гіпотез твердить, що первісне сонячне значення слова Україна в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов`язано з сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття яких підпорядковувалось Сонцю – джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця – Ар, Ра – походить самоназва наших предків: арії, оріЇ – орачів, які орали – ОСОНЮВАЛИ землю, і назва сонячного птаха-тотема круна-журавля , якого також обожнювали, як свого предка-покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця” [2,88-89]. 5. Визначте етнополітичний аспект литовської експансії на українські землі. Чи можна вважати Велике князівство Литовсько-Руською державою? Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель - Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Литовський князь почав титулуватися "королем литовським і руським". Більшість синів великого князя литовського прийняли провославя. Литовські князі залишали фактично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих українських і білоруських земель, які зміцнили Литву своїм військовим формуванням, високою культурою, розвинутою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо. Місцеві князі і бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому дружину на земські ополчення. Вислів в одному з тодішніх документів - "ми старовини не рухаємо і новими не вводимо",- став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу. Панівною верствою на Україні, як і в усій тодішній Європі, були феодали, тобто князі, бояри, магнати. У Галичині, особливо на Прикарпатті, жили целими селами дрібні власники, так звана ходачкова шляхта. Вони податків не платили, панщини не відробляли, а відбували на користь короля щорічну кільканадцяти-денну військову службу. До привілейованих станів належало також вище духовенство та купці. Сільське господарство було провідною галуззю народного господарства і мало натуральний характер. Існувало трипілля, використовували як залізні, так і дерев'яні сохи, плуги, сіяли озимі і ярі культури. Тягловою силою були воли. Розвивалося тваринництво, бджільництво, рибальство, лісові промисли виробництво поташу, деревного вугілля, рубання і розпилювання лісу. Поширеним було водяне млинарство. Головними виробниками у феодальному суспільстві були селяни. У ХІУ - першій половині ХУІ ст. їх було кілька груп. Найбагатші, так звані служилі селяни, виконували на користь князя військову або цивільну службу. Велику групу становили данники, що сплачували державі натуральний /хутро, віск, мед та ін./ або грошовий податок. Обидві групи мали статус вільних селян. Чимало було так званих тяглових селян. За певний наділ землі вони виконували відробіткову повинність на користь держави та окремих феодалів, будували замки, мости, греблі, тощо. Поступово, втрачаючи волю, вони ставали кріпаками. Найбідніші селяни - халупники, підсусідки, городники, комірники, не маючи своєї землі, працювали на багатих селян, феодалів чи князів. У Галичині заборона переходу селян від одного поміщика до іншого почалася у 1435 р., а у Великому князівстві Литовському у 1529 р. за І Литовським статутом. Зародження капіталістичних відносин у Великому князівстві Литовському проявилося у створенні фільварків - великих поміщицьких господарств товарного типу, розраховані на експорт сільськогосподарської продукції. З ХІУ ст. спостерігається піднесення міст. Цей процес був тісно пов'язаний з розвитком зовнішньої та внутрішньої торгівлі. На багатьох ярмарках і міських ринках можна було придбати різноманітні товари, що виготовлялися в Україні, Литві, Польщі. Ремісники були об'єднані в цехи. Для захисту соціальних, культурних і національних прав українське населення міст Львова, Києва, Дрогобича, Луцька, Кременця та ін. утворили братства. ІІІ питання. Прагнення Литви об'єднати під своєю владою "всю Русь" наштовхнулося на рішучий опір Московського князівства, яке також проводило політику "збирання" руських земель. Після смерті Ольгерда /1377 р./ постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь Ольгерд передав своєму синові від другої дружини - Ягайлові. Проте старші брати - сини першої дружини Ольгерда - не змирилися з цим. За цих умов Ягайло вирішив укласти союз з Польщею. Польські пани, зі свого боку, були зацікавлені в об'єднанні Польщі і Литви, сподіваючись з допомогою литовсько-руських збройних сил відбити наступ німецьких рицарів. 15 серпня 1385 р. у Креві був підписаний договір між польськими послами і Ягайлом. Ягайло зобов'язався прийняти католицтво й хрестити все литовське населення, приєднати до Польщі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об'єднати два мало схожі між собою державних організми. Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-українсько-білоруської знаті, яку очолив Вітовит /1392-1430/. Усобиця закінчилася договором у м. Городль /1413 р./. Унія чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Запроваджувався інститут польсько-литовських сеймів. |
|
Відповіді на екзаменаційні питання з дисципліни «Історія України» Вивчення історії у вищій школі сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднується знання, погляди, уявлення... |
ПЕРЕЛІК КОНТРОЛЬНИХ ТЕМ І ПИТАНЬ Предмет, принципи, джерела й значення вивчення курсу «Історія України в контексті всесвітньої історії» |
|
Принципи навчання у вищій школі Принципи (лат ргіпсіріит — основа, начало) навчання вищої школи — вихідні положення теорії навчання. Вони є загальним орієнтиром... |
Дисципліна Історія України як об ’ єкт вивчення, її основні методологічні... Дисципліна Історія України як об’єкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база |
|
3. Ресурсне забезпечення менеджменту персоналу Маркетинг персоналу... Персонал як об’єкт вивчення дисципліни менеджмент персоналу. Основні етапи управління персоналом: традиційний, індустріальний та... |
Положення з написання студентських наукових робіт у вищій школі Положення з написання студентських наукових робіт у вищій школі / відпов ред доц. І. А. Корнієнко, А. П. Супрун, Л. С. Спанатій.... |
|
C утність контролю, його принципи,мета та завдання Принципи контролю як науки і принципи його здійснення практично адекватні. Всю систему принципів господарського контролю підрозділяють... |
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» ... |
|
1.Історія як наука. Періодизація іст. У. Іст. Джерела Предмет вивчення-історична діяльність укр народу та його предків від найдавніших часів до сьогодення |
Історія України як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела Методологія історії України. Основоположні принципи історичного пізнання. Етнополітичний контекст української історії |