14 Кількісні характеристики відчуттів
З виміру відчуттів почалася наукова психологія. Проте і дотепер низку явищ поки ще не піддається виміру.
Ту найменшу силу подразника, за якої вперше виникає ледь помітне відчуття, називають нижнім абсолютним порогом чутливості.
Ту найбільшу силу подразника, за якої ще виникає відчуття певного виду, називають верхнім абсолютним порогом чутливості. Подразник, що виходить за межі верхнього абсолютного порогу відчуття, спричинює больові неприємні відчуття.
Больові відчуття — це сигнал, що свідчить про руйнівну силу подразника, тому больові відчуття виникають під час дії надмірно сильного подразника на будь-який аналізатор. Біль змушує організм використовувати всі засоби захисту від впливу пошкоджуюва- льного фактора.
Між абсолютним порогом відчуттів і чутливістю існує зворотна залежність, зворотний взаємозв'язок. Чим нижчий абсолютний поріг, тобто чим слабкіший подразник, що зумовлює відчуття, тим вищою є чутливість, і, навпаки, чим вищий абсолютний поріг, тим нижче чутливість.
Нижні абсолютні пороги відчуттів у людини коливаються. При виникненні зони нижнього порога відчуттів ми вимірюємо їх статистичним методом. Ми оцінюємо як поріг ту силу подразника, за якої в 50 % випадків людина відчуває подразнення. Це так званий середній робочий, грубий рівень нижнього порога чутливості. Можуть бути, по-перше, відволікання уваги, коли не помічаються навіть сильні подразники, і буває, навпаки, підвищення уваги, коли помічаються дуже слабкі, можна сказати, значно слабкіші, ніж завжди, подразники.
Верхній абсолютний поріг чутливості залежить, по-перше, від діапазону роботи органів чуття, наприклад, вухо сприймає коливання повітря певної частоти і тому ультразвук чи інфразвук ми не чуємо,' по-друге, якщо діє надсильний подразник, то замість надсильного збудження, згубного для клітин мозку, виникає рятівне, охоронне гальмування. Це гальмування називають позамежним.
Зміна нижніх і верхніх порогів відчуттів має велике практичне значення: вона дає змогу виділити людей з підвищеною чутливістю того чи того аналізатора, а синдром зниження чутливості можна використовувати для діагностики (периферійного чи центрального) ураження. Так, зниження зору може вказувати на ураження сітківки ока, центральних відділів зорового шляху чи потиличної частки мозку.
Не менше значення має і вимір верхніх порогів відчуття. Наведемо такий приклад'- туговухі не сприймають слабких звуків. Посилення звуків за допомогою приладів приводить до того, що туговухі починають чути. Проте це триває недовго, оскільки з'являються больові відчуття. Це вказує на те, що «зона комфорту» (тобто діапазон, у межах якого звуки починають зумовлювати повноцінні слухові відчуття) у них дуже знижена.
У зв'язку з цим точний вимір нижніх і верхніх порогів слухових відчутгів дає можливість указати, в яких межах повинні бути посилені звуки, щоб вони зберегли потрібний вплив. Це дуже важливо для конструювання звукопідсилювальних приладів.
Підпорогові (мінімальні) подразнення не зумовлюють відчуття, проте впливають на нервову систему, а тому мозок реагує на них. Людина здатна сприймати нечутні (підпорогові) звуки — інфра- звуки. Інфразвуки — це дуже низькі звуки, з частотою набагато меншою нижньої границі чутності нашого вуха. Тварини здатні відчувати інфразвуки. Так, медузи сприймають інфразвукові коливання, що є провісниками шторму. Для людини інфразвук — під- пороговий подразник. Проте ці звуки сприймаються мозком і негативно впливають на людину, зумовлюючи в неї неясний стан тривоги. Було також помічено, що в сейсмонебезпечних зонах, за 1 - 2 місяці до землетрусу багато жителів скаржаться на біль в ділянці серця, хоча на електрокардіограмі відхилень від норми не спостерігається.
Інфразвуки виникають при різних вибухах, у тому числі при вибухах вулканів, під час роботи різних двигунів. Існує думка, що багато нервових хвороб у жителів міст спричинюються інфразвуком, що нечутно проникає крізь стіни будинків. Велика кількість дослідників вважають, що багато загадкових катастроф у Бермудському трикутнику відбуваються за тихої погоди внаслідок дії інфразвукових хвиль, зумовлених далекими штормами.
Діяльність мозку складніша і ширша, ніж наша свідомість. Свідомість — результат роботи якоїсь групи нервових клітин, що най- сильніше діють у цей момент. Це група не постійна. У неї безперервно включаються і виключаються нові й нові клітини. Тим часом і у виключених з інтенсивної роботи клітинах продовжуються певні процеси, що народжують психічні процеси, але не відбиваються у свідомості. Недостатньо інтенсивно працюючі клітини у разі отримання життєво важливого сигналу здатні активізуватися і донести до нашої свідомості цей сигнал. Тому виникнення думок можливе під непоміченим впливом, тобто підпороговим. Так виникає підсвідоме, інтуїтивне психічне життя людини, зона підсвідомої психіки. Підсвідомість є важливою частиною внутрішнього світу людини.
Вирішення будь-якого питання наче б раптово, немов з натхнення, спираючись на чуття, на необґрунтований здогад, називають інтуїцією. Іншими словами інтуїція — це вирішення без логічного обґрунтування. Інтуїцією є, наприклад, передчуття. Передчуття — це неясне відчуття очікування чогось, що насувається, що назріває. Майбутнє ще невідоме, ні в чому не виявляється, але ми неясно відчуваємо^ щось повинно відбутися, хоча і не можемо пояснити цього відчуття ні самим собі, ні іншим. Що ж лежить в основі передчуття?
Розглянемо такий випадок. Інженер-механік прослуховував роботу двигунів трьох авіалайнерів, але будь-яких особливих змін у їхній роботі він не виявив. Проте з приводу одного з авіалайнерів він переживав несвідоме, неясне занепокоєння, тривогу. Через кілька годин інженер-механік довідався, що саме цей авіалайнер здійснив вимушену посадку в зв'язку з порушенням роботи двигунів. Передчуття підтвердилося. Тепер виникає питання: відкіля ж виникло передчуття?
Насамперед передчуття — результат доброго знання роботи. Тільки великий досвід роботи на посаді інженера-механіка дав йому можливість під час прослуховування роботи двигунів уловити якусь неритмічність у їх роботі, якісь слабкі, дуже слабкі збої. Ці збої були настільки малі, що відчуття не виникли й інженер-механік навіть не усвідомив їх. Проте мозок ці підпорогові подразнення сприйняв і це привело до виникнення несвідомого занепокоєння, неясного очікування лиха, до передчуття.
Основою передчуття є підпорогові подразники, що породжують орієнтовану реакцію у вигляді загального занепокоєння, а також великий минулий досвід, що змушує думати цілеспрямовано, зосереджувати увагу на певних об'єктах.
Іноді мінімальні підпорогові подразники створюють застійний осередок збудження, що може призвести до неврозу. Таке застійне осередкове збудження є фізіологічним механізмом багатьох марно- вірств. К. К. Платонов (1965) пише з цього приводу: «Марновірство — це нав'язлива ідея. Якщо забобони більше стосуються релігійного мислення — із забобонами варто боротися шляхом роз'яснення і переконання, то марновірства більше пов'язані не з думками, а з емоціями; а емоції важко знімаються словом і легко витісняються іншими емоціями. Спробуйте роздратовану чим- небудь людину розсмішити, і гнів її мине».
5.15. Чутливість до розрізнення відчуттів
Чутливість до розрізнення — це здатність помічати збільшення і зменшення відчуття. Різницева чутливість характеризується порогом розрізнення.
Поріг чутливості, або поріг розрізнення — це найменше прибавка до сили діючого подразника, за якої виникає ледь помітна відмінність у силі чи якості відчуттів.
Таке ледь помітне збільшення чи зменшення чутливості (різницева чутливість) виникає лише в разі, якщо подразник збільшується чи зменшується через певну частину початкового значення.
Наприклад, беремо в руки тягар масою 200 г. Виникає відчуття. Починаємо додавати тягар. Додаючи 5 г, ми відчуваємо збільшення тягаря. От це і є поріг розрізнення. Будь-яка фізична зміна подразника веде до зміни відчуття.
Тепер розглянемо закон Бугера — Вебера. Поріг розрізнення має постійне відносне значення і завжди виражається у вигляді відношення чи дробу. Це відношення показує, яку частину початкового значення подразнення треба додати до цього подразника, щоб отримати ледь помітну зміну відчуття. Поріг розрізнення можна написати у вигляді чисельника і знаменника. Наприклад, поріг розрізнення сили світла дорівнює 1/100. Це означає, що коли в кімнаті горять 500 свічок і внесено ще 3-4 свічки, ми цього не помітимо; внесемо 5 свічок — виникає відчуття збільшення сили світла. Якщо в кімнаті горять 100 свічок, то для збільшення сили світла досить усього лише однієї свічки.
Поріг розрізнення сили звуку становить 1/10. Наприклад, якщо в хорі співають 20 співаків, то для виникнення порога звукового розрізнення цей хор треба збільшити щонайменше на двох співаків. Якщо ж ми збільшимо хор на одного співака, то поріг звукового розрізнення не виникне.
Закон Фехнера- якщо подразнення збільшується в геометричній прогресії, то відчуття зростатиме в арифметичній прогресії.
Як слід розуміти цей закон. Беремо, наприклад, такі подразники як 10 свічок, збільшуємо їхню кількість^ 10 - 100 - 1000 і т.д. Це геометрична прогресія. Коли було 10 свічок, у нас було відповідне відчуття. При збільшенні подразника до 100 свічок відчуття збільшувалося удвічі, поява 1000 свічок приводить до збільшення відчуття втричі. Збільшення відчуття йде в арифметичній прогресії, тобто набагато повільніше збільшення самих подразників.
Закони Бугера — Вебера і Фехнера справедливі тільки для подразників середньої сили (це найширша зона подразників). При наближенні сили подразника до абсолютного мінімального порога чи, навпаки, до дуже сильного подразника, виникають різні порушення цих законів, наприклад, значно знижується різницева чутливість. Закони Бугера — Вебера і Фехнера свідчать про залежність чутливості від сили подразника.
У теорії і на практиці виникає питання про об'єктивне дослідження порогів чутливості.
На кожне подразнення організм відповідає орієнтованою реакцією, яку можна зафіксувати за допомогою приладів. Показання приладів і відчуття, які людина усвідомлює, в нормальної людини збігаються. Проте при деяких захворюваннях, наприклад черепно- мозкових травмах, нерідко спостерігається розбіжність між суб'єктивними й об'єктивними показниками чутливості.
5.16. Адаптація і сенсибілізація чутливості
Пороги чутливості в кожної людини є мінливими, що пов'язано з тим, що аналізатор пристосовує свої властивості до потреб організму, а також до умов навколишнього середовища. Живий організм пристосовується до довгостроково діючого подразника. І цей процес пристосування (зміна порогів чутливості органів чуття під впливом довгостроково діючого подразника) називають адаптацією. На сьогодні виділяють загальну і локальну (селективну) адаптацію.
Загальна (глобальна) адаптація виявляється у зниженні чутливості всієї аналізаторної системи, а локальна — будь-якої її частини, що зазнавала впродовж тривалого часу подразнення. Процес адаптації поширюється на рецептори, вставні нейрони і на кіркові нейрони, тобто на всі відділи аналізаторної системи. Різні аналізаторні системи мають різну здатність до адаптації. Найбільшу здатність до адаптації має тактильна чутливість. Відносно повільно відбувається адаптація в зоровому аналізаторі. Так, якщо людина входить з освітленої кімнати в темну, то тривалий час вона нічого не бачить. Тільки через кілька хвилин вона починає бачити навколишні предмети. Слід зазначити, що зорова адаптація в різних людей різна. Повільно відбувається процес адаптації в нюховому і смаковому аналізаторах. Майже не відбувається адаптація у вестибулярному й пропріорецептивному аналізаторах.
Сенсибілізація — це процес підвищення чутливості. Таке підвищення чутливості відбувається переважно під впливом дії слабкого подразника. Сенсибілізацію, як і адаптацію, можна поділити на загальну (наприклад, гіперестезія в гострому періоді менінгітів чи менінгоенцефалітів) і локальну, коли підвищення чутливості відбувається на окремих ділянках тіла.
Регулювання рівня чутливості аналізаторних систем на сильні і слабкі подразники має велике значення. Таке регулювання дає можливість уловлювати і реагувати на слабкі подразники, а при впливі сильних — захищати органи чуття від надмірного подразнення і руйнування. У регуляції чутливості аналізаторних систем беруть участь різні відділи нервової системи, у тому числі структури лімбіко-ретикулярного комплексу, й особливо — ретикулярна формація мозку. У настроюванні аналізаторної системи важливу роль відіграють еферентні нервові волокна. При надмірних подразниках, що діють тривалий час у кіркових відділах аналізаторів, розвивається захисне гальмування. Водночас відбувається посилення порушення в інших аналізаторних кіркових центрах і зростає чутливість органів чуття.
5.17. Взаємодія відчуттів
У вітчизняній і зарубіжній літературі накопичений великий матеріал, що вказує на зміну чутливості в результаті взаємодії відчуттів. Так, слабкі звукові подразники підвищують гостроту зору і світлосприйняття, а сильні — знижують. Слабкі світлові подразники посилюють слухову чутливість, а сильні — погіршують. На аналізаторні системи впливають також і підпорогові подразнення інших аналізаторів.
У разі взаємодії аналізаторних систем чутливість може підвищуватися чи знижуватися. Слабкі подразники підвищують, а сильні знижують чутливість аналізаторів.
Слабкий подразник зумовлює в корі головного мозку зміни збудження, що поширюються на інші центри. Внаслідок таких змін підвищується чутливість іншого аналізаторного центра. Сильні подразники за законом взаємної індукції приводять до гальмування в кіркових відділах інших аналізаторів.
Аналізаторні системи взаємодіють на рівні спинного і довгастого мозку, ретикулярної формації стовбура і проміжного мозку, зорового горба і кори головного мозку. Особливо багато зв'язків міститься в ретикулярній формації й у корі головного мозку.
Взаємодія відчуттів може зумовити таке явище як синестезія. Синестезія — це відчуття, за якого під впливом подразнення одного аналізатора виникають відчутгя, характерні для іншого аналізатора. Крім того, при взаємодії різних аналізаторних систем чутливості багато кіркових нейронів набувають здатність реагувати на комбінацію різних стимулів.
Деякі кількісні показники діяльності органів чуття людини:
Відчуття і психічні функції
ближня точка ясного бачення — 10 смі
сила акомодації — близько 10 діоптрій;
об'ємне бачення предметів — до 250 м!
час «інерції зору» — 0,03 - ОДО с',
диференціальний поріг світлової чутливості — 1,0 - 1,5 %',
діапазон довжин хвиль видимого світла, яке сприймає людина, — 400 - 700 нм!
діапазон чутності звукових коливань — 16 — 20 000 Гц;
терпимий максимальний рівень гучності — 130 — 140 дБ;
диференціальний поріг чутності за частотою — до 1 - 2 Гц;
диференціальний поріг чутності за гучністю — до 0,59 дБ.
СПРИЙМАННЯ
6.1. Поняття про сприймання
У сприйманні усвідомлюється навколишній світ, у тому числі світ людей, предметів, явищ, що мають певне значення і перебувають у різноманітних стосунках. У ході сприймання відбувається упорядкування й об'єднання окремих видів чуття у цілісні образи речей і подій. У формуванні сприйнятгя беруть участь, як правило, кілька аналізаторних систем.
Сприймання — де форма пізнання дійсності. Результатом процесу сприймання є сприйняття. Виникаючи в процесі сприймання чуттєві дані і зримі образи, які формуються при цьому, набувають предметного значення, тобто стосуються певного предмета. Цей предмет визначений поняттям, закріпленим у слові, у значенні слова зафіксовані ознаки і властивості, що приховувалися в предметі в результаті суспільної практики і суспільного досвіду. Зіставлення, звірення образу, що виникає в індивідуальній свідомості, з предметом, склад, властивості, ознаки якого виявлені суспільним досвідом, зафіксованим у значенні позначеного слова, становлять істотну ланку сприймання як пізнавальної діяльності.
На відміну від відчуття, в якому відбиваються окремі властивості подразника, сприйняття відбиває предмет у цілому, в сукупності його властивостей. ГІри цьому сприйняття не зводиться до суми окремих відчуттів, а є якісно новим ступенем чуттєвого пізнання з властивими йому особливостями. Найважливіші особливості сприйняття — предметність, цілісність, структурність, константність і стабільність.
Сприймання тісно пов'язано з руховою системою суб'єкта, а тому необхідний достатньо високий розвиток і активність не тільки сенсорного, а й рухового апарату. Так, сприйняття простору формується реальним руховим оволодінням простором: у ранньому дитячому віці це хапальні рухи, а потім — пересування. Такий зв'язок між відчуттями і дією визначає весь шлях історичного розвитку сприймання в людини. Сприймання, у тому числі вищі специфічні людські форми сприймання, нерозривно пов'язані з усім історичним розпитком культури, зокрема різними видами мистецтва.
Сприйняття об'єктивно відбивають навколишню дійсність. Проте таке відображення не відбувається пасивно. У сприйнятті відби- вається все психічне життя конкретної людини.
6.2. Нейронні механізми сприймання
Дослідження останніх років показали, що нейронна організація різних аналізаторів побудована за детекторним принципом. Так, у потиличних частках головного мозку (зорова кора) було виявлено нейрони-детектори, що вибірково відповідають на елементи фігури, контури — лінії, смуги, кути. Було розроблено класифікацію ней- ронів-детекторів потиличної частки та їхніх зв'язків із простими, складними і надскладними рецептивними полями (Д. Хьюбел, Т. Візель, 1984). Було виявлено такі нейрони-детектори звукови- сотного слуху, нейрони-детектори, що сигналізують про положення очей в орбіті (Пігарев І. Н., Родимонова Е. Н., 1985), нейрони- детектори, що реагують на той чи інший колір.
В. Маунткасл (1981) на підставі проведених досліджень сформулював теорію колончастої організації кори мозку. Відповідно до цієї теорії основною одиницею активності в новій корі мозку є вертикально розміщена група клітин, що має безліч зв'язків по вертикалі і небагато — по горизонталі. Функцією цієї колонки є оброблення інформації. Вона має вхід і вихід. Таке розміщення і переважно вертикальні зв'язки колонок уможливлюють картування одночасно кількох змінних на двомірній матриці поверхні кори. Між окремими кірковими колонками і їхніми групами існує зв'язок.
Гістохімічними методами було встановлено, що аксони нейронів з латерального колінчастого тіла проходять через нижні шари зорової кори і закінчуються в її четвертому шарі. При цьому волокна від одного ока закінчуються в одних ділянках, а від другого ока — в проміжках між ними. Вище від четвертого шару розміщені нейрони, що реагують на імпульси від обох очей. Ці клітини беруть участь у здійсненні бінокулярного зору.
У зоровій корі мозку виявлено також орієнтаційні стовпчики, що мають свою орієнтацію на зорове відчуття. Крім того, там же виявлені стовпчики, що вибірково реагують на напрямок руху чи на колір.
Установлено, що залежно від складності оброблення інформації в зоровій корі виділяється три типи стовпчиків'- мікроколонки (реагують на окремі ознаки предмета), макроколонки (поєднують мікроколонки, що виділяють одну загальну ознаку), чи гіперстовпчик- модуль (відповідає на всі стимули), організований вертикально і
обробляє найрізноманітніші стимули (орієнтація, колір тощо). Крім вертикальних стовпчиків у корі мозку існує й горизонтальна упорядкованість нейронів. Якщо стовпчики поєднуються загальною ознакою, то горизонтальні шари поєднують нейрони, що виділяють різні ознаки однакової складності. Реакція на складніші ознаки здійснюється нейронами детекторами, розміщеними у вищих шарах.
Такий поділ кори мозку на дрібні вертикальні стовпчики і горизонтальні шари є не тільки в зоровій корі, айв інших сенсорних ділянках мозку.
Отже, колончаста і шарувата організація нейронів кори вказує на конвергентно-дивергентну організацію сенсорних функцій у мозку за допомогою ієрархічної організації нейронних мереж. Чим складніша інформація надійшла, тим складнішою є структура організованої для її оброблення нейронної мережі.
У зоровому аналізаторі виділяють дві системи оброблення інформації. У формуванні однієї з них беруть участь не тільки класичні шляхи зорового відчуття, а й підкіркові утвори (таламус і підкіркові вузли стріопалідарної системи, а також кора нижньої скроневої звивини). Ця система пізнає предмет. Якщо ж уражені окремі частини цієї системи, то порушується тільки сприймання будь-якої ознаки предмета (кольору, форми тощо). У корі нижньої скроневої звивини відбувається інтеграція ознак об'єкта, що роздільно обробляються в потиличній частці (різні зони зорової кори).
Друга система визначає локалізацію об'єкта (предмета) у зовнішньому зоровому полі. У формуванні цієї системи беруть участь класичні шляхи зорового відчуття, детектори положення ока, розміщені у верхньому двогорбі, і парієтальна кора. У парієтальній корі відбувається злиття імпульсів від зорової кори і від детекторів положення очей, в результаті чого відбувається створення екрана зовнішнього зорового поля. Під час руху очей сигнал із сітківки ока змінює своє положення, а образ зовнішнього зорового поля не змінюється. Хворі з ураженням парієтальної кори втрачають просторовий зір.
Просторовий зір у людини формується в ранньому дитячому віці. Якщо цей процес порушений через низький зір чи відсутність зору в цей період, то число нейронів парієтальної зони, що відповідають за зорові стимули, скорочується в багато разів. В експерименті на мавпах було показано, що число таких нейронів скорочується з 70 % до 1 %. Мавпи втрачають орієнтацію в просторі. * Сприймання кольору також досить складне. Так, у сітківці ока і у латеральному колінчастому тілі розміщені світлорозпізнавальні нейрони, що протилежно реагують на пари колірних стимулів (червоний —■ зелений і жовтирі — синій). У зоровій корі (потилична частка) знаходяться нейрони, що є детекторами кольору (кольорокоду- вальні клітини). Ці клітини організовані у вертикальні стовпчики.
Стовпчики обробляють будь-який однин колір і чергуються між собою (червоні, сині, зелені, жовті, білі тощо).
На вершині стовпчиків (чи ансамблю нейронів) розміщений ней- рон-детектор. Ансамбль нейронів, які конвергують на нейроні - детекторі, утворюють його нейронну мережу, що має для них один загальний вхід. При дії зорового стимулу виникають різні за силою і комбінацією збудження. Комбінація збудження у нейронній мережі називається «вектором збудження». Такий вектор збудження, що виникає в нейронній мережі, що конвергує на детектор, характеризується силою збудження і його спрямованістю, що виявляється співвідношенням збуджень усередині нейронної мережі. Зоровий стимул впливає на збудження детектора. Якщо такий стимул зменшується, то збудження переходить на інший детектор. Виникнення цілісного образу предмета пов'язано з пірамідою послідовних ней- ронних перетворень. У цьому процесі беруть участь кілька нейро- нів-детекторів і горизонтальних нейронних шарів.
6.3. Предметність сприйняття
Предметність сприйняття полягає в тому, що відомості, отримані із зовнішнього світу, належать тільки до цього світу. Таке сприйняття виконує свою орієнтувальну і регулювальну функцію в практичній діяльності людини. Предметність сприйняття не є вродженою якістю. Існує певна система дій, що забезпечує особі відкриття предметного світу. Слід зазначити, що вирішальну роль у цьому разі відіграють дотик і рухи. І. М. Сєченов у своїх працях підкреслював, що предметність формується на підставі процесів, врешті- решт завжди зовні рухових, які забезпечують контакт із самим цим предметом. Завдяки функції рухів наші сприйняття мають якість предметності. Певну роль відіграють також і наші зорові, слухові та інші відчуття.
Предметність як якість сприйняття відіграє найважливішу роль у поведінці людини. Наприклад, цегла і блок вибухівки сприймаються на дотик як дуже подібні. Тим часом вони «поводяться» цілком відмінно. Ми зазвичай визначаємо предмети не за їхнім виглядом, а відповідно до того, як використовуємо їх на практиці і за їхніми основними властивостями. Форма важлива тільки як ознака для пізнання предмета в його значенні, тобто стосовно інших речей, і в можливому його використанні.
Предметність відіграє значну роль і в подальшому формуванні самих перцептивних процесів, тобто процесів сприймання. Коли виникає розбіжність між зовнішнім світом і його відображенням, суб'єкт змушений шукати нові способи сприймання, які б забезпечували більш правильне сприйняття. Сприйняття не є простою механічною сумою незалежних одне від одного відчувань, що лише сумуються в процесі сприймання, оскільки при цьому різні подразнення перебувають в різноманітних взаємозалежностях, постійно взаємодіють одне з одним. У сприйнята звичайно кожна частина залежить від того оточення, у якому вона дана. Значення структури цілого для сприйняття частин, що не входять до його складу, виявляється дуже яскраво і наочно в деяких оптикотеометричних ілюзіях. Так, при оптичних ілюзіях сприйнятий розмір фігур виявляється залежно від оточення, у якому вони дані.
ЦІЛІСНІСТЬ сприйняття
При відчутті людина сприймає тільки окремі частини і властивості предмета (холодний, гарячий, м'який тощо). При сприйнятті сприймається цілісний образ предмета, що формується на підставі аналізу й узагальнення знання про окремі властивості та якості предмета, які ми отримуємо за допомогою органів чуття у вигляді різних відчуттів.
Ціле впливає на сприймання його окремих частин і навпаки. Цей вплив цілого на сприймання частин полягає^ і) у внутрішній взаємодії і взаємопроникненні частин! 2) у тім, що деякі з цих частин мають панівне значення для сприйняття інших. Будь-яка спроба відірвати ціле від єдності частин є порожньою містифікацією, будь-яка спроба поглинути частини в цілому неминуче веде до самоусунення цілого.
Структурність сприйняття
Сприйняття не відповідає нашим миттєвим відчуттям і не є їх сумою. Фактично людина сприймає абстраговану з цих відчуттів узагальнену структуру, що формується впродовж певного часу. Так, якщо ми слухаємо будь-який музичний твір, то почуті раніше ноти продовжують ще звучати в нас у розумі, а в орган слуху в цей час вже надходить нова нота. Слухач розуміє музичний твір, тобто сприймає його структуру як єдине ціле. Цілком зрозуміло, що сама остання з почутих нот окремо не може бути основною для такого розуміння^ у розумі слухаючого продовжує звучати вся структура мелодії з її різноманітними і взаємозалежними елементами. Прикладом може бути сприйняття ритму: в окремий відрізок часу можна почути лише один удар. Тим часом ритм — це не одиничні удари, а тривале звучання всієї системи ударів, що перебувають у певному взаємозв'язку між собою, і цим взаємозв'язком зумовлене сприйняття ритму.
Слід зазначити, що джерела цілісності і структурності сприймання закладено в особливостях самих відображуваних об'єктів, а також у предметній діяльності людини. Цілісність і структурність сприйняття, за І. М. Сєченовим, є результатом рефлекторної діяльності аналізаторів.
6.6. Константність сприймання
Усі наші сприйняття є відображенням об'єктивно існуючого навколишнього світу. Сприймання нерозривно пов'язано з певним предметом чи моментом об'єктивно існуючої дійсності. Константність сприймання виражається у відносній сталості розмірів, форми і кольорів предметів за умов, що змінюють навколишній світ і його сприйняття.
Якби не було константності (С. П. Рубінштейн, 1999), то не було б взагалі сприйняття предметів. Ми б сприймали одне безперервне мерехтіння чогось, що увесь час зрушується, збільшується і зменшується, сплющується і розтягується, плями і відблиски різної строкатості. Ми б перестали сприймати світ стійких предметів і навколишня дійсність перетворилася б на хаос. Світ став би непізна- ваним і людина не змогла б орієнтуватися в довкіллі.
Різні навколишні об'єкти безперервно змінюють свій вигляд, повертаючись до людини різними сторонами. При цьому змінюється і функція перцепетивних систем, сукупність аналізаторів, що забезпечують сприйняття за таких умов. Завдяки властивості константності, що виявляється в здатності перцептивної системи компенсувати ці зміни, людина сприймає навколишні предмети, які відносно постійні за розміром, формою, кольором тощо.
Наведемо такий приклад. Відомо, що зображення предмета, у тому числі й на сітківці ока, збільшується, коли відстань до об'єкта скорочується, і навпаки.
При цьому відображення предмета на сітківці ока то збільшується, то зменшується, хоча сам предмет не змінюється. Пояснення зводиться до того, що дійсним джерелом константності сприймання є сприйняття й активні дії перцептивної системи. З безлічі відчуттів людина виділяє відносно постійну інваріантну структуру об'єкта, що сприймається. Багаторазове сприйняття тих самих об'єктів за різних умов забезпечує інваріантість перцептивного образу щодо цих мінливих умов, а також рухів самого рецепторного апарата, отже, породжує константність сприйнятого образа. При цьому варіації, зумовлені зміною умов сприймання й активних рухів органів чуття, спостерігачі самі по собі ніяк не відчувають, сприймається лише щось відносне, інваріантне, наприклад, форма будь-якого предмета, його розміри тощо. Наприклад, при одягненні окулярів виникає спотворення навколишнього світу. Вони спотворюють навколишній світ, проте людина коригує такі спотворення. Внаслідок цього спотворення перестають помічатися, хоча вони і відбиті на сітківці ока.
Константність сприймання пояснюється тим, що воно є своєрідною саморегулюючою дію, що має механізм зворотного зв'язку і підстроюється до особливостей сприйманого об'єкта і умов його існування, що формується в процесі предметної діяльності людини. Константність сприймання — необхідна умова життя і діяльності людини.
6.7. Усвідомленість сприймання
Кожне наше сприйняття є предметним і осмисленим. Людина сприймає не окремі відчуття, а предмети і явища навколишнього світу, що мають певне значення. Значення предмета пов'язане з його використанням. Сприйняття містить у собі розуміння й осмислення предмета чи явища. В цілому сприйняття — єдність чуттєвого і логічного, чуттєвого і усвідомленого, чуттєвого і мислення.
Усвідомлений зміст предметів і явищ спирається насамперед на чуттєвий зміст, виходить з нього і є ні чим іншим, як осмисленням предметного значення цього чуттєвого змісту. Водночас усвідомлення значення сприйманого предмета уточнює його чуттєво- наочний зміст. Так, якщо спробувати відтворити вимовлене людьми, що розмовляють незнайомою мовою, то це не вдається. І водночас ми легко можемо відтворити сказане знайомою нам мовою. Особливо яскраво розлади сприймання виявляються при патологічних осередках у головному мозку у вигляді порушення взаємозв'язку чуттєвого і осмисленого, відчуття і мислення. Ураження тім'яної частки головного мозку призводить до розвитку астерєогнозії, тобто до невпізнавання більшості предметів, хоча хворі й називають деякі властивості таких предметів (холодний, гострий тощо) і можуть навіть указати в окремих випадках, що можна робити за допомогою того чи іншого предмета — «це те, чим ріжуть», «це те, чим роблять вогонь» та ін.
Сприйняття виникає в результаті безпосереднього впливу подразника на рецептори. Перцептивні образи завжди мають певне осмислене значення. Сприйняття в людини щонайтісніше пов'язане з мисленням, з розумінням сутності предмета. Свідомо сприйняти предмет — це значить подумки назвати його, тобто віднести сприйнятий предмет до певної групи, класу предметів, узагальнити його в слові.
Так, побачивши незнайомий предмет, ми намагаємося вловити в ньому подібність із знайомими нам об'єктами, віднести його до тієї або іншої категорії. Сприйняття не визначається звичайним набором подразників, що впливають на органи чуття, а становить динамічний пошук найкращого тлумачення, пояснення наявних даних. У цьому плані показові так звані двозначні малюнки, у яких поперемінно сприймаються то фігура, то фон.
Усвідомити сприйняття — означає виявити предметне значення тих відчувань, що зумовлюють цей предмет чи явище. У процесі осмислювання чуттєвий зміст сприйняття піддається аналізу і синтезу, порівнянню, відмежуванню різних сторін, узагальненню. Відбувається поступовий перехід від сприйняття до уявлення, а від нього — до мислення. Єдність чуттєвого, осмисленого і логічного становить суть людського сприйняття. Відбувається перехід від одиничного через особливості загального, а це вже і є мислення при осмислюванні сприйняття.
Отже, сприймання — активний процес, у ході якого людина робить безліч перцептивных дій для того, щоб сформувати адекватний образ предмета. Активність сприймання складається насамперед в участі ефекторних (рухових) компонентів аналізаторів у процесі сприйняття (руху руки під час дотику, руху ока в зоровому сприйманні тощо). Крім того, необхідна активність на макрорівні, тобто можливість у процесі сприйняття активно переміщувати своє тіло.
6.8. Історичність сприймання
Сприймання є результатом історичного розвитку свідомості. Людське сприймання, ґрунтуючись на відчуттях, є актом пізнання світу. Сприймання дійсності на цій стадії розвитку людини виростає на основі опосередковування його всією минулою суспільною практикою, у процесі якої удосконалювалась і її чутливість. Науково-технічний прогрес суспільства породжує і нові форми предметної свідомості. Почуття людини, що живе в суспільстві, істотно відрізняються від почуттів несуспільної людини. Наша чуттєвість постійно вдосконалюється. Так, особливо вдосконалюються почуття, що підбивають здатність до насолод і які утверджують себе як людські сутнісні сили. Усе це відбувається завдяки наявності відповідного предмета. Утворення й удосконалювання п'яти зовнішніх почуттів (нюх, зір, смак, слух і дотик) — це результат дії всієї попередньої історії людини.
Так, людський слух розвивався завдяки мові і музиці, зір — геометрії й образотворчому мистецтву. Усі наші сприйняття належать до історично організованої системи уявлень і понять. Така система понять, закріплена і зацінювана в мові, є продуктом суспільно- історичнош розвитку людства. Людське сприймання зумовлене всім попереднім історичним розвитком суспільної форми пізнання. Наше сприймання формується на основі суспільної і науково-прак- тичної діяльності, досвіду і досягнень людства.
6.9. Сприймання й особистість. Апперцепція
Наше сприймання залежить не тільки від кількості і якості стимулів (подразнень), а й від особи і її особливостей. Сприймає не ізольоване око, не вухо саме по собі, а конкретна жива людина і в сприйнятті завжди тією чи іншою мірою виявляються її особистісні риси, її ставлення до сприйманого, потреби й інтереси, прагнення, бажання і почуття. Таку залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості називають апперцепцією.
Досить часто сприймана суб'єктом картина не є просто сумою миттєвих відчувань, вона містить такі деталі, яких навіть немає в цей момент на сітківці ока, але які людина начебто бачить на основі попереднього досвіду.
У процесі сприймання інформація використовується для того, щоб висувати і перевіряти гіпотези, характер яких визначається змістом минулого досвіду особи. Так, при показі випробовуваним незнайомих фігур уже на перших фазах сприймання здійснюється пошук еталона, до якого можна було б віднести сприйманий об'єкт. Це свідчить, що при сприйманні будь-якого предмета активізуються сліди минулих сприйнять. У зв'язку з цим той самий предмет може сприйматися і відтворюватися по-різному різними людьми.
Сприйняття залежить від минулого досвіду суб'єкта. Чим ширший досвід людини, чим більше в йеї знань, тим ширше її сприйняття, тим більше вона бачить у предметі.
Зміст сприйняття визначається і поставленим перед людиною завданням і мотивами її діяльності. Істотним фактором, що впливає на зміст сприйняття, є установка суб'єкта. Під впливом установки сприйняття об'єкта спотворюється, наприклад, приїзд Хлєстако- ва в комедії М. В. Гоголя «Ревізор».
У процесі сприймання беруть участь і емоції, що можуть змінювати зміст сприйняття.
Отже, на сприйняття людини впливають^ минулий досвід, мотиви і завдання дії суб'єкта, мотиви і завдання його діяльності, установки, емоційний стан, переконання, світогляд людини, її інтереси та ін.
6.10. Деякі питання нейрофізіології сприймання і класифікація сприйнять
Сприймання, як і відчування, — рефлекторний процес. Основою сприймання є умовні рефлекси, тимчасові нервові зв'язки, що утворюються в корі головного мозку при дії подразників на рецептори навколишнього світу, які нерідко діють комплексно. У ядрах кіркових відділів аналізаторів здійснюється складний аналіз і синтез таких комплексних подразнень. На підставі такого аналізу виділяється об'єкт сприймання з фону, здійснюється синтез усіх властивостей об'єкта сприймання в цілісний образ.
Порівняно з відчуттями сприйняття є більш високою формою яналітико-синтетичної діяльності мозку. Без такого аналізу неможливе осмислення сприйняття. Наприклад, незнайома іноземна мова сприймається як суцільний звуковий потік.
Для осмисленого сприйняття мови, тобто її розуміння, потрібно розчленувати мову на окремі фрази, слова з їхніми значеннями. У процесі сприймання одночасно з аналізом відбувається й синтез, завдяки чому ми сприймаємо не окремі розрізнені звуки, а слова і фрази.
Синтез ґрунтується на установлюваних тимчасових нервових зв'язках.
Основою сприймання є два види нервових зв'язків^ зв'язки, утворені в межах одного аналізатора, і міжаналізаторні зв'язки.
Нейрофізіологічні дослідження на макрорівні показали, що складний процес побудови образу сприйняття ґрунтується на системах внутріаналізаторських і міжаналізаторських зв'язків, які забезпечують найкращі умови виділення подразників і облік взаємодії властивостей предмета як складного цілого.
|