|
|
Скачати 2.79 Mb.
|
|
АДМІНІСТРЛПШНА ЮСТИЦІЯ В УКРАПИ II ліття, здійснюючись у надзвичайно повільному темпі. Внаслідок цього процес становлення інституту адміністративної юстиції затягнувся на довгі роки. Ведучи мову про захист прав, свобод та законних інтересів приватних осіб від незаконних дій, рішень органів державної влади та їх посадових осіб, необхідно відмітити, що він здійснювався не у судовому, а в адміністративному порядку. У даному випадку мова йде про те, що у дореволюційній Росії XIX століття адміністративно-правові суперечки розглядалися спеціально створюваними органами —змішаними губернськими присутствіями, до складу яких входили чиновники та представники дворянського, земського та місцевого самоврядування. Функціонування таких органів за відсутності процесуальних основ не відрізнялося регулярністю та постійністю. Змішане губернське присутствіс вважалося першою Інстаниісю і розглядало суперечки по селянських, земських, міських справах, військовій повинності, податках, дорожній повинності, фабричних та гірничозаводських справах, а також суперечки, пов'язані з порушенням поліцейських постанов, незаконним затриманням тощо. Другою Інстанцією був перший департамент Сенату, який до судових органів хоча й не належав, однак розглядав певні справи (суперечки), у деяких випадках, навіть без їх попереднього розгляду у присутствіях. До того ж необхідно відмітити, що у певній кількості сфер державного управління перший департамент Сенату взагалі не мав під собою першої інстанції, у зв'язку з чим був першою та останньою інстанцією. Певних змін процес розгляду адміністративно-правових суперечок зазнав у 60-ті роки XIX століття. Відповідно до «Положення про земські установи», сенат став посередником у су-дово-адміністратпвннх суперечках між земськими представницькими установами та адміністрацією і, таким чином, отримав важливі функції адміністративного суду. Поступово, з підвищенням правосвідомості населення, розвивалася потреба у захисті від незаконних дій адміністрації. Зацікавлені особи почали скаржитися до першого департаменту Сенату. Сенат приймав до розгляду скарги на неправильні адміністративні акти (хоча він на це і не був спеціально уповноваженим), базуючись на затильному розумінні «Учреждения Сенату» (ст.ст. І та II). Статті І та II «Учреждения Сенату», відповідно до яких він визнавався «верховним місцем, якому у цивільному поряд- ку суду, управління та виконання підпорядковані усі взагалі місця та встановлення у Імперії» (ст. І) і яке «мало вищий нагляд у порядку управління» (ст. II), — отримали нове непередбачене значення —сенат набув характеру адміністративного суду. Але тут виявилась повна невідповідність функцій сенату його організації. Функціонально сенат мав би бути судом, організаційно він був архаїчним «присутственньїм» місцем1. Таким чином, у царській Росії в зазначений період, як стверджує Ю. М. Старилов, адміністративна юстиція ше не склалася у вигляді ефективного та демократичного правового інституту, який би забезпечував притягнення чиновників до судової відповідальності за їх незаконні дії по службі2. Не набагато кращою була ситуація і з науковим дослідженням даного правового інституту. Справа у тому, що наукова думка тих часів, особливо що стосується адміністративно-правової чи, кажучи точніше, поліцейсько-правової проблематики, знаходилась не на дуже високому рівні. Вчені, які працювали на початку та у середині XIX століття, обмежувалися у своїх роботах або перекладом праць іноземних авторів, або розглядали управлінську (поліцейську) діяльність з економічних позицій чи зосереджували свою увагу на питаннях коментування діючого законодавства, яке, як вже було сказано, не сприяло розбудові інституту адміністративної юстиції, а раз так, то і ні про який аналіз зазначеного Інституту мова не йшла. Показовими у цьому плані є роботи Л. Якоба, П. Гуляєва, І. Плато-нова, В. Лешкова, М. Еунге, І. Андреєвського, М. Шпилевсь-кого та інші3. У зв'язку з цим лише деякі автори, які працювали у царській Росії у XIX столітті, зупинялися на питаннях забезпечення управлінської діяльності. Першим кроком у цьому напрямку стала праця М. О. Куплеваського «Административная юс-тиция в Западной Європе», в якій, разом зі зверненням до 1 Загриі/ков М Адмннистраіивіїая юетишія н право жалоби // Право її жизнь. — 1923. — Ки. 5-6. — С. 68-93. Сніаршіов 10. І/. Адм ини страти в пан іосгншія. Теорпя, исторня, перспективи. — М, 2001 — С. 6 Елистратов А. 11. Основі їмс ііач;ша адмиїїисіраїїівіюго права. — М., 1917. — С. 47-48; Белявскпй Н. 1-І. Поліщсііское праву (Администраіивіюе право). — Юрьев, — 1910. — С. 29-30; Адмішстраіивне право України. Академічний куре: Підруч.: У 2 т. — Т. І. Загальна частіш / І'ел, колегія: В. Б. Авер'япов (голова). — К„ 20О4. — С. 33-36. 12 Г. О. Пономаренко, А. Т. К'оипкж, Р. С. Мельник, Іі. М. Бсшеїіко АДМІНІСТРАТИВНА ЮСТИЦІЯ В УКРАЇНІ ІЗ досвіду законодавчого закріплення Інституту адміністративної юстиції в зарубіжних країнах (зокрема, особлива увага приділялася адміністративній юстиції у Франції), вперше було обгрунтовано необхідність вирішення такого найважливішого завдання будь-якого державного ладу, як забезпечення прав і законності в галузі управління. В цьому ракурсі вчений особливу увагу приділяв таким питанням: належна організація міністерської відповідальності та відповідальності державних службовців; забезпечення розумного перерозподілу прав і обов'язків в ієрархії органів урядової (виконавчої) влади; пошук шляхів оптимальної організації адміністративної юстиції та реального забезпечення можливості оскарження неправомірних дій представників державної влади тощо1. Подальший розвиток ідей адміністративної юстиції знайшов вияв, зокрема, у роботах І. Т. Тарасова. Розмірковуючи над необхідністю забезпечення законності у діяльності органів управління, вчений чітко та однозначно висловився за необхідність створення певних механізмів, які приватні особи могли б використовувати для протидії адміністративній неправді. Даючії характеристику адміністративній неправді, ]. Т. Тара-сов її ознаки зводив до такого: а) сфера її виникнення € більш обмеженою у порівнянні з неправдою цивільною чи кримінальною, оскільки вона може виходити тільки від адміністрації; б) розповсюджуючись на цілу категорію відносин, вона має не приватне, а загальне значення; в) зазвичай, вона зачіпає інтереси не однієї лише безпосередньо уповноваженої особи, а стосується прав та інтересів цілих категорій осіб; г) завжди вона обволікається у форму законного акту здійснення адміністрацією своїх повноважень; д) частіше за все вона має характер потен-ційно-триваючої неправди, яка багато разів повторюється і тільки в окремих випадках вона починається та закінчується лише одним актом І обмежується лише одним моментом'. В формі таких механізмів вчений бачив адміністративну юстицію, уособлену в адміністративних судах. Досліджуючи зазначене питання, І. Т. Тарасов у своїй праці проаналізував 1 Антологія української юридичної думки. її 6 т. / Редкол.: 10 ,С. Шемшу-чепко (голова) та ін. Том 5: Поліцейське та адміністративне право / Упорядники; 10 І. Римаренко, Іі. Б. Авер'янов, І. Б. Уеепко; відіі. редактори Ю. ]. Римаренко, В. Еі. Авер'янов. — К., 2003. — С. 141. г Тарасов И. Т Учебник науки иолицейского права. — Вмп. 1. — М. 1891.— С. 113-І 14. як Існуючий у Росії порядок розгляду скарг приватних осіб на дії та рішення владних суб'єктів, так І основні європейські підходи до побудови даного інституту. Говорячи про ставлення І. Т. Тарасова до організації та здійснення адміністративного судочинства в окремих країнах, відмітимо, шо він категорично не погоджувався з практикою передачі адміністрації права розглядати скарги на власні акти. Він був переконаний, що таке право повинні мати лише незалежні від активної адміністрації адміністративні суди. Однак при цьому вчений особливо наголошував на тому факті, що в адміністративних судах мають працювати лише ті судді, які «набули достатнє знайомство з адміністративним механізмом та із усією його діяльністю» . Не погоджувався 1. Т. Тарасов також і з пропозиціями надати загальним судам право вирішувати скарги на активну адміністрацію, оскільки, за його переконанням, по-перше, могла б виникнути непотрібна залежність адміністрації від судів, яка у Франції у кінці XVIII століття викликала негативні наслідки; по-друге, судді загальних судів не володіють достатнім об'ємом знань у сфері управління; по-третє, загальні суди уповноважені лише поновлювати порушене право, а ось відміняти незаконні акти адміністрації вони не уповноважені'. Отже, як ми бачимо, І. Т. Тарасов стояв на позиції необхідності створення адміністративних судів як єдино можливого органу адміністративної юстиції, який був би, з однієї сторони, незалежним від активної адміністрації, а з іншої— не зв'язаним із загальними судами. Погляди І. Т. Тарасова розділяли також і деякі Інші його сучасники. Так, наприклад, в 1900 році М. М. Палібін писав, що для забезпечення законності управління необхідна адміністративна юстиція, яка б розглядала справи, які виникають Із різноманітних правовідносин: а) органів адміністрації між собою і б) органів адміністрації з приватними особами та громадськими утвореннями. Вчений зазначав, що в Росії відсутня правильно організована І цілісна система адміністративної юстиції''. І це, власне кажучи, було і не дивним, оскільки, як ми 1 Тарасов II. Т. Учсник науки иолицейского права. — Вьиі. І. — М., 1891. — С. 117-118. г Там само. — С 118. Псвшоин М //. Повторіітслміьій курс лоліпшйского права. — СШ., 1900. — С. 33-34. 14 Г. О. Поііогчіїренко, Л. Т. Комзіок, V. С. Мельник, її- М. Кевзенко АДМІНІСТРАТИВНА ЮСТИЦІЯ В УКРАЇНІ 15 вже вказували раніше, у Росії XIX століття необхідних законодавчих умов для побудови адміністративних судів не було. Подальший розвиток вчення про адміністративну юстицію пов'язаний із ім'ям відомого російського та українського вче-ного-адміністративіста А. І. ЄлІстратова. У своїй праці «Основ-ньіе начала административного права» (1914 р.) дослідник, критично оцінюючи функціонуючу в Російській імперії адміністративну юстицію, аргументує нагальність проведення реформування її органів. Зокрема, А. 1. ЄлІстратов зазначав, що імперські органи адміністративної юстиції (адміністративні департаменти) функціонують за давніми законами минулого століття, що відстали від політичного розвитку Росії. Предметом дослідження вченого' також були такі поняття та категорії, як:
-— засоби порушення адміністративної справи. 2. Становлення української адміністративної юстиції Історія становлення і розвитку Української державності, у тому числі і адміністративної юстиції, нерідко печальна, подекуди трагічна І багато у чому—повчальна. Тому ніяких сумнівів не має викликати тон факт, що при вивченні того чи іншого правового інституту до уваги обов'язково мають братися історичні питання його розвитку. Подібна точка зору підтримується багатьма авторами, які підкреслюють, що історія права дає неоціненний матеріал для встановлення наукових критеріїв оцінки суспільних явищ і їх правового опосередкування, дає можливість робити теоретичні висновки на міцному фундаменті фактів2. Розпочинаючи викладення Історії становлення та розвитку української адміністративної юстиції (далі — історія адміністративної юстиції), необхідно зупинитися на деяких концепту- 1 Едиащхітов А. II. Оеііовиьіе начала адииііііілративіїоіо права. — М., 1914. — С. 314-321. 2 Хаяфшм Р. О. Значеній.' ис гор 11 ко-правових ііодюлований для гсорин права /' Методологи я исгорики-іігішшиих мсслсдоїшіміі: Сбориик иаучіїмч трудов. — М„ 1980.— С. 29. альних моментах, без пояснення яких досить важко буде зрозуміти особливості історичного розвитку цього Інституту. Отже, по-перше, необхідно пам'ятати про те, що українська адміністративна юстиція, на жаль, не мас практично ніякого досвіду функціонування. Інакше кажучи, в Україні ніколи не було повноцінних адміністративних судів. Лише Інколи, у певні періоди розвитку нашої держави, в країні створювалися, а потім дуже часто ліквідувалися установи, які лише віддалено нагадували адміністративний суд. Відтак вивчення історії української адміністративної юстиції здійснюється шляхом аналізу наукових праць тих авторів, які досліджували питання організації і здійснення судового контролю за діями (бездіяльністю) І рішеннями суб'єктів владних повноважень. По-друге, вагомим для розуміння особливостей історії українського інституту адміністративної юстиції є і той факт, що власне українського Інституту адміністративної юстиції до утворення в 1991 році незалежної держави Україна як такого ніколи не існувало. Ця обставина обумовлена тим, що Україна до 1991 року завжди знаходилася у складі іншої держави: до 1917 року — у складі Російської імперії, а після 1917 року — у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Внаслідок цього, як з науково-теоретичної, так і з практичної позиції, український інститут адміністративної юстиції завжди перебував під впливом неукраїнської державно-політичної Ідеології. Таким чином, розглядаючи Історію цього інституту, ми можемо говорити про нього лише з наднаціональних позицій. І це буде справедливим, оскільки у його створенні, навіть на теоретичному рівні, брали участь представники як української. російської, так І багатьох Інших націй. Тому правова наука кожної із сучасних держав, які раніше входили до складу СРСР, чи Російської імперії, може претендувати на залишений нам спадок. Коли ж виник Інститут адміністративної юстиції і як він розвивався? Відповідь на першу частину цього питання знаходиться у площині визначення часових меж виникнення адміїїкщншшв-пого права, оскільки саме становлення І розвиток даної галузі права обумовило початок досліджень проблем адміністративної юстиції. Дійсно, адміністративна юстиція не могла виникнути за часів панування поліцейського свавілля, коли діяльність органів державної влади та правовий статус фізичних 16 Г. О. Пономарень-о, Л. Т. Іїомтік, Р. С. Мельник, В. М. Бешсико АДМІНІСТРАТИВНА ЮСТИЦІЯ В УКРАЇНІ 17 осіб визначалися нормами поліцейського права. У цей час, а мова йде про XIX століття, у Російській імперії панувало повне правове свавілля, яке виправдовувалося бажанням держави забезпечити безпечні і благополучні умови життя для підданих. Здійснення такої мети досягалося шляхом видання чисельних нормативних актів, які регулювали усі сфери суспільного життя. Поряд із цим відзначимо, що сфера економічної діяльності, як окремих осіб, так і суспільства в цілому, також перебувала під наглядом державних органів і, перш за все, органів поліції. З цього приводу В. Ф. Левитський писав, що економічні, фізичні та духовні Інтереси суспільства —все стало предметом детальної регламентації, пильного нагляду, безпосереднього управління з боку державної влади. При цьому права особистості до уваги не бралися . Все це обумовило виникнення поліцейської держави, для якої2 людина була лише безособистісним об'єктом її необмеженого впливу. Таким чином, роль людини у Російській імперії XIX століття зводилася лише до підкорення державній владі, яка самостійно визначала напрямки і межу свого управлінського впливу на суспільство і його членів. У такій ситуації ні про яку адміністративну юстицію як засіб контролю за діями і рішеннями суб'єктів управлінської діяльності не могло бути й мови. Про адміністративну юстицію згадувалося лише у навчальній та науковій літературі, до того ж робилося це дуже обмеженим колом дослідників. Так, наприклад, в 1905 році О. Гор-бунов писав, що для забезпечення законності і управління необхідна раціональна організація контролю над діями адміністрації, причому цей контроль має бути здійснюваний самостійним і незалежним від адміністрації судом, позбавленим будь-якого впливу з боку суб'єктів управління. Поряд з цим зазначалося, що в Росії відсутня правильно організована і цілісна система судового контролю . 1 Левюпский В. Ф. Предмет, задача » метод науки пмшцсиского права. — X., 1804. —С. 7. - Тарасов И. Т. Учсбник науки гюлицеґіского права. Випуск 1. — М, 1891. — С. 2. 5 Гор&яюв А. Законносте, управлення н ее нсойходнмьіе условня II Право. — 1905. — № !.— С. 9-26. Схожі погляди висловлювали також й Інші вчені, акцентуючись на тому факті, шо в Росії спори між приватними особами та адміністрацією розглядаються самою адміністрацією. Така система адміністративної юстиції, зазначав В. В. Іванов-ський1, страждає на такий суттєвий недолік, як розгляд відповідних справ не неупередженим судом, а зацікавленою у справі особою. Отже, адміністративно-правові спори в Росії у другій половині ХІХ — на початку XX століття розглядалися спеціально створюваними органами — змішаними, так званими «губернськими присутствіями», до складу яких входили чиновники і представники дворянського, земського І міського самоуправління. В умовах відсутності процесуальних засад ці органи діяли нерегулярно і непостійно. Першою Інстанцією вважалося змішане губернське присутствіє. Воно розглядало спори щодо селянських, земських, міських справ, військової повинності, податків, дорожньої повинності, фабричних і гірничозаводських справ, а також спори, пов'язані із порушенням поліцейських постанов, незаконним затриманням тощо. Роль другої Інстанції відігравав перший департамент Сенату, який взагалі не належав до судових органів, а розглядав певні категорії спорів, часом навіть без їх первинного розгляду в присутстві-ях2. Критично оцінюючи сформовану в Росії систему органів, які виконували роль адміністративної юстиції, 1. Т. Тарасов, зокрема, зазначав: «Крім 1-го Департаменту Сенату, у нас, по суті, є лише подоба таких, до того ж одні із них мають у цьому відношенні менше, а інші більше значення... 1-й Департамент Сенату в якості вищого адміністративного суду в Імперії є у нашому законодавстві ніби як куполом без будівлі та фундаменту, оскільки ні середніх, ні нижчих загальних судово-адмінІстратмвних Інстанцій чи адміністративних судів не існує, а ... слабкі подоби цих судів, звісно, не можуть поновити цієї суттєвої прогалини»3. 1 Иааноаскіїй В. В. Учсбник адміїшісірашвпого права (Полицейское право. Право внутреннею управлення). — Казань, 1907, — С. 173. 2 Пешухов Г. Е. Адм інтегративная юстиції* в царской России // Правове- деіше. — 1974. — № 5. — С. 72-80. 3 Тарасов И. Т. Лекции по поли цей скому (адмшшсіратнвіюму) праву — Т. 2. — М„ 1910. — С. 240-2-11. 18 Г. О. Пономлрснко, А. Т. Коміюк, Р. С. Мсльшік, В. М. Есвзенко |
|
І. П. Голосніченко гл. 1, 2, 3; канд юрид наук Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг ред... |
Галабурда М. К. Держава і ринок: філософія взаємодії: Монографія... За заг та наук ред д-ра екон наук, проф. І. Й. Малого. — К.: КНЕУ, 2005. — 358 с |
|
Протокол №10 від 26 травня 2003 року) Рекомендовано Міністерством... Нетрадиційні релігійні та містичні культи України: Навчальний посібник / В. М. Петрик, С. В. Сьомін та ін. За заг ред. В. В. Остроухова... |
Дробышевский С. М., Худько Е. В., Великова Е. Е Жук І. Н., Киреева Е. Ф., Кравченко В. В. Міжнародні фінанси: Навчальний посібник / Під общ ред. І. Н. Жук. Мн.: БГЭУ, 2001. 149... |
|
ЛУГАНСЬК К63 Фандрейзинг у питаннях, відповідях та цитатах. Навч посібник. – Луганськ, 2007. – 54 с |
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
|
Програми для загальноосвітніх навчальних закладів: Українська література.... Календарне планування для 6 класу складено відповідно до Програми для загальноосвітніх навчальних закладів: Українська література.... |
Міжнарод науково-практ конф., (15-16 березня 2013 р.) Сімферополь/... Міжнарод науково-практ конф., (15-16 березня 2013 р.) – Сімферополь/ За заг ред. П. А. Кравченко. Саки: ПП «підприємство Фенікс»,2013.... |
|
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |
Яцківський Л. Ю., Зеркалов Д. В. З57 Транспортне забезпечення виробництва. Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів напряму “Транспортні технології” вищих навчальних... |