1.Науково-правничі школи в Україні
Законодавство не дає визначення поняття правнича школа, однак на локальному рівні є визначення поняття наукової школи вКНУ ім. Ш. затверджене вченою радою від 10.01.2005 р.
наукова школа – усталений науковий колектив, що сформувався за певний період науковцями, наукові інтереси яких були спрямовані на розв’язання довготривалих завдань за певними науковими напрямками та отримав наукові результати, які визнані як в України, так і за її межами.
Ознаки:
1. усталений науковий колектив, який формується та розвивається колективом вчених, наукові інтереси яких спрямовані на розв’язання завдань визначених в їх науковому напрямку;
2. очолюється наук керівником, засновником наук-го напрямку, наукові здобутки якого визнані наук громадськістю;
3. є базою в підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації певного напрямку (кандидат, доктор юр наук);
4. об’єднує наукові дослідження, що виконуються за першочерговими напрямами, визнані державами як пріоритетні у світовій науці;
5. її статус визначається вченою радою за поданням відповідного факультету інституту.
Зазначені ознаки є характерними для 5 наукових шкіл.
1.КНУ: ЦП, ЗП, ЄП, ПЄБ В Укр.
2.Інститут держави і права імені Корецького
3.Харк академія ім. Яр.Мудргого(Шульга(перший коментар до ЗК), Гетьман, Вовк, Лісова(забесп землеустрою в УКР)
4.Одеська академія (кафедра аграрн, зем, єкол права.Погрібний, Каракаш, Гуревський»право приватної власності громадян Укр»,
5.Львів, ун-т Франка.(кафедра трудове, зем, єк пр..Титова(фермерство в Укр.НовийЗК-позитивні та негативні аспекти.) Федорович.
1. В КНУ легалізована рішенням вченої ради в 04.12.00 р.
Витоки- дослідження 19-20 ст., гірн-зем, зем, колгосп, прав охорони НПС. Проф. Удінцев(1896 працював в ун. Ім. св.. Володимира,«1901 Руське гірниче земельне право», «викуп посесійних земель і лісів»,
Положення про наукові школи в КНУ ім. Т. Шевченка затв вченою радою 10.01.2005 р.
Земельне право, екологічне право та право екологічної безпеки (кафедра трудового, земельного та екологічного права, 4.12.2000 р, засновник – Андрейцев В.І.) Удінцев В.А., Індиченко П., Пантилийченко, Янчук В.З., Мунтян В.Л., доц. Миронець та ін. вчені.
Основні наукові праці:
Андрейцев:актуальні проблеми практичної теорії : земельне право і законодавство суверенної України, К., 2005р.,-ЗП та З з-во суверенної України,
2. Інститут держави і права ім. Корецького. Шемшученко Ю.С., Семчик В.І., Кулинич П.Ф, Бусуйок Д.В (Обмеження прав людини); наукова школа сформована у відділі правових проблем зем, агр та еколог права, яке очолює Семчик В.І
Науково-правничі школи в Україні, які досліджують питання земельного права та земельного законодавства ( м. Харків, Львів, Одеса)
3)Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (наукова школа сформована на кафедрі екологічного права), Наук керівник Шульга М.В , Гетьман А.П докт.проф,академік, Вовк Оксана Миколаївна, доц,кюн Конишева Олена Василівна, Лісова Тетяна Вікторівна, Лейба Людмила Василівна.
4) Одеська національна юридична академія, сформована на кафедрі агарного, земельного та екологічного права. У витоків докт, проф Погрібний О.О. Зараз очолює Каракаш Ілля Іванович. Луняченко Анатолій Васильович, Гуревський В.К., Глотова Олена Володимирівна та ін..,
5) Наукова школа Львівського національного університету ім. І Франка. Раніше - Титова. Зараз - Федорович В.І. кюн,доц, Ващишин Марія Ярославівна., Ільницька Н.В
2. Проблеми співвідношення законів та підзаконних актів у сфері регулювання земельних відносин.
ЗУ «Про землеустрій». Землеустрій фактично – сукупність техн. заходів, які включають підготовку, виконання. нагляд за виконанням проектної документації із раціонального використання…. Нечіткість понятійного апарату. Більшість норм про землеустрій має бланкетний характер (н-д, норма 25, 26, 33, 43, 44, 46, 47). Норма: «відповідно до закону» вживається 16 разів. Закон також не встановлює чіткого процедурного забезпечення землевпорядних дій. Процедура землевпорядкування Ст. 118, 123, 124 ЗК. Практично не врегульовано процедуру землевпорядкування володінь (мова йде про внутрішньогосподарс. землеустрій). Не врегульована процедура поділу та об’єднання земельних ділянок. Практично неврегульованими є технічні аспекти землеустрою. Надзвичайно важливе питання технічних вимог до проекту відведення зем. ділянки врегульовано не спеціальним законом, а Еталоном проекту відведення зем. ділянки юр. і фіз. особам для будь-яких потреб – акт, який не був затв. наказом Держкомзему, не зареєстр. в Мінюсті, підписаний заст. начальника Держкомзему. 1999 р., 129 стор. Перенасичений нормами, які дублюють норми ін. законів. Ст. 9 ЗУ «Про землеустрій», п. б, ст. 6 ЗК. П. в ст. 6 також про дубльований із ЗК.
ЗУ «Про плату за землю» від 19.09.1992 р. 25 статей, 10 розділів. Визначення поняття податку не відповідає чинному зак-ву і потребує уточнення. Податок – обов’язків платіж, що справляється з юр. і фіз. осіб за користування зем. ділянками. Розділ 2, ст. 6- Плата за землі с/г призначення. Колізія – Розділ «с/г призначення», а ст. 6 встан. ставки зем. податку за с/г угіддя. Т. ч. поза межами залишились не с/г угіддя.
ЗУ «Про розмежування земель держ. та комун. власності», 4 розділи, 15 статей. Розписана процедура, але не розмежовано землі комун. і держ. власності.
3. Проблеми змісту права власності на землю.
Правомочність володіння розглядається як юридично встановлена можливість гарантування приналежності юридично і в натурі визначених земельних ділянок їх власникам згідно із законом та правовстановлюючими документами невідчужуваності земельних ділянок від власників без їх особистого волевиявлення крім випадків передбачених законом, визнання виключності та абсолютності прав на земельні ділянки, які використовуються відповідно до цільового призначення для задоволення власних матеріальних та духовних потреб.
Право володіння фізичних та юридичних осіб фіксується відповідними документами.
Право користування – це гарантована можливість використання корисних властивостей земель та земельних ділянок. Право користування фізичних та юридичних осіб реалізується шляхом самостійного господарювання та використання інших природних ресурсів у рамках цільового призначення. Це повноваження включає ряд можливостей, передбачених пп. б-д ч. 2 ст. 90 ЗК. Право користування територіальних громад та держави – юридично закріплена можливість цих органів безпосередньо одержувати диференційну ренту від фізичних та юридичних осіб за платне використання земельних ділянок.
Право розпорядження фізичних та юридичних осіб – це юридично забезпечена можливість цих осіб щодо вільного та самостійного визначення юридичної долі земельної ділянки. Право розпорядження держави – визначення правового режиму земельних ділянок, визначення плати за земельні ділянки, розподілу та перерозподілу земель та земельних ділянок. Право розпорядження територіальних громад – юридично забезпечена можливість здійснення функції розподілу та перерозподілу земель.
6. Проблеми реалізації та трансформацї колективної форми права власності
Колективна власність на землю в Україні виникла в процесі земельної реформи внаслідок масової передачі (в основному у 1990-х рр.) земельних ділянок сільськогосподарського призначення у власність сільськогосподарських юридичних осіб т.з. «кооперативного типу» (сільськогосподарський кооператив, садівницьке товариство, сільськогосподарське акціонерне товариство, колективне сільськогосподарське підприємство). Процедура передачі земель у колективну власність, як і інші правові питання, пов’язані із колективною власністю на землю, визначалися головним чином ст.5 ЗКУ в ред. 1992 р., а також ст.10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Згодом (після 2000 р. на виконання УП «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.1999 №1529) більшість підприємств – суб’єктів права колективної власності припинили своє існування.
Питання про те, чи існує в сучасних умовах право колективної власності на землю, є дискусійним.
Деякі авторитетні представники правової доктрини (П.Ф. Кулинич) вважають, що «інститут права колективної власності … втратив свою легітимність у зв’язку з прийняттям нового Земельного кодексу»1 або навіть раніше – «з прийняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України»2, де колективна власність також не згадана.
Ні КУ, ні ЗКУ не передбачають припинення або переходу права колективної власності до інших суб’єктів (хоча й не згадують про колективну власність).
Аналогічно, не можна погодитися із думкою, за якою до відносин щодо земель, переданих свого часу до колективної власності, слід застосовувати положення чинного ЗКУ про спільну власність на земельні ділянки (ст.ст.86-89 ЗКУ)3. Слід погодитися із І.О. Костяшкіним, який знаходиться на позиції, що такий висновок не ґрунтується на чинному законодавстві4.
Необхідність розгляду права колективної власності обумовлена не лише існуванням певної кількості земельних ділянок, наданих саме на такому праві. Із колективною власністю на землю дуже тісно пов’язане право на земельну частку (пай), що відіграє у даний час дуже важливу роль у визначенні правового режиму земель сільськогосподарського призначення
Питання про суб’єкта права колективної власності у правовій доктрині однозначного вирішення не має, що обумовлено насамперед суперечливістю положень законодавства (ст.5 ЗКУ в ред. 1992 р., ст.10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство»): з одного боку, передбачено, що земельна ділянка належить «співвласникам»-громадянам, але в той же час суб’єктом права називається юридична особа.
На наш погляд, при існуванні відповідних юридичних осіб суб’єктом права власності на земельні ділянки, передані у колективну власність, слід визнавати саме ці юридичні особи. Підтвердженням цьому є пряма вказівка ст.5 ЗКУ в редакції 1992 р., ст.10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Положення тих самих норм законів, які називали громадян «співвласниками», є декларативними, оскільки закріплений законодавчо порядок володіння, користування та розпорядження земельними ділянками колективної власності свідчив про те, що ці правомочності здійснює саме юридична особа в особі своїх статутних органів, а не громадяни–«співвласники». Виходячи з цього, громадяни-«співвласники» не мали по відношенню до земельних ділянок права власності.
Право вимоги громадян співіснувало із правом власності на землю юридичних осіб, і у разі колізії мало над ним пріоритет, що свідчить про його речову природу. Проте ототожнювати право на земельну частку (пай) з правом колективної власності немає підстав: громадяни не володіли, не користувалися та не розпоряджалися земельною ділянкою; ці повноваження здійснювала юридична особа.
Об’єктом права колективної власності є землі сільськогосподарського призначення, що до передачі у колективну власність здебільшого знаходилися у користуванні відповідної юридичної особи.
7. Проблеми поняття землі як об'єкта правового регулювання.
Пон. землі в Держ. стандарті. Ст. 1 ЗУ «Про охорону земель». Пон. землі Андрейцева, Титової, Носіка. З точки зору доктрини зем. права земля розгляд. як інтегрований (що обумовлено функціями, які виконує земля у життєдіяльності сус-ва, незалежно від волі людини: екологічна функція, просторова межа держ. влади – політична ф-ція, соціальна як місце розселення, як осн. засіб вир-ва, екон. функцію) і диференційований (поділ на категорії земель) об’єкт прав. регулювання. Земля не змінює ні юр., ні фіз.. природу, залишається складовою навкол. сер-ща. Зак-во відносить зем. ділянку до майна, об’єктів речового права. Поділяють за класифікацією на майно та інтелектуальне. Не взято до уваги, що з точки зору об’єктів та явищ, які оточують людину, такі об’єкти за своїм походженням відносяться або до матеріальних, або духовних благ. Отже, земля є матеріальним об’єктом природного походження, який з точки зору еколого-екон. оцінки належить до прир. ресурсів, а не до категорії речей як об’єктів матер. вир-ва, які, водночас, виступають об’єктами цив. правовідносин.
Особливості відмінності зем. ділянок від майна:
земля не ств-ся працею людини, землі існують об’єктивно, тобто це прир. об’єкт, який існує незалежно від волі людини на його виникнення та існування, на відміну від майна в широкому цивілістичному розумінні;
майно в цивіліст. розумінні завжди має споживчу та мінову вартість, яку легко встановити, виходячи із затрат праці та матеріалів, вкладених у певну річ; вартість зем. ділянки вираховується за штучно створеними методиками, в основі яких лежать місце розташування зем. ділянки, якісні показники, але в основному в основі нормативної ціни лежить той прибуток, який буде отриманий від використання зем. ділянки у майбутньому;
землі як об’єкт як складова навкол. прир. сер-ща (НПС) знаходяться в тісному взаємозв’язку з ін. об’єктами природи (водами, лісами, надрами); це одна, т. зв. група природоресурсних відносин, де властивість кожного компонента може бути реалізована в їх функціональній взаємодії. Отже, зем. відносини як і водні, лісові тощо містять еколог. вимоги, врахув. яких не властиве цив. зак-ву;
існув. спец. плати за використ. земель у формі зем. податку та орендної плати;
використання земель як основного засобу вир-ва. Ознаки землі на відміну від ін. засобів вир-ва:
незамінність,
постійне місце знаходження,
просторова обмеженість.
відносини зем. від-сті за правопорушення хар-ся зем.-прав. засадами та екол. вимогами.
8. Проблеми форм права власності на землю
До початку 90-х років XX ст. основу земельного права становив інститут права виключної власності держави на землю. Він передбачав належність усіх земель у межах території України одному суб'єктові — державі. Інші суб'єкти земельних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти землею лише на праві землекористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на землю.
Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 р. скасував монополію державної власності на землю. Поряд з державною, були введені приватна та колективна власність на землю.
Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований у Конституції України, уст. 14 якої зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основного Закону встановлено, що земля може перебувати також у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах.
Ч.3 ст.78 ЗК і ст. 80 – в Україні право власності за зак-ом класифікується за суб’єктами; правове значення – за законом певні категорії земель можуть перебувати у власності лише у певних суб’єктів.
За суб’єктами права власності на землю, виділяють форми власності на землю.
Форми власності на землю визначається об’єктом, суб’єктами (колом осіб, яким земельні д), способом здійснення суб’єктами своїх повноважень щодо власних земельних ділянок.
Неабияке значення має саме реальна можливість суб’єктів тієї чи іншої форми власності на землю здійснювати повноваження власника щодо об’єкта права власності.
У спец літературі висловлюється думка щодо недоцільності розподілу за формами. Кулинич – необхідна відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст та створення єдиного інституту права власності.
Враховуючи положення КУ ЗК, які визначають суб’єктів, традиційно виділяють форми – право власності укр. народу, право державної власності, комун, приватної.
Поза межами такої класифікації, знаходиться право власності на землю іноземних держав, та право колективної власності. |