Орест Іванович Корсовецький
(1925р. - 2000рр.)
Народився 9 серпня 1925р. в с.Клембівці Ямпільського району Вінницької області.
На початку війни – член молодіжної підпільної організації, партизан, далі – солдат діючої армії.
1948р. – Немирівське педучилище Вінницької області, Вінницький педінститут.
1957- 1978рр. – Чукотка (учтелювання, учасник експедицій грунтознавців, ботаніків, геологів).
1987р. - Крим.
У творчому доробку поета:
1957р. – збірка “ Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну”;
1987р. – “Над слідом ведмежим намет”;
1999р. – З давніх давен…”, біля 50 віршів, що не ввійшли поза збірками.
Мотиви й образи лірики: поривання до краси, закоханість у життя, мрійливість, музична класична тональність, стихія живопису, прекрасне почуття любові; образ пісні, поета, музики, кобзаря.
Суттєва ознака творчості - мистецький синтетизм, поєднання, синтезуання в поезії елементів музичності, живопису, театральності, хореографії.
Кримська тема у творчості:природа кримської землі, героїка й пережиті людські трагедії, трагедія кримських татар.
***
В снігах пташина білогруда.
І ні куща, ні деревця!
Майне-мигне секунда чуда -
Нам вихорошує серця.
Весною обрії незгасні,
Гудіння виталих джмелів.
І птичі танці як сучасні -
Все так нас тягне з кукулів!1
Та ще яких нам щастя-долі,
Коли чоломкне добра мить -
І мінерал сяйне на склоні,
І залп рушничний загримить.
Не зануджусь! Цікаво жити!
Бо треба часу для нудьги,
Бо скільки зором охопити -
Секунди чуда навкруги!
* * *
Аж серце з остраху холоне...
Що затріщало?.. Що було?..
А сонце, бистре та червоне,
Зайшло за обрій і зійшло.
Товариш, як Еней, регоче:
Злякав сохатий зліш біди!
А тундра кряче та гелгоче,
Багато гвалту і води.
Встають мої мінералоги,
Злітає сонце вище трав,
І відходились наші ноги,
І хтось Чукотку навіть кляв.
І на озеречко тремтяче
Летить, як хуга, дичина.
А тундра кряче, кряче, кряче,
Гелгоче - пишна, весняна.
* * *
Поета Рильського в кухляиці і торбазах
Малює дівчинка в краю оленярів.
Густі вільшинники проміняться в алмазах,
Стада заховано між сопок од вітрів...
І так їй бачиться, що в просторі німому
Поета стійбища під захистом гори
І в колах райдужних, тумані льодовому
Сонця на обрії по п'ять або по три...
Його поезію в глибоких душах носим,
І душі міримо на всю глибочину,
Коли обвіяні циклоном злоголосим
І в серці зашпори, і б'є пурга в стіну.
Голосять гурії зимою в хуртовині.
Вік не забудуться криві температур,
Поема Рильського в завіяній хатині
І лампа гасова, і з банки абажур.
* * *
Ранять квіти віхолу червону,
І навіки танк на гору збіг.
Гості, Севастополю, з перону,
З неба, з асфальтованих доріг!
Плине синя спека полуднева,
Плине заполонений людьми
Севастополь, повний Кишинева,
Севастополь, повний Костроми.
Клопітно тепер екскурсоводу
Між краси знайти війни печать.
Тільки ветеранам під негоду
Шрами севастопольські болять.
Тільки жалібні, з граніту ткані,
До могил схиляє прапори
Севастополь, повний Юрузані,
Севастополь, повний Бухари.
Тільки де екскурсії від світу -
На сумному мармурі в рядах
Сяють імена за алфавітом
Різьбленими буквами на шлях.
А по далечіням скроні білі,
Ветеранські милиці в кутку,
Пам'ять зарубцьована на тілі,
Пам'ять, кріпша горя на віку.
Сторона моряцька гостям рада,
Зустрічає плавом голосів
Севастополь, повний Ленінграда,
Севастополь, повний Чернівців.
ЧОКРАК
В степу міражі плавляться,
Пашить сухий бур'ян.
В яку дорогу правляться
Гані, Гафур, Асан?
Шляхи травою сховані...
Утоптані стежки...
Відмалку в путь рихтовані
Ступасті парубки.
Відмалечку полюблене,
Втонуло в дикий мак
Село, давно погублене,
Розвалений Чокрак.
Шляхи, давно не торені,
Дідівські, возові...
Прапрадідівські корені
Глибоко в мураві...
Шляхи, давно не ходжені,
В густому полині...
Ідуть не тут народжені
Гафур, Асан, Гані.
На картах не позначене,
Їм кроку набавля
Чокрак, село не бачене -
Свій край, своя земля.
Минають пляжі знадливі,
Де піниться лазур,
До рідного пожадливі
Гані, Асан, Гафур.
Міражі розплавляються,
Ідуть татари, йдуть.
Верта-а-ються! Верта-а-ються!
Легка-хай-буде-пу-у-уть!
ЗАПОВІДЬ ПОХИЛИХ
В. Захарченкові
Ми сиві й горбаті. Ми з наших часів:
Чуток не ставало, хто думати смів.
Нам тільки веліли, нас тільки вели,
Нас кличуть на площі якими були.
Бурхоче держава: нелагода їсть,
Шукає не там замість розуму злість.
Ми нашим просяклі в недугах тяжких -
До гвалту до крику нас треба таких.
Ми в наше застряглі, собі казкарі,
Нещирі, хвалебні, як фільми старі.
Ми нам понад силу, такі не з добра,
Не та наша зміна - новітня пора.
Казки відтручає суття молоде,
Крізь давні тумани свій розум веде.
Та в чому обвиклі, те досі трима:
Ми проти, ми проти з чужого ума.
Нам тільки веліли, нас тільки вели,
І от ми на площі якими були,
Ціпками підперті здіймаємо гам:
Не руште омани: то заповідь вам!
БЕЗСОННИЙ ТРУБАЧ
Переднічний і все один, туманом схований
Знов затрубив, пустив луну, тремку луну,
Знов засурмив глухий трубач непогамований,
Одним один не має сну, ні крихти сну.
Гукне труба, позве труба в тумані сивому,
Як на Дону, як на Дніпрі, як на Дністрі,
Не затрубить окремий взвод в тилу димливому,
Музичний взвод, нещасний взвод - погребарі...
Тиловики? Фронтовики? В огні руїнному,
В тилу своїм і трубачів земля прийме!
Впав у траву, у прірву впав на полі мінному,
Оглух трубач - аж десять ран, ребра нема.
Солдатом впав? Скажіть, бійці, в прорив уклинені,
Де розривні вогню нитки з пробитих стін,
Де хлопці сплять, у вічнім сні в бинти завинені!
Солдатів труд - плач мідяний, тарельвий дзвін?
Регалій, звань не добули в тилу димливому,
Окремий взвод. Та хто вони?.. Та де вони?..
Не має сну, ні крихти сну в тумані сивому,
Сурмить трубач, нічний трубач, глухий з війни...
***
У Криму над Качею-рікою,
Над туманом скеля угорі,
У тумані скеля під горою,
А між ними дикі чагарі.
То пропали мати із дочкою.
Прослух докотився крізь віки:
Кажуть, за дівочою красою
Гнались два ханенки-кримчаки.
Вже красуню вус одного коле,
Враз катюги баряться чомусь,
Як нещасна викрикнула:
«Воле! Воле! Ліпше в камінь обернусь!»
На віки спинилась кам'яною.
І гульвіси впали, камяні,
Та й лежать, порізані водою,
Доки сточать зливи голосні.
А над ними хмурий камінь - мати.
Бо воліла в нестямі й журбі:
«Доню, буду каменем стояти,
Вікувати, доню, при тобі!»
Вічно кам'яні уста в німоті.
Перевівся ханський рід і плід.
Нищать галенята жовтороті
В кам'яних жолобинах обід.
Залишилась казка між часами,
Залишилась людям не до зла:
Щоб вона немрущими словами
В пам'яті до знадоби була!
Валентина Дмитрівна Невінчана
(1924 -1981рр.)
Народилася 1 травня 1924р. в с.Володарка Київської області.
Незадовго до війни –студентка Київського державного університету ім..Т.Шевченка, евакуація, продовження навчання у Казахстані, вчителювання. Багато творчих сил віддала роботі в будинках народної творчості у Херсоні, а потім у Сімферополі.
Активний учасник літературного життя у Криму. У творчому доробку письменниці поетичні збірки:
1962р. – збірка “Ластівка”;
1967р. – “Голубі дороги”;
1984р. –„Тепло любові – на віки”.
Нариси зібрані у книгах „Почесний громадянин”, „Син землі”, „Хазяйка степу”.
Значне місце у творчості посідає перекладацька діяльність з російської, білоруської, азербайджанської та чуваської поезії.
Мотиви й образи лірики: жінка в іпостасі юнки, дружини, матері; романтичне захоплення життям, відчуття рідної землі, поривання до краси, закоханість у життя, мрійливість, музична класична тональність, стихія живопису, прекрасне почуття любові; образ пісні, поета, музики, кобзаря.
Поетеса часто успішно досягає мистецьких ефектів, вдаючись до синтезу суміжних з поезією мистецтв – музики, живопису.
Кримська тема у творчості: трудівники(чабани, рисівники, хлібороби, виноградарі) на кримській землі, край героїчних предків, безсмертя подвигу, захопленість красою кримської природи.
ЗАПОРІЗЬКИЙ ДУБ
Біснувався вітер на дорогах,
На дерева в гніві налітав.
Велетень, дубище товстоногий
Вітрові в обличчя реготав.
І від сміху кулі заржавілі
Із могутніх сипались грудей.
Скільки ворог в серце його цілив?
Та не здавсь він наступу смертей.
І фашист хотів його примусить
Крону перед ним схилить свою,
Не вклонивсь нікому сивоусий,
Вистояв, як воїн, у бою.
Сім століть він витримав на плечах.
Скільки в світ онуків розійшлось!
Та у нього й досі ще не вечір,
Тільки надвечір'я почалось!
* * *
Ніби вперше прийшов ти, хороший,
За тривожні великі літа.
То нічого, що сипле пороша -
Снігом проліски заміта.
Ніби й справді ми вперше зустрілись,
Так схвильовано б'ються серця!
І я вдруге тепер народилась,
І не хочу любові кінця.
І ніщо - ні літа, ані відстань
Не згасили мої почуття.
Ти - моя довгожданная пристань,
Ти - початок нового життя.
* * *
У сорок третім, пам'ятаю,
Мені так щиро ти сказав:
- Тебе я всюди розшукаю
Серед пожарищ і заграв.
Клепали шлях копитом коні,
Снаряд берізку поламав...
Ти в штурмовому батальйоні
В боях на захід поспішав.
Минуло днів і літ багато.
Де бій гримів - врожай рясний.
А я коханого солдата
Чекаю й досі ще з війни.
ЮНІСТЬ МОЯ
Доньці .
До кімнати ввійшла. Ненароком
Блиск очей я дитячих ловлю.
І дивлюсь, і милуюся збоку:
Ти - мов пролісок ранній в гаю.
Синя форма, комірчик біленький
Ніжну шию смагляву обвів.
Розлетілися крила тоненькі
Твоїх чітко окреслених брів.
Ти якась особливо врочиста,
Галстук цвітом багряним сія.
У очах твоїх, синіх і чистих,
Відбивається юність моя.
ПАРАД НА ГРАФСЬКІЙ ПРИСТАНІ В СЕВАСТОПОЛ
Гримить над пристанню салют –
В півнеба спалахи рожеві.
Ніяк не віриться, що тут
Під бруком засіви крицеві...
...Над морем тут матрос вмирав,
Скосила куля безголоса...
Стара розколота гора
Навіки прийняла матроса...
А мати, мати? Хто вона?
Кого в колонах виглядає?
Чому у косах сивина?...
А про здоров`я хто спитає?...
Шеренги йдуть...Це чий онук
Іде з матросами в колоні?
І кроків стук, і серця стук...
І краплі сліз – морські, солоні...
Навкруг хвилююче «Ура»,
Мов грім, над площею лунає,
Де і сьогодні адмірал
Парад з постаменту приймає
ЧОРНЕ МОРЕ
Здрастуй, море моє голубе,
Голуба життєдайна дорога...
Пароплав тихо воду гребе,
А в душі виростає тривога.
Я дивлюсь на тебе. Й мені
Ти здаєшся то прапором синім,
То дитячою казковою з снів,
То безмежним простором чаїним.
Ти і мрія, і спогад ті мїй,
Моє Завтра ё Сьогодні з тобою,
Ніжний плескіт, бурхливий прибій
Як би взяти навіки з собою...
Із села повела на світанку...
І згадались дівочі літа,
Рідна Рось в голубому серпанку
І стежина, що через жита.
|