|
|
Скачати 2.46 Mb.
|
Данило Андрійович Кононенко Народився 1 січня 1942р. у с.Ребедайлівка Кам’янського району Черкаської області в родині колгоспника. Після закінчення школи – служба в арміі в Криму, навчання на філологічному факультеті Кримського державного інституту. Організатор Товариства української мови в Криму, фундатор української газети “Кримська світлиця”, член ради національної спілки письменників України, голова Кримської республіканської організації Національної Спілки письменників України, заступник голови Кримського республіканського товариства “Україна - Світ”, член правління Всекримського товариства “Просвіта” імені Т.Шевченка, лауреат літературної премії імені С.Руданського, присуджено звання “Заслужений діяч мистецтв Автономної республіки Крим”. У поетичному доробку: 1972р. - збірка “Джерело”, 1979р. - “На весняному березі”, 1982р. - “Квітучих соняхів оркестр”, 1989р. - “ З любові і добра”, 1995р. – “Ми виростали в повоєнні роки”, більше 20 пісень разом з місцевими композиторами (“Земле моя кримська”, “Вік Україну люби”, “Село моє” та ін.), перекладач (російська, білоруська, кримсько-татарська, чуваська, угорська), публіцист. Мотиви й образи лірики: любов до рідної землі, нетлінні почуття рідної крові, роздуми про рідну мову, животворні джерела людських почуттів, відголосся дитинства з війни, чари кримської природи, українці в Криму, кохання та втілення мрій тощо. Кримська тема у творчості: образ Криму в романтичному ореолі (сонцелика, осяяна земля; картини та образи козаччини, подихи народних дум). Олександр ГУБАР, професор, письменник І весь в тривогу обернувсь... Данило Кононенко — талановитий, відомий український поет — кримчанин, задушевний лірик, перекладач, публіцист. В республіканській пресі, в журналах, збірниках часто з'являються його твори, а також позитивні відгуки на них літературної критики та читачів. Рідний край Д.Кононенка — це земля славного сина українського народу Т. Г. Шевченка. Не один раз повертається поет зворушливими творами до теми своєї батьківщини: За лісом лан колоситься, І пісня з серця проситься У дзвоні вечорів. Лягла земними трасами Гучна земля Тарасова — Земля моїх батьків. Другою батьківщиною став для Д. Кононенка Крим. Тут він служив у армії, вчився в Сімферопольському педінституті (нині він став університетом). Як поет він сформувався також у Криму. Мешкаючи постійно у Сімферополі, Д.Кононенко знаходився у вирі літературного життя, беручи активну участь у роботі літературного об'єднання, друкуючи свої твори на сторінках місцевої кримської преси. У становленні і формуванні поета дієву роль відіграла Кримська письменницька організація, яку він очолює. Трудове життя Д. Кононенка проходило на посадах, пов'язаних з роботою над словом. Так, відразу ж після закінчення вузу працює у редакції обласної газети «Кримська правда», а згодом у редакції художньої літератури видавництва «Таврія». Був поет деякий час директором Сімферопольського будинку письменників. Більше десяти років— відповідальним секретарем правління. Нині він голова Кримської республіканської організації Спілки письменників України. 1972 року вийшла перша збірка Д.Кононенка «Джерело», яка дістала схвальну оцінку критики та серед читацького загалу. Збірку пронизав мотив воєнного лихоліття, яке довелося поетові пережити уже в ранньому дитинстві. Йому краяли серце людські, поламані війною долі. Відомий літературознавець, критик Михайло Острик писав у статті «Простір шукань»: «Чекав я на збірку Данила Кононенка з тієї пори, як прочитав у газеті «Літературна Україна» його вірш «Останній день війни»: Ой, не грала гармонь, А плакала. Ой, ридала гармонь ридма ... Тихо зойкнула Хвіртка злякано: — Мамо! Ма... А в селі “перемога!” чулося, Бігли з поля худі жінки... Мати в чорну печаль запнулася На віки. Біль утрат, сирітство, беззахисність потерпілих від війни виражені поетично - органічно у творах «Я із хлопцями грався...», «Тополі виростають обелісками», «А дні летять...»,«Олена». Та на перше місце серед цих творів М. Острик ставить вірш «Останній день війни». «Коли читаю вірш, — пише він, — мені здається, ніби він був завжди. Тут немає роблених екстраваганцій, автор зумів природно вилити в слові те, що близьке до самої «плоті» емоцій, переживань. Навіть не «зумів» — воно наче само «зумілося». У творах панує душевність до трударів села. Автор уміє проникливо, інтимно-зворушливо окреслити людську гірку долю, суджену нелюдськими обставинами. Шаленими вітрами відлетіли роки у героїні вірша «Олена». Прийшла старість, а як іще хочеться жить... Все було. І любов була. Та навіки війна забрала. Вісім душ у життя вела, Корівчиною лан орала. Наступні збірки Д. Кононенка «На весняному березі» (1979), «Квітучих соняхів оркестр» (1982), «З любові і добра» (1989) засвідчили мистецьку зрілість поета. Творче збудження і неспокій стимулюються в нього заглибленням у життя. Він постійно занурений у його будні, конкретику. Поет не пориває зв'язку з рідною Черкащиною, рідним селом. Часто буває на будівництві Північно-Кримського каналу, на заводах, у кримських селах. А скільки літературних вечорів пройшло в Криму з участю Д. Кононенка! Його з любов'ю і пошаною зустрічають воїни армії та флоту, вчителі, студентська молодь, учні... Пафос поезії Данила Кононенка дуже точно визначила відома критик Лада Федоровська: «душі не приспані тривоги». Справді, не приспаними тривогами перейняті всі збірки поета. Над ними можна було б поставити епіграфом рядки з вірша Павла Тичини воєнних років про Україну: «І не вчувсь, як я співцем твоїм зробився і весь в тривогу обернувсь...» Недремна тривога заселяє душу ліричного героя віршів, де поет піднімає голос на захист миру. Тільки мир дає можливість людям звідати щастя до дна. Тому не раз озиваються щемом і болем спогади про воєнне лихоліття - голоду, холоду, сирітства, крові і сліз, зриваються з вуст поета прокляття війні: Безбатченки не з власної вини, Ми виростали з повоєнних років. Не всіх батьки вернулися з окопів Останньої проклятої війни. Ми виростали із трави й води, З калачиків, пасльону й лободи, Із сліз гірких пекучих удовиних. Тривоги поета — це тривоги часу. Йому боляче спостерігати духовну розхлябаність, безвід- повідальність деякої частини сучасників, наприклад, у ставленні до природи. Екологічні нещастя, якими заклопотане сьогодні людство, примножуються іще й людцями, котрі завдають непоправної шкоди природі. Саме про це йдеться у вірші «На автостраді сизо від димів». Адже не може не тривожитись поет, спостерігаючи зростаючий на очах дефіцит моральних цінностей. По-своєму він прагне говорити про добро, совість, честь, справедливість: Над усе в житті цінуймо У людині доброту, Її помисли високі І думок палкі пориви... Поет вірить у торжество добра. Носіями його є чесні працьовиті люди - «чесний хліборобський рід». Його любов'ю залишається село. Різноаспектно розробляє поет тему Батьківщини. Їй присвячено цілий ряд творів — «Село моє», «Отчий край», «У Кам'янці», «Батьківщина» та ін. Україна — ось його Батьківщина: Є найсвятіше слово на землі. Одне. Високе. Світле: Україна. Синонім - ненька. Рідна і єдина... То найсвятіше слово на землі! Україна стала суверенною. Поет глибоко усвідомлює всю мно-готрудність, якої вимагає її утвердження. Вірші про Україну — це твори виняткової заклопотаності, це найвища тривога поета Д. Кононенка, навіяна думами про майбутнє рідної Вітчизни. Легко пересвідчитись у цьому, прочитавши вірші «Вік Україну люби», «Україні», «Слово до кримських українців», «Рідна мова»... Д. Кононенко гідно, з високим поетичним збудженням підхопив прапор, піднятий мужньо в українській літературі неповторним ліриком, класиком Володимиром Сосюрою. У віршах Д. Кононенка відлунюють і набувають індивідуальної розробки благородні патріотичні ідеї твору В.Сосюри «Любіть Україну», за якого свого часу його розпинали ідеологи сталінської пори. В історії України настав відповідальний момент, з'явився реальний шанс для здійснення заповітних мрій і прагнень наших предків. Сьогодні необхідно зібрати всі сили, скористатися всіма життєвими можливостями для розбудови української суверенної державності. Д.Кононенко особливо акцентує на необхідності піднесення національної свідомості співвітчизників, яка зазнала тяжких втрат в умовах тоталітаризму, панування ворожих псевдотеорійок «злиття націй», мов. Вірші поета повняться закликами до піднесення національної гідності, патріотичного діяння: Українці мої! Пробудіться, не будьте байдужі: Ваша доля таки ж бо У ваших у дужих руках! Хай же повняться гордістю Ваші застояні душі, Доки жар українства Іще не затух, не зачах! Любити рідну землю, Україну — цю «материнську ласку і любов» — поет заповідає рідному синові: Сонце голубить калину, Вітер колише дуби. Сину мій, рідна дитино, Вік Україну люби! Далеч шумку тополину, Степу дзвінкі голоси, Сину мій, рідну Вкраїну Вік біля серця носи! Любити Україну — це означає недремно стояти на чатах її свободи. А в грізну годину бити на сполох, захищати від зазіхань недругів: Сину мій, рідну Вкраїну Від ворогів борони! Невіддільною гранню всіх творів про Україну є роздуми Д. Кононенка про українську мову. Народ, який загубить свою мову, перестає бути народом. З настанням оніміння настає смерть нації. В мові поселилася віковічна історія народу, неповторність і краса душі народної, радощі і горе, жарт і сльози прапрадідів, вершинні досягнення національної літератури, культури: Рідна мова! Щира, соковита, Прадіда в тобі сльоза гірка! Повнозерна, як полтавське жито, Мово Лесі, Рильського, Франка, Мово Кобзарева бунтівлива, Величава, грізна і сумна. Мово срібнодзвонна, жартівлива, Неповторна, ніжна, голосна. Бентежно звучить слово поета, коли він говорить про деяких співвітчизників, що відрікаються від «неньчиних пісень», від рідного слова. З почуттям зневаги й презирства пише про тих, хто глузливо називає нашу мову «мужицькою», морщиться, коли чує розмову людей по-українськи. Звертаючись до кримських українців, Д. Кононенко схвильовано закликає: О, братове мої! Не соромтесь, благаю вас, Мови своєї, Не соромтесь пісень, Що полонять увесь білий світ! Не цурайтеся неньки-Вкраїни, Горнітеся серцем до неї, Бо без неї зав'янем, Загинем, як гине У непогідь цвіт! Поет передає у спадок дітям рідну мову — «краю рідного окрасу», «невмирущу, незрівнянну», «рідну мову материнську», увібрану до серця «із бабусиної казки». Епітет «мово солов'їна» побутує в кількох віршах, наголошує признану всім світом співучість української мови. Один з кращих віршів Д. Кононенка «Вік Україну люби» - вражаючий душевною теп-лотою, щирістю почуттів, художньою майстерністю — присвячений рідному синові, сприймається як батьківський заповіт: Мову свою солов' їну — Мамину пісню-розмай, Сину мій, рідна дитино, Не забувай! Через лірику Д. Кононенка наскрізно пройшла кримська тема. Крим — земля, де переплелися путі-дороги багатьох народів, у тому числі й українського народу. Не раз у публічних виступах, у публіцистичних статтях поет порушував проблеми національних прав українців, яких нині в Криму близько 8ОО тисяч. Тим, хто торочить про українізацію, він відповідає мовою фактів: «У Криму немає жодної української школи, жодного дитячого садочка, а від театру лишилася тільки назва - «український»... Образ «сонячного південного краю» знайшов свою розробку у пейзажній ліриці Д. Кононенка. Помітна певна відмінність цієї лірики від пейзажної лірики, заснованої на враженнях рідної Черкащини, отепленої ніжністю дитячих спогадів та щемом страждань, при-несених війною. Задушевність і сполучена з нею мрійливість зберігається при змалюванні краси кримської природи. Поет пише про природу, та не відходить від дум про людину: Величне море у красі своїй Мені назустріч солоно так дише, І, ніби чайок, кораблі колише, Я розумію: тут неспокій мій. Д.Кононенко — автор багатьох віршів про високе людське почуття — про любов, про кохання. Воно в нього щасливе, втілення звершених мрій. Звідси емоційна піднесеність, тембри радості, весняної свіжості та осяйності його інтимної лірики. Одна із збірок Данила Кононенка називається «З любові й добра». В його поезії справді б'ють животворні джерела цих благородних людських почуттів. Водночас живуть у ній не менш прекрасні начала — надія і віра - одухотворюючі стимули творчості і самого життя. З-поміж інших гарних віршів є у цій збірці й диптих, укладений з двох сонетів, — «Мати». Це одна, на наш погляд, з найбільших творчих вдач поета. Треба ж володіти тонким мистецьким відчуттям міри, щоб у густоті деталей із конкретики сільського життя так природньо, художньо повнокровно виріс образ матері-трудівниці, що, зростивши синів, діждавшись онуків, приречена на одинокість та трудові клопоти. Ось уже відходить літо через садки, городи, баштани. Дзюрчить струмок. Стрекочуть цвіркуни. Поет пунктирно, але виразно окреслив прихід осінньої пори. А далі — ми на сільському городі, серед виписаної засобами живописності рослинності: Поміж картоплі — синій цвіт квасолі, Вилазить гарбузиння на тини. А соняхи, мов хлопці ясночолі, Тож мати часто кличе їх: «сини». В цьому описі звертає на себе увагу штрих: мати кличе соняхи словом «сини». І кличе так лиш тому, що вони «мов хлопці ясночолі»? Ні! Причина більш серйозна: Одна в садку, одна і на городі, Давно сама, а діти у містах... Часто запрошує вона їх у листах приїхати хоч ... на городину. Але відірвати їх від справ нічим не може. А завершує сонет вагомий думкою, сумовитий то-нальністю рядок: «Минає літо. Осеніє мати». Як гірко опинитись самотньою, коли роки важко лягають на плечі і гнуть додолу ... Ця думка дістає свій розвиток, поглиблення в другому сонеті. Знову впадає в око опис осінньої на цей раз пори, що зберігає в собі сліди трудів і днів матері — на подвір'ї, на городі, в садку. Під стріхою — віночки із цибулі, В стручках квасоля на погрібнику І кропу сніп на вишні у садку Та гарбузи в городі, мов поснулі. Відлітували голосні зозулі. Подовшали ночі. Та все нові клопіткі справи знаходить мати: Спочить сіда, де соняхів ряди Свої кашкети жовтні познімали. Поп'є на призьбі з кухлика води І мовить: вчора журавлі кричали... І знову ж не менш щемлива думка про материнську долю: А потім тихо попрямує в хату Листа онукам в місто написати. Оце й усе, що їй залишилося. Важливим сектором творчості Д. Кононенка є перекладацька діяльність, яка відзначається помітною активністю. Коли б зібрати все, перекладене поетом, то це вилилось би в солідну збірку. Відомі його переклади з російської літератури (О. Твардовський, В. Солоухін, М. Браун, М. Риленков, Г. Петников...). Багато перекладів зробив він з білоруської поезії (М.Танк, С. Граховський, С. Законніков, М. Казаков та ін.).У перекладах на українську мову Д. Кононенко познайомив своїх співвітчизників з окремими творами казахського поета М. Шаханова, алтайського поета Б.Укачина, адигейського поета К. Жане... Активно працює Д. Кононенко над перекладами українською мовою кримськотатарських поетів і прозаїків, які по-вернулися в Крим після тривалого вигнання. Так не на словах, а на ділі поет будує мости духовного єднання народів, людей різних національностей. Останнім часом Д. Кононенко виступив з багатьма публіцистичними статтями, в яких порушив ряд важливих проблем. На першому місці проблема піднесення духовності та національної свідомості співвітчизників, розвитку української мови в Криму. Багато енергії і часу віддає громадській роботі. Він виступив одним із організаторів Кримського това-риства української мови імені Тараса Шевченка, був його і першим головою. Один з фундаторів першої української газети в Криму «Кримська світлиця», очолює в ній відділ літератури і мистецтва. Часто виступає поет по радіо, на літературних вечорах. Ефективною є його робота з творчою молоддю. Данило Кононенко завжди у стані творчого горіння, збудження. Про нього можна було б сказати словами улюбленого ним Володимира Сосюри: Працювать, працювать безумовно. Жодній хвилі нема вороття. Ні! Я зовсім іще не заповнив Золотої анкети життя! Данило Кононенко гідно заповнює свою життєву «золоту анкету» і як поет, і як громадянин. *** Як буйно зеленіють спориші Обіч стежок, де бігали ми босі. Ті дні дитинства в пам'яті і досі, Ті дні сирітства - раною в душі. Безбатченки не з власної вини, Ми виростали з повоєнних років. Не всіх батьки вернулися з окопів Останньої проклятої війни. Ми виростали із трави й води, З калачиків, пасльону й лободи, Із сліз гірких пекучих удовиних. Ми виростали, хлопчаки малі, На ворогом сплюндрованій землі Із вірою у поступ Батьківщини. *** Україно, сестро моя! Скільки доріг, Що пролягли через ліси І поля, Кликали і вели мене До тебе! І ось я в Києві. Ходжу по Хрещатику, І таке відчуття, Ніби нікуди і ніколи Не від'їжджав я з Криму! Ніби й не було весни Сорок четвертого. Ніби й не було Вагонів із грубезних Дошок, Добутих на лісоповалі. Ніби не було Людей-колод, Що стояли по команді «Струнко!». Ніби не було гнид, Що цілували мене, Як рідного! Ніби не було Оббріхування мого Народу. Ніби не було Похоронів без похоронок. Ніби не було Виносу тіл без Носилок. Ніби не було Шакалячого виття Над свіжими могилами. Ніби не падали люди На лісоповалі, Щоб більше не підвестись І ніколи не підкоритися Коменданту! Померлі наближали Загибель вандалізму. Знали це навіч! Ми, живі, тільки зараз про це Дізнались! Ходжу по Хрещатику І відчуваю: Ніколи не від'їжджав я З Криму. Ніби не мене Везли вагони У травні сорок четвертого. Ніби не мене З Україною розлучали, А когось іншого. Ніби не мене Облаювали несамовитим Матом, А когось іншого. Ніби не мене Шмагали кривавим Батогом, А когось іншого! Україно, сестро моя! Якщо раптом ворог Захоче Здійняти меч Над твоєю Свободою, Я - є! Поклич мене. Я готовий Іти на плаху, Але не дозволю Принизити тебе! МАТИ Дзюрчить струмок. Стрекочуть цвіркуни. Гудуть джмелі, неначе на басолі. Вже літо йде через село поволі В садки, городи і на баштани. Поміж картоплі - синій цвіт квасолі, Вилазить гарбузиння на тини. А соняхи, мов хлопці ясночолі, Тож мати часто кличе їх: «сини». Одна в садку, одна і на городі. Давно сама, а діти у містах. І часто їх запрошує в листах: "Приїдьте на городину та й годі..." А тих від справ нічим не відірвати. Минає літо. Осеніє мати. II Під стріхою - віночки із цибулі, В стручках квасоля на погрібнику І кропу сніп на вишні у садку Та гарбузи в городі, мов поснулі. Відлітували голосні зозулі, І ночі довшають, і справу клопітку Знаходить мати в пору отаку, Хоч стан її уже роки зігнули. Спочить сіда, де соняхів ряди Свої кашкети жовті познімали. Поп'є на призьбі з кухлика води І мовить: вчора журавлі кричали... А потім тихо попрямує в хату Листа онукам в місто написати. СЕБЕ НЕ МИСЛИМ БЕЗ ТАРАСА Іде весна. Нуртують соки. Трава зелена ожива. «Реве та стогне Дніпр широкий» Душа схвильовано співа. Вже скоро сад заграє цвітом І забринить бджола між віт, Де понад цілим білим світом Гримить Шевченків «Заповіт»! Планета крутиться, спішить, Нас віддаляє стрімко в леті. Та ти дорожчий нам щомить, Щодень потрібніший, Поете! Як Україну без Дніпра — Себе не мислим без Тараса. Славетна Канівська гора — Землі вкраїнської окраса, Де горда постать Кобзаря Сумлінням нашим піднялася! Тарасе! Дум твоїх потік Вирує в серці України, Яку любив Ти до загину, Понад усе любив єдину, Своєю Матір'ю нарік! Хвала ж Тобі, Великий Сину, І нині, й прісно, і вовік! З.03.1995 р. ДУМА ПРО КОБЗАРЯ Світлої пам'яті мого земляка, Заслуженого артиста України, бандуриста, майстерного виконавця українських народних дум Федора Аврамовича Жарка. І Ой, заграв кобзар гордочолий На бандурі золотострунній, І полинула трепетна дума У піднебесся... І залитий повінню пісні Стояв синьоокий світанок І впивався співом нащадка Славного Вересая ... А бандура голосно рокотала, А бандура журно так вигравала: - Ой, на Чорному морі, На білому камені, Ой, там сидить ясен Сокіл-білозерець, Низенько голову схилив Та жалібно квилить-проквиляє Та на святе небо, На Чорнеє море Іспильна поглядає... І співав кобзар посивілий, І душа в кобзаря бриніла. В хвилях струн захлинались пальці, Ніби чайки* в шаленім танці. ...на Чорному морі Не гаразд починає: Ізо дна моря Сильно хвиля вставає, Судна козацькі-молодецькі На три часті розбиває... Застилала зажура старому очі, І жаріли вони, мов зірки серед ночі, І замало для думи було простору - Рвалась з серця вона угору. Розкрилялася, розливалася, Давнім гомоном озивалася, Давнім гомоном, лихом давнім Та ще славою предків славних, Гордославою України, Що в народі живе й понині. ...На многая літа До кінця віка! І затихли, замовкли струни. Тільки срібно котились луни. 5.05.1971р. II (За російським поетом Миколою Старшиповим) Ви слухали сліпого бандуриста В нічнім степу, Де вогнище пала?.. Ось він усівся на пахуче сіно, Пошарпана бандура на колінах, Провів кривими пальцями По струнах — Ридає дерево, ридають струни, Ридає тихий голос бандуриста, Надломлений, охриплий і глухий. Співа він - розпрягають хлопці коней, Співа він — плаче кароока Галя, Співа він - і під вітром Дніпр широкий реве та стогне. І сичі кричать... Здійняв він сиву голову До неба, Зіницями потухлими поводить, Немов би щось силкується Побачить... В його очах вогонь багаття грає. Незрячі очі. Віщії уста. Ну що вона, пошарпана бандура? Хіба ж її спокійний, Тихий голос Та рівня ж бо крикливому Оркестру А чи многоголосому роялю? Бандури голос проти них - ніщо! Ми сидимо... Довкруж нічної ватри - Пітьма, хоч в око стрель. І небо в хмарах. Над степом сич кричить: Біду віщує... Та лине тихий голос Бандуриста, Надломлений, приглушений, Сумний. Уже яскріє стьожка видноколу Світанок бовваніє ув імлі. Уже планета попливла По колу. Ми ж сидимо... О, та невже ж у полі Цей бандурист - Останній на землі?! ДРУГОВІ Михайлові Шевченку у відповідь на його привітання з нагоди присудження мені літературної премії імені Степана Руданського Спасибі, мій друже, мій брате, За це привітання ясне. На радість життя небагате, Якесь однобарвне й пісне. Але живемо і працюєм. Працюємо і живемо. Не просим пока, не старцюєм, В собі свої пута рвемо. Виборсуємось з-під громаддя, Що нас придавило живцем. І мовчки на суд до громади Несем своє тихе слівце. А люди — все бачать і чують, Хто гудить, хто радо стріча. Хоч вірші вже нас не годують — Та ще пломеніє свіча. Горить-вигорає до ранку І слід на папері лиша. Як пісню, свою колиханку Над віршем співає душа. І тут - ні узяти, ні дати, Бо суджено Богом для нас За рідну Вітчизну страждати В її незалежності час. ЛЕСЯ УКРАЇНКА Як я умру, На світі запалає Покинутий вогонь Моїх пісень... Леся Українка Вогонь пісень... О ні, він не погас, Він гоготить в душі Землі твоєї, Де люди — віку нашого Антеї, Де ти зорею Правди зайнялась. Ти йшла в безсмертя з думою про нас, На крилах пісні линула своєї, І пломеніли ружами ідеї, Зерно яких посіяв ще Тарас. Вовік преславна будеш, Українко, Чарівна Лесю, сильна духом жінко, Провіснице світанків голубих... Крізь років плин і весен вирування, Крізь днів новітніх буйне квітування В серцях нащадків спів твій не затих! ОСЕНІ ТИХА ГОДИНА І О, ця осінь золота, Сніговійниці колиска. Відлітає, відліта Журавлів тоненька низка. Понад лугом проплива, Аж скриплять з натуги крила. Як струна, бринить трава, Де коса недокосила. Де хлоп'я біля гусей Цілий день, немов припнуте... Та невже ж мені усе Це колись навік забути?! Цю дорогу і ріку, Синій ліс на косогорі І осичину тремку, І джерел глибінь прозору. І оселю, де я ріс, Де була моя колиска, І під вечір між беріз Довгу тінь від обеліска?! О, ця осінь золота, Сніговійниці колиска... Відлітає, відліта Журавлів тоненька низка. II Сріберна гілка маслини. Річечка сонна в яру. В небі схвильоване «кру» — Пізня пора журавлина. Яблук рум'яні плоди. Соти ущерть повні меду. Важко пливе попереду Хмара руда череди. Тонко бринять комиші, Гілка об гілочку треться. Серце шалено так б'ється, І - наокіл ні душі. Квітку голубить рука, Колеться в пальці шипшина. Біла летить павутина - Скроню легенько торка. Земле моя, золота! Рідна до віку,єдина... Осені тиха година Душу мою огорта. ЗИМОВІ ЕТЮДИ І Так тихо, мрійно сіються сніги, Немовби так не сіялись ніколи. На землю, ще зовсім непрохололу, Так тихо, мрійно сіються сніги. Лежать полотна білі доокола, Де-де стримлять петрові батоги... Так тихо, мрійно сіються сніги, Неначеб так не сіялись ніколи. II Стомилася, затихла хуртовина, Лежать поля, як біла цілина. Неділенько, даруй мені годину, Помандрувати манить далина. Піду собі я навмання за місто. Де свище зайця-побігайця слід, Де у ярочку озерце пречисте Дід-Морозенко закував у лід. Де тонко так на обрії широкім Нараз тополь рядок замайорить. І сонця золотаво-світле око Осяє душу радістю на мить. Довкруж поля й поля сріблясто-білі І лісосмуг темнаві береги... Як добре, що на світі є неділя, Як добре, що на світі є сніги! *** Опадає каштановий лист, Опада п'ятипалий і жовтий. Наче день опада. Наче літо у осінь впада... Ми з тобою йдемо Крізь розписаний золотом Жовтень, На алеї блищить, Як слюда, прохолодна Вода. Я на тебе дивлюсь. Я дивлюсь в твої очі блакитні, Твою руку тремку У своїй зігріваю руці. Ти уся розцвіла, Наче пролісок перший У квітні. Грає сонячний зайчик На твоєму смаглявім лиці. Сміх твій, Мова твоя, Ніби пісня, Бринить наді мною, В спраглу душу мою Спрагло дивляться очі твої... Висне неба вгорі Біла шаль з голубою Каймою, І на плечах твоїх Відображення дивне її. Ах, ця осінь сумна, Ах, ця осінь на диво Щаслива, Бідне серце моє Так шалено стукоче Ізнов. І надія у нім, Мов трава, піднялась Після зливи, І вирують у нім Барви Тихих осінніх дібров. ДИПТИХ І Летять журавлі над Ай-Петрі З-за моря. Скінчився їх бран. В яскраво-зеленому светрі Завмер на узгірку платан. Так мрійно. Так мило і любо. І сам я душею воскрес. І котиться сонячний бубон По синій тарелі небес. Летять журавлі. Ронять пір'я. Над морем світлішає даль. А ген доокруж попідгір'ю Квітує рожевий мигдаль. Знайомі до обрію риси. Знайомі і рідні. Мої. І ці ось стрункі кипариси - Пришельці заморських країв. І це ось, каміння дірчасте, Що вітер грудьми зустріча. І ця, у хустині квітчастій, Між кедрів струнка алича. В міжгір'ї туман волохатий Клубиться в розвесненій млі . А небом до рідної хати Вертають мої журавлі. І хочеться простір обняти, І хочеться жить на землі! II А дні такі прозорі, Такі чудові дні! І коктебельські гори Пливуть удалині. Шумить, вирує море. І піниться прибій. О море яснозоре, Зоря моїх надій ! Троянда сонця квітне У синяві небес. І щось до болю рідне В нас відбира прогрес. Де пломеніли ружі — Недопалки в золі ... Чому ж такі байдужі Ми до страждань землі?! Де хвиля берег миє — Каміння розбива. Вже стежку не прошиє Напровесні трава. Зім'яла квітку шина. Розтерла, розмела... І лиш одна шипшина У виярку пала. РУБАЇ І Коли перейдеш Крим із краю в край, - Спинись на мить і серцем спогадай: На цій землі є ран війни немало, Але найглибша з них - Аджимушкай. II Де у Криму я тільки не ходив. Яких лише не зустрічав я див. Але найбільше рукотворне диво — Стрімкий канал дніпровської води. III На перевал веде крутий узвіз. Обіч узвозу - молоденький ліс. І партизанський пам'ятник: папаха Із стрічкою червоною навскіс. IV Іще цвітуть петрові батоги, Ще літо додає лицю смаги. А на лугах, де їжачок отави, Вже бовваніють зметані стоги. V Коли я весел - ходиш ти смутна. Печалюсь я - весела ти одна. То ж недаремно у народі кажуть: Душа жіноча — вічна таїна. VI Пашить пісок гарячий, мов черінь, Платан тремку на стежку кида тінь. Синіє море, як високе небо, А небо — наче моря голубінь. VII Де обрій материнкою пропах — Ідуть туристи стежкою в горах. Їм за домівку нині, певно, буде Намет- гора, що зветься Чатир - Даг. VIII Вікно за північ світиться твоє. А за вікном уже зоря встає. Летять ключі у вирій журавлині — Вже осінь у багряні дзвони б'є. IX Стоїть твоя хатина на горі. Шумить тополя золота в дворі. Лелію в серці стежечку знайому, Якою ти проходиш на зорі. Х Мигтять зірки в небесній вишині. Ти спиш і посміхаєшся вві сні. Щаслива мить, коли ти вранці знову Всміхнешся сонцю, квітам і мені. XI І знов летять у вирій журавлі — Осіннє сонце грає на крилі. В протяжнім «кру-у» бринить прощальна туга: Вернутися б до рідної землі. XII Вже сміло ряст пробився із землі. На весну вже веслують журавлі. Лиш тільки ти похмура й невесела. Як хата-пустка в нашому селі. XIII Від слів твоїх вже збайдужіла кров — Клянешся ними, ніби марнослов. Лиш тільки той по-справжньому кохає, Хто не волає про свою любов. XIV Цей бастіон, що здибився, мов кінь, — Подій давноминулих грізна тінь. І Севастополь, як моряк на вахті, Вдивляється у моря далечінь. XV Цей перший дощ весняний звеселив Пробуджене від сну роздолля нив. О, як мені тебе розвеселити, Щоб бачить ту, якою марив-снив?! XVI Ти лагідною завжди будь зі мною, Як вітерець з шовковою травою, Як поле з гаєм, як берізка з кленом, Як літній ранок з ніччю грозовою. XVII Серед села вродило на ставок: Хтось звів загату, змайстрував млинок... Тепер той млин сільчанам меле мливо. Хіба ж ставочок цей, скажіть, не диво?! XVIII В дворі криницю викопав Василь - Доклав немало праці і зусиль. Сусіди ходять вранці по водицю — Вода холодна додає їм сил. XIX Така самітня тітка Катерина Мене завжди стрічає, ніби сина. Колись мене так зустрічала ненька — На цілий світ кохана і єдина. |
| Відбулися звітно-виборчі збори Товариства «Просвіта» Новому Саді відбулися загальні звітно-виборчі збори Товариства української мови, літератури і культури «Просвіта», в роботі яких... |
Презентація книги Андрія Медведєва «У парі з Ангелом» Бібліотекар Рівне Андрій Медведєв. Книга «У парі з Ангелом» видана за сприяння та фінансування Президентського фонду Леоніда Кучми «Україна».... |
| Аудиторський висновок (звіт незалежного аудитора) Сегал Л. О. і Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Сприяння", (надалі – Товариство), проведена... |
Книга перша Книга друга В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,- 3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився |
| Книга дзеркало життя. Книгу прочитав на крилах політав. Хто вчиться... Мета: Ознайомити з поняттями «каталог», «картотека». Розширити світогляд учнів. Стимулювати пізнавальну активність. Виховувати любов... |
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ І ПОСИЛАНЬ А. П. Кирьянов, С. М. Коршунов Термодинаміка... А. П. Кирьянов, С. М. Коршунов Термодинаміка і молекулярна фізика. Посібник для учнів, під ред. Проф. А. Д. Гладуна. – М.: Просвіта,1987.... |
| Книга буде цікава професіоналам-кінознавцям, кіноредакторам телекомпаній,... Книга рекомендована до видання вченою радою Харківського державного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського (протокол №11... |
Книга призначена науковцям, викладачам, аспірантам і студентам філологічних... ... |
| Книга про Гайдамаччину ХХ століття Книга є збіркою радіопередач авторського циклу Романа Коваля “Отамани Гайдамацького краю”, який в 2000 – 2001 роках прозвучав на... |
Книга перша. Фарисеї за роботою Наводиться чимало маловідомих або і зовсім невідомих фактів щодо майже половини народних депутатів України від БЮТ та вождів цієї... |