ІУДА
Він клявсь у дружбі й лив коньяк,
Щоб розв'язать язик в розмові.
І я - довірливий дивак –
На речі спокусивсь медові.
Безперестанку говорив,
А він випитував досхочу.
Хитали гіллям явори
Тієї вітряної ночі.
А дня наступного руки
Не подавали кращі друзі.
Така дурниця - коньяки.
Та ще й з Іудою в союзі!
БІЛЯ МОРЯ...
Не мав я такої утоми.
Не відав душевних страждань.
І раптом побути самому –
Одне з найпалкіших бажань...
Іду я до моря з нудьгою.
А море - як неба блакить.
Знайома співачка з дочкою
На березі тихо сидить.
Підходжу. Розмова буденна –
Про справи. І бризу красу.
І я відчуваю, як з мене
Спадають утома і сум.
Мій кращає настрій.
Я вдячний І морю, й співачці, й дочці...
А бризки до берега скачуть –
В дівчати блищать на щоці.
По морю човники вертають назад.
Весла весело плещуть -
позаду Царград.
Пливуть козаки - кров
сочиться із ран.
Вільні браття-брати.
Лиш поліг отаман.
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.
ДНІПРО-СЛАВУТА
Поетові і мовознавцю
Володимиру Гараніну.
Ти із давніх давен і донині
Сиві хвилі несеш, мій Дніпро.
Усміхнися моїй Україні!
Нам на щастя пливи, на добро!
На добро!
Сивий батьку Дніпро!
Долі ти - ріка.
Слави гордої Славута.
Вільний ти і стрімкий,
Плинеш у віки
-Кращого життя майбутнє!
Ми зазнали штормів і негоди.
Скільки нас полягло, ой Дніпро,
Щоб могутньо ти ніс свої води,
Щоб неволю наш край поборов!
Поборов!
Сивий батьку Дніпро!
Долі ти - ріка.
Слави гордої Славута.
Вільний ти і стрімкий,
Плинеш у віки
-Кращого життя майбутнє!
Я милуюсь своєю рікою.
І у сонці, і сяйві зірок
Ти приваблюєш серце красою,
Вічний Дніпре, як вічний народ:
Наш народ!
Сивий батьку Дніпро!
Долі ти - ріка.
Слави гордої Славута.
Вільний ти і стрімкий,
Плинеш у віки
-Кращого життя майбутнє!
НА МОРІ ЧОРНОМУ
На морі Чорному човни - ряд у ряд:
Чайки-човники плинуть далеко
в Царград...
Пливуть козаки - їх невільники
ждуть.
Нелегка їм путь, грізна,
козаченьки, путь.
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.
Ген - бусурманський край:
твої там брати.
Рабські тавра їм встигли
залізом впекти.
Пливуть козаки, щоб
звільнити братів.
Та не всім вберегти козакам
животів...
Ой, козаче, ти, козаче!
Гей, за синіми просторами
За тобою мила плаче,
Крячуть круки-ворони.
КАТЕРИНА КОЗИЦЬКА-НАЙДЬОНОВА
Народилася в м. Iчня на Чернiгiвщинi. Закiнчила Київський iнститут iноземних мов. З 1958 року живе в Севастополi. Викладає iноземнi мови в Севастопольському національному технiчному унiверситетi. У 1993 роцi вийшла в свiт її перша книга вiршiв “Любви горячие ключи”. Пише росiйською та українською мовами. Нині у доробку декілька поетичних збірок.
ХРЕСТ
Кожен сам вибира
Свою долю
I несе на плечах
Сам свiй хрест.
Коли любиш -
Солодка й неволя
I пiд силу
Гора Еверест.
Я - РУСОВОЛОСА
Моє кохання глибиною в вiк
Ти некоханням не зумiв згубити.
I не потрiбно менi лiкiв
Скувати пам'ять,
Щоб уже не жити.
Не колисаю бiльш любов свою.
Бiль спопеливсь,
Прорiс зiрками:
Тепер я в нескiнченному бою
З своїми непокiрними роками!
Коханий!
В сонцесяйвi ти!
Хай сивi роки!
Я ж - русоволоса!
...Не можу жити в свiтi
Без мети,
Бо сповнена,
Як золотом колосся.
В РОЗКВIТТI
Я не вiдштовхую тебе.
Бо ти не бачив ще,
Яка в коханнi я, в розквiттi.
О де, о де той невтамовний щем,
Що пiдiймає над усiм на свiтi?
О де, о де високий спiв,
Який несе за кипень хмарок бiлих,
Коли вiд щастя,
Наче онiмiв,
Коли торкаються тi губи милi?
О де, о де той невгамовний свiт?
Де ти б не йшов, спiвають дзвони всюди,
Коли на щоках вiсiмнадцять лiт...
Вона щаслива, - кажуть заздро люди.
Тебе я не вiдштовхую, нi, нi!
Тi муки, що тебе я не кохаю...
“Ти дуже милий”, - бореться в менi,
Але ж...
I що робить?
Не знаю.
НЕМА СЕЛА
Темнiє лiс, сивiють гори,
I сонечко уже -
На бiк,
Неначе не траплялось горя
В краю моїм iз вiку в вiк.
...Отут була хатина дiда,
В куточку свiчечка цвiла...
Яке кому до того дiло,
Що на селi нема села?!
Старi хатини, наче старцi.
(В фазенди їх тепер беруть).
Корiв в гаю не видно вранцi.
Ой, як холоне кровi ртуть!
Похила жiночка Парася
Ще на землi,
А молодь - геть!
Чи мало кровi напилася
В моїм краю та дика смерть?
Чи, може, треба знову стати
За плуг один, щоб бiль заглух,
Щоб сонну землю розорати,
Гуляє де спориш, лопух?
Темнiє лiс, сивiють гори,
I сонечко iще не спить.
Але я знаю: згине горе,
I селам тим i жить,
I жить...
МАТЕРИНСЬКЕ
Менi мати дала цвiт Землi
У старенькiй приземистiй хатi,
Де колиска була, двi полатi
I ще стiл саморобний в смолi.
Одарила мене мати щедро:
Дала розум, i серце, i стать.
Я стою на землi тепер твердо,
А вона
Вiчним сном спочива.
Я iду i веду за собою
Нову поросль -
Це правнук її!
О, як сонце пала надi мною!
Щастям сповненi груди мої.
Менi мати дала свiт зелений,
Спiв мiй власний, хоча i простий.
I тепер її руки натхненнi
Я цiлую.
О, мамо, прости.
ОСЯЯНА СТЕЖИНА
Моїм батькам
Дмитру Їовлевичу i
Маринi Федотовнi Козицьким
присвячую
Буття моє - осяяна стежина.
Хвала ж то Богу.
Стелиться iще вiд тої митi,
коли я,
Дитина,
Вiдчула перший невтамовний щем.
Вiд пiзнання себе,
Вiд пiзнавання свiту
Про сонце,
Про старенький млин,
Про диво пiд вiкном -
Червонi квiти,
Про пiвня, що злiта на тин.
Про степ безкрайнiй,
Про бездоннiсть неба,
Про три на обрiї старi дуби,
Про хлiб, що сiять в полi треба,
Про те, як жито почина рости.
То пiдiймалась,
То триножилась стежина.
Ще молодим мiй батько посивiв,
Але зберiг дiток,
Красуню жiнку
Серед отих кривавих прапорiв.
I як же я могла
Те в свiтi знати,
Що не завжди стежини вгору йдуть,
Що вiд тривог загасне врода матерi,
I що дитинство вiйни вiдберуть.
Губилась i знаходилась стежина
До вiчного пiзнання -
Хисту й плину,
До блискавицi першого кохання,
До первiстка, до гiлочки -
Мого сина.
Пригасла трохи зоряна дорiжка,
Але ж до сонця я iду, iду.
I на устах спокiйная усмiшка,
Бо я живу у Бога на виду.
У СЯЙВI СВIТАНЬ
А в небi лелеки, лелеки
Уже вiдлiтають у теплi краї...
Весною повернуться знову
В покинутi гнiзда свої.
I знову життям заклекоче
У сонцi окрилена рань...
I серденько щастя захоче
У сяйвi весняних свiтань.
Подумала, дивлячись в небо,
Де вже й лелека кружляє:
Чому те минуле дитинство
До мене частiше злiтає?
I думка така спалахнула:
Це ми, як лелеки отi,
Покинули гнiзда батькiв
У їхнiй тяжкiй самотi...
Вертаймось, вертаймось частiше
До гнiзд, де родились й росли,
Щоб в хатi було веселiше
Батькам, що життя нам дали.
МОЛИСЬ
Дивись бiльш на землю,
Анiж в космос дальнiй.
Там зiрки свiтили
I будуть свiтить...
Тепер вже питання:
Вже вiк наш останнiй,
I скiльки лишилось
Землi моїй жить?
Хай ходять по небу
Марс, Мiсяць, Венера -
Їх вiк величенний,
А ми - лише мить!
Пильнiше дивiмось
На батькiвськi дверi,
На свiчку,
Що бiля iкони горить.
Навiк збережемо
Лiси i долини,
I рiчку.
Який її стомлений плин...
Молись!
Щоб не стала ЗЕМЛЯ
Домовиною,
Якщо не загасим
Непам'ятства млин.
Дивись бiльш на ЗЕМЛЮ!
ДИВО
Ти - диво мого скороплинного вiку,
Ти - повiнь зелена моєї весни.
Тобi я пiсень вже спiваю пiввiку,
Такi вони тихiї й неголоснi.
I зараз ще сниться вечiрня долина.
I як же голубився ти i кохав!
За мить оту свiтлу,
За щастя хвилини
Те поле нескошене квiтiв i трав.
Але час зайшовсь.
Вже i гiлки на вiтрi
Метеликом срiбним в журбi мерехтять.
Коханий, замерзла!
А згадки-повiї
Про тебе по свiту летять.
ЖIНОЧА ДОЛЯ
Пам'ятi поетеси Л. Татьянiчевої
Я слухала вiршi.
Читала диктор вранцi.
Припала до душi
Їх музика вiкiв.
Iз срiбного
Заiнистого глянцю
В мою кiмнату
Голуб прилетiв!
Таку жiночу
Невтамовну долю
Сурмили тi вiдвертiї
Рядки.
У кожної iз нас
Своє полинне
Поле,
Але не бур'янiє
Пам'ять давнiх днiв
Любовi.
БАГАТСТВО
Все у мене є:
Дитина, хата,
Безлiч друзiв,
Молоденький сад.
А душа,
Неначе не почата,
Не вгамуються
У нiй курчата,
I щемить надiя,
Як багато лiт назад.
ЯКБИ ТИ ЗНАВ...
Якби ти знав,
О, як же я тебе кохала!
Як цiлий свiт в тобi однiм зiйшовсь
I як невмiло в серцi все ховала,
Про те менi забути не вдалось.
Якби ти чув,
Якi пiснi-струмочки
Дзвенiли в серцi, наче тi пташки!
Ти б вiдiмкнув усi його замочки
I вiчно йшов до мене навпрошки!
Якби ти бачив, як же зацвiли
Того кохання квiти!
Їх пестила я днями i ночами,
Але ж вони вiд муки серця полягли,
Бо я гiркими поливала їх сльозами.
Замовкла та любов,
I в далях лiт
Суха трава розвiялась по полю.
Мої ж пiснi -
Це вже пташиний перелiт -
Iз серця вирвались на волю.
ВОЛОДИМИР - КРАСНЕ СОНЕЧКО
А згодом мудрий князь Великий,
Що в Новгороді голова,
Гряде у Київ ясноликий
Зректи пророчії слова:
- Колиска тут слов'ян щаслива!
Так він у завтра заглянув.
І вдіяв Володимир диво:
В майбутнє Русь він повернув.
І озирнувся - жертв не в міру.
Язичництво по людях б'є.
І заявив: ми зміним віру.
На ту, що істиною є.
Кипіли чвари, зрада, смута...
Молов людей кривавий млин
Та Володимир діяв круто
і вибивав він клином Клим
Поема
Сергію Ракитянськаму
І
Світ покраяний
Давним-давно,
Та його шматують
Все одно.
Жити б в злагоді
І мирі
На Кавказі
І Таймирі.
Та людськая
Кров-водиця,
Сльози ж -
То без дна кршшця.
То ж встає на брата
Рідний брат,
І мордує сина
Батько-кат.
І страждаєм ми
Століття.
Чи кінець вже
Лихоліттю?
п
Я питаю
Страдника Христа,
Бо його любов
Для всіх
Свята.
Я питаю і Марію
Про її зболілу
Мрію,
Що згубила сина
Серед скель
У Афгані,
У крові пустель.
Кров моя
Ураз метнулась,
Пам'ять дівчинки
Вернулась.
І в п'ять давно
Минулих літ
Сталая
Дорослою навік.
Від жахної похоронки
Біля вражої воронки...
III
Ранок, сонце
У степу стрічав.
Воїн ниць
У траві лежав.
Я за сукню
Смикала матусь:
- Швидше! Швидше! Він лежить чомусь.
Мабуть,
Підвестись не може?
Його кинуть
Нам негоже!
Рідненька!
Тут солдат
Уже давненько:
Не стіка вже кров
На скроню,
Бо лежить він
На осонні.
І йому прикрила віки.
Це і всі
Від смерті ліки.
Пам'ять збережи,
Дитинко.
IV
Вічні роздуми:
Криваві війни
Влади й слави ради!..
Бомби, міни та снаряди,
Землю палять
Кононади...
Знову чую: Хлопчик заволав
І на мертву маму
Раптом впав. Боже,
Скільки жити буду,
Жах дитячий
Не забуду!..
Нині ж бачим
На екрані
Породіллі зойк останній.
Люди, людоньки,
Почуйте,
Крихкість душ своїх
Рятуйте.
Під небесним синім
Дахом,
Розірвавши пута страху..
Вийшли втрьох
На світ з землянки,
А навколо
Лиш останки
Від біленьких,
Чепурненьких хат,
А за ними
Молодий солдат...
Далі – далі,
Мовби навздогін
Ліг навік
Обгорений загін
У воронках
Чорних на відкосі.
Бо війна не сіє,
Тільки косить...
VI
Як палало наше поле!
А пожежа, знай,
На волі
Жерла жито та пшеницю.
У дорослих
Чорні лиця.
Корчився від ран
Гнідий лошак:
Ворог кулею звалив
Навзнак.
На корову
Навалився сказ:
В поле дременула вмить
Від нас.
Мама похрестила
Враз чоло
І чимдуж побігла
За село...
А сусідка:
- Ой Марино,
Жде тебе
Лиха година!
Міни від села
До поля.
Та на все
Господня воля.
Цілували ми
Свою корівку
Й маму
І ридали гірко.
Майже рівний час
Сторіччю,
Котрому ми ставим
Свічу.
Знов над світом
Призрак боєнь,
Де сконав
Останній воїн
Серед цвіту
Яблунь саду,
Де соловейчині рулади.
З віком важко
Нам нести тягар
Болю-
Юних спогадів буквар.
Та не вбитий ти,
Солдате,
У селі,
Де крайня хата.
На руках у тебе
Ноша-
Це сусід Альоша.
Переклад з російської А.Студецького
МАТЕРИНСЬКЕ
Мені мати дала цвіт Землі У старенькій приземленій хаті, Де колиска була, дві податі І ще стіл саморобний в смолі.
Наділила мене мати щедро: Дала розум і серце, і стать. Я стою на землі тепер твердо, А вона Вічним сном спочива.
Я іду і веду за собою
Нову поросль -
Це правнук її!
О, як сонце пала наді мною,
Щастям сповнені груди мої!
Мені мати дала світ зелений,
Спів мій власний, хоч і простий.
І тепер її руки натхненні
Я цілую.
О мамо, прости.
ЧОРНЕ МОРЕ
«Навіть через тин перейти
Не можна, не руйнуючи
Всесвіту»
Б. Пастернак
Я люблю тебе, Чорнеє море!
Ось і нині на пірсі стою.
Ти - немов в ланцюгах, у покорі.
Пісню жалібну чую твою.
Чом мені пророкуєш розлуку?
Розкажи, як живеш, як жилось?
В стогін чайок вливаєш ти муку,
Що зазнати тобі довелось.
Скільки втрат!
То ти синє, то чорне.
То небесне. А десь вдалині
«Бізнесмени», злочинці моторні,
Розграбовують надра твої.
Тяжко дихаєш. Стогін твій чую.
Знаю, що твоє серце гнітить.
Кволий крабик в мазуті бунтує:
Хоч би трішечки кисню вхопить!
Спокушаємось. Всі ми в омані.
Живемо - наче перед кінцем.
Ти отруєне, вибране, в ранах.
І начинене брухтом, свинцем.
Винні ми, що таким ось ти стало.
(А віками цвіло і гуло!)
Бо страшенної муки зазнало,
Бо тебе каламутило зло.
***
Море, море! Моє осявання,
Тобі раді старі і малі.
Ти - очищення. Ти - обмивання.
Ти смаглявість на чистім чолі.
Так і просишся ти на картину.
Вал дев'ятий — захоплення мить.
Айвазовський спіймав цю хвилину
І назавжди зумів зупинить.
Тетяна МАЗУР
Народилася в с. Макотерти Рiвненської областi в сiм'ї вчителiв. Закiнчила Львiвський державний медiнститут. З 1966 року живе в Севастополi. Брала участь у Всесвiтньому форумi українцiв у 1992 роцi в Києвi. Створила музичнi твори рiзних жанрiв на тексти власних поезiй, а також на вiршi деяких українських поетiв. Вiд матерi записала 150 народних пiсень Волині, серед яких значна кiлькiсть невiдомих ранiше.
ХРЕСТОМ ВОЛИНСЬКИМ
МАМА ВИШИВАЄ
Хрестом волинським мама вишиває
Полiсся милого вiночки чарiвнi,
На них поглянеш - нiби оживають
Давнини сивої забутiї пiснi.
Було, чумак знесилений додому
Привозив сiль i падав на тинок.
Полин-травою пах тодi на ньому
Сорочки вишиваної вiнок.
Чурай Маруся нам пiсень спiвала
Про вiтри буйнi, ночi чарiвнi.
На вечорницях у вiнки вплiтала
Краси дiвочої журливiї пiснi.
Крiпачка мати мичку тихо пряла,
Тарас в колисцi бачив милi сни,
Рабиня-мати квiти вишивала,
Що згодом в творах сина проросли.
Хрестом волинським мама вишиває
Полiсся милого вiночки чарiвнi,
На них поглянеш - нiби оживають
Давнини сивої забутiї пiснi.
ВДОВИНА ПIСНЯ
Ой стелився туман,
Ой стелився туман,
Ой стелився туман по долинi,
Не вернувся Iван,
Не вернувся з вiйни,
Назавжди залишивсь на вершинi.
Як приходить весна,
Як приходить красна,
Появляється птах над курганом,
Бiла чайка летить,
Бiла чайка кричить,
То вдова розмовляє з Iваном.
Ой летiли роки,
Наче сизi орли,
Ой не раз в рiках крига скресала,
Ой я ждала тебе, мiй Iванку, завжди,
А тепер бiлим птахом я стала.
ПIСНЯ
Ой у полi-полi є чиясь могила,
Край могили в полi зацвiла калина.
Спить у тiй могилi воїн молоденький,
Спить у тiй могилi чийсь синок рiдненький.
Як ворожа куля серденько пробила,
То калина цвiтом карi очi вкрила.
Скiльки лiт минає як вiйни немає,
Стiльки раз калина в полi зацвiтає.
Навеснi могилу цвiтом обсипає,
Восени листочком золотим вкриває.
Ой у полi-полi є чиясь могила,
Край могили в полi знов цвiте калина.
МУЗI
Шовком зеленим колишуться трави у лузi,
Вiтер цiлує калиноньку в бiлiм вiнку,
Що я скажу своїй вiрнiй подруженьцi Музi?
Пiзно прийшла ти - осiнньою стежкою йду.
Пахнуть троянди весною i лiтом милiше,
Теплi дощi поять землю святую ряснiш.
Бабине ж лiто - пора хоч прозора й мудрiша,
Чується сум журавлиної пiснi гострiш.
Ти дарувала сопiлочку, Музо, кленову,
Ми ще заграєм, вiдкинем осiнню журбу.
Будем у згодi, богине моя ясночола,
Музо, спiши, бо осiнньою стежкою йду.
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
Над Путивлем в ту нiчку зоря не зiйшла,
Чорний ворон iз степу принiс тяжкi вiстi,
В замку гiрко ридає нещасна вдова,
Сум рiкою розлився у древньому мiстi.
Навiть сивий полин у степу враз зав'яв,
I сичi закричали пiд ранок в дiбровi.
Ярославно-красуне, чи хто тодi знав,
Що твiй плач назавжди
залишиться у “Словi”.
До Путивля не раз ворог стежку топтав,
Не здавалась нiкому земля наша славна.
Тут умiють любити, умiють i ждать -
В кожнiй нашiй вдовi ти живеш Ярославно!
ПIСНЯ
Ой цвiли сади, була весна,
Лебедi вертались до гнiзда,
Заблищала Прип'ять пiд крилом,
Стало важко дихать їм обом.
Марно рвались птахи в синю вись,
Небо не спасало, як колись,
Крикнула лебiдонька “прощай”
I упала в той квiтучий рай.
Як надвечiр сонечко зайшло
Глянув мiсяць на нiме село
Бiлi птахи спали вiчним сном
Лебiдь вкрив лебiдоньку крилом.
I блищали роси на крилi -
Гiркi сльози Матерi-землi.
НЕ ШУКАЙТЕ ВИ ЩАСТЯ
В ЧУЖIЙ СТОРОНI
В надвечiр'ї запахли теплом береги,
Першi краплi заграли на кленi стрункому.
Це ж пора та прийшла, як вертають птахи,
Та чомусь не вернулись лелеки додому.
Старi гнiзда гойдає верба над ставом,
Вiтер будить у лузi червону калину.
Де ви птахи тепер, чи всi збились з шляху,
Чи ви, може, забули свою батькiвщину?
Не шукайте ви щастя в чужiй сторонi,
Не знайдете ви радостi в небi чужому,
Набирайтеся сил i в досвiтнiй порi
Вирушайте, лелеки, до рiдного дому.
Ждуть вас луки зеленi, сади i поля,
Що давно пробудились вiд першого грому.
Наймилiша на свiтi - це рiдна земля,
Ой, лелеченьки милi, вертайтесь додому.
Iрина МУЛЕНКО
Народилась 1960 року в Джанкойському районi. У 1986 роцi закiнчила Одеський гiдро- метеорологiчний iнститут. За фахом iнженер-гiдрометеоролог. Працює в Українському культурно-iнформацiйному центрi. Коректор газети “Дзвiн Севастополя”.
***
Пам'ятаю Україну без Днiпрогесiв,
без штучних морiв,
без будинкiв пiд залiзними дахами,
без комбайнiв i тракторiв,
без Чорнобилю iз саркофагом.
Бачу бiлу хатинку пiд стрiхою,
де долiвкою пахне мазаною,
де з печi дух iде вiд яблук печених,
де горнятка з борщем рогачем виймають.
Ще чую пахощi вiд хлiба,
що на листках капустяних
печуть бабуся.
Ще пахне воском, медом
i димком, яким обдмухує
бджолинi вулики дiдусь мiй.
I не забути дух вiд груш
та яблук стиглих,
що вiти нахилили до землi.
I не було заборiв.
Замiсть тину - калина гронами
своїми всiх вiтала,
шовковиця стара
малечу пригощала,
а за двором верба гнучка
пiд вiтром мов пiснi журби спiвала.
Криниця з журавлем
солодкою джерельною водою
всiх i вмивала й напувала.
I цiлий пагорб рожево-бiлих
квiтiв i голiвок маку,
який торохкотiв
вiд доторку долонь.
Ще не забути гомiн бджiл
над гречкою та липою старою,
та цiлi купи жовтих гарбузiв.
Все це було нi бiльш, нi менш
як тридцять рокiв тому ,
а вiдчуття таке,
що цiла прiрва
поглинула це все
i дiдуся, який
Кирилом звався.
Бабуся дожива
вже третiй рiк
десятого десятку,
i пам'ятає,
що було при Миколаї,
А що сьогоднi снiдала -
вже нi.
***
Я народилась "русской" в Українi,
Тож матiр'ю вона моєю є.
Жахливо матiр бачити в руїнi,
безсилля вiдчуваючи своє.
Я рiдна твоя доня, Україно,
але у тебе ще є доньки i сини.
Хоч зовсiм рiзнi ми,
а станем воєдино -
пiдiймемось з руїн, дiйдемо до мети.
***
Що ми за дiти?
Матiр розпинають,
ошукують, ганьблять.
У розпачi вона.
Ми мовчимо,
i бiльш того -
штовхаємо до ями.
I дбаємо про власнеє майно.
Бог не простить
такої зради дiтям:
карати буде люто без жалю.
Праворуч нього стане
наша матiр,
а ми лiворуч,
в пеклi, не в раю.
***
Моя ж ти рiдна нене, Україно!
Хоч за походженням я росiянка є,
Душа i серце плачуть чом невпинно,
Коли брати мої ненавидять тебе?
Люблю Вiтчизни жовтеє колосся,
Блакитне небо i червоную калину.
Але ж гiркий полин твоє квiтча волосся...
I Боговi молюсь за Україну.
***
Палало листя - став вогонь любовi
Коли зустрiлися... Зустрiлися навiк.
На небi десь там поєднались долi,
Двох дiточок лунає в хатi смiх...
А час не плине - мчить, неначе конi -
Його ще не навчились зупиняти.
Вже iнiй припорошив твої скронi,
I мої зморшки вже не приховати.
Але серцям нема до того дiла -
Кохають бiльше, нiж у першу мить.
I ця любов дає нам силу й крила,
Доки живем - те полумя горить.
***
Як важко розлучатися з тобою,
Мiй любий, навiть на одну хвилину.
Нестерпний бiль безжальною рукою
Стискає груди, як тебе покину.
Душа до тебе, рiдний i єдиний,
Крiзь вiдстань, час i перешкоди лине.
Яке це свято - затишок родинний...
Пробач менi усi мої провини.
Тетяна ПОПСУЙ
Народилась в с. Стрижакiв Вiнницької областi. Закiнчивши десятирiчку, працювала на будiвництвi в м. Києвi, пiзнiше - лаборанткою на комбiнатi хлiбопродуктiв с. Сороки на Вiнничинi. У Севастополi проживає з 1979 року. Солістка театру пiснi “Подвiр'я”.
БЛАГОСЛОВЕННАЯ ЗЕМЛЯ
Благословенная земля,
Благословеннi нашi душi.
Творець вказав єдиний шлях:
В добрi й любовi жити мусим.
Нести свiй хрест заповiдав
Без розпачу i нарiкання
I велетенську силу дав,
Щоб перенести всi страждання.
А сила ця у вiрi нашiй,
Що окриля, неначе птах.
Ти на землi, але одначе
Душа твоя на Небесах.
В душi твоїй i мир, i спокiй.
Несеш любов i радiсть всiм
I водночас летиш на сповiдь
До Бога в небi голубiм.
Благословенная Земля,
Благословеннi нашi душi.
Творець вказав єдиний шлях:
В добрi й любовi жити мусим.
НЕСКОРЕНА УКРАЇНА
Неповторна моя українська земля,
Стиглим колосом повниться доля,
Щедрим квiтом буяють сади i поля,
Розквiтають i щастя, i доля.
Приспiв:
Україно моя, ти як рання зоря,
Свiтиш сонцем iз темряви ночi.
Я кохаю тебе, Батькiвщино моя,
I щасливою бачити хочу.
Там чумацькi шляхи пролягли в небуття
На днiпрових незайманих кручах,
Вдалинi височить Кобзарева гора -
Знов життя твоє родиться в муках.
Приспiв.
Впали роси важкi в фiалкову траву,
Тихий щебiт з дiброви лунає.
Я такої країни нiде не знайду
Калинового рiдного краю
ЖУРАВЛИНА ПIСНЯ
Моя журба, мов те осiннє листя.
Дощi снують перлини, мов намисто,
Та журавлi в далеку путь рушають.
Iдуть роки, лiта мої минають...
Приспiв:
Журавко, я прошу тебе, злети,
На крилах мою юнiсть принеси...
Неси мене, тебе благаю я,
Туди, де юнiсть зоряна моя.
Мов паморозь, бiлiють мої скронi,
Осiннє листя падає в долонi,
Весiльну пiсню журавлi спiвають
Та щовесни додому повертають.
Приспiв.
Летять роки, як конi воронiї,
Душi страждання - зоряна надiя.
Моє життя, мов пiсня журавлина
З небес блакитних музикою лине.
ШЛЯХ ДОДОМУ
Цвiт вишневий тихо опадає,
Стелеться, як раннiй снiг додолу,
А моя дорога пролягає
До батькiв, спiшу в село додому.
Добрий день рiдненькi, як живеться?
Як здоров'я в батька, як у мами?
А iз серця бiль i туга рветься,
Стелиться, як синiї тумани.
Стали ви, мов голуби сивенькi,
I зiгнула спину вам недоля.
Батьку, рiдний батьку, мила ненько,
Дорогi для мене, як нiколи.
Знову я збираюся в дорогу,
I сльозу непрохану втираю...
Дай зустрiтись ще, - молю я Бога,
I в думках додому прилiтаю.
БАТЬКУ МIЙ, ГОЛУБЕ СИВИЙ
Присв'ячую моєму батьковi
Головатому Григорiю Федоровичу
Батьку мiй, голубе сивий,
Стелиться в безвiсть дорога,
Цвiтом, як снiг притрусило
Стежку, що в'ється з порога.
Приспiв:
Батьку мiй, голубе сивий,
Бачу зажуренi очi,
Бiль i тривога наснились
В темнi недоспанi ночi.
Так, як i в юностi тихо
Верби плакучi вiтають,
Яблука падають в жито,
Тiльки тебе вже немає.
Приспiв.
Вже вiдлетiли у вирiй
Лебедi бiлi в дорогу,
Не дочекається спiву
Тато весною з порога.
Приспiв.
Тихо свiтанок ступає
В бiлу хатину край шляху.
Скiльки вже весен минає
Як ми не бачились, тату?..
Приспiв.
ЗГАДАЙ МЕНЕ
Тебе зустрiв я в полi, русоока,
Ти йшла житами, мавко лiсова,
Червонi маки ти вплела у коси,
Моя царiвно польова.
Згадай мене, чарiвна, синьоока,
Згадай мене, коли цвiли льони.
Твоя усмiшка мила, ясноока
Давно наснилася менi.
Вже вiдцвiли сади вишневим цвiтом.
На скронi впала перша сивина,
Моє кохання нiжним первоцвiтом
Бринить у серцi, як струна.
СИНI ОЧI
Тихе марево синiх очей.
Ти, як докiр стоїш надi мною,
А у серцi розпука i щем,
Бо зустрiтись жадаю з тобою.
Приспiв:
Синi очi, очi синi
Не даєте ви спокою.
Синi очi, очi синi,
Як небесна блакить надi мною.
Погляд твiй обiймає весь свiт.
I спокiйно i тепло на серцi,
Коли гляну я в очi твої.
Тiї очi, як синi озерця.
Приспiв.
Не чекай, бо не зможу прийти,
Бо не вiльна, як вiтер шалений.
Нiжний дотик твоєї руки...
Подих серця бринить бiля мене.
Приспiв.
СЕВАСТОПОЛЬ
Севастополь, трояндова мрiє,
В синь небесну орлом ти злiта.
Ген за обрiєм море синiє,
Нiжний шепiт, то хвиля морська.
Приспiв:
Севастополь, Севастополь,
Чорне море - колиска твоя.
Севастополь, Севастополь,
Ти замрiяна казка моя.
Хвилi Чорного моря милують,
Буйнi вiтри в обiйми спiшать.
Снiжно-бiлий ти мiй поцiлунок,
Севастополь - рожевий мiй сад.
Приспiв.
Твої маки червонi палають,
Де герої навiк полягли.
Ти фортеця, яку не здолають
Тi пiдступно-ворожi вiтри.
Приспiв.
ПЕРШЕ КОХАННЯ
Черемховий край, моя батькiвщино!
Черемховий край, кохання єдине!
В черемховiм гаю ми зустрiлись з тобою,
На волосся твоє падав дощ черемховий.
Приспiв:
Кохання моє, незабутнє кохання,
Навiщо примчалось до мене так зрання?
Майнуло крилом, обпалило ти душу.
I скiльки живу, я забути не можу.
Ти чуєш, коханий, мiй друже єдиний,
Навiщо мене ти назавжди залишив?
Зову тебе вдень i зову увi снi.
Приснися менi...
Приспiв.
Незабутнi тi днi молодого кохання,
Що прийшло навеснi,
та закiнчилось зрання.
Не зустрiлися знов, як хотiли обоє,
“Прощавай”- шепотiли
пелюстки черемховi.
Приспiв.
Скiльки рокiв пройшло, а забути не можу
Я кохання своє, що так душу тривожить.
Промайнули роки, як лелеки весною,
Осипались пелюстки на чоло сивиною.
Приспiв.
МОЇЙ УКРАЇНI
Спiвуча моя Україно!
В раю солов'їних пiсень
Квiтують сади бiлопiнно,
Не в змозi вiдвести очей.
Твоя барвiнкова усмiшка
Засяє в ранковiй зорi,
Як матiнка мила i нiжна,
Щоночi ти снишся менi.
Минуле твоє i прийдешнє
Сплелося в квiтучий вiнок
I б'ється оновлене серце,
I слово тверде, як клинок.
Я вiрю, моя Україно:
Ти впевнено йдеш до мети
I будеш, як сад яблуневий,
Оновлений краю, цвiсти!
ТИ МIЙ, ЛЕБЕДЮ БIЛИЙ
Ти, мiй лебедю бiлий,
Що летиш в пiднебессi.
Ти, мiй лебедю бiлий,
Моє зранене серце...
Полети на Вкраїну
Аж за синi Карпати.
Там моя батькiвщина,
Там мої батько й мати.
Ти, мiй лебедю бiлий,
Прилiтай на свiтаннi!
Україноньцi милiй
Мої щирi вiтання.
Побувай на могилi,
Де лежить рiдний тато,
Крилом бiлим матусi
Змахни сльози вiд втрати.
Ти, мiй лебедю бiлий,
Повертайся додому,
На свою Україну,
Де не звiдаєш втоми.
Там сопiлоньки грають,
Б'ють джерела прозорi.
В синю нiч рясно сяють
Українськiї зорi...
УКЛIН МАТЕРЯМ
Рiдна моя сторона i далека!
Сняться щоночi матуся й село,
Батькiвський двiр i на грушi лелека,
В березi рiчка й вишневий садок.
Мамо моя дорога i старенька!
Все виглядаєш дiтей, чи прийдуть.
Може, згадають, напишуть? Й тихенько
Сльози гарячi по зморшках течуть...
Склала натрудженi руки на грудях.
Губи шепочуть iм'я немовлят.
Не забувайте батькiв, добрi люди!
Кланяйтесь низько матусi до п'ят.
АНАТОЛIЙ СТУДЕЦЬКИЙ
Народився на Одещинi. Закiнчив фiлологiчний факультет Одеського державного унiверситету. Викладач української мови та лiтератури, лiтературний редактор та коректор. У Севастополi мешкає з 1978 року.
КВIТУЙ, ВИШНЕВА УКРАЇНО!
Зборола рiдна Україна
Ярмо знедолених вiкiв.
Бринить вже мова солов'їна
На вiщих струнах кобзарiв.
Чарує пiсня, мов перлина;
Трiпоче з золотом блакить:
В державнiм стязi України
Тризуб - омрiяная мить!
Вiд Заднiпров'я до Карпат
Край бiлих лиць та чорних брiв,
Де кожен кожному як брат,
Бо так Тарас нам заповiв.
Живи, оновлена країно,
В цехах, у думах, на ланах!
Квiтуй, вишнева Україно,
I слався в працi i пiснях!
БУРЯ НА МОРI
На небi, яснiм й неозорiм,
згасає сонячна блакить,
рожевий вечiр стрiвся з морем
i тихо-тихо гомонить.
I на безкраїй оболонi,
збуривши вмить зелену ниву,
не баранцi, а бiлi конi
галопом скачуть в нiч бурхливу.
Прудкi, шаленi та кипучi
об скелю б'ють, стають диби
i, за собою, впавши з кручi,
ведуть на приступ новi табуни.
...ДНI I НОЧI...
Шалено скачуть юнi днi i ночi -
спадає лiтнiй смуток на чоло.
Осiннiй вечiр заглядає в очi,
немов вони заждалися його.
Пороша щедро сиплеться на скронi,
огонь очей навiк вiдпломенiв.
Копитами не б'ють баскiї конi:
на круторогих вершник пересiв.
Iдуть, жують, задумались вони,
а вiз скрипить, мов ржавеє життя,
i котиться з високої гори
А птах мовчить, не лiчить майбуття...
ЗВИТЯГИ УКРАЇНИ
Степ та степ, як море, гомонiв:
знаменами київських князiв,
йшла i йшла на схiд дружина,
щоб скарати половчина...
Цар здригнувся на Босфорi:
Клекотiло Руське море -
йшов на веслах флот iз княжих лад -
i сховавсь за браму Цареград...
Затремтiла i Корона:
до шляхетського кордону
вiв козацьку славу славний Хмель,
гетьман українських всiх земель...
Та пiдкралась зла руїна -
Сплюндрувала Україну.
I на довгiї вiки
нас в кайдани закули.
Та пропала й ця навала,
Знов дзвенить козацька слава,
що не вмерла i не вмре
як те сонце золоте!
***
Було те давно, було те недавно...
Обiйми тi першi, несмiлi та звабнi,
I шепiт гарячий, i ти на руках,
I зорi веснянi гойдались в очах.
Було те давно, було те недавно...
I ночi принаднi, i мiсячнi, й славнi,
I трави п'янкiї для нас по ночах,
I клекiт пташиний, i зваба в очах...
Було те давно, було те недавно...
Було i безжурно, а часом i хмарно.
Назнали те перше жагуче пiзнання,
Не можна забути те перше кохання.
Було те недавно, було те давно...
Наснилось ночами, згадалось воно,
Було те недавно, було те давно,
Було, було, було...
БАБИНЕ ЛIТО
Ще срiбна мережа навколо,
ще тиша ранкова бринить,
ще думка окрилює слово
i лине, мов сонячна мить.
Ще промiнь снує павутиння,
ще радiсно бджiлка дзвенить,
ще хвиля i тепла, i синя,
ще в небi засмагла блакить.
В мелодiї цiй засинає
у жовтiй киреї земля.
Бабине лiто її присинає
Щоб швидше наснилась весна.
***
Линуть хмарки - хвилi синi
Над березовим лiском,
Раннiй дятел на ялинi
Стука-стука молотком...
На заснiженому тронi
Слуха-слухає весна
У заквiтчанiй коронi
Мовби дiвчина красна...
В цю святкову гожу днину
Вiдлуна весiльний спiв,
Щоби дiвчина Калина
Стала матiр'ю синiв...
Клен березу обнiмає
В березневий восьмий день...
Батько донечку гойдає
I спiває їй пiсень.
ВСТАВАЙ...
Вставай, вставай, Богдане, подивись
На маєво оновлених знамен.
Згадай, як був ти козаком колись
Без пишновладних титулiв-iмен.
Згадай про Жовтi Води, Корсунь, Львiв
I про пихату шляхту без штанiв.
Державу Україну закладав,
В борнi iз басурманом гартував.
Вставай, вставай, Богдане, подивись...
Згадай, як був ти гетьманом колись,
Як славно гарцював твiй бiлий кiнь,
I Київ слав тобi уклiн.
Завмер у бронзi пiд тобою кiнь,
А на майданi - гомiн поколiнь.
I в цю для нас усiх священну мить
Трiпоче прапор - з золотом блакить.
Софiї дзвiн - Вкраїна б'є чолом,
Пливуть лихi столiття над Днiпром.
Благослови, Звеличений в вiках,
Вкраїни-ненi самостiйний шлях!
Вiкторiя ГОНЧАР
Народилася 22 жовтня 1960 року в Кривому Розi. У 1970 роцi переїхала з батьками до Криму. Закiнчила Севастопольський приладобудiвний iнститут. За фахом - iнженер -приладобудiвельник. Служить у лавах вiйськово-морських сил України.
***
Здається, свiт в безодню чорну лине, -
Але надiї не втрачаєм ми,
Тому, що в свiтi є така країна,
Де досi ще говорять: “Мамо, Ви...”
Де шиють рушники та вишиванки,
Де вечорами нiжний спiв бринить,
Вiнки плетуть, а в Боже свято зранку
Iдуть молитися i хлiб святить.
Та ж вiн святий i так, твiй хлiб, Украйно!
Святi твої лани, твоя земля.
Уклiн тобi, чарiвна, незвичайна,
Моя Вкраїно, матiнко моя.
РОЗДУМИ БIЛЯ ПАМ'ЯТНИКА ШЕВЧЕНКУ
В ДНIПРОПЕТРОВСЬКУ
На кручi над Днiпром, що хвилi шле поволi,
Наскiльки бачить глаз,
Над осокорiв золотим привiллям
Стоїть Тарас.
Задумливо звелись кошлатi брови,
Як чайки заднiпровської крило.
Сьогоднi знов нахмурене суворо
Його чоло.
Якi вiн думи цього дня плекає,
Про що мовчить?
Яка туга долонь в кулак стискає?
В очах бринить?
А пiд горою верби миють вiти,
I, крiзь вiки луна,
На постаментi щирi “Заповiту”
Застигли письмена.
***
Бетон та скло, як крига. Я - чужа.
Менi потрiбнi воля та тепло.
I мариться - як хвиля золота,
Шепоче жито в полi за селом.
Долонi мiста, наче бiль стискають.
А увi снi я чую голоси,
Що звуть туди, де стежка бiля гаю,
I стиглi яблука, спiтнiлi вiд роси.
I я чекаю слушної нагоди,
Щоб, наче птах осiннiй - на крило!
Я полечу, розтанувши в природi,
В моє в пiснях оспiване село.
ОСIННЯ МРIЯ
На вулицях мiських в бетонi та асфальтi
Запанувала мла, i тиша - аж дзвенить.
Вiд подиху тугi заклякли, терпнуть пальцi,
I я не можу їх любов'ю вiдiгрiть.
Руда i золота, надходить Панi Осiнь,
Димами сповила небесну голубiнь.
А ми до неї знов благаєм - щастя просим,
А ловимо взамiн пусту любовi тiнь.
Зрання виходжу знов з надiєю iз дому,
З надiєю на те, що ти навiки мiй,
Що я тебе знайду у натовпi людському,
I спокiй дасть менi буденний неспокiй.
А хмари угорi розкинули вiтрила,
На обрiї тужний крик журавлiв замовк.
I Панi Осiнь йде по кам'янистих схилах,
I листям золотим свiй застилає крок.
***
Бiля тебе стояв - i тихо марив
Тобою.
Ледь торкнувсь рукавом
Твоєї плахти - втамувавши подих,
Затрiпотiв... Хай Бог мене карає,
Бо то було у церквi! Я не чув
Нi спiву пiвчих, анi слiв молитви -
На тебе я дививсь, як на iкону -
I марив... Ти мене не помiчала,
До Бога линула душею, шепотiли
Щось губи, а моя душа горiла
Вогнем незгасним, полум'ям грiха.
А потiм ти додому йшла, i свiчки
Тендiтний вогник мерехтiв в долонях.
Я дихати не смiв, щоб не згасити
Той вогник - я на нього загадав...
Вночi твоє вiконце засвiтилось,
I я на нього, мов на вогник свiчки
Церковної, молився - i просив,
Щоб небеса менi грiхи простили,
Бо я кохаю...
|