 Публій Овідій Назон
Метаморфози
Переклад А.Содомори
Зміст
Книга перша
Книга друга
Книга третя
Книга четверта
Книга п'ята
Книга шоста
Книга сьома
Книга восьма
Книга дев'ята
Книга десята
Книга одинадцята
Книга дванадцята
Книга тринадцята
Книга чотирнадцята
Книга п'ятнадцята
Примітки
КНИГА ПЕРША
1] Дух пориває мене: про нові починаю співати
2] В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,-
3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,
4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.
5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними
6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.
7] Хаосом потім назвали її - велетенська, безладна
8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,
9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.
10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,
11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.
12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний
13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта
14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.
15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;
16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими - води,
17] Світлим - повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,
18] Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,
19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,
20] Проти м'якого - тверде, на легке напирало вагоме.
21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:
22] Неба намет од землі відділив він, а землю - від моря,
23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.
24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,
25] Простором їх порізнив, а з'єднав - найсердечнішим миром:
26] Іскрами звився вогонь невагомий - опуклого неба
27] Сила стрімка - й закріпивсь на вершечкові світобудови.
28] Побіч - повітря, до нього вагою і місцем найближче.
29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,
30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога
31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.
32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий -
33] Хто б він не був - сформував як належало світу частини: [15]
34] Землю - насамперед, що на зразок велетенської кулі
35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.
36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись
37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.
38] Далі - струмком задзвенів, багновища розлив та озера,
39] З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.
40] Поки пливуть - одні тут, інші там - забирає земля в них
41] Трохи води, трохи - дійде до моря, і там, на просторі,
42] Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.
43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,
44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.
45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,
46] Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,
47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий
48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.
49] На серединнім немає життя через жар непомірний;
50] Два по краях - у глибокім снігу; а двом поміж ними
51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.
52] Вище - повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки
53] Легша вода від землі,- від вогню воно важче настільки.
54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.
55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.
56] Там - і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.
57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям
58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,
59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен - в своєму:
60] Світ на шматки б розірвали - в такій ті брати ворожнечі.
61] Евр на Схід одступив - до країв набатейських та перських,
62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.
63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,
64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,
65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти
66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.
67] Врешті й ефір над усім помістив - невагомий і чистий:
68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.
69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,-
70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,
71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.
72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,
73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;
74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;
75] Звір на землі оселивсь, а птахи - в легковійнім повітрі.
76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,
77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.
78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я
79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,
80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще [16]
81] З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.
82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,
83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.
84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині
85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе
86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.
87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно
88] Звалищем темним, і ось - вже обличчям людським зазоріла.
89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду
90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.
91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще
92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла
93] Перед обличчям судді - проживала й без нього в безпеці.
94] З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,
95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.
96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.
97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,
98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,
99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,
100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.
101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,
102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.
103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,
104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,
105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,
106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.
107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів
108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.
109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,
110] Гнав свою хвилю важку - золотавим пишався колоссям.
111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.
112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.
113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,
114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,
115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.
116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі
117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати
118] Стала весна - лиш четверта частина квапливого року.
119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,
120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.
121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,
122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.
123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно
124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.
125] Третє на зміну йому підійшло тоді - мідне поріддя.
126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]
127] Ще не злочинне, однак, як останнє - з заліза твердого.
128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;
129] Тут же, сумні, відійшли - Соромливість, і Чесність, і Віра.
130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними -
131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.
132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,
133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,
134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.
135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,
136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.
137] Не вдовольняючись тим, що дає вона - як і належить -
138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.
139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,
140] Вже виринають скарби - й на лихе підбивають людину.
141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото - й тут же
142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала
143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.
144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,
145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.
146] Жінка грозить чоловікові, він же - чигає на неї.
147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.
148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.
149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба
150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...
151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:
152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,
153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,
154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:
155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же - пожбурив із Осей.
156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,
157] Ріками крові своїх же дітей - змієногих гігантів,
158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.
159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,
160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління
161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,
162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.
163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній
164] Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,
165] Ще не відомий богам,- про гидку Лікаонову учту,-
166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же
167] Скликує збори богів - і вони поспішили на поклик.
168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:
169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав - Молочний.
170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця
171] Та до престолу його. А направо й наліво - оселі
172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. [18]
173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.
174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.
175] Місце те славне - якщо такий приклад не надто зухвалий -
176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба.
177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,
178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,
179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою
180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,
181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:
182] «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога
183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці
184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.
185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням
186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.
187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,
188] Вигубить плем'я людське - в тому ріками я присягаюсь,
189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.
190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,
191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.
192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої - німфи,
193] Фавни, сатири та жителі гір - добродушні сільвани.
194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,
195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.
196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,
197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,
198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»
199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають
200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя
201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,
202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.
203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,
204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,
205] Ніж отим гомоном неба - Юпітер. От, руку піднявши,
206] Голос подав він - і гомін ущух, і запала мовчанка.
207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,
208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:.
209] «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.
210] Що ж учинив він і як був покараний - викладу зараз.
211] Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.
212] Щоб перевірить її - ану ж неправдива! - з Олімпу
213] Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.
214] Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства
215] Мову вести - я побачив таке, що й не снилось нікому!
216] Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.
217] Потім - кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,
218] Далі - Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона
219] Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. [19]
220] Знак подаю, що це бог завітав - тоді з челяді кожен
221] Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,-
222] «Я пересвідчуся,- каже,- й то скоро, кого тут вітаєм -
223] Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».
224] Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано
225] Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.
226] Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців
227] Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,
228] Варить по куснях його у киплячій воді, а частину
229] Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене
230] Він тії страви поклав - я метнув блискавицю вогненну -
231] й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.
232] Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді
233] Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа
234] Піною в пащі взялась - на худобу ще й нині звертає
235] Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий -
236] Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.
237] Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:
238] Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,
239] Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.
240] Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі
241] Гріх поселивсь! Куди оком не кинь - всюди злоба, насильство,
242] Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше
243] Хай-но поплатяться,- вирішив я,- раз того заслужили».
244] Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,
245] Гніву йому піддає, а частина - лиш годиться мовчки.
246] Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському
247] Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,
248] Люду позбавлена? Хто нам"- питають - запалить у свято
249] Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?
250] Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,
251] Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок
252] Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».
253] Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,
254] Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний
255] Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.
256] Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати
257] Час, коли море, земля й величавого неба склепіння
258] Враз спалахнуть,- і довкіл світова запалає будова.
259] Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,
260] Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку
261] Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.
262] Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,
263] .3 ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки
264] Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,
265] Грізне обличчя його - в чорноті дощового завою, [20]
266] В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,
267] Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.
268] Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі -
269] Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.
270] Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні
271] Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.
272] Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу
273] Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.
274] Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:
275] Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,
276] Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали
277] В пишній палаті,- «Не буду тут,- каже,- розводитись довго,
278] На балачки не пора - вашу міць усі разом пролийте.
279] Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили
280] Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»
281] Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік -
282] От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.
283] Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,
284] Водам іще додала небувалої сили й розгону.
285] Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;
286] Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,
287] Крівлю зривають, домашні божки - на запіненій хвилі.
288] Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,-
289] Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,
290] Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.
291] Повністю зникла межа поміж водами і суходолом -
292] Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.
293] Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,
294] Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.
295] Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,
296] Інший - вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.
297] То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,
298] То виноградну лозу підминає закруглене днище.
299] Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,
300] Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.
301] З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,
302] Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,
303] Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.
304] З вовком овечки пливуть; по сусідству - лев жовтогривий,
305] Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла
306] Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх - олень.
307] Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,
308] В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.
309] Де тільки горб височів - там розгнуздані, піняві хвилі;
310] Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.
311] Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок -
312] Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. [21]
313] Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда,
314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні -
315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
317] Це - величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.
318] Ось і причалив сюди,- бо все інше було під водою,-
319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім.
320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.
322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
323] Й серед жіноцтва - богів лиш вона шанувала найбільше.
324] Бачить Юпітер: де світ був колись - нині плесо безкрає;
325] 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
326] З-поміж усіх незчисленних жінок - лиш одна врятувалась.
327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
329] Небу - на землю, землі ж - подивитись на небо дозволив.
330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,-
332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
333] Виставив плечі,- й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,-
338] Повняться вже береги - і на схід, і на захід - одлунням.
339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких,--
340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,-
341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.
343] Море - уже в берегах; у колишньому річищі знову
344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
345] Де відступає вода - суходіл проглядає з-під неї.
346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,
349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,
350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:
351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,
352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,
353] Й ложе подружнє, та ось - і самі небезпеки єднають,
354] Нині на всій цій землі -від сходу й до заходу сонця -
355] Двоє ми - цілий народ, а довкіл - тільки море й відлюддя.
356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:
357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.
358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?
359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22]
360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?
361] Бо щодо мене, повір,- якби ти стала жертвою моря -
362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.
363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво
364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
366] Рід представляти людський, тільки ми - його втілення нині».
367] Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку
368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.
369] От і в дорозі вони. Незабаром - вже хвилі Кефіса,
370] Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.
371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,
372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди
373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,
374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.
375] Лиш до порога дійшли - і, попадавши ницьма додолу,
376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами
377] Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі
378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,
379] Дай нам, Фемідо, одвіт - чи могли б ми наш рід обновити.
380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»
381] Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,
382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,
383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».
384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,
385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:
386] «Вибач мені за непослух,- благає в сльозах,- та не зважусь
387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».
388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
391] Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить
392] Розум, або,- якщо до гріха не схиляє пророцтво,-
393] Мати велика - це наша земля, а каміння, гадаю,-
394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».
395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,
396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва
397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?
398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
400] Камінь,- та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? -
401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
406] Брилі намітив митець - ще різцем не відточена, груба. [23]
407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
408] Що в нім було од землі - те ставало податливим тілом.
409] Що ж непроникним, суцільним було - оберталось на кості.
410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,
412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
413] Те ж, котре кинула жінка назад,- обернулось жіноцтвом.
414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.
416] Інших іще різнорідних істот породила чимало
417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,
424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '
426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій - було ще землею.
430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-
431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.
432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439] Вивела з лона земля - на диво новим поколінням;
440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,
447] Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.
448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]
452] Фебова перша любов - це Дафни, Пенеєва доня.
453] Та розпалив те кохання не випадок - гнів Купідона.
454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі? - мимохідь йому кинув
457] Феб.- Чи не наше плече має право пишатися нею?
458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»
463] Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,
464] Мій же - прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».
466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469] Будить одна з них любов, а друга - її проганяє.
470] Та, котра будить,- із золота, вістрям вилискує гострим,
471] Та, котра гонить,- тупа й під тростиною олово в неї.
472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473] Свиснула гостра - й до самих кісток пройняла Аполлона.
474] Тут же він німфи запрагнув, а та -утікає від нього.
475] Вся її втіха - глибокі ліси та на ловах багата
476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.
478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481] Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»
482] Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»
483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і
484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»
488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491] Марить уже наяву, підвело ж його - власне пророцтво.
492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498] Й думає: «От причесати б його!» Перед ним- її очі, [25]
499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало
500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень - від лева,
506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий - ворог?
508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510] Глянь же - по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511] Німфо, од мене тікай - повільніше й я буду бігти.
512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою -
516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає -
520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521] Хоч лікування - це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»
525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526] Феба лишає, а з ним - і його недоказані речі.
527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.
530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531] Німфу благати схвильований бог - з усе більшим завзяттям,
532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534] Зайця, й біжить, той - жадаючи здобичі, цей - порятунку,
535] Той - насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537] Цей - завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога - надія.
540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544] Зблідла,- ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545] Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]
546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-
547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»
548] Щойно те мовила - вже ціпеніють рухливі суглоби,
549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557] Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,
563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»
566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього -
569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї
570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.
571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні
573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,
578] Хоч і не знають,- вітати їм батька свого, чи втішати:
579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом.
581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
584] Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо
585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
586] Вже серед мані в - не знає, ніде ж бо її не знаходить.
587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.
588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
589] Батьківську річку, й - «О діво, Юпітера гідна,- промовив,-
590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
591] В тінявий гай,- і вказав їй той гай, заволочений тінню,-
592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]
593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,-
594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.
595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
597] О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища
598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом
599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.
601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
604] Хмари ті, не від річок - розважає вона й мимоволі
605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
607] Не віднайшовши на небі його,- «Або я помиляюсь,-
608] Каже,- або ж одурили мене»,- й, у- повітрі майнувши,
609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
616] Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,- каже,-цю кралю».
617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
619] Сором - погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
621] Не відступлю- здогадатися може, що це й не теличка...
622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
623] Страху: «Ануж мене знову піддурить...» - і ось до телички
624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. .
625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:
626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,
627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.
628] Як, отже, б він не стояв,- не спускатиме погляду з Іо:
629] Спиною навіть до неї повернений - все ж її бачить.
630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
633] Спить не в постелі м'якій - на землі, нещаслива, дрімає,
634] Де, бува, й травки немає, а п'є - з каламутних потоків.
635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-
638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
639] Вийшла до берега якось вона - це був Інаха берег,- [28]
640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,
643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,
646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
651] «Горе мені!» - простогнав тоді батько й повиснув на білій
652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
653] «Горе! - повторює знов.- Чи це ти, моя доню, за ким я
654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
657] Стогін, або заревеш - ось і вся поміж нами розмова.
658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами -
663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».
664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.
668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди
669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда
670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню
672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
673] Так спорядившись, Юпітера- син із високого неба
674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями
677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.
678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.
679] «Сядь,- каже,- хто б ти не був, на камені тім побіч мене.
680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має
681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».
682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,
683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,
684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.
685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало
686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]
687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись -
688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.
689] Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських
690] Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських
691] Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.
692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала
693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних
694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала
695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,
696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,
697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги - із рога.
698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась
699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,
700] Вгледів її і гукнув...» - залишилося ще доказати,
701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа
702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,
703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.
704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,
705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину
706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.
707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,
708] Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.
709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,-
710] «Ось що,- втішився бог,- поріднить нас навіки з тобою».
711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні
712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди - Сірінга.
713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,
714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.
715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,
716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.
717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить
718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля -
719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.
720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло
721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.
722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах
723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.
724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську
725] Грізну Ерінію; та - нещасливій у душу впадає,
726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди
727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.
728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.
729] Лиш досягла його - тут же, при самій воді, на коліна
730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию -
731] Рук простягти ж не могла - й, до зірок повернувши обличчя,
732] Голос сумний подає - на Юпітера скаржиться, видно,
733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]
734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,-
735] «Годі карати її,- переконує,- можеш віднині
736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію
737] Кривди тобі!» - І за свідків бере трясовини стігійські.
738] Щойно власкавив жону - повертаючи вигляд свій, Іо
739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,
740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,
741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки.
742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає.
743] Вже в ній нічого нема від телиці - одна тільки білість.
744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,
745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,
746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.
747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.
748] Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,
749] Син народився - Епаф. і народ по містах його батька
750] З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком
751] Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові
752] Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо
753] Не поступлюсь - спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо
754] Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».
755] Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,
756] Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.
757] «Вразило, певно, тебе, моя мамо,- їй каже,-- що я ось,
758] Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі
759] Міг те сказати, а я - не міг йому відсічі дати.
760] Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,-
761] Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»
762] Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає -
763] Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,-
764] Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.
765] Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,-
766] Сина благання палкі, чи той наклеп,- та, знявши до неба
767] Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:
768] «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,
769] Я присягаюся,- каже,- тобі - воно ж бачить нас, чує -
770] Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,-
771] Сонячний Феб, і якщо це не так - хай сьогодні ж од мене
772] Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!
773] Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:
774] йтимеш на схід - наші землі стикаються там з його домом.
775] Тож, як охота,-- рушай і про все в нього сам порозпитуй».
776] Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє
777] Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.
778] Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки
779] Індів, а далі - вже й батьковий схід озирає сміливець. [31]
|