Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Зяма був віддаля й не бачив, що я, легко ранений в ногу, пошкандибав з товаришем до найближчої будки.
Мені ледве встигли промити рану, як густо зацокотіло над дахом, і в розбите віконце було видко, що наші відходять.
Швидше! — хапаючи до рук рушницю, гаркнув я на товариша й стару сторожиху, що якимся дрантям обмотували мені ногу.
І в цей час раптом шаснули двері, а на порозі виріс блідий Зяма.
Ти? — крикнув він несамовито і, націляючись просто на мене, скомандував:
Кинь зброю!
Я розгубився... Бахнув постріл. Посипалась штукатурка, і я мимохіть підніс руки д’горі.
Ти! — визвірився він, переступаючи через зомлілу сторожиху, але, глянувши на мою ногу, винувато заморгав очима.
Зямка, ти що?..
Вибач... Я думав... що ти сховався, — і болісно провів рукою по мокрому від поту обличчі.
Як же ти міг? Ти ж мене знаєш?
А чорт його знає... — ніяково сказав, ховаючи очі, і півголосом додав: —Тепер і батькові не повіриш...
Летіли вогненною завірюхою дні і ночі, дні і ночі — спотикалися, перекидалися, падали й знову летіли ...
Стогоном земля...
Була ніч, якої не забути...
Земля гула, хиталася під ногами, а над нашими головами та над містом невпинно й розлютовано ухало.
Ворог тоді не жартом завзявся. В наших руках ще лишалося передмістя, а йому — чи попіл, чи руїни, на день чи на годину — йому було все одно, аби здобути. І численно насувалися нові й нові контр-загони, обходили з боків, стискали смертельним колом.
Ми лежали в рові, поруч із Зямою, механічно припадаючи до прикладів.розпечених рушниць, і тоді він попросив мене:
Зяма
45
Коли б щось... то матері не кажи... Хай сподівається...
Зяма наче знав, бо як тільки ми знялися до відступу, гвинтівка випорснула з його рук, і він поліз окарач.
Зямка, що тобі?
Груди... — простогнав Зяма.
Я підскочив, силоміць кинув його на першу стрічну тачанку, але на звороті коні враз брязнули копитами, і тачанка перекинулась.
Ми стикнулися з лівим крилом ворога. Рота, відстрілюючись, одходила далі. Треба було поспішати, щоб уникнути пастки.
І в цей час Зяма несамовито окрикнув мене.
Я на хвилинку зупинився, нагнувся. Переді мною затряслось скалічене жахом обличчя, а з уст белькотіло хрипіння:
Убий мене!.. Щоб не мучився...
Я відхитнувся.
Убий мене... Живим не хочу... Я — жид... Вони жидів живими не беруть...
І коли я одбіг кілька кроків, знову заверещало ззаду. Оглянувся — за мною слідком, як пес, окарач плазував Зяма й стогнав:
Убий мене... Убий мене...
Наш цеп був далеко. Численний ворог завзято насідав з правого флангу, і купці повстанців, що незмінно змагалися другу добу, вже було не до ранених.
Ми вдвох лишалися у перехресному вогні.
Думки стрибнули, розсипались — не збереш.
Що робити?
А він обхопив мої коліна, і в серце госгро впинався уже несвідомий, дикий хрип агонії:
Убий мене... Убий мене...
Тоді я рішуче стиснув курок.
І вогненна нитка пришила його до землі.
Харків. 1924 р.
.
КУКІЛЬ
Лого звали Пал Палич. Своє ім'я він вважав за надто шля-
хетне і нікому ніяких змін не дозволяв. Коли ж до нього (звичайно, помилково) зверталися: «товаришу», він потай затискував зубами обурення, і зразу ж на його обличчя сповзала чемна, фальшива маска.
Сьогодні йому не щастило. Він стурбовано сидів на бульварчикові і, колупаючи в гнилому зубі, обмірковував серйозну справу: де б та як роздобути грошей. Увесь день пробігав, а трьох червінців, що до зарізу були потрібні, нема.
Перебирав згадкою всіх знайомих і зітхав розчаровано. До того ж від часу до часу в пам’яті набігала постать інженера Галкіна, з яким сьогодні випадково зустрівся, і тоді ще густіше вкривалося брижами чоло, уста кривилися в усмішку презирства, очі займалися вогниками нетерпимості й досади.
Бо й справді, інженер — старий знайомий. З інженером колись у «реалці» на одній парті вкупі сиділи. 1 тому, зустрівши його сьогодні й дуже зрадівши. Пал Палич мимоволі звернувся до нього з таким приблизно проханням:
Ти, Мишушо, наче з неба упав мені. Визволяй, браток. Хоч я й пристойно, як бачиш, зодягнений, та, розумієш, моментик підкотився — чорт його знає... В кишені, розумієш, ні коп’я... Єй-бо... Чи не можна б? У понеділок віддам.
Але інженер в грошах відмовив, запросив лише до себе пообідати.
«Куркуль Мишка, паразит Мишка!» — розчаровано думав Пал Палич, сидячи тепер на бульварчикові й обсмоктуючи сірничка.
Перед ним в уяві пропливала старанно прибрана, чистенька інженерова квартира, яскраво виростала постать серйоз
48
Аркадій Любчснко. ВИБРАНІ ТВОРИ
ного, заклопотаного Миші, і він чомусь хотів бути певним, що життя Мишчине не обходиться без потайних прибутків.
І він ще раз проклинав свою долю-лиходійку, яка не то що обминула його службовим щастячком, але й обмежила правом на членство у профспілці, — дозволила тільки нелегальну адвокатуру та різні заплутані темні справи, що й назви їм годі прибрати.
Він згадав гарненьку, щебетливу інженерову дружину — і сіпнувся. Погляд упав на кірху, що стояла за бульварчиком, з кірхи стрибнув на башту, а на башті на годинникові було вже 6. Ще година — і до нього, до Пала Палича, на квартиру прийде вірмен-старовизник.
Прийде вірмен! — боляче стиснулося серце.
Прийде вірмен! — розпукою пролунало в свідомості.
Авжеж, прийде. І тоді Софочка, його квартирна господиня, чого доброго, справді здійснить свою хвилюючу обіцянку. Чого доброго, справді Софочка вийме його нові штани, черевики, пальто, всю кращу маєтність — і продасть.
«Вона така, вона може...» — подумав Пал Палич, нервово здригнувся і з-під лоба тяжким поглядом, що взагалі був йому не властивий, обвів кілька жіночих постатей.
Женщини, — зітхнув він і замислився.
«Женщини, матері, сестри, — знову думав він, як не
благородно мусить звучати і як це зрештою дешево, брутально».
А все ж таки трьох червінців нема.
А все ж таки о сьомій прийде вірмен, і Софочка...
Ну як це сталося, шо вона не вбереглася? Ну навіщо доводити справу до лікаря?
Поль, більше вже чекати не можиа. Зараз мені давай тридцять карбованців. Чуєш? Бо буде скандал. Я не ручуся!
так сказала вона йому сьогодні вранці, і з виразу обличчя, з інтонацій, з рухів її Пал Палич переконався, що це попередження рішуче, остаточне.
Він знав, що Софочка останніми днями перепробувала кільканадцять способів, які охоче радили їй сусідки, що тепер Софочку сповняв одчай. що в особі вірмена-старовизни- ка вона вбачала певне наближення до свого порятунку і що.
49
Кукіль
ппизначаючи вірменові побачення о сьомій годині, вона хоті- В той чи інший спосіб розв'язати болючого вузла: або примусити нарешті Пала Палича роздобути грошей, або, в крайньому разі, обернути на гроші його ж кращу маєтність.
__ Ось іду... Бачиш, що йду? - відповів уранці Пал Па-
лич і додав підкреслено: ^
А продавати не смій.
Вона вибігла на поріг і крикнула йому навздогін:
__ До сьомої години. Чуєш? До сьомої!
«Лякай, лякай, голубонько», — подумав тоді Пал Палич, але тепер, коли цілоденна біганина не дала жодних наслідків, коли невблаганна стрілка на башті стала схилятися за шосту, — він мимоволі відчув непокій. І цей непокій дедалі зростав, а думка думку побивала:
«Та невже вона... вірменові?..».
«Ні Буде чекати, побоїться».
«Так, але чекати можна півгодини, годину... А потім.». «Ні. Не може бути, не може бути...».
«Хоча... вона зараз в стані такого відчаю, такого афек-
ТУ «Ну да, але все ж таки до ранку з нею нічого не трапиться. До ранку ж вона може зачекати».
«Ах, господи, господи! Де ж дістати грошей.».
Знову перебирав згадкою знайомих, знову випливали у пам’яті вірмен. Миша, Софочка, настирливо заслоняли одне одного, перекидалися в уяві, дратували. Знову Пал Палич непокоївся і поглядом зненависті обдаровував кожну жіночу постать.
Непевність шкребла під серцем. Нетерпіння діймало. ^
І раптом у навалі різноманітних припущень, комбінацій, домислів спало на думку: Рябенький!
Так за мостом, на передмісті, на Пролетарській вулиці живе знайомий крамар Рябенький. Давно у нього не був, а крамар — людина грошовита.
— Єсть! Боже поможи!
Пал Палич враз юнаком знявся па ноги, обсмикнув піджака й, помахуючи кийком, швидко подався до мосту.
Дорогою обмислював план наступу. Знав, що Рябенький
4-9-584
50 Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
скупердяга, трудно буде вблагати. До того ще й забув, як його наймення та по батькові. Незручно ж у такій важливій справі звертатися по-простому:
Але вирішив вжити найспритніших і найзручніших заходів і гроші конче добути.
Пала Палича привітали гарно. Він чемно поцілував ручку господині, сказав кілька компліментів і вибачився, що так довго не заходив.
Все діла, знаєте, діла, прокляті діла...
А ви тепер десь служите? — спитав Рябенький, підсовуючи гостеві крісло й застьобуючи комірця на товстій шиї.
Да-а... і давненько... в Держплані. Хіба не знаєте?
Ні.
Звичайно, звичайно. Ми ж гак давно не бачились з вами. А це якось зустрів вашого колишнього компаньйона, того... як його... Шварцмана, здається. Пам’ятаєте?
Еге ж, Шварцмана.
Ну, й за вас згадали. Шварцман і каже: Рябенький, каже, Антон Іванович, немовби помирать збирається.
Який Рябенький? — здивовано перебив хазяїн,— мене ж не Антон Іванович, а Тихон Антонович.
Ах, та ви краще слухайте. Я то добре знаю, що вас Тихон Антонович. Але це той... Шварцман каже. Помирать збирається, каже, Ангон Іванович Рябенький. Я теж запитую: який це Рябенький? А він гаки про вас розказує. І дивно мені, що наймення ваше плутає, та ще й таку чутку пускає. Мабуть, ще й досі проти вас він настроєний.
Хе! Ще б пак, — ущипливо посміхнувсь хазяїн,— усі вони такі. Поки спільник—добрий, а як розійшлися... Тільки чого це він тут знов опинився? Він же був виїхав.
Хіба виїздив? Не знаю, не знаю. Оце днів два-три... Еге ж, у середу зустрічав його.
Тихон Антонович примружив ліве око, розгадливо хитнув головою. Потім, ніби сам до себе, півголосом мовив:
Чи не думає знов якусь конкуренцію?..
Кукіль
51
Плюньте, Тихоне Антоновичу! — упевнено вигукнув
Пал Палич. — Охота вам увагу звертати. По-моєму, у вас, слава богу, все гаразд. «Помирать збирається». Ха-ха-ха! Ото, значить, вам жити та й жити! А коли б там щось із конкуренциями, то, будь-ласка, я завжди до ваших послуг. Тільки скажете — і враз барикадочку.
Барикадочку? — весело перепитав Рябенький.
Атож! Барикадочку йому! Хе-хе-хе! Та ще й з колючим
дротиком! З бомбочками, з усякими аерохемами! На! На!
Ох-ха-ха! Ну ви вже, Пале Паличу, як придумаєте, як і скажете...
А що ж справді церемонитись? — здвигнув плечима Пал
Палич, і ввесь його вираз відразу пройнявся величезним презирством до Шварцмана й викликом.
Хазяїнові, видко, подобалось таке гарне ставлення, така відданість. Хазяїн поволеньки вийняв із шафи карафку, вийняв дві шкляночки й попросив дружину потурбуватися про дещо з льоху.
Так ви, Пале Паличу, у Держплані тепер?
Да-да. В Держплані.
1 багато вам платять?
Бачте... Щоб сказати багато — ні, а жити можна. Неакуратно тільки. Затримують, знаєте, платню. Іноді, знаєте, місяцями...
Затримують? Хе! Та куди ж вони гроші дівають? Ви візьміть одні лише наші податки, крамарські — скільки вже викачали, скільки качають. А скільки ще викачають! Ох, трудно стало жити. Пал Палич! Страх трудно!
Почалися довгі нарікання, лайки, навіть погрози. Пал Палич уважно слухав, потакав, заохочував, і різні грошові та податкові справи затяглися до ночі.
Вже вдруге підогріли самовара. Господиня вдруге смачно позіхнула, а Рябенький скинув піджака, розстебнув волохаті груди й, витираючи піт рушником, патетично зітхав:
Одно слово — паршива жизнь стала чесному чоловікові.
Да, — незмінно співчував Пал Палич.
Згодом, таємниче глянувши довкола, Пал Палич прошепотів:
4*-9-584
52 Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Щось буде... Побачите, щось буде. Ви там на базарі, як за мільйон верстов. А я ж тепер у Держплані, так би мовити, в курсі цих справ.... І справи, доложу вам, по-о-о-гані.
Погані?
Ого! Ще й які погані! А найголовніше — це те, що міжнародне становище зовсім швах.
Рябенький витріщив опуклі очі.
Довгий, чудної форми годинник на ст іні свиснув і почав кашляти. Прокашляв 12.
Пал Палич тим часом проковтнув шклянку чаю, запалив і продовжував із якимсь захопленням. Він уже сам починав, либонь, вірити тому, що вигадував, починав талановито входити в роль.
А війна? Ви думаєте, то правда, що в газетах пишуть? Ха-ха! А ви знаєте, що в наших північних і південних водах з’явилася тьма-тьмуща всяких крейсерів, миноносців, броненосців, одним словом, — вимпелів? Ми напередодні жорстокої блокади! А сьогодні казав мені один чоловічок (тут Пал Палич зовсім знизив голос), певний, серйозний чоловічок, що ніби в Архангельську були вже сутички з англійцями. Перші сутички! Звичайно, про це поки що мовчать. Бояться, звичайно, паніки.
Господиня, що хотіла була позіхнути, так і лишилась з одкритим ротом. Рябенький стурбовано знітився:
Невже війна буде?
Я так думаю, що буде. Рано чи пізно, а буде.
Господи! Не встигли ще після того нещастя поправитись
і на тобі знову!
Пал Палич співчутливо кивнув головою і по якімсь часі раптово спитав:
У вас є біблія? Дайте, будь ласка, біблію, я вам покажу таку...
Біблії, на жаль, не знайшлося. Пал Палич пообіцяв, що коли прийде вдруге, то конче принесе біблію і покаже там знаменне місце. Там просто сказано, що такого-то року за «панування Змія» буде хлад, глад, морова пошесть, жахливе братовбивство, і такого-то року згине «Змій». Треба тільки вміти вирахувати цей день.
Засвистіло й прокашляло годину. Пал Палич невтомно оворив. Але в Рябенького, що звик рано вставати, незважаючи на цікаву розмову, почали злипатися очі.
Прокашляло дві — господиня тихенько підвелася і, забиваючи рота хусточкою, намірилась непомітно вислизнути до другої кімнати. Та Пал Палич, як вихована людина, ввічливим голосом зупинив її:
Мадам, ви вже, мабуть, в обійми Зефіра? А я ж вам і не
"0Дціаркнув ногою, поцілував ручку й знову звернувся до
хазяїну вибачте я зараз теж іду. От тільки хочу наочно науково довести вам одну дуже цікаву історію. Дуже цікаву історію! Це книжечки вашого синка? Нічого, нічого не , урбуйтесь... ми йому потім назад на поличку покладемо. Нам треба тільки дві книжечки й трохи чистого паперу. От так.
^"виГпорізав папір на частки й почав креслити якісь геометричні фігури, позначаючи їх цифрами та припрошаючи співбесідника уважно стежити за підрахунками.
Ось дивіться. Оце — земна куля.
На стіні прокашляло три - Пал Палич завзято доводив неминучість всесвітньої катастрофи, неминучу загибель всієї Європи на зразок японського землетрусу.
Прокашляло пів на четверту — Рябенький тонко свиснув
носом і солодко стулив очі.
Тоді Пал Палич самозадоволено посміхнувся.
«Нарешті, голубчику», — подумав він і, заждавши кілька хвилин, дзенькнув ложечкою по шклянці.
_ Га? — Рябенький здригнувся, непритомно глянув на го
стя.
Вибач те, Тихоне Антоновичу, я вас стомив? Ви вже и
спатки захотіли... Хе-хе-хе... Ну. я йду. Тільки у мене до вас
маленьке прохання: позичте три червінці. До зарізу потрібні.
Рябенький прочумався, хотів був щось сказати, однак Іал
Палич рішуче й твердо перебив:
У понеділок віддаю. Будьте певні. Ви ж мене знаєте.
Та в мене ключів нема... Десь у жінки ключі...
54
|