Via dolorosa
117
обличчя. Коли ж прохання не помагають, вона вдається до погроз. Моя упертість її дратує й знаджує. Вона кричить. І раптом падає мені на голову дорогий, в інкрустаціях, бінокль. Хапаю, розмахуюсь і... стримую себе. Мені подобається ця таємнича, гладенька річ.
Ха-ха-ха! — дзвенить Сюзен. — Ти краще подивися в
нього. Крути й дивись. Дивись на мене. Ха-ха!
Із покоїв метушливо виходить він, густобородий з сивизною. Здивування і радість.
Papa! Ой, як смішно! Як смішно!..
Він щось відказує незрозумілою мовою, він довго, розколихано регоче, а я, перемагаючи образу, поволеньки кладу бінокль за пазуху.
Сюзен заходиться ще дзвінкішим, щасливішим сміхом. Потім вона каже повернути їй річ, але я занімів, оглух. Вона підбігає. Вона торсає мене.
Я непохитний. Я почуваю, що коли й вийму цю гладеньку, гарненьку річ, то брязну нею об землю. І я скеровую очі впрост на Сюзен — на її обличчі враз відбивається сила моєї злості.
Знітилась. Сторожко одступилася.
Ей, ти!.. — погрозливо долітає з веранди, але Сюзен
кидається до сивого й затуляє йому рота.
Я спокійно кінчаю роботу і звиклим рухом смикаю шкапу за оброть.
Тебе, гніда, облізла шкапо, давно розтаскали собаки з того бучавого яру, але ні твоя безславна смерть, ні твоє мерзенне життя не завадили тобі стати персонажем в цій благородній комедії. Ти незмінно й слухняно з’являлася щодня перед верандою.
Je m'ennuie, — і ти була свідком, як мелодійний голос щоразу запитував про бінокль, як смішно розмовлялося, як наївно умовлялося, як, нарешті, було наказано підійти до куртин уночі, коли заграє рояль. О. коли б старість не засушила в тобі до краю почуття романтики, ти, напевне, зрозуміла б, чому тебе, засапану та неохайну, попещено годі ніжними ручками по холці. Але ти з традиційної пристойності тільки ме-
118
Лркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
ханічно дригнула хвостом.
Я лежу в темряві під куполом трьох крислатих лип. Над квітами, над травами і наді мною гойдається чиясь печаль. Звуки спочатку несміливі, зривні, потім бистрі, жагучі. Вони переганяють одне одного, немов поспішають розповісти щось тривожне. Іноді надійно усміхаються. Але наближаються інші, загрозливі, сильні. І ось — борня. Біжать, біжать, аж поки, скрикнувши в боліснім завзятті, знеможено падають під стогін густих, невблаганних басів...
Je m’ennuie... — мабуть, зараз підспівує Сюзен, бо якось так безвихідно, тоскно.
Я починаю нетерпляче озиратись. Мені цікаво, що буде далі, але мені треба поспішати до Горіхової балки: сьогодні Купала і там — веселощі.
Ах! — злегка одхитується Сюзен, коли я виходжу їй назустріч.
Ми довго мовчимо в глибокому напруженні.
Так... — наважуюсь я і знову замовкаю.
Тобі подобається?
Що?
Як я граю?
Так.
Це моє улюблене. Це — «Осіння пісня» Чайковсько-
I вона сміється. Спідтиха, крадькома сміється.
Ти ж все одно не знаєш Чайковського... Xi-хі-хі... А я тобі кажу. Ти ж і бінокля не знаєш... Хі-хі-хі...
Слухаю, як у тумані. Ні слова. Потім підіймаю з землі бінокль (я так надумав ще вдень) і подаю його власниці.
Нащо?
Не треба. Я пожартував.
Сюзен знизує плечима, нерішуче простягає руку. Я жду, що тепер вона мені скаже «вибач», але вона схиляє голову й сміється так незвичайно, ніби ущипливо, ніби сум’ятно, тихесенько сміється...
Так... — знову кидаю я і цього разу пробую піти.
Куди ти?
На Купала.
Via dolorosa
119
’
Через кілька кроків Сюзен перебігає дорогу.
£оріхова балка. Вогнише. Узлісся, що за садом, здригається, стогне від сміху й пісень. Ще здалеку — метушливі постаті на тлі вогню, як дикунська орда.
Наша несподівана поява вражає: в трепетних звивах падає обірвана пісня, падає сміх. Треба розвіяти це замішання, і я з розбійним вигуком плигаю через вогнище. Я підстрибую, кричу, розмахую руками і, коли до мене один п’одному починають приєднуватись такі ж зайдиголови, а під лісом знову лунає пісня, — я п’янію.
В п’яному захваті я підбігаю до Сюзен, хочу ввести її в танок, але вона лякливо труситься, і на устах її пробігає та сама чудна, грайлива усмішка.
Тут вільгість... Проведи мене додому...
Я мушу. Я здивований, обурений, але мушу.
Ідемо.
Дорогою, де починається скуйовджена порость,_Сюзен зривається бігти і падає.
Ну... — якось повільно й глухо каже вона, коли я схиляюсь над нею, шоб допомогти, і хапає мене обіручма.
Тороплено й незручно мовчу.
Гніда шкапо, завжди така байдужа, слухняна, навіть ти підозріло кліпнула й прищулила вуха, коли другого дня пухкі ручки тихенько сунули мені три карбованці, а тебе хляснули по морді. Хто з нас мав більше? Але, мабуть, ти не сподівалася, що тепер я тебе конче покину.
Зелений папірець ще кілька днів припікає мені пальці, каменем обвисає в кишені, але спокуса надто велика.
А дівчина в білосніжному вбранні, з виразом пречистим, лагідним, лежить в лонгшезі.
Je m’ennuie... — крива усмішка пробігає на її устах.
Очі стомлено замружуються, і зграбні пальчики ліниво
закривають книжку. Дівчина дражливо штурхає левретку.
Я чую довгий шелест—плющ над верандою чи падалишнє
120
Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
листя. Я бачу м’які обриси дерев...
Я прокинувся. Непомітно вже згусли сутінки, і менестрель
одспіваного віку гойдався, танув, як ефемерний привид у своїй
ефемерній стихії. Але я одразу пізнав біля себе ту ж саму, зо-
дягнену в чорне; жіночу постать.
Monsieur, у вас, здається, є сірники?
А може, у вас і папіроска є? Моя трохи попсувалас
Мені подобалась ця простота. Я охоче вийняв портсигар.
Вона скромно сіла поруч.
Прошу, — і мій запалений сірник, наблизившись до обличчя невідомої, затріпотів, упав.
Як тривожний короткий крик, на хвилинку тільки вихопились з темряви кінці кармінової усмішки і зафарбований тоскний погляд. Тоді я метушливо набрав з коробка цілий пучок. Знову креснув.
Я напружено, уважно придивлявся до цього обличчя, до очей, що досі ховались під крило капелюха. Рефлекс не обманув. Це була Сюзен. Тільки, боже мій, як вона змінилася!
Хі-хі-хі... Впізнали? 1 я вас впізнала, ще раніше. Тільки не пам’ятаю, де бачила...
Я сказав.
Ага-а-а! — і свій подив, і своє хвилювання вона раптом заглушила терпким, хрипуватим, розгонистим реготом.
Ще недавно, глянувши на цю самотню, замислену жінку, приголублену вечірнім промінням, хто сказав би, що вона може та к реготати ? Невже чорний скромний одяг був тільки захистом цинізму, а зажура — тільки насмішкою?
Я розгубився, встав.
Monsieur, monsieur... — підшукувала вона слово, хапаючи мене за рукав, але вона ніколи не знала мого ім’я. Ніколи й не знатиме, і якимсь притишеним, низьким, таємничим голосом вона зачастила:
Ходімо, ходімо, ходімо, мій хлопчику... Не бійся... Я ж знаю, чого ти тут сидиш. Ходімо до мене, не бійся...
Я вишарпнув рукав, і тоді мені вчувся тихий безнадійний
Я розшукав коробок, і
Via dolorosa
121
стогін:
—... цілі сутки не їла...
Я вийняв три карбованці, дав їй, сам поспішаючи геть.
Merci... але чекай, дурачок, ходімо зо мною... ходімо!
Через хвилину навздогін мені лунко розкотився моторошний регіт:
І до ніг осіннього парку в грудному, сардонічному захлині упало:
Си-фо-ну зля-кав-ся!.. Ха-ха!..
Над брамою спалахнули люкси. Обшгая менестреля хворобливо сіпнулось і одразу ж стало ше холоднішим, суворішим.
Я вийшов. Мені назустріч верещала сирена, що завтра знову буде ден>._
Харків. 1926р.
ОПОВІДАННЯ ПРО ВТЕЧУ
Ц
ього разу за маленьким столиком у чистому, відокрем-
леному довгим примурком куточку зустрілися: Рубич,
Красовський і я.
Зустріч, як і завжди, сталася випадково. Ми були надто обмежені часом, щоб навідуватися сюди частіше, а якщо й забігали, то, випивши склянку чаю або пляшку пива, поспішали геть, заклопотані, неуважні, з лаконічними фразами, з хвилевими усмішками.
Цього разу випав сльотний осінній вечір і випала неділя. Рубичу, редакторові щоденника, нічого було поспішати на завтра з передовою, нам нічого було квапитись на вулицю в обійми пронизливої мжички,—і всі троє охоче лишилися тут.
На другому поверсі в ресторані грав квартет. Звуки долітали м'яко, і в цьому затишному куточку Ґріг здавався ще теплішим, безпосереднішим. Розмова чомусь зайшла за Польщу, а потім я і Красовський обмінювалися спогадами про колишні фронтові пригоди. Красовський взагалі любив розповідати про них, говорив досить мальовниче і часто заохочував інших.
Один лише Рубич сидів нерухомо з уважно нахмуреним чолом, з легенькою доброю усмішкою. Таким він бував завжди поза стінами редакції і на довгу балачку, особливо на спогади, сам спокушався вряди-годи. Він умів слухати, умів прихиляти до себе — і тільки. Хоча відомо було, що ця людина чимало перекипіла в казані недавніх бур.
Будь ласка, пляшку, — сказав він, торкнувши свій кухлик, коли Красовський скінчив чергову пригоду.
Його пальці кілька разів метушливо облапали дужку пенсне— це був несподіваний знак нетерпіння.
124
Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
А от... а от уявіть собі таке...
Він на хвилинку зупинився. Ми насторожились, присунулися ближче.
Уявіть собі, друзі, таке: раптом небо падає. Момент — перед очима, як у калейдоскопі, блискавично пролітає якесь буре полотно. З усіх боків — тумаки. Боляче скручує руку. Хвиськає в обличчя. Ще момент — і ви догадуєтесь, що ви на дні урвища. Навздогін по стінах котяться грудочки, шарудять, дратують недоречним шумом, запорошують очі. Ви зриваєтесь далі. Кожна секунда дорога. Далі звідси! Повз хитаються якісь будинки, якась постать білою плямою кидається обіч. Вузенька річка рветься з-під ніг. Далі, далі! Вуличка, кропива, дереза. Далі!.. Тріщить ліса, буйним зрадливим шумом біжить довкола висока кукурудза.
Пак! — сухо, різко, але далеко. І десь в другому кінці балки розложисто, дражливо у відповідь: та-а-к!..
Воно підсилює, штовхає — знаєте? Ви мобілізуєте останні сили, але кукурудзі, здається, кінця-краю нема. Та й шелест, зрадливий шелест! 1 ви падаєте, задиханий. Проповзаєте ще трохи, беручи праворуч, заплутуючи, ховаючи сліди. Зупиняєтесь. Серце як божевільне. Голова в обценьках. Куди? Що? Як? Ні! Ви конвульсійно загрібаєте землю. Ви жахаєтесь думки, що від землі зараз насильно вас одірвуть. Зникнути б, провалитися, розтопитися! Бо що може бути гіршого, як з порожніми руками стати перед збройним ворогом? Ви припадаєте вухом до землі, чуйно прислухаєтесь. Скільки минає часу — хтозна. Може, хвилинка, може, десять, може, півгодини...
І ось потріскує, шелестить кукурудза. Йдуть. Обережно... Хиженько... Крадькома. Що? Да, да, йдуть... Тікати? Але це безглуздя. Куди?..
Ви інстинктивно сіпаєтесь набік, не сходячи з місця. У животі нараз холоне. Крижана хвиля важко підступає до грудей, затоплює їх. Грудям тісно, дуже тісно в обручах цих маленьких. нікчемних ребер. І робиться так гидко, млосно, наче вас зараз занудить, а пальці спазматично глибше й глибше вгрузають у землю.
Але ні! Не може бути! Ви перемагаєте острах, зціплюєте
Оповідання про втечу
125
зуби і струнко витягаєтесь, готові до всього. Один? Кинутись зненацька і вихопити гвинтівку. Аби до рук гвинтівку. А як двоє? Все одно. Все одно — кинутись! На це ще вистачить сили. Так легше.
І по всьому тілу ніби рій комашок. З холоду — в жар. З жароти — в холод.
Чули ви таке зрадливе сичання? Воно й досі стоїть у мене в усі. Це тонка інквізиція. Це — як довге, розпечене, неймовірно болюче шило, що пронизує найуразливіші місця. Краще гукнути, краще відразу кинутись, бити, — що хочете, тільки не...
Ссст... подають знак. їх двоє, а може, більше. Помітили й скликаються. Ось — розгорнуть стебла, ось...
Ссст... Chodz tu! AntekL — нетерпляче, спідтиха.
Десь, ламаючи бадилля, поспішають важкі кроки.
Antek, niema со, on uciekt.
Uciekl, mowisz, psia mac? — бовкає у відповідь голосніше, з досадою: — Ucield? A moze...
Co moze? Morze szerokie і glqbokie... Chodzmy!
Ale jak ze?
A niech go piorun trzasnie! Ja sobie na tem plocie majtki porwalem. Chodzmy! No?..*
Ще трохи посперечалися, поплювапися. Врешті, про щось тихенько умовившись, клацнули замками карабінів. Пішли.
Од серця одлягло. Але становище моє було погане. Тепер знімуть на ноги всю владу, яка тільки є в селі, весь «актив», від начальника жандармів до останнього прихильника Жечі Посполітої.
* — ...А йди сюди, Антеку!..
Аптеку, нічого не вдієш. Він утік.
Утік, кажеш, пся мати?.. Утік? А може...
Що може? Море широке й глибоке (гра слів, що її часто вживають поляки і шо її неможливо перекласти). Ходімо!
Але як же
|