Божко С. Тези опозиції в художній літературі (За журналом «Вишито» № 4) II Молодняк. — 1927. — № 12. — С. III.
11 Див.: Любченко А. А.// Литературная энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия. 1932. — Т. 6. — С. 657 — 658.
Той самий Любченко
25
тача-глядача до гри. правила якої сповіщаються: друге коло розпочинається у «Соло неприкаяної лірики», — це є ще одним початком, засновком, де читач-глядач втягується у роль провідника, через якого струмує голос, згадки старого нара- тора, якому необхідний слухач і навіть виконавець його волі: «Уявіть собі: просто був такий день, коли ви лишились на са- моті[...] почали чомусь упорядковувати свого стола[...] ви одну п’одній починаєте витягати й розкопувати важкі шухляди. І... натрапляєте ви на кілька блокнотів». З цього часу ви є спостерігачем, учасником подій, саме ви мандруєте з новели в новелу. ви об'єднуєте їх, «ви комбінуєте з них, скільки можливо, різні ситуації, — одне слово, несподівано й захопливо творите якийсь многобарвний твір». Цікаво, що перший і другий по- чатки обрамлення закільцьовуються разом в останній новелі «Наказ», в якій, разом з тим, згущуються, концентруються своєрідні висновки з кожної новели.
Обрамлені новели теж мають внутрішній об’єднуючий їх стрижень: циклічні структуральні та тематичні мотиви — Жінка; молодість, звідки йде рух, впевненість, сила, бажання оновленості й неповторності: закони природи (сталий коло- обіг пір року), які у «Вертепі» поширюються і на людське життя (асоціативність із життям і смертю та іншими біологічними чинниками). Наприклад, мотив Жінки — її з’ява, дії, декларативне життєве кредо, асоціативність з природою як жіночим началом або символом (Жінка як Україна*****) — обігрується у «Слові перед завісою», «Мелодрамі», «Сеансі індійського гастролера», «Mystère profane», «Ляльковому дійстві або повстанні крові» та «Найменням — Жінка» тощо. Автор намагається універсалізувати ці мотиви, філософськи поглиблюючи їх, додаючи певного відтінку міфологізму створенням символічних образів. Він у своєму синкретичному задумі втілив не лише власні творчі амбіції, а й відтворив загальний настрій та ідеї, передусім ВАПЛІТЕ. щодо нового періоду історії, щодо відбудови, відродження України після війни, передав захоплення побудовою нового ладу в Україні.
***** Деякі критики, зокрема Ю Гаморак. наголошують саме на такому трактуванні Жінки у цьому творі. Див.: Гаморак Ю. Аркадій Любченко.
У кн.: Любченко А. Вертеп.— Краків — Львів, 1943.
26
Леся Панюк
Та не всі твори цих років були вітаїстично проакценто- вані письменником, — наприклад, «Гордіико», «В берегах» не націлені на стильове новаторство. Ці зразки радше продовжують українську класичну традицію новелістики.
Після так званого ваплітянського періоду творча енергійність А. Любченка помітно гасне, він у пошуках іншої стильової й тематичної домінанти. На початку 30-х з’являються чи не перші (хронологічно) відверті твори про гвалтівну колективізацію та голод («Ворог», «Кострига») та «пробні» твори про шахтарське життя, в яких письменник робить спробу догодити існуючому ладу. У «Літературній енциклопедії» за 1932 р. зазначено, що останні твори А. Любченка із сучасною тематикою «даються з поверховим трактуванням, з відтінком гуманізму («Проста історія», «Ворог» та інш.). Письменник відтворює статистику дійсності, не схоплюючи її ведучої класової суті. Зараз А. Любченко перебудовується, намагається звільнитися від своїх помилок, що відбилось поки що у переході на нову тематику»12. Зрештою, у цей перехідний для письменника період витворюється низка якісно нових, відмінних від попередньої манери А. Любченка, новел.
Цікавим твором початку 30-х є психологічна новела «Кров», в якій автор подає епізод з життя вовчої зграї. У цьому творі А. Любченко описує не лише зовнішній бік життя вовків, а й подає їхню психологію: він ніби проникає, вжив- люється у образ вовка, що допомагає проектувати дії. вчинки, виходячи із внутрішнього світу, часто змінювати точки зору передачі відчуття й мислення. Але «Кров» можна прочитувати і як алегоричний текст, на не наштовхує промовиста алюзійність оповідання, з розрахунком на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Очевидно, маються на увазі проблеми людини й маси, вожака й інших, які йдуть за ним: конфліктне зіткнення точок зору одинака і юрби. Простежуються тут і філософські проблеми свободи, залежності, відповідальності.
Дешо по-іншому представлена новела «Ворог», хоч і вона, за словами Г. Майфета, «реставрує тему біологічного пснхо-
Любченко А. А. // Литературиая інциклопедия. М.: Совстская ін- циклопслия, 1932. — Т. 6. — С. 658.
Той са.ниії Любчеііко
27
логізму»13. Цей твір, зітканий з раптовостей і закономірностей. вражає своєю реальністю, непередбачувана поведінка господаря коня тримає в постійній напрузі. Психологічна конкретність образу селянина в цьому творі, як і в «Костризі», досягнута автором завдяки спост ережливості та знанням психології селян, їхніх настроїв у роки колективізації та під час грабунку під назвою «продрозкладка». Любченко у цих новелах вдало використовує класичну бінарність конфлікту: аналізу піддаються протиріччя свідомості людини, в якій з'єдналися риси затятого і клопітливого господаря (не віддавати те, що належить тобі, що ти виростив) та вимоги батьківських зобов’язань щодо дітей («Кострига»),
1932 року у «Червоному шляху» друкується п'єса А. Люб- чснка «Земля горить», що була нагороджена другою премією на Всеукраїнському конкурсі НКО (1931). У цій п’єсі, попри всі ідеологічні приписи, досить чітко сформульована й висловлена думка: «...Не кожний українець—комуніст, і не кожний поляк — фашист», що може слугувати доказом замаскованого протесту проти комуністичного свавілля, яким сповнювалося тодішнє життя. Зараз лишається дивуватись, яким чином ці слова уникнули гострого ока цензора.
Після 1933 року твори А. Любченка, які з’являються друком, звучать «по-новому». Письменник намагається дотримуватися припису прославляння, а насправді — фальшивості, нав’язуваного соцреалізму, за яким мусить «оспівувати» непереможність Червоної армії («Грізні бійці наступають», «Танк»), свідомість молодого покоління, що вишукує ворогів («Смілива розвідка»). Відчуваючи неспроможність відтворювати плакатних героїв, автор робить спроби триматися якось посередині: хай героїчні будні, хай робітничі змагання (хто більше, краще, швидше), але обов’язково з людиною, з етичними чи естетичними, психологічними проблемами у центрі («Проста історія». «Сорочка», кіноповість «Тайна», «Фікус», кіносценарій «Катря» та інші), хоча балансування автора на цій межі не додає творам художньої вартості.
Окремої уваги заслуговують твори періоду війни: «Остан
" Майфет Г. Аркаднй Любченко. — В кн.: Любченко ,4. Сердца и вещи.
М.— Л.: Гослитиздат, 1931. — С. 5.
28
Леся Пізпюк
ня ніч» та «Його таємниця».
«Остання ніч» продовжує авторське зацікавлення шахтарським життям, але вже дещо з іншого боку. Цей твір виступає антитезою до попередніх творів А. Любченка з шахтарською тематикою. Т ут немає ура-патріотичного звеличення шахтарських буднів, нема оспівування праці, навпаки, початок новели натуралістично подає «закорінений бруд і сморід», що «незмінно панували у всьому Донбасі», сморід шахтарських бараків. Попри це. новела несе змістове навантаження вітання нового життя, ілюструє антирадянські погляди автора. Промовисте називання щурів «товаришочка- ми» притягує незмінну аналогію з товаришами-комуністами та свідчить про своєрідну сатиру на них. А «Нова Колонія» асоціюється з новим життям, без «товаришочків».
Нарис про М. Хвильового «Його таємниця» — уривок великої роботи, яку планував зробити А. Любченко. Чи був би це літературний портрет, монографія або спогади про його близького друга М. Хвильового — невідомо, але А. Любченко мав намір написати щось більше, аніж нарис. Він збирав різні газетні статті, робив нотатки, записував цікаві історії та факти про М. Хвильового. Частина цих матеріалів, але далеко не повна, є в архіві письменника.
«Його таємниця» написана 1943 року, але події, які стали основою цього твору, повертають нас у 1933 рік, у голодну дійсність України. У нарисі відтворено страшну правду голодомору; показано розпач від неможливості щось вдіяти, коли ти безсилий гвинтик великої системи. І акими бачаться письменники — Микола Хвильовий та Аркадій Любченко
у ті роки: їм болить те, що відбувається навкруги, але вони безсилі. Вони протестують, але протестують лише у душі (правда. Хвильовий збирається ще раз «гайнути проти течії»), тому що безкарність слова у романтичному революційному минулому, зараз же — страшна комуністична дійсність, яка знищує не лише за слова — за думки.
За цими творами вже знати голос людини, яка вирвалася зі «світлого» радянського життя, вона вже має сміливість відверто писати про своє бачення дійсності, але це було останнє, що написав А. Любченко/
Той самий Любченко
29
Окрему увагу слід приділити щоденниковим записам, в яких Любченко пізнається як людина з оголеною душею, нс- приховуваними думками та контроверсійними судженнями. Це відлуння внутрішнього переживання, яке породжує суперечливі думки, аж до неприйняття та осуду. Щоденник А. Любченка примітний тим, що його можна читати і як художній твір, і як історію одного життя, як суб’єктивний документ доби; це ніби великий універсальний текст, який охоплює всі сфери життя. Щоденник — це яскравий штрих до портрета Аркадія Любченка, до його біографії та творчої манери.
Окреслюючи творчу спадщину А. Любченка, не можна промовчати про нерівнозначну художню вартість його доробку у різні періоди: твори ваплітянського часу, безперечно, іншого гатунку й настрою, аніж твори початку 30-х років та соцреалізму, але й без цих останніх думка про художнє слово письменника буде неповною й однобокою, тим паче, що у різні роки він пробував свої сили у різних жанрах, змінюючи теми та стильові домінанти.
Ця передмова не мала на меті шукати «нішу» для Аркадія Любченка, над якою можна було б повісити табличку «А. Любченко — письменник», вона — своєрідний поштовх до подальшого зацікавлення цією людиною, її світоглядом, дослідження, аналізу його творчого набутку, це репліка, яка вимагає відповіді.
Стипендія 1998 — 1999 рр. на опрацювання архіву Аркадія Любченка уможливила моє наукове дослідження, яке частково використане у цій передмові. Стипендію було надано завдяки підтримці Архівного вічного фонду ім. Стефанії Бу- качевської-Пастушенко та Вічного фонду ім. Олега Зуєвсь- кого. Висловлюю щиру подяку цим фондам, а також проф. Ю. Луцькому, проф. С. Павличко, проф. В. Моренцю за сприяння моїй праці. Окрему подяку складаю видавництву «Смолоскип», зокрема його директорові О. Зінкевичу та головному редактору Р. Харчук за можливість долучитися до видання творів А. Любченка.
ГОРДІЙКО
Пам’ятаю — били довго.
— Скажеш?
Дядечку, єй-бо, не знаю.
Смали, Трохиме!
ГІужално тріснуло, і Трохим саданув кулаком прямо в ніс.
Стало солоно в роті, і, коли я закрився рукою, тепле й липке заслизило між пальцями.
«Хай приб’ють — не скажу», — було моє тверде рішення. Я перестав верещати, ослаб. Не своїми, чужими губами хапав повітря. Хапаючи, ойкав...
Потім — нічого не пам’ятаю.
... Прокинувся я на оборі. Пахло гноєм і прілою соломою. Місяць сміявся вгорі. Було холодно — провесна. Вперше я помітив, що місяць уміє сміятися. Він завжди був лагідним, трохи веселкуватим, але таким лагідним. Сьогодні ж місяць перекривив рота, ошкірився й регоче точнісінько, як гой Яшка Щур, що його дражнять «заячою мордою».
1 раптом болючими цвяшками встрельнуло по всьому тілі
А колись ще було?..
Ага, теж навесні... Я порізав готову підошву, і батько бив ремінцем... Батько бив, а тепер чужі!..
Солома тепла — зогрілася підо мною. Хочу згорнутися
знову гарячі цвяшки. Довго дивлюся на місяць і, шморгаючи носом, починаю чомусь цілувати свої руки.
А місяць — так настирливо, чужинно...
3-9-584
34
Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Серце з переляку зупинилося.
Ну-ну, нічого, йди... там мати шукає...— це чередник Хведь, про якого казали, що він буде моїм батьком.
Бородате обличчя схилилося наді мною й дихнуло свіжим хлібом.
Били?
Би... — я не міг скінчити. Я хотів сказати, що він дуже хороший, цей бородатий Хведь, і що від нього хороше пахне хлібом. Але не сказав.
Хведь взяв мене на руки й поніс через сад. Пересиливши біль, я спитав:
Хведь не чує. Хведь взагалі скупий на слова. Краще мовчати... Ось зараз мати кинеться до мене:
Більше нічого, тільки таке просте й глибоке:
Мабуть, сказати більш нічого... Плакати буде. Це трапляється часто, це не вперше. Тоді жалість лоскоче, вилизує моє горло, видушує сльози.
Гордійку, — це все, і в цьому все.
Але я не заплачу, ні. Колись, пам'ятаю, конюх Степан бив свою матір, і вся челядь повилазила з вікон і дверей дивитися. Пам'ятаю, моя матір шарпнула мене за плече й кинула до сіней:
Отакі ви всі, бузувіри! — сказала.
Обличчя в неї було суворе й зовсім чуже, навіть вороже. Зрозуміти тоді було трудно, але я відчув. Я не заплачу, ні!
Хведь обережно поклав мене на лавку й зараз же зник.
Залоскотало в горлі. Поспішаючи, щоб не заплакати, я зараз же все розповів. Били за те, що хтось у панських покоях розтрощив велику скляну ляльку, а шматочок скла тріснув по лобі «паничика» й розсік йому брову. Це зробив я, але піхто не знає. Думали тільки, що я. Я ж ходив гратися до старших панських дітей, я все знаю, що робиться в покоях. Я давно це задумав. Вислідкував, коли няньки не було в кімнаті...
|