Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
А ви, друже, пошукайте, пошукайте... Я зачекаю.
Це було сказано просто, але так напосідливо, що можливість будь-яких одмовок враз утратила свою силу. Ясно було, що Пал Палич уперто чекатиме тут хоч цілу добу.
Рябенький, сонний, з млявою думкою на обличчі, мляво кліпнув очима й безвладно, як автомат, вийшов до другої кімнати. Там довго стояв над дружиною, вагався — будити чи ні. Нарешті торкнув за плече.
Грошей просить позичити...
Дружина здивовано протерла очі:
А він ще сидить? Силонько небесная! Вже ж день надворі!
Сидить і грошей просить позичити. Три червінці...
Що? Не давай! Нема!
Та незручно якось, мамочко. Все ж таки в Держплані... Знаєш... Бувалий, вчений.
Нема. І одчепись ти од мене, ради бога.
Якось, мамочко, незручно. Він же віддасть. У понеділок віддасть. А потім, хтозна, в Держплані... Може, коли пригодиться...
Рябенький дуже шкодував, що відразу не одмовився. Тоді вийшло б зручніше, вийшло б справді так, що грошей нема, а тепер виходило так, ніби гроші є, але він чомусь не хоче позичити.
Слухай, — підвелась на постелі господиня, і в сонних очах її затремтів раптовий здогад, — а ти знаєш що? Дай йому ті, що в коробочці з-під монпасье. Розумієш? Він їх пустить, йому нічого.
Рябенький одхитнувся і враз, немов згадавши щось приємне, поволеньки потер руки:
Коли він виніс гроші і поклав їх на столі перед гостем, гість ще продовжував заклопотано креслити свої фігури й підсумовувати цифри з розкиданих папірців.
«Невже він знову почне доказувати? — жахнувся хазяїн.
Ні, я собі сяду і буду дрімати. Так краще».
1 вже ніби крізь сон пам’ятав Рябенький, як гість вибачався за довге гостювання, як передавав комусь уклони і одпли-
Кукіль
вав примарою у ранішню сутінь сіней.
Одійшовши кілька кварталів, Пал Палич раптом зупинився, погладив на долоні гроші і замислився. Трошки чудно стало йому серед цієї світанкової сутіні, на цих порожніх, глухих вулицях, шо впивалися міцним сном. Він згадав, що й Софочка зараз снить, і Миша Галкін снить, і ненавидний вірмен снить, і на подружжя Рябеньких сон також поклав свої м'які лапки. Один тільки він, Пал Палич. ніби мусить за всіх не снити. Один тільки він, намордувавшись за цілу добу, ніби з якоїсь покути мусить тепер крокувати аж на другий кінець міста. Та ще й невідомо, чим скінчиться його путь — може, Софочка справді наважилась продати...
Гіала Палича пойняв жаль до себе, і ту ж мить пойняла
злість на людей.
«Спите? Відпочиваєте? А я — блукати? А я мучитись? А мені покута? І щоб це все даром? Ні!» — подумав він і, заховавши гроші у спідню кишеню камізельки. без довгих вагань повернув назад.
Він поспішав. Його підсилювала, підганяла зловтішна думка. І згодом, наблизившись до вікон крамаревої квартири, він заторохтів по шибках з перебільшеним завзяттям. Біла постать, з’явившись по той бік вікна, вражено махнула руками, але Пал Палич не погодився вести розмову жестами. Він гукнув:
Одчиніть!
Що сталося? Що таке?—занепокоївся Рябенький, знову пускаючи гостя до хати.
Вибачте, друже, — уклонився Пал Палич, — але в мене... Чорт його знає... Не помітив, розумієте...
Що?—знову тривожно перепитав Рябенький, і в свідомості його швидко пролетіла думка: невже фальшивку розпізнав?
Не помітив, розумієте, грошей... Забалакалися ми з вами, я, знаєте, думав, шо сховав їх. Виходжу, хочу до другої кишені перекласти. Лап — а грошей нема. Мабуть, десь тут серед книжок та папірців... Затерлися десь...
56
Арка дій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Почали шукати. На столі, під столом, по кутках. Обшарили скрізь — грошей не було.
Пал Палич, щоб не збуджувати зайвих підозрінь, демонстративно повивертав усі свої кишені — грошей не було.
А може, ви їх ненароком десь посіяли?—обережно спитав Рябенький.
Та що ви, справді? Невже ви мене за хлопчика маєте?
здивувався Пал Палич і в свою чергу обережно спитав: — А може, ви їх потім сховали та забули? Людина, знаєте, коли вона сонна...
Е, це вже ви, будь ласка... Я теж не хлопчик.
Ну і я ж, здається, ніколи нікого не обдурював. Не забувайте, товаришу Рябенький, що Пал Палич — чесний громадянин.
Тоді Рябенький загорнув поли пальта, що бовталось поверх сорочки, ніби йому нараз стало холодно, і серйозно промовив:
А гроші я вам все ж таки дав.
А грошей у мене все ж таки нема.
А що ж тепер буде?
І ви питаєте? Ви ще питаєте? І це ви, Тихоне Антоновичу, польстилися...
Пал Палич зміряв хазяїна докірливим, убивчим поглядом і сумно похитав головою:
Ех, товаришу, не сподівався я од вас.
В його голосі відчувся глибокий біль і глибоке обурення. Він розчаровано посміхнувся і несподівано пішов геть, лишивши хазяїна серед хати в чудній, розгубленій позі.
Він уже більше не зупинявсь, не оглядався, крокував бадьоро, швидко, помахуючи за звичкою своїм легеньким кийком.
Добувшись додому. Пал Палич перш за все кинувся до свого гардеробу. Речі були на місці. Софочка теж була на місці
спала. Він ліг поруч, тицьнув їй гроші й тихо, але многозначно попередив:
Чекай-чекай, хай-но я висплюся, я тобі покажу, як одежу продавати.
Харків, 1924
ЧУЖІ
І
|#ошлатий будяк... Жовтий, пересохлий, стебло вже пере гнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скручених листочків.
Глянеш — жалко... Але як доторкнешся — вколе, доЬре
вколе.
Отакий Кіндрат, батько.
У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик
на герць. . .
...За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок — там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дрова носив, та й куточок нікому не потрібний.
Колись, як ще крутився біля церковних будинків і попівської кухні, жилося краще: і кімната була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп’ях — одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку.
Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура — і в дірку, через паркан. Крадькома...
Але всі про це знали.
На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря рукою. І на бульварчик заходив : там багато народу товчеться. Був випадок:
Молодой человек, згляньтеся, дайте на проиитаніє... «Молодой человек», стрункий, в насунутій на очі кепці,
здригнувся на його голос і глянув через плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів:
У бляшанку, в сундучок...
«Ах, ти ж...» — майнуло старому в голові, і сині губи роз’їхалися від несподіванки — Михась... Ач. хлюст який! Рідно
58
Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
му батькові подав... В бляшанку, в сундучок... Погань...
Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп'явся гострий біль і тоненько-тоненько заквилив.
Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідяч- ка, підкидаючи ного на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув...
Погань, — сказав хтось на вухо, а тоненький біль тоненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Михась.
Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився:
Через тебе паскудо, гріха ще наберуся.
Довідався батько й теж побив.
Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися.
Даром хліба не дадуть. Треба працювати.
І запрягли, працював.
Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим. що не давали їсти.
Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш, — казав і погладжував бороду.
Хотілося — ех! — хотілося розмахнутись...
Боязко було: куди ж потім?
Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму:
Гей. ви. дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. — все, все викричать.
ак росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест.
Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали:
А Михась вагався... не знав...
Через деякий час повторилося старе. Але. як тільки вес- нущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очима по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці.
Чужі 59
Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показувався, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й нарешті попав на завод. Там і зостався.
Батько запив (давно мав нахил). А потім — рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок. Бляшанка. В бляшанці гроші — «капітал», який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу — старшому синові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти. Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав...
Нашо?
Може, і сам не знав.
Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий. Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося.
І знову потяглися дні...
В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, коптіли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду.
В другому мали досхочу сонця й повітря— і все ж зашивалися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній.
І Кіндрат...
Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив «божественні слова», що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері.
II
Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони, — з'явився й Михась.
У гущавині переплутаних днів закрутилося життя.
Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіти, згасали дні...
Плюнуло на мозолі рук, ухиуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець...
Попи й монахи казали, що го антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць.
60
Аркадііі Любченко. НИ БРА НІ ТВОРИ
... Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви н зробити трус.
Попа дома не застали — сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було. Тільки в кутку на тапчані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й хри- стом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будинку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки:
Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде! Ручаюсь!
Кіндрат хитнув головою.
Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть! Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну?
Пустив руки.
Кіндрат заморгав очима і, ковтаючи сльози:
А ти, значить, з цими?
Ніколи зараз вам усе пояснити... Я потім... ви зрозумієте...
А ти, значить, з цими? Ти руку підняв? На бога? На мене? Погань! Будь ти проклятий. Не син ти мені! Чуєш?
Михась рвонувся, хотів відповісти...
Перед ним скорчилося щось маленьке, сухе — його батько. Плакало червоними в зморшках очима — його батько. Тремтячи, проклинало за бога, за царя, за кощунство, проклинало й відрікалося — його батько.
І в цей момент він почув величезну безодню між ними, і такими далекими, чужими стали вони. Більш ніж чужими. Один — сильний, молодий, що розмахнувся викликом над перетертими шляхами, другий — старий, непотрібний будяк при шляху.
Михась одвернувся.
Попа так і не знайшли.
Взять старого! — І тихенько: — може, скаже... а як ні — випустить.
Повели через місто, штовхнули в якусь порожню кімнату. Зразу був туман, холодний, пронизливий — все тіло трясло-
Чужі
СЯ. Потім випнулися голі стіни із старими обірваними шпалерами. Стіни тіпнулися, попливли й потаскали за собою розірване шмаття думок.
Що це? Антихрист? Де це?..
Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось — це зрозумів.
Темно й страшно.
Здавалося — хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що иуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить.
Бум! Вам!
Від кожного удару стискується серце й потріскує череп.
Бум! Бам!
Невже край?
Майнула думка: признатись— виказати... Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка.
Признатися?
Ні.
Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися.
Господи Сусе... Помилуй, помилуй,— облизував сльози й стукався чолом у підлогу.
III
Палали бурхливі дні — і задиміли...
Тоді сторожко насупились димарі.
А внизу — метушня... Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати.
Відблиски вогневих заграв запалили очі Михасеві. В них, у цих очах, було все: пожежа, кулемети, червоне, страшне, смерть —тільки не каяття.
Там десь високо, за чорними пасмами, в душнім чаду било на сполох, а під ворітьми повзав Михась і сипав, і сипав обойми.
...Всіх було восьмеро в цьому дворі, але до вечора лишилося тільки троє. Заховалися в другому кварталі на горищі в бакалейщика Йося. Гулко й нерівно стукало три серця, три пари очей фосфорично поблискували, і кожний звук хапав
|