Харків, 1923
ІЗ ТЕМНОГО ПЕРЕДПОКОЮ
ранці Ян спустив ноги з тапчана і, ліниво позіхаючи, обвів ' очима напівтемний передпокій заводської контори
хтось, здається, стукав знадвору?
Увійшла його жінка Клімця. Принесла з посьолка їжу та
МІТільки зараз Ян згадав, що сьогодні субота й що він уже два тижні, як не був у посьолку. Клімця прийшла з мішком
отже, сьогодні треба нести додому вугілля.
Ян скривився, пошкрябав шоку й буркнув:
Кожного разу, коли треба було йому крадькома переносити додому вугілля, Ян почував себе трохи ніяково^ Іноді пробував відмовлятися (можуть, мовляв, піимаги), але Клімця
завжди упевнено говорила:
Та що ти, старий?.. Наче тобі вперше?.. Пронесеш якось... Чи, може, жалко, завод збідніє? — і похнюпившись тихо додавала:
Треба ж...
Ян знав, що треба, бо вугіллям не страшно розводити апарата — диму нема, — та й питво виходить чистіше и без «душка». І хоч він вагався, але врешті всі його вагання перемагала одна думка: тепер, коли завод вважається за народне добро, справді не слід себе обмежувати можливостями. Не гріх-оо тепер для таких хазяїв, як більшовики, і весь завод димом пустити, не то що грудку вугілля взяти...
Ян зібгав мішка й поклав його в куток під сходи.
Ну, шо там дома? — спитав похмуро.
Та що дома?.. Те саме. Білизни я тобі не принесла, прийдеш сьогодні, то переміниш, — заклопотано сказала Клімця,
74
Аркадій Люоченко. ВИБРАНІ ТВОРЦ
зв'язуючи вузлика.
А Зоська як? Чи дивишся за нею?
Зоська? Хіба її тут не було?
Ні. А хіба й вона з тобою?
Еге ж... Мабуть, забігла кудись. То ж іще золотко... Таке дівчисько, як добрий москаль, а все вітер у голові...
А хіба що? — насторожився Ян.
Розбалував ти її, он що... Як же, одиначка! — дражливо хитнула Клімця головою й повернула до дверей.
Ян хотів и зупинити, хотів ще спитати про дочку, але тільки м’яко-докірливо сказав:
І чого ви так рано розходилися?
Рано? Може, роботи мало? Четверо рук, і то не вправ- ляємось,— гукнула вже з порогу.
Ян подивився їй услід, провів долонею по обличчю і, підтягнувши очкура, почовгав у контору. Був він ще досить кремезний, хоча добрих піввіку стояло за ним. Тільки спина трохи вгнулася — горб.
У конторі, як завжди, почав обходити всі столи й витирати порох. На одному столі здмухне щось, звіє, на другому байдуже помахне раз-другий, неначе мух зганяє.
Так щодня, поки нікого не було, товкся він із ганчіркою в руках, пересовував стільці, столи, мурмотав щось під ніс, прикидав звиклим оком, чи все гаразд.
Від ганчірки знялася курява, і з вікна навкоси через усю кімнату пав золотий стовп. Ян чомусь на хвилину зупинився перед ним, задивився, як танцювали тисячі чудних порошинок, і йому почало згадуватися щось далеке, зажурне. Здавалося, що колись так уже було, чи снилося... Якраз отак стояв у золотому стовпі, так само вранці, тільки ще щось було, дуже гарне — трудно згадати...
А надворі дзвеніла весна. Був той час. коли в заводському палісаднику цвів ясмин, солодкою тугою переповнюючи груди, а ночами над заводом і посьолком лунав невгавучий соловйовий захлин.
Ян розчинив вікно. Дихнуло бадьорим, ранковим холодком, і тьмяно запахли квіти.
За палісадником, далеко в дворі, стояла купка людей. Се
І, щсмпого передпокою
75
ред них у шкіряній куртці й такому ж кашкеті голова завкому — Савка Безулий.
Обличчя Янові враз змінилося — пізнав Савку.
Ач, шкіряний чорт, — сердито пробубонів він, — ше з досвітку на ногах... мов справжній хазяїн...
Він тільки одвернувся, щоб швидше прибрати в завкомовій кімнаті, як раптом затріщали кущі. Кинувся до вікна — в палісаднику двое хлопців хапливо общипували ясминові віти.
А то куди? я ттобі! — гукнув Ян, замахуючись ганчіркою.
Хлопці враз майнули через паркан, і один з них, висолопивши язика й скорчивши «пику», обурено прохрипів:
Потім, одбігши трохи, обидва зайшлися реготом.
Ян у відповідь трахнув вікном. Іншим разом він провчив би їх, знали б, шибеники, як зневажати старших, а тепер...
Зачепись-но тільки, тепер же «слабода»... — сварливо- іронічно покрутив головою й пішов до Савчиної кімнати.
Суворо відстовбурчивши вуса, він махнув кілька разів ганчіркою по шафі, потім зупинився поглядом на легенькій посмішці Ілліча, що схилявся над столом, пожував якусь невиразну думку й раптом поспішно взявся до роботи.
Не любив Ян цієї кімнати. Навіть більше — ненавидів її. Він бачити не міг і голову завкому, того самого, що колись бігав пастушком та на людях світив голою... Колись Савка звертався до Яна (а Ян був тоді поважний панський кучер) не інакше, як «дядю». А тепер Савка засідає в цьому кабінеті на місці колишнього хазяїна й каже Янові:
«Який я тобі, бісового батька, товариш? Може, разом на вигоні пасли? А може, з пам’яті випало, як я тебе пояском частував за яблука з директорського саду?» — часто думав Ян.
Він не міг забути, як Савка. коли знялася революція, погрожував йому наганом, вимагаючи одімкнути директорську стайню, як потім привселюдно махнув його по шапці, ше й погрозив:
«Чекай-но, паніє-Яніє, з тобою окремо побалакаємо».
76
Аркадш Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
І побалакав — другого ж дня скинули Яна з кучера. Натерпівся він лиха, поки впросився сторожем до контори.
Правда, все це було кілька років тому, затерлося, попливло з бистрими днями, але образа важким намулом осіла в Яновому серці. Він був надто гордий: раніш його всі поважали, збити шапку з себе він навіть економові не дозволив би, не то що якомусь «молокососові» Савці.
А тепер, придивляючись до всього, що творилося довкола, він тільки плечима знизував і ніяк не міг збагнути й звикнути.
Скінчивши прибирання, Ян повернув до передпокою. Витяг із кутка відро, умився, потім залізним гребінцем старанно розчесав рудувато-сиве липке волосся на голові й бучні з бакенами вуса.
Це давня Янова звичка. Ще з тих часів, коли був льокай- чуком. а пізніше кучером. Звичка, за яку його й досі подраж- нювали «пан-Яном». Та як би там не говорили, як би скоса не дивилися, він тільки одно знав: чистому шляхтичеві завжди більше поваги, а замурзаній «шантрапі» завжди заздро на чистого. Тому й у свята конче чіпляв гумового комірця й сумлінно натирав ваксою чоботи.
Перехрестившись на куток із павутинням і прошепотівши коротку молитву, він нарешті вийняв з торби сніданок і повагом, не кваплячись, сів у широке старовинне крісло з продраним дном.
Це крісло він сам роздобув собі. Приволік його до передпокою із заводської возовні, де воно валялося серед мотлоху. і хоч із крісла випиналися разом із тирсою голі пружини, але він, наче яку цінність, ревниво оберігав його й нікому не дозволяв на нього сідати. Хіба що його «стара», пані Клімця, зайде з посьолка або дзигою вскочить донька, весела Зося — їм можна.
Згадав Зосю... Зося!.. Щось він став за нею помічати... Ну. та хто його зна... може, так здалося?..
З темним передпокоєм і з кріслом Ян давно освоївся й навіть звик до них. Тут-бо він жив, лише від часу до часу навідуючись до посьолка, а до того ше й попахувало від них знайомими старими часами.
/з темного передпокою
11
За дверима, за вікнами котилися бистрі, радісні дні. Там співало переможно життя, там пропливали шумні, заквітчані маніфестації й гриміли гімни, а він, мов той павук у куточку, сидів у темному передпокої, прислухався до всього й лише досадно хитав головою:
От кумедіянти, — говорив він, — і коли воно це все
скінчиться?..
Після сніданку Ян механічно труснув капшучком і скрутив товсту цигарку з конторського паперу. Під зруділими аж червонястими від диму вусами зашкварчало. Сіренькі очі забігли в щілини, і все обличчя поринуло в синьому солодкому димі.
Починався робочий день. Частіше починали рипіти двері
обридло вже. Так учора, так позавчора — увесь час отак...
[Це здалеку Ян пізнавав кожного по ході. Декого він навмисне не помічав, а декому привітливо казав «добридень» і відчиняв двері. Він добре знав, кому й скільки треба взичити уваги.
Ось учулися Савчині кроки, і він враз повернувся спиною та вдав із себе заклопотаного: хай, мовляв, начальство знає, що служба на місці, але з таким начальством краще не бачитись.
До контори тепер приходили веселіші, ніж завжди, якісь свіжіші. Більшість у білому. Дівчата з квітами на грудях і в зачісках, верткі та бадьорі. Навіть бухгалтер, чорствий похмурий дідок, проходячи сьогодні через сінці, мугикав під ніс невиразну пісеньку.
Весна впливала й на Яна. Він мимоволі переймався теплим настроєм. Якесь лагідне заспокоєння сповняло його, розбавляючи застарілу ворожість, і робило його добрим.
За дверима в конторі вицокували вже рахівниці, горошком розсипалися машинки, і над усім стояло придушене гудіння робочого дня.
А через напівтемний передпокій усе проходили й проходили заклопотані люди. Вони сливе не помічали Яна в глибокому кріслі. Вони байдуже шаркали повз нього.
Ян теж з-під навислих брів мляво дивився на них, радий, що ного не турбують. І не хотілося йому думати ні про що.
78
АркадійЛюбченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Хіба про минуле... Він спочивав душею тоді, коли думки були в далекому-давньому. Тоді радісно й тепло німіло в його грудях.
Було ж у Яна давнє — чи вернеться... Чи вернуться до нього спокійні, ситі дні, коли не треба буде труситися над кожним грошем, і Клімця знову пектиме смачні млинці, ставитиме до обіду шкалика, коли його всі будуть поважати й ніхто не посміє йому сказати «барбос»? А Ян зодягне розцяцькованого жупана і, вийшовши на плац перед стайнею, де хлопці маніжать баских коней, крутне вуса й гаркне на весь двір:
Смали з батюги, бо не дам кандьору!..
Або вилетить четвернею в степ, на смерть лякаючи подорожніх, а паничі тільки регочуть ззаду та ляпають по спині: «Ех і Янек!..».
Товаришу, — висунулась із контори голова «входящо- го», — завком кличе.
І дорогі спогади враз урвалися...
Ян закліпав очима, зововтузився, пішов.
Здрастуйте, товаришу Яне, — просто й чемно, за своєю звичкою, привітався Савка.
Драс... — мугикнув Ян понуро. Йому стало незручно.
Віднесіть, товаришу, цього листа до клубу й зараз же повертайте з відповіддю.
Ян механічно зачовгав до дверей.
...В клубі, що стояв на другому кінці заводу, незважаючи на робочий час, було шумно. Гупали молотками в стіни — щось прибивали. Молодь рухливо сновигала з прапорами, з ялиновими вітами.
Що це у вас таке? — іронічно, примруживши очі, спитав Ян у першого ж хлопця.
Сьогодні будуть червоні хрестини.
Хрестити, значить, будете? — посміхнувся Ян. — Значить, на попів перевелися?.. Ну, і діла...
На виході зацікавлено глянув у розчинену залю, де шуміла молодь, і вражено одхитнувся: серед дівчат, що плели гірлянду, сиділа на підлозі його Зося. Придивився уважніше
так. це вона, його золотокоса Зося в рябенькій блузочці.
Зосю! — гукнув Ян.
79
І, темного передпокою —
Гупали молотки, стояв веселий галас, і вона, мабуть, не
^Тзоська! Клята дитино! - гукнув дужче, але її зовсім
3аСЯ°нГгадав, щоСавка чекає, і махнув рукою. Вирішив потім
110°Всю дорогу ДО контори думав про дочку й ніяк не міг утямки взяти чому вона досі крутиться на заводі, та ще и у клуоі. та ще й у суботу, коли й дома роботи багато. 1 чому не зайшло нього'? Мабуть, побоялася... Збрехати не хотіла, а доо- пе пам’ятає, що він їй боронить по клубах ходи ги.
Це Яна занепокоїло. Зосю, найбільшу свою цінність, він любив над усе. Він її вважав за свою непорушну власність, на Гу вже нїсто, крім нього, не має права, і ревниво пильнував
Передавши Савці відповідь, повернув до передпокою, але сидіти вже не міг. Тремтіли руки, як крутив цигарку. Похапливо скурив, кинув у куток і тут же згадав, що в кутку лежить мішок на вугілля, який може затягтися. Кинувся до мішка, притоптав чоботом. Потім обережно розгорнув, придивляючись, чи й справді не пропалило, і роздратовано шп. р
НУВВугі^яДЗося, Савка - все змішалося, закрутилося, по-
"ЛІ Нія°к не міг зрозуміти Зосю. Помічав уже з деякого часу ЩО Зося відбивається від рук, але заспокоював сеое тим, що Зося молода - хочеться ж їй погуляти! Та все ж таки невже вона не розуміє, не відчуває? Невже вона...
Темне підозріння гадючкою звивалося під серцем . всмоктувалося глибше й глибше...
І знову Ян у кріслі. Розгубився. Замислився.
Гукали на нього — він незрозуміло підводився, наче зі сну, а потім, повернувши, знову сідав і думав.
Вже одлунав гудок перерви. День пішов на схил, ний передпокій закрався обережний промінь.
Скрутити б іще цигарку та затягнуться так, щоб аж... аж раптом із контори з папірцем в руках вискочила Зося.
Він здивовано розкрив рота.
80
Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Коли ж це ти пройшла, що я й не помітив?
А ви, мабуть, дрімали собі... Я з людьми — ви й не помітили...
І Зося, сунувши папірця за пазуху, завовтузилася пальцями в пучечку квітів, приколотих до блузки.
Була вона ставна, рухлива, краща, як здавалося Янові, за всіх. Ніжно глянув на неї, і від бистрих очей, від золотого прядива з-під косинки, від соковитого розрізу темних губ запахло йому сьогоднішнім бадьорим ранком. Гордо й щасливо усміхнувся і, кивнувши головою в бік контори, спитав:
Чого ходила?
Михайлов захворів... Просив, коли буду на заводі, щоб нагадати про нього.
Коли буду на заводі... А навіщо тобі той завод здався?
Груди їй схвильовано підіймалися, пальці тремтіли на
квітах.
Голову схилила низько й почала тихенько щось наспівувати.
Ян покрутив головою.
А що то в тебе за бумажка?
-Де?
В пазусі.
А... то теж Михайлову просили з контори передать.
Покажи.
Ото... Все одно не прочитаєте ... Нащо вам? — і притиснула руку до грудей.
Та покажи.
Та не цікаво, їй-бо, не цікаво... — зніяковіла й заморгала очима.
Ой, краще б ти з Михайловими діла не мала...
З-під навислих брів пильніше глянув на зашарілі Зосині щоки й пройшовся рукою по вусах. Далекий взагалі від гадки, що Зося може від нього з чимся уперто таїтися, він і зараз хотів повірити їй, але настирлива гадючка сильніше й сильніше всмоктувалася в серце.
А що ж там дома?
Та... нічого...
Що мати робить?..
|