62 Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
за горло і придушував так міцно, шо стискалися курки й котилася по горлі слина.
Шарудів напружений шепіт...
Що з тими? Де штаб? Як урятувати документи, шо тут, при них?
Товариші, може, мене той... уб’ють, так ви...
Тсс... Ти й думати не смій...
Перетрусили сотні різних комбінацій, складних, смішних та ефемерних, як казка, але трудно було зупинитися на чомусь певному.
Нудьга й нервування... День. Два.
Йось, що крадькома носив їжу, повідомляв, що влада в місті зміцнюється й що «наші» далеко втекли. А Михась сердився:
Йось стурбовано хитав головою: добрі-бо йому дурниці, коли вранці трясли його за бороду, ставили до стіни, допитували, чи не знає де комуністів.
Михась у темряві піймав Йосьчиного рукава й притягнув близько до себе:
Гляди, Йось! Чуєш? Зроби все, ти можеш! А як ні — гляди!
Другого дня Йось пошепки доложив:
Треба грошей. Все можна, тільки грошей треба... Я дам, що маю, але цього мало... Скажіть, може, піти куди?
Дали адресу, дістали трохи — вечором будуть посвідчення.
Ще треба... небагато. То ж задаток...
Стало сумно.
Місто... тисячі паразитів із набитими кишенями, а тут лише кілька золотих... кілька золотих...
Михась раптом хлопнув рукою по підлозі:
Товариші, годі! Завтра будемо вільні. Ручаюся!
А над вечір передягнувся й пішов.
Ворожі люди сновигали по вулицях. Будинки, небо теж ворожі. Можливо й так: раз — і край!
63
ІШОВ твердо, рішуче, посвистував, наче свій Коли ж до- , /вся до знайомого будинку на Крутій вулиці, Кіндрат шо на той час стояв біля воріт, пізнавши його, тороплено здри
нувся; .
Чи ти не здурів'
Зайшли до підвалу.
«ро Місто „ід
ружжями, тоді не був тато? Нема.
И Я тобі кажу, нема. Біжи до батюшки, він уже повернув.
кін уже дома... Може, він дасть...
-—Слухайте, я прошу. Швидше! Я ж маю право.
_ я тебе й знать не знаю. Іди собі, чоловіче, звідкіля прийшов.
Лайте, бо сам візьму. _ .
Очі в Кіндрата звузилися, заховалися в щшини, сам він
присів хижаком.
Михась шарпну, тапчаном і обхопи, руками
У-а-а-а!.. — безтямний вереск розіп явся над ним. Скочив — у Кіндрата в руках сокира.
Покиньте!
Бон!
Свиснулонад вухом і сіло на плече щось важке, болюче... Тоді Михась кинувся, затулив рота батькові и почав тря-
сти
Мовчи! Мовчи! Все одно візьму. Мовчи...
Стогнали, сопіли, качалися по підлозі.
КіГрат поволеньки ізсунувся на підлогу й усміхнувся кро-
в ю...
Харків, 1923
ТИХИЙ ХУТІР
Павле! Тобі ось листа з містечка передали...
”” Відповіді нема.
В кімнаті темно.
Павле! Чи спиш? — гукнула дужче.
Із кутка полохливо зірвався сухий кашель, облетів усю кімнату й здивовано прохрипів:
Антоніма кинула листа і, сердито човгаючи чобітьми, вийшла.
Щось бубоніла під ніс, але Корнієнко не розчув.
Засвітив лампу.
На стільцях біля грубки знову розвішано пелюшки.
ГЛЯНуВ — і роздратовано бахнув стільцем.
Сказати Антоніні — знову сварка, сльози...
«А ну його к чорту», — заскреготав зубами й, обережно піднявши мокрі ганчірочки, обережно повісив їх на те саме місце.
Лист був зім’ятий, без штемпеля — по руках ішов і тільки на конверті хтось розігнався олівцем:
Тихий хутір. Tor. Корнієнко
А в листі теж олівцем:
«Тов. Павле! Вгадай, хто це тобі пише. Тільки не дивися зразу на підпис. Я зараз випадково в Лукашівці. Сказали мені, що ти тут. На шостому році знову приведе доля побачитися. Приїзди сьогодні. Чекаю.
Згадай Жовтень, розбитий трамвай і Зіну.
P. S. Якщо приїхати не зможеш, то в неділю над вечір я сама буду в тебе».
5-9-584
66 Аркадій Лточечко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Корнієнко підвів голову і зупинився поглядом на лампі — вогонь приковував.
Л думки плинули в різні боки. Закрутилися. Піднялися завірюхою.
Хотів знову перечитати, але літери розсипалися перед стомленими очима, і він тільки пошепки повторив:
Згадай Жовтень, розбитий трамвай... Зіну...
Ах, так! це ж вони удвох тоді лишилися! На бруку валялися мертві й ранені, кулі зойкали зрадливо, а Зіна, розпатлана, червона стискувала гвинтівку й напружено клацала затвором.
Коли ворожа лава облягла площу й треба було тікати, це ж вона, Зіна, міцно стиснула його руку, швидко поцілувала в щоку і, відштовхнувши від себе, кинула навздогін:
З того часу він нічого не чув про неї й був певен, що її, запальну, тоді ж убито.
Згадалася невеличка постать у рудому кожушці, грубі риси обличчя, жучки-очі, такі швидкі й розумні...
Ви, товаришу Павле, інтелігент, і ви не можете мене зрозуміти, — невгавуча, завзята Зіна.
... Крик, нервові різкі рухи, сиві пасма диму, суперечки, товариські «мордобої»—це Зіна.
... Рух — Зіна.
... І бурхливе почуття, перший могутній спів душі — теж Зіна.
Корнієнко скочив, бадьоро заходив по кімнаті.
«Пате-журнал» — згадав він і засміявся. Так її прозвали товариші: вона завжди перша приносила всі новини, вона все знала.
Двері рипнули...
Корнієнко дивився розгублено, не відповідав.
Кивнув головою і, підійшовши ближче, взяв Антоніну за руки.
Та покинь, не до грання... Он дитина плаче.
Антоніночко, не те, почекай... Це я листа одержав...
Тихий хутір 1І
Знаєш, до мене завтра гості приїдуть... Хороші гості.
Він весело ляпнув долонями й потер руки.
Ну?
Так от, Антоніночко, приготуй все як слід... Розумієш?
Антоніна мовчки слухала.
Не надовго приїдуть. Може, переночують.
Хто ж то? Родичі, чи як?
Не родичі, а добрі знайомі.
Та хто?
Одна... панночка ...
Антоніна одвісила спідню губу й скоса глянула на Корні- єнка.
Він помітив. Чекаючи запитань, скрутив цигарку й довго вовтузився над лампою — прикурював.
Біжи хліви на ніч позачиняй, — кинула нарешті й зачовгала по кімнаті.
Другого дня. коли всгав Корніснко, в хаті було вже прибрано, і Антоніна поралася на кухні.
Важко грюкали двері — Антоніна сердита. Вона нічого більше не розпитувала, мовчки ходила й лише з-під лоба кидала підозрілі погляди на чоловіка.
А Корнієнко старанно гострив бритву й висвистував улюблену серенаду Брага.
Та не свисти! За чортами скучив?
Молчаніє, Антоніночко, молчаніє, — притиснув пальця до уст і роблено-фальшиво розсміявся.
Коли ж двері закрилися, досадно покрутив головою й плюнув.
Веселий настрій, що родився вранці, поволі вмирав.
Що ближче підходив час приїзду Зіни, то сильніше нерву- вався Корнієнко.
Особливо нервувала Антоніна. Сьогодні вона здавалася йому надто гидкою, і росла до неї злість. Старався опанувати себе. Знав, що коли терпець увірветься і він зачепить Ан го- ніну, буде сварка.
А тоді пропаде весь день, пропаде й зустріч гостя. І скінчиться тим, що вона його вилає. Він же затихне й ско
5*-9-584
68
АркидійЛюпчснко. ВИБРАНІ ТВОРИ
риться, як це було вже не раз.
...А спомини чіплялися один за другий. Спомини кружляли метеликами і. осідаючи глибоко в душі, повзли й повзли, як та липка черва.
Сьогодні Корнієнко роздвоївся: за дверима десь там, надворі, був Корнієнко-юнак, шо любив бурхливе життя й переможно крутив його за чуба, а тут у низенькій кімнаті, між грамофоном і пелюшками — Корнієнко-обиватель, покірний і плаксивий, якого скрутило життя руками Антоніни.
Може, все, що було, — тільки «юний задор», поза, все брехня?
1 почуття до Зіни, перший могутній спів душі — теж брехня?
Корнієнко не знав. Переплуталися думки, посипалися спогади... Одно тільки ясно — не вистачило мужності, не зумів бути дужим.
Так, це ясно: коли бурею замело батьківське майно, коли вбили брата, ворога радісно-червоних днів — це він раптом зупинився в шаленому льоті, подумав і, опустивши крила, пошкандибав назад.
А потім — пустка в душі, блукання, безпритульність, тиф...
Роздувало вітром сміття по степах, і зачепився Корнієнко в Тихому хуторі. Він не думав тут залишатися надовго, тільки хотів відпочити.
Хазяйка добра, хата чепурненька. В хаті віконця підсліпуваті, з надтріснутими й ловко підліпленими шибками. Штовхнеш — і підгнилі рямці роз’їхалися, а в обличчя струмком пестливий запах саду...
В Тихому хуторі життя спокійне.
Жовтень грізно проходив десь там, великими шляхами. Корнієнко чув його, чув — і не вірив...
Коли ж з’ясувалося, що всі шляхи зітруться, і буде Жовтень скрізь, в кожній щілині — закралася тривога. 1 тоді Корнієнко зрозумів, що він справді зайвий, що він проспав і що останній етап його відступу — Антоніна.
Але як це всё розповісти Зіні? Чи зрозуміє вона його? Чи захоче слухати?
Корнієнко нервово потирав руки, палив цигарку за ци-
69
Тихий хутір
гарною й великими кроками міряв кімнату.
Будемо чекати з обідом, чи як?
Антоніна покривала стола чистою скатеркою, звиклим рухом підбирала посуд, і мисочки жалібно дзенькали під н
руками.
Цей дзенькіт теж дратував.
Корнієнко рішуче повернувся до неї, хотів щось сказати. Перед очима - мінна, кругленька постать, з-під червоної косинки товсті щоки, подушка тремтячих грудей...
Нове, інше, зовсім не те. що було, наче хто підмінив, наче
вперше побачив.
Так будемо, питаю? Вже пора.
Корнієнко стиснув шелепи.
По-че-каємо, — поволі й тихо випустив крізь зуби.
Заверещало в колисці. Антоніна штовхнула його й клубочком покотилася до ліжка.
Люу... люу... люу... Мовчи, бо батько битиме...
Розстебнула пазуху і, годуючи дитину, попливла з нею по кімнаті.
Корнієнко трепехнувся, мов батогом полоснули по спині. Потім схопив клаптик паперу, швидко почав писати.
Антоніночко, я й забув, мені до Карпа треба забити... Я швидко... Як приїдуть, ти вибачися й цю записку дай... Я швидко...
Схопив шапку й вибіг.
Біля Карпового перелазу він розгадливо потоптався й пішов межею в степ.
Зіна й цього разу не зрадила свою пунктуальність. Щойно присмерк підповзло вікон, вона шумно розчинила двері в похмурій хаті.
Назустріч першим виплив із сутінок накритий стіл і ошкірився в гостинній посмішці рядком мисочок.
Ого! Що це у вас, христини чи родини? — розсипала дзвоники сміху й привіталася.
Низенька кімната насупилася: цей рухливий гість потривожив спокій і розбудив дитину.
22 Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Мій і Павлів, — серйозно відповіла Антоніна.
1 ак, так, знаю. Мені вже все розповіли... — і, вхопивши за носа дитину, знову розсміялася, пильно пронизуючи поглядом маленьке обличчя.
А де ж товариш Павло?
Вибіг тут до сусіди... Зараз прийде. Тут вам записку лишив.
Зіна розгорнула:
«Вибач мені, але не чекай, не прийду... Не можу, зрозумій. Знаєш, Зіно, коли загасити вогонь і не придушити гноту, свічка сильно начадить. От такий же гніт у мене в душі чадить... Не можу.
Зрозумій...».
Зіна ще раз перечитала, потім схопила олівця і вгорі черкнула резолюцію:
«Інтелігент. Ганчірка».
Ну, прощайте ... Бажаю всього найкращого.
Антоніна заходилася:
Та куди ж ви? Почекайте. Ночувати ж будете...
Ні. Нема часу, — і, попрощавшись, швидко вийшла.
Антоніна повела плечима й здивовано застигла серед хати.
Було вже зовсім темно, коли постукав Корнієнко.
Антоніна жбурнула в нього лайкою й розходилася на всю хату. А Корнієнко, мов побитий пес, тихенько сів біля столу і, не одриваючись од лампи, довго дивився на вогонь. Чекав, поки вгамується жінка.
Посміховище з мене робити? Потаскух у гості кличеш, а потім сам тікаєш? — І зайшлася слізьми.
Він раптом підвівся й трахнув кулаком по столі так, що мисочки полохливо затремтіли і з плачем покотилися долі.
Антоніна враз замовкла.
Але сварня затяглася до півночі, і Корнієнко вже не міг заснути...
...Вдосвіта заверещали півні — і поповзла ніч у байрак.
Тоді Корнієнко схопився, розгорнув записку, перечитав іще раз.
Боляче стало. Засвербіло в горлі до сліз. Швидко почав одягатися.
Тихий хутір
71
_ Куди? — скочила з ліжка і вчепилася, мов звірятко. Очі били полум'ям одчаю, пекучого благання...
Ще хвилина — і Корнієнко повинен скоритися.
Зрозумів.
Раптом схопив її в обійми і... вагаючись... через хвилину щосили відкинув на постіль.
Бігла за ним через весь двір, але він не оглянувся...
До містечка було десять з «гаком».
Корнієнко прийшов стомленим і лише тут, в канцелярії виконкому, де йому сказали чекати Зіну, він згадав, що зовсім непідготовлений до зустрічі: всю дорогу думав про Антоні- ну, про те, що може статися за його відсутність.
Стурбовано покрутив головою: «От зараз вона може ввійти»...
І Зіна ввійшла — струнка, рішуча, з портфелем під пахвою.
А-а-а?.. Здоровенькі були.
Товаришко Зіно, вибачте і зрозумійте ж...
Вибачаю й розумію. Це колись я не могла зрозуміти, чому ви з нами, а тепер... тепер я вас цілком розумію.
Корнієнко тільки відкрив рота, щоб сказати — Зіна перебила:
Ну, мені ніколи — по району їду. Прощавайте...
Скочила на воза й привітно усміхнулася.
Він довго дивився вслід...
Потім схилив голову й помаленьку пішов назад — стежкою на Тихий хутір.
|