Гордіііко
35
але ж я не хотів «паничика» покалічити. Я втік через контору. Ніхто не бачив і не знає. Цс було ще вдень, а піймали надвечір і били. Хотіли, щоб виказав — нікого не виказав. От і все.
Нащо ж ти, сину?
А нащо пан тобі морду?..
Гордійко! — сякала носа в спідницю, значить — плаче.
Ганчірки були холодні. Мокрими ганчірками мене обкладала.
А знаєш, сину, Діянку теж били. Думають, вона... лапами сперлася...
Пригадую — справді в кімнаті крутилася Діянка. Бідна патлата Діянка!
Ненавиджу місяць.
Мати вранці хотіла бігти на село до стражників скаржитися на Трохима й Левка. Порадили не робити: ще гірше буде. А коли довідався Трохим, застукав її після обіду в сінях. Зашамотались, забубоніли. Тремтять двері.
Мати присягається. А я лежу на печі, все чую.
Тремтять двері — щось тріснуло.
Та не рви ж... Однісінька хустка.
Спробуй тільки... Заспіваєш тоді... Помні!
Хочу зірватися, пошматувати, загризти на смерть кирпатого. Не можу. Злість і безсилля обценьками беруть голову. Виступає піт.
Ма-а-мо! — кидаю зойком у двері.
А далі — туман...
Ідуть дні над економією, проповзають через закурену батрацьку кухню й поспішно тікають. В кухні сум. Душно на печі. Піч гаряча — цілий день вогонь. І вогненним жаром обсипає регіт, коли позбираються обідати.
До мене забігає сільський фершал, дає пити щось терпке й намащує синяки. Іноді покаже бороду Хведь.
Ну що? — гляне ласкаво й дихне хлібом.
Нічого.
Подивиться і злізе.
3*-9-584
36
Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
Мати вдень рідко наглядає. У неї багато роботи. Мати вночі сидить наді мною. Я часто бачу в ногах її темну скам'янілу постать.
Коли челядь розходиться і в кухні стає тихо, я замотуюся з головою в рядно й вигадую собі.
Я — герой!
Смердить у кухні горшками, помиями, розпареною кожушиною, але в цьому куточку на печі я руйную велетенські палаци, літаю на коні через таємні ліси, б’юся з цілою сотнею Трохимів.
Я — герой!
Я обережно підкрадаюся до Трохима. Він спить. Ніч. Тиша. Ніхто нічого не знає, не бачить... Я беру ножа і — раз по горлі!
Рядно тремтить... Я так захоплююся, що насправжки шарпаю рядно, наче в руці ніж.
Трохима зарізано. Хай тепер шукають. Будуть бити — нічого не виб’ють.
Ось я тікаю: кінь піді мною кращий від панського жеребця, а за мною погоня, а за мною горить економія!..
І далі клубочком, перекотиполем буйні уяви-думки, гарячі, як піч...
Там, де плющем розчісаний мур, я стою. В руках рушниця. Прямо на ганок виходить пан. Бах — і нема. Вереску, гомону скільки! Трохим перелякано упав навколішки, труситься переді мною.
Ех, на коней, до лісу!
... А в покоях лежить «паничик» із побитою головою... Ця думка всі інші одштовхує, і ніяк не можна від неї втекти.
Ну і добре — хай лежить.
Гордійку! — з-під печі мати гукає.
Скидаю рядно. Мати пошепки:
Захворіло панича, бояться, щоб не вмер... Лікар щодня із городу їздить...
Ну?
А Діянку окоман шукає, застрелити хоче, а Діянка десь забігла, чує...
Зойкнула клямка на дверях — Трохим.
Гордійко
37
Мати швидше до печі.
Та-а-к... Чого ж це ти зашамоталася? Думаєш, підслухав? Думаєш, що й так не знаю? Ах-ха-ха!..
Я під рядном. Чую, як стукає в голову серце.
В сінях говорили щось довго й тихо. Я не розчув, але мати нічого не сказала.
Я знаю, мені мати обіцяла купити до сповіді кашкета, а я попрошу ще ножика-дзиганика — дудочки з очерету різати. Я вигострю ножика. Яшка Щур уміє добре гострити. А тоді...
Плямкали, ковзались по хаті Трохимові погрози, човгали під моє рядно, а я гострив ножика-дзиганика й солодко мріяв: заріжу, заріжу Трохима.
А чому ти, Гордійку, богу не молишся? Ніколи ж не бачу, — мати сидить наді мною і шкрябає в голові.
Мовчу. Хочу відповісти й не можу. Не знаю, як відповісти. У мене настирлива думка: чого ще чіпляється Трохим? Чого мати мені нічого не каже? Боїться мого завзяття?..
Я про це думаю вже кілька день і не можу збагнути.
Не молишся богу, от за це нас бог і карає, сердиться бог, — тихенько розтягує мати над моїм вухом і тихенько цілує.
Я зриваюсь, одштовхую її руки і — в куток під рядно.
Мати довго сидить наді мною, дорікає. Каже, що колись
Чого не вірить? Чого не каже?
Але я вже не хочу про це думати: весна-бо прийшла запашна, весела, і треба ножика купити.
Мамо, купіть мені ножика, такого, як у Яшки.
Добре... А ти мені вставай швидше та до сповіді йди... Вербна кінчається.
Я сповіді боюся. Торік ледве промимрив щось під темним, важким покривалом, а на причасті вдавився. Тому й відтягую, не хочу вставати.
А надворі весна щодня припадає до шибок, дзвенить, сміється...
38 Аркадій Любчеико. ВИБРАНІ ТВОРИ
Головне — треба попові правду казати. Це найперше. Але тоді, принаймні, не буде, може, так ізгадуватися «паничик», гріха не буде. Потім — піп же не викаже, потім — я ж не хотів «паничика» покалічити...
Так і скажу.
Тих днів весняних, що наспівали півні, що настругав дзи- гаником розхристаний Яшка Щур, вже не буде. Хочеться вхопити рукою шматочок неба або тертися щокою об теплий замшілий паркан.
Я сп’янів — мене лиже Діянка. Вона перша зустріла мене надворі, бо я пішов куточками, поза будинки (боявся до людей). Патлата, моя неповинна спільниця, тепер найближча, найдорожча — двигуном ходять ребра, і рожевий шмат із горла, мов на пружині.
З цього дня ми з нею не розлучалися. Я крав на кухні все, що міг, таскав моїй безжурій коханці, а потім ми гасали з нею по берегах, обоє вільні, обоє — сміх дзвінкий.
Вона й до церкви мене проводила. Але звідти сторож пугнув дрючком.
В церкві (пам’ятаю, як зараз) мене не було. Хтось чужий, маленький стояв, боязко озираючись, а на нього з усіх боків суворо дивилися святі.
Дорослі дядьки чемно й тихенько підходили по черзі, і я між ними такий непомітний і безсилий, а в руці муляє мокрий від поту мідячок.
Хтось легенько підштовхнув іззаду, і мене закутали чорним.
Я сказав усе, як думав. А коли вернувся додому і згадав, боязко стало.
Чий же ти такий? — питав мене піп.
Мотрин, — сказав я, бо так всі мене звали.
Непокій вщух другого ж дня, коли причащався. Навіть
приємно було: піп видався мені на цей раз добрим та ласкавим.
На перший день свят несподівано з’явився батько. Тоді якраз челядь розговлялася, і безтурботний шум бився об стіни, об вікна, а я пильно стежив за Трохимом (ворог — треба еге-
Гордійко
39
жити). Я вже знав, що не буде того, про що мріялося на печі, і вигадував новий спритніший злочин.
І раптом — на порозі батько.
Шум шугнув під стіл, зачаївся... Мати зблідла.
Мій батько вже два роки блукав десь далеко. На людях чутка була, що від гіркої згорів. Про нього вже стали забувати, і тому його несподіваний появ приголомшив усіх.
Христос... — моргнув батько металевими очима й почав незручно слинити мої щоки. П’яний. А потім сів тихенько в куточку й плакав, поки всі не розійшлися. Не хотів мене пускати. Горнув до себе, стискував і, цілуючи, невиразно шепотів:
Синочку мій, бачиш... я твій батько, я — сукин син...
Щось силкувався сказати важливе, але тільки головою
мотав.
Нате вам крашанку, тату, — підстрибнув я до нього непевним цвіркуном.
Він підвівся, беззвучно зібрав зморшки обличчя до сміху
і впав. Покликали людей. Батько спочатку одбивався, кричав на всіх, а потім раптово затих. Облили водою, кинули під шопу.
Але над вечір — вереск на всю економію. Глянули — батько на шопі, скуйовджений, руками розмахує...
Злізай по драбині. Ось драбина! — загули внизу, метушаться.
Мотре! — з шопи зарізаний голос, — Мотре, я зараз літати буду!
Мати руки заломила, благає злізти, а довкола регіт.
Мотре! — посковзнувся й оберемком на землю.
Я пам’ятаю кров з-під його вуха й перекручену набік голову. Це було, як сон... А потім прибіг пан, за ним гості. Серед гостей піп.
Коли одвозили батька до фершала, піп торкнув мене за плече й лагідно спитав:
Я йому нічого не відповів, бо в цей момент Діянка нюхала кров і махала язиком по землі.
Через кілька хвилин нас обох, мене і матір, покликали до
40
Аркидій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ
пана, просто до скляного балкону, де сиділи всі гості. Пан поволі підійшов, поволі вийняв три карбованці і сказав:
Щастя ваше, що панич поправляється. Я знаю все. Зараз же манатки на плечі, і щоб через п’ять хвилин духу вашого тут не було! Марш-ш!
Я все зрозумів. Глянув на попа, але він щось пив із великої чарки й лагідно мружився до сусіди.
Гордійку... —і заголосила.
З накипом терпкої злоби покидав я разом із своєю патлатою коханкою страшний двір, а ворог Трохим, зібравши хлопців, з реготом бив у порожнє відро, грав прощального марша. Навіть Яшка Щур захльобувався від сміху.
За брамою Діянка зупинилася. Стоїть, хвостом мете.
Одвернулась — зрадила.
А над селом великодні дзвони — вздовж, і впоперек, і в розлогу весняну далечінь...
Харків. 1924. січень
ЗЯМА
Л давно розгубив їх — завзятих, відважних, молодих...
Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку — не знаю.
Тепер я часто згадую їх, згадую глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма.
І коли на дворі осіння моква, а над будинками промерзло тріпочуться прапори, я чомусь так ясно бачу це далеке місто, бачу, як по смітниках бродить з патичком у руках стара Ру- хеле й тоненьким голоском одноманітно виспівує:
Ти же, моя Зя-а-мочка ... Ти же, моя лю-у-бочка ...
Так вона заспівала другого дня після арешту Зями, і з того часу ніхто від неї нічого іншого не чув.
Зяму я знав з дитинства. Тоді ще, пригадую, його на вулиці дражнили «цицькуном», і нам, урвихвостам, чимало перепадало від його матері. Був я з ним дуже близько, бо ми разом училися на бляхарів, і, пам’ятаю, хоч п’яний майстер часто гладив його очкуром, але Зяма ніколи не протестував і не плакав, — лише низенько-низенько схиляв свою голову в паршах. Незабаром він покинув майстра, покрутився ще з півроку попихачем у місцевій голярні і кінець-кінцем став учнем поважного повітового музики Герша Крома.
Знав я його й пізніше, за часів дійшлості, коли Зяма в місцевому оркестрі вів уже першу скрипку й коли стара Рухеле всім сусідам вуха протрубила своїм талановитим сином.
У нас в гуртку його любили, як гарного товариша, поважали, як найкращого серед нас знавця теорій революційних і тільки одного не могли йому вибачити — його лякливості. У всіх чомусь склалася думка, що він боягуз.
Про це відверто не говорилося, але серйозних справ
42
Аркидій Любчснко. ВИБРАНІ ТВОРИ
йому не доручали.
І раптом на одному засіданні Зяма запротестував. Він уперто домагався, щоб справу з літературою було доручено тільки йому.
Тоді хтось із товаришів пожартував:
Зямка, голубе, як же ти підеш? Ти ж собак боїшся...
Пам’ятаю, Зяма зразу зчервонів, рвонувся, наче до бійки.
а потім, незручно втягнувши шию й пустивши очі долі, тихо сказав:
Це зробило вплив: він завжди був витримано-спокійний, і ніхто від нього такої витівки не чекав. Пробували підійти з іншого боку, але Зяма був непохитний. Він дав нам такі грунтовні, переконуючі докази, так розсудливо довів необхідність його участі, що врешті більшість погодилася з ним.
Зяма щасливо посміхнувся:
А через кілька днів ми. як ті горобці з-під стріхи, пурхнули на всі боки.
Ми тоді були ще надто молоді, і надто несподівано все це сталося. Бо ж кому на думку спало б, що Зяма, тихенький, худорлявий музикант, Зяма-боягуз, попавши з агітками до рук городовика, міг вихопити в цього городовика нагана й стріляти в нього?
Зяму заарештували.
Згодом, пізньої осені, я потай переходив через повітове місто. Був сірий день — повітове місто, розкисаючи на дощі, зовсім принишкло, наїжилося, наче ждало в тривозі, що ось- ось по головних вулицях лавою потече тванюка.
І тоді на задвір’ях я бачив Зямину матір. Вона бабралась патичком у калюжі й тихенько виспівувала:
Ти ж, моя Зя-а-мочка... Ти ж, моя лю-у-бочка...
Я підійшов, спитав, але на мій голос вона й головою не хитнула.
Так назавжди й лишилося: сірий день, дощова пилюга за вітром і стара Рухеле над калюжею з патичком у руках...
Промайнули літа...
Зяма
43
На півночі вщухало, а на Україні якраз розгоралося. Буремно йшов запізнений Жовтень, смолоскипом розмахував, розкидав заграви.
Курявою дні...
І тоді якраз випадково зустрілися ми з Зямою.
Я не пізнав. Розхристана, сутула постать, обличчя густо заросло, а в очах замість колишньої спокійної зосередкова- ності — неспокійні вогники завзяття.
Ну, що? — знічевив я від радості.
Він заморгав очима й так само, як колись, тихо відповів:
Кілька хвилин ми стояли, мов укопані.
Наче ні тюрми, ні заслання не було, наче це було в далекому повітовому місті кілька років тому, і лише хтось із товаришів пожартував з худорлявого боягуза-музики.
Зямка! — не втерпів я, широко розмахнувши руками.
Ти... жулик... — ніжно-схвильовано потягнувся він до мене — все, що міг він тоді сказати.
Згадали колишнє. Про матір він ще нічого не знав. Я не хотів його вражати й завдав йому трохи брехні:
Бачив якось... Живе помаленьку... Все сподівається...
У Зями ледве помітно затремтіла спідня губа, і, незграбно
обмацуючи гудзики на своїй шинелі, він перевів погляд удаль. Потім раптово здригнувся, повернувся до мене й рішуче сказав:
Слухай! Будьмо завжди вкупі.
Я стиснув йому руку.
Курявою знялися дні... Чи дні, чи ночі — все шкереберть, не розбереш.
Нас, п’яних від радості, від повстанського чаду, закрутило в червоному вирі, потаскало бистрою повіддю. Ген тріщали корчі в берегах, розмивало, розкидало береги, трощило перепони, греблі, гребельки — з дороги, під ноги!..
Симфонію, ух, яку симфонію писать! — усміхався захоплено Зяма.
І одного разу кинуло нас цепом уздовж залізниці.
Йшов бій.
44
|