|
|
Скачати 5.79 Mb.
|
Мова літопису. Переклади сучасною українською мовою. Основою літературної мови часів Київської Русі була старослов'янська (староболгарська) мова. У тексти, які творили руські літописці, потрапляли мовні елементи місцевих говірок, що зумовило колорит літописного мовлення. За міркуваннями М. Костомарова, М. Драгоманова, А. Кримського, сучасних мовознавців (В. Німчук), очевидно, літописці у побуті користувалися розмовною мовою, тому включали у текст староукраїнську лексику, фразеологічні звороти, фонетичні варіанти: «межи собою», «сього же дітища виволокоша риболови з неводі», «отерся віхтем», «умре ту», «водою студєною», «на порозі», «стояло сонце в колі, а поза колом ще два сонця», «написав на стрілі», «се бо єсть бо батіг» тощо. Використано у літописі власне українську лексику: жито, рінь, колодязь, зоріти, посаг, подружжя, вабити, сварити, приязнь, сором, туга, свита, сіни, вежа, стріха, орати, рало, рілля, знемагати, наймит, уряд, мито, перекладати та ін. «Ці докази, — зазначає В. Яременко, — спростовують різні спекулятивні легенди, що фактично й створювались, аби позбавити український народ його історичного коріння». До 80-х років XX ст. не існувало перекладу «Повісті минулих літ» сучасною українською мовою. У 1982 р. було опубліковано її переказ, який зробив письменник В. Близнець, у 1989 р. з'явилася друком фундаментальна робота Л. Махновця «Літопис Руський», де подано українською мовою тексти «Повісті минулих літ», Київського та Галицько-Волинського літописів, у 1990 р. — переклад літопису В. Яременка. Авторство «Повісті минулих літ». Його визначають умовно, оскільки тривалість творення літопису (понад століття) свідчить, що над ним працював не один автор. На певних історичних етапах написання тексту були, очевидно, окремі автори. Образ автора-літописця створювався водночас із закладанням та розвитком літописної традиції. Він чітко окреслився і набув історичних параметрів уже в особі Никона (?—1088). Самосвідомість його сформувалася в епоху утвердження на Русі ідеї незалежності. Це дало підставу деяким дослідникам (М. Присьолков, Д. Лихачов, М. Котляр, В. Яременко) припустити, що Никон — чернече ім'я першого руського митрополита Іларіона. Він обстоював єдність Русі, засуджував княжі міжусобиці. Включення в літопис оповідання про закликання варягів є своєрідним запереченням домагань Візантії на покровительство Руської Землі. Така політична зорієнтованість влаштовувала не всіх тогочасних церковних і світських можновладців, тому Никона заслали у Тмутаракань. Після поневірянь він повернувся до Печерської обителі, де, на думку О. Шахмато-ва, склав Початкове літописне зведення. Наприкінці XI ст. стало відомим ім'я ще одного книжника — ігумена Києво-Печерської лаври Іоанна (XI ст.), який у 1088—1089 pp. працював над текстом «Повісті минулих літ». Він трактував набіги половців на Русь як «кару божу», пояснював біди Руської Землі неузгодженістю, ворогуванням князів, які дбають лише про власне збагачення, кривдять людей («людям не можна було знайти княжої справедливості»). Таке бачення громадського життя ігуменом, очевидно, викликало гнів у київського князя Святополка — й Іоанна відправили у Туров. Найповніше образ руського автора виражений в особистості ченця Печерської лаври, подвижника у справі книжності Нестора (прибл. 1055 — прибл. 1113), який уже мав літературний досвід, створивши житія Бориса та Гліба, ігумена Феодосія (Печерського). Нестор — письменник та історик водночас. Йому були притаманні широкий діапазон історичного мислення, прагнення розглядати історію Русі на тлі всесвітньої історії, схильність до синтезування історичного процесу, у якому він розставляв акценти, виходячи з інтересів держави, церкви, політики окремих князів. Коли до влади прийшов Володимир Мономах (1113), Нестора усунули від літописання. Нову редакцію «Повісті минулих літ» здійснив монах Сильвестр (?—1123J із Видубицького монастиря, який переробив переважно завершальні статті Несторового зводу. Факт зміни літописців засвідчує політичну кон'юнктурність творення текстів. Літописці «Повісті минулих літ» — високоосвічені люди, котрі мали розвинену самосвідомість, державницьке мислення і літературний хист, однак змушені були потурати певним політичним силам. Зародившись у Києві, літописна традиція згодом розповсюдилася і на інші руські культурно-освітні центри, сформувала історико-літературний жанр, який активно розвивався до кінця XVIII ст. Літописці Київської Русі не були сторонніми побутописцями, вони як люди своєї доби зуміли передати атмосферу минулого часу, висловити свої враження, думки, емоції. Головними ідеологічними установками руських літописців були ідея державотворення, вболівання за єдність та благо рідної землі, патріотизм, який полягав у нагромадженні історичних знань, формуванні історичної пам'яті, збереженні і популяризації культурних надбань. Літературно-художню цінність літописів визначає передусім те, що давні автори зуміли словом охопити географічний та історичний простір Русі, постати на сторінках давніх текстів у неповторному багатоголоссі. Київський літопис Хронологічно Київський літопис охоплює 1119— 1199 pp. і подає виклад подій, що відбулися здебільшого на київській землі. У ньому зафіксовано чимало фактів, пов'язаних із Галичем, Черніговом, Суздалем, Володимиром, Новгородом, тобто з усім тодішнім державним і географічним конгломератом під назвою Руська Земля. Текст пам'ятки створював не один автор. Дослідники вважають, що відомості про рід князя Мстислава («Мстиславове плем'я») з 1146 до 1168 pp. записав боярин Петро Бориславич (прибл. 1130 — прибл. 1187) (російський історик Б. Рибаков називав його одним із найімовірніших авторів «Слова про Ігорів похід»). Авторство частини тексту приписують архімандриту Києво-Печерської лаври Полікарпу (кінець XI — перша половина XIII ст.), а ігумен Видубицького монастиря Мойсей (кінець XII — початок XIII ст.) зробив звід і відредагував літопис. Саме його промовою на честь спорудження підпорної стіни цієї обителі і закінчується Київський літопис. Київський літопис називають «військовим епосом», оскільки у творі переважно йдеться про війни та походи, князівські міжусобиці, зокрема між Ольговичами та Володимировичами: «У рік 1128. Всеволод Ольгович схопив стрия свого Ярослава Святославича в Чернігові, напавши на нього, а дружину його посік і пограбував. Мстислав же з Ярополком, братом своїм, із воями хотів іти на Всеволода через Ярослава. Всеволод тоді постав по половців, а Ярослав пустив до Мурома»1. З погляду літературної природи Київського літопису, він має певні жанрові ознаки повідомлення, оповідання та повісті, котрі по-різному втілені у тексті і є основними структурними одиницями літописного наративу. Повідомлення — лаконічний виклад (1—2 речення) факту, що містить часо-просторову інформацію. До типових повідомлень можна віднести своєрідну хронологічну реєстрацію таких подій, як «вокняжіння», смерть певного князя, високої церковної особи, заснування церкви чи монастиря, їх урочисте освячення, народження дітей у князів, військові походи, перемоги і поразки у битві, а також різноманітні стихійні лиха (землетруси, повені, посухи, пожежі, сильні морози або сніги), небесні знамення тощо. Як правило, у повідомленні фігурує один факт, що свідчить про «діловий стиль» літописця або відсутність ширших відомостей про подію. Факти доповнюють традиційну словесну формулу: «В літо 6634 (1126)», «того ж літа», «в той же час», «тоді ж», «потім же» та ін. Така формула не лише забезпечувала часовий орієнтир, а й вказувала на розмежування фактів, перехід від одного повідомлення до іншого. Представлена історична інформація загалом має характер емпіричної фактографії, яка полягає в «протокольному» викладі подій, точності дат, імен, географічних назв, пір року, місяця і часом навіть дня, коли відбулася подія, у перерахуванні осіб, які брали участь у певній події. У такому сенсі повідомлення можна зарахувати до документального жанру, який не передбачає присутності автора — у повідомленні він відсутній, оскільки ставлення до фактів жодним чином не відображене. Очевидно, це було своєрідною наративною настановою, яка обмежувала аналітичні або творчі можливості автора. Наприклад, під 1133 р. перераховано факти кількох днів: «У тім же році Ярополк привів Всеволода Мстиславича з Новгорода і дав йому Переяславль. Та зранку він сів у ньому, а до обіду вигнав його Юрій, стрий його, і сидів у ньому вісім днів, бо вивів його, Юрія, брат його Ярополк із Переяславля згідно з хресним цілуванням. І послав Ярополк посла по другого Мстиславича в Полоцьк, по Ізяслава, і привів його з клятвою». Зображена із послідовних фактів картина є типовою для феодального буття Русі у XII ст.: Переяслав за короткий час декілька разів переходив із рук в руки, що спонукало літописця до ширшого оповідання — для з'ясування причин княжих учинків, клятв, компромісів тощо, але він обмежився протокольною констатацією, породивши у тексті смислову редукцію у переповіданні подій. Таку функцію виконує й літописне оповідання, яке, як і повідомлення, спирається на факт (факти), але за змістом і манерою викладу більше за обсягом і позначене розгалуженішим сюжетом, авторською інтерпретацією деяких подій, ширшим використанням джерел оповіді. Якщо у повідомленнях літописець дотримувався хронологічної канви викладу, то в оповіданні можливі часові розриви, певні історичні асоціації, мотивовані вставки у текст. Проте головною ознакою оповідання є епізація стилю — розповідність, яка найчастіше виявляється у послідовному розгортанні подій, сюжетності викладу. Прикладом можна вважати літописне оповідання 1185 р. про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців. Як свідчить літопис, був він не першим і не останнім. Оповіданню передують короткі повідомлення. Крім ганебних подій на Каялі про князя Ігоря згадано на сторінках літопису принаймні двічі: у 1191 р. він разом зі своїми братами ходив на половців, через кілька місяців вони знову зустрілися з половцями поблизу Осколу, але з якихось причин уникли битви і втекли; у 1198 p., коли по смерті Ярослава Володимировича Ігор Святославич став князем чернігівським. Далі в літописі наявні згадки лише про його синів Володимира та Романа (1202). Літописне оповідання про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців, подібне за змістом до «Слова про Ігорів похід», основане на тому, що всі зображені події об'єднує один персонаж — князь Ігор, що забезпечує відносну цілісність та неперервність викладу. Розгорнутий сюжет оповідання доповнений досюжетними та післясюжетними повідомленнями. Водночас він не менш фактографічний, ніж типове повідомлення про окрему подію. Деякі фрагменти у ньому, які нагадують стиль «сказання», наближають оповідь до стилю усного переказу, що наводить на можливі усні джерела літопису (враження очевидців подій). Оповідач не схожий на об'єктивного обсерватора: він має певні політичні та релігійні орієнтації, тому підбір фактів, їх систематизація, тлумачення роблять розповідь тенденційною. У деяких випадках із літописного оповідання формується повість. У Київському літописі таких повістей небагато. До них належать повість під 1147 р. про вбивство Ігоря Олеговича, під 1168 р. — про смерть Ростислава Мстиславича, під 1197 р. — про смерть Давида Ростиславича. Скласти уявлення про жанрові особливості та структуру повісті можна завдяки розповіді про вбивство Андрія Боголюбського. Повість розвивається за схемою: спочатку повідомлено про те, що «вбитий був князь Андрій місяця червня, в суботу»; далі подано некролог, у якому відзначено воїнські та християнські заслуги князя; після цього, власне, розвивається лінійний сюжет (розповідь про передвістя смерті Андрія; напад на князя (названо імена злочинців); його звернення до вбивць, проголошення довгої молитви; смерть князя; пограбування княжого дому; прихід киянина Кузьмища та оплакування Андрія; внесення тіла князя у церкву та його відспівування; похорони Андрія); похвала князю. Спільною ознакою подібних повістей у літописному тексті є зачин, у якому розгортається повістування, — це коротке повідомлення про смерть відомої особи (здебільшого це князі), із вказівкою точної дати смерті; у всіх випадках зазначається, в якій церкві відспівували князя, як його оплакували рідні, близькі і весь народ, де він був похований. Обов'язковий для повістей некролог поступово переріс в агіографічний твір, оскільки в ньому конкретизуються і розвиваються такі означники, як «благовірний», «христолюбивий», «чесний», «бра-толюбець», «нищелюбець», «прикрашений всякою доброчинністю», «блаженний» і навіть «святий» (так сказано про Володимира Мономаха під 1125 p.). Наприклад, автор повісті про Андрія Боголюбського детально перерахував християнські достоїнства князя: «не омра-чи ума своего пьянством», «кормитель бяшет черньцем и черницам и убогим», «всякому чину яко вьзлюблен-ньій отець бяшет»; розказував, що Андрій мав звичай ходити вночі у церкву, де сам запалював свічки і на самоті молився; крім того, князь щодня наказував возити по місту «брашно и питье разноличное» і роздавати його хворим та бідним, завжди подавав милостиню тощо. Такий панегірик покійному князю моделювали за схемою моральних християнських заповідей, до яких він прагнув і став взірцем їх виконання у повсякденному бутті. Непротивлення злу під час віроломного вбивства, звернення до Бога в останні хвилини життя, готовність віддати себе в руки Господа — все це додає до портрета князя відповідний релігійний сентимент, є своєрідним засобом ідеалізації героя повісті. Автор, однак, відходив від історичної істини, «забувши», що Андрій Боголюбський, внук Володимира Мономаха, порушивши волю батька, у 1165 р. подався в Суздаль, забравши з Вишгорода коштовну ікону Богородиці, а з Києва — чимало книг, викрадених із княжої бібліотеки. Літописна повість мала на меті дати просвітлений, ідеальний образ князя-правителя, позбавивши його індивідуальних рис і надавши йому якостей добра, честі і справедливості. Тому у повістях образи багатьох князів (зокрема, зображених позитивно) постають схожими один на одного. Ця схожість поширюється як на засоби їх змалювання, так і на структурні та стилістичні елементи оповіді. Літописні штампи стосуються не лише характеристики історичних персонажів у повістях, а й загальноприйнятих словесних формул: «сподіваючись на Бога», «глянувши на Божу допомогу і на силу чесного хреста і на молитву святої Богородиці», «з Божою поміччю і силою чесного хреста», «Богом і молитвою батьків своїх», «божим милосердям», «хваля и славя Бога», «восхваляючи Бога і його пречисту матір» та ін. Тож майстерність автора літопису полягала не стільки в оригінальності словотворчої діяльності, скільки в умінні користуватися уже сформованими штампами. Художні засоби (тропи), до яких вдавалися автори у Київському літописі, типові для середньовічної поетики. Зокрема, епітети мають здебільшого оцінювальний характер та книжне походження: «дивний», «красний» стосувалися церков та палат; «милий» «любимий» вживали на означення родинних стосунків; «пронирливий», «гордий» — для характеристики зображених осіб; «окаянний», «триклятий», безбожний», «нечистий» — для оцінювання ворогів, зокрема половців; «добрий», «крот-кий» — переважно в агіографічних штампах. Порівняння літопису також мають виражений оцінювальний характер і біблійне походження: усі праведники «искушени бивьше от диявола яко злато в горнилі»; монахи ждуть милостині від князя Рюрика, «якоже елень на источникьі водньїя»; діяльність Володимира Мономаха оцінюється образно — «иже просвіти Рускую землю, акм солнце луча пущая». Метафори часто використовували в некрологах. Вони мають книжне походження: «скудность нищетоумия», «веселие души», «кровь страдания», «болізнь сердца», «препояши мя силою», «не помрачи оума своего пьянством» (про Андрія Боголюбського), «изидоша словеса» (Рюрика), небо прикрашається «світлостью солнца и растіниемь луньї», оукрашениемь звіздь», Володимир «братолюбиемь світяся, миролюбиемь величаяся». Оскільки у літописі чимало військових сцен, їх супроводжує специфічна метафорика: «изломи копье своє», «ездитиподлестремени», «вьзостиритися на рать», «дати на щигь», «взяти на щить», «голову свою сложити». Символіка у літописному тексті відповідає особливостям середньовічної поетики: так, князь символізує владу; церква, собор — духовний простір для християнина; монастир — осередок благочинності, відданості вірі, молитви; хрест — символ віри (тому вислови «цілувати хрест», «поклястися на хресті», «осквернити хрест» набувають символічної семантики); град (місто, укріплення) — твердиня влади; «чисте поле» — поле бою, простір протистояння у військових сутичках; кров — життя; милостиня — доброчинність, милосердя тощо. Структура мовлення у літописі переважно авторсько-монологічна, проте нерідко її переривають монологи та молитви літописних персонажів, їхні запитання і звернення, інколи — діалоги (обмін посольськими промовами, перемовини між князями). Пряма мова та діалоги, очевидно, змодельовані літописцем для пожвавлення оповіді та створення ефекту достовірності викладеної інформації. Київський літопис, як і інші твори давньоукраїнського літописання, доніс не лише історичні відомості, а й передав історичну атмосферу XII ст., в художніх образах зафіксував думки, враження, почуття та уявлення давньої епохи. Галицько-Волинський літопис Пам'ятка давньоукраїнської історіографії Галицько-Волинський літопис входила до «Літопису Руського». Зафіксована вона Іпатіївським кодексом. Літопис розпочинається згадкою про смерть Романа Мстиславича, який загинув у 1205 p., і закінчується 1292 р. Це було окреме літописне зведення, над яким працювало не менше п'яти авторів-укладачів. У першій (Галицькій) частині літопису (до 1261 р.) йдеться про події на галицькій землі. Виклад зосереджено навколо постаті Данила Романовича, але подано немало відомостей і про інші землі Давньої Русі, зокрема детально змальовано трагічну і героїчну картину оборони Києва в грудні 1240 року від навали татаро-монгольських орд Батия. З 1261 р. розпочинається друга, Волинська, частина літопису, яка відображає події, пов'язані з волинською землею і волинськими князями (Василько Романович та його внук Володимир). Джерелами Галицько-Волинського літопису були: літописні записки-нотатки, що складали при князівських дворах та монастирях; документи (акти, грамоти, військові донесення, дипломатичні звіти); розповіді очевидців про битви та походи, військові повісті, інші літописні матеріали, де були, зокрема, відомості про татар і монголів, певні події у Північно-Східній Русі; Святе Письмо, хроніка Іоанна Малали, «Історія Іудейської війни» Йосипа Флавія, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Із тексту літопису відомо імена осіб, які були укладачами окремих документів або авторами оповідальних фрагментів: тисяцький Дем'ян, боярин В'ячеслав Товстий, стольник Яків, дворецький Андрій, тисяцький Дмитро. Дослідники (М. Костомаров, М. Грушевський, М. Возняк, І. Єрьомін, В. Пашуто, М. Присьолков, Л. Черепній, Б. Рибаков, М. Котляр) вважають, що початок Галицької частини літопису склав книжник Тимофій у 1211 p., продовжили цю роботу київський митрополит Кирило і єпископ Іоанн із Холма. Після смерті Данила Романовича літопис потрапив до Володи-мира-Волинського, де над ним працювало кілька авторів, серед яких володимирський єпископ Євстигній, туровський єпископ Марк, «писець» Федорець. Досліджуючи Галицько-Волинський літопис, М. Костомаров звернув увагу на його відмінність від попередніх літописних зводів: відсутність чіткого поділу на роки, здебільшого світський характер розповіді, тяжіння до сюжетно-повістевого викладу подій. Крім того, за спостереженнями історика, літопис відзначається образністю мови, поетичністю стилю. М. Грушевський вказував на «цілісний характер» літопису. Сучасний дослідник Микола Котляр, провівши текстологічні та порівняльно-історичні зіставлення, довів, що літопис складається з великих і малих повістей; про збирання Данилом вотчини, повернення ним галицького престолу, Батиєве побоїще, боротьбу князя з ординським поневоленням у Галицькому літописі; про Бурундаєву рать, відносини із Литвою, хворобу і смерть Володимира Васильковича у Волинському літописі. Літопис відтворює історію галицьких і волинських земель упродовж XIII ст., тому передає різноманітні події та враження. Виклад подій здебільшого образний, художній, наприклад в легенді про євшан-зілля (1201). «Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усіх [половців] і загнавши окаянних агарян [араби, мусульмани]. По смерті ж Володимировій зостався у хана Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези [нині Абхазія], кажучи: "Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. Мов же ти йому [хану Отроку] слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан [полин]". Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: "Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути". І прийшов він у землю свою. Од нього родився Кончак, що зніс Сулу, пішо ходячи, котла носячи на плечах»1. Український дослідник Галицько-Волинського літопису Антон Генсьорський (1890—1970) стверджував, що «стилістичні прийоми редактора літопису, тенденція в його літописно-розповідному стилі до багатообразності мови, до варіювання різноманітних конструкцій фраз, то коротких, нанизуваних одна на одну, то розгорнених, авторські емоціонально-експресивні відступи, індивідуалізація промов — все це робить твір живим, образним і високодраматизованим, на відміну від інших пам'яток розповідного жанру XIII—XIV ст.». З-поміж літературних прийомів і риторичних засобів у літописі можна виокремити синекдоху, метонімію, градацію, гіперболу, риторичні звертання, вигуки, порівняння, паралелізм, антитезу. Так, наприклад, гіперболізовано чесноти Данила Галицького, яким протиставлено жорстокість литовського князя Войшелка: «Данило не спав тоді три дні і три ночі, так само і вої його»; натомість Войшелк «став проливати крові много: убивав-бо він повсякдень по три чоловіки, по чотири. А котрого дня, було, не вб'є кого — тоді сумував, а коли вб'є кого — тоді веселий був». До паралелізму літописець вдався, коли писав, наприклад, про набіги чужинців: «Прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: "Якщо ви не поможете нам, то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете". Тут простежується подвійна опозиція: «сьогодні — завтра», «ми — ви», виражена паралелізмом. Послуговувалися автори літопису і порівняннями, які додають зображуваному емоційного колориту. Так, «беззаконний лихий боярин Семенко (Чермний), подібний до лисиці рудизною»; галичани зустріли Данила, «як діти отця, пустилися вони до нього, як ті бджоли до матки, як олені, спраглі води, до джерела». Інколи автор прагнув сам розшифрувати свої образи. Сказавши, що боярин Судислав, «багато майна давши [уграм], у золото обернувся», автор додав: «багато золота давши». На цю особливість авторського стилю звернув увагу Д. Чижевський: «Кохається автор у синонімах та незнаних словах та іноді змушений сам "перекладати" свої власні слова: "колимаги, рекше саньї", "риксь, рекомьіи король угорський", "вся окресная веси, рекомая околная" тощо». Риторичні звертання, вигуки, запитання зумовлені діалогічною будовою літопису. Наприклад, розповідаючи про татарське нашестя, літописець раз у раз немовби перебивав себе: «О нечестива облудо їх!»; «О, лихіша лиха честь татарська!»; сам себе запитував: «Його ж [Данила] отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював проти усяких країв. І коли син того не дістав честі, то інший хто може дістати?». Риторичні засоби використовували і літописні оратори. Так, Данило, закликаючи своїх воїнів до бою, проголосив: «Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, на мужів на ратних ви прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке тут диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!». За спостереженнями Д. Чижевського, творці тексту Галицько-Волинського літопису застосовували складні речення, рідковживані слова, «гарні образи, порівняння, оригінальні ситуації», а також часто вдавалися до «сталих формул» і мовних прикрас. За цими ознаками стиль літопису він відносив до так званого орнаментального стилю, що був притаманний давньоукраїнським літературним пам'яткам XI—XIII ст. Високо оцінив Галицько-Волинський літопис М. Возняк: «Задля своєї духовної близькості із Заходом "Літопис" має найбільше світського характеру з усіх тодішніх літописів. Докладні описи битви, розмірно мале число церковних справ, пластичні, яскраві й різкі характеристики осіб, своєрідний, гарний і поетичний стиль, що споріднює Галицько-Волинський літопис із "Словом про похід Ігоря", — все робить з нашого "Літопису" найкращий пам'ятник нашого давнього літописного письменства». |
|
Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська... |
Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська... |
|
Тема : Національні джерела української журналістики Внесок літописної літератури в розвиток української журналістики (“Літопис Руський”: “Повість минулих літ”, “Київський літопис”,... |
Урок української літератури в 5 класі підготувала вчитель-методист... Тема. Василь Симоненко – витязь молодої української поезії. «Цар Плаксій та Лоскотон». Казкова історія і сучасне життя. Характеристика... |
|
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури... Мета курсу. Дати студентам наукові знання історії, особливостей розвитку новітньої української літератури, починаючи з 20-х років... |
«СОПРЯГАТЬ НУЖНО …» Досвід з інтеграції курсів зарубіжної та української літератури Упорядники: Бурлакова І. О., Пуліна Г. О., викладачі зарубіжної і української літератури Міського юридичного ліцею, вчителі вищої... |
|
Уроку з української літератури 9 клас Тема: Давня українська поезія Семен Климовський. „Їхав козак за Дунай”- зразок давньої української поезії. Іван Величковський. Фігурні (курйозні ) вірші. Теорія... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ... Дисципліна «Історія української культури» в системі підготовки сучасного фахівця вищої категорії. Предмет, об’єкт, основні проблеми,... |
|
Інтерактивні технології на уроках української мови та літератури Анотація. У статті описано досвід використання інтерактивних методів навчання на уроках української мови та літератури з метою активізації... |
З української літератури для 8 класу Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (класів) з поглибленим вивченням української літератури. 8-9 класи / Програму підготували... |