|
|
Скачати 5.79 Mb.
|
|
1 Переклад Л. Махновця. факт, що кінь у часи Київської Русі коштував 2—З грив-иі, ціна холопа — 5 гривень. На Русі в XI—XV ст. було, як підрахували дослідники, приблизно 10 тис. книг. На сьогодні відомо лише 190 рукописних книг цієї доби, з яких 26 болгарського та сербського походження: на XI ст. припадає 33 книги, на кінець XI — початок XII ст. — 17, на XI ст. — 85, на кінець XII — початок XIII ст. — 40, на 1200—1240 pp. — 15 книг. Стільки книг вимагало відповідної кількості фахівців-книжників, але відомостей про них мало. За підрахунками російського археолога й історика Бориса Рибако-иа (1908—1989), із 110 відомих писців XIV—XV ст. були: митрополитів — 1, монахів — 28, попів — 10, поповичів — 4, дияконів — 8, дяків — 19, писців, які іменували себе «рабами божими», — 35, «паробков» — 5, всього — 47 церковників та 63 світські особи («миряни»), котрі у книгах залишали тільки імена та прийняті у ті часи «доповнення» до імен: «Єфрем ізограф», «Гридя, піддячий придворний», «Станислав граматик», «Варлаам доброписець», «Микула, Лукин син» тощо. 3. Формування книгозбірень (бібліотек). Цей процес розпочався наприкінці X ст. Знатні люди, передусім князі та бояри, замовляли книги для домашнього читання, про що свідчить виготовлення на замовлення Остромирового євангелія, ізборників для Святослава. Значну за обсягом бібліотеку (декілька сотень книг) зібрав князь Ярослав Мудрий: «Ярослав же цей, як уже сказали, мав любов до книг і багато переписував їх і зібрав у церкві святої Софії, яку сам створив і прикрасив її іконами многоцінними, і золотом, і сріблом, і сосудами церковними» («Повість минулих літ»). Легенда про цю бібліотеку, начебто таємно заховану у Києві перед монголо-татарським нашестям у 1240 p., спровокувала археологів та істориків зайнятися її пошуками, які виявилися безрезультатними. Важливість «учення книжного», «мудрості книжної» розуміли ще в часи Київської Русі, звідси вихваляння, звеличення книг: «Велика-бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості (...) Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він з богом або зі святими мужами» («Повість минулих літ»). Перекладна література Київської Русі Із прийняттям християнства на Русі почалося засвоєння візантійської, болгарської, сербської книжної писемності, яка вплинула на розвиток мови, стилю, жанрових різновидів вітчизняної літератури. Перекладна література поділялась на релігійно-християнську та світську. Релігійно-християнська література. Особливим джерелом перекладної літератури слугувала Біблія (Святе Письмо). Найдавніші списки євангельських текстів — Остромирове євангеліє (1056—1057), уривки Турівсько-го євангелія (XI ст.), Мстиславове євангеліє (початок XII ст.), Юріївське євангеліє (прибл. 1120), Галицьке євангеліє (1144 і 1301), Добрилове євангеліє (1164), уривки з Апостолів XI—XII ст. Наявність списків зумовлена тим, що ці книги використовували під час церковних обрядів та служб. Серед них розрізняють паре-мійники — старозавітні тексти, апракоси — тексти Нового Завіту, псалтирі — збірники релігійних пісень та гімнів (псалмів). На Русі Біблію (фрагментарно, в окремих книгах, частинах) поширювали в старослов'янському (церковнослов'янському) перекладі. Перше повне зібрання біблійних книг цією мовою з'явилося у Новгороді Великому в 1499 р. з ініціативи місцевого митрополита Геннадія, тому отримало назву Геннадїївська Біблія. Цей список, як припускають дослідники, взяли за основу у процесі підготовки першого повного видання Біблії в Острозькій друкарні (Острозька Біблія 1581 p.). Запровадження друкарства активізувало розповсюдження біблійних текстів серед населення України. До пізніших видань повної Біблії (або її окремих книг) належать такі: друкована «Бівлія Руска» (так на титульній сторінці оригінального видання) Франциска Скорини, рукописне та ілюстроване Пересопницьке євангеліє (переписане у Пересопниці на Волині, 1556— 1561), рукописний Крехівський Апостол (1560—1570), рукописні євангелія, перекладені Василем Тяпинським (1570), Валентином Негалевським (1581), Псалтир (1680), підготовлений гуртком митрополита київського Петра Могили. Близькими до Святого Письма, та водночас жанрово самостійними творами, які слугували релігійному християнському культу на Русі, були мінеї, житія, патерики, твори отців церкви. Мінея (грец. тіпеа — місячний) служебна (Часослов) — хронологічно впорядковані тексти церковних відправ на кожен день місяця, серед яких особливе літературне значення мали поетичні та образні, емоційно наснажені тексти пісень. Відомими їх авторами були Роман Солодкоспівець, Іоанн Дамаскін, Андрій Критський. Житіє — епічний повчальний твір з розвинутим сюжетом, побудованим на матеріалі біографії реальних або легендарних осіб, котрих християнська церква проголосила святими. Короткий виклад житія називали прологом, а збірник таких оповідок — синаксаром, тобто місяцесловом. Проложні житія, призначені для богослужіння (на кожен день року припадало декілька житій і вшанувань святих), подавали за церковним календарем. Найпоширеніші збірники житій — Четьї Мінеї. Чегья (церковносл. чести — читати) Мінея — книга, яку читали у дні, коли за церковним календарем вшановували святих, матеріал якої відповідав вимогам християнської обрядовості. В агіографічних (життєписних) оповідях носіями християнських чеснот є різні персонажі, об'єднані іконографічним (грец. еікбп — зображення і grapho — пишу) каноном — правилами створення образу центрального героя, наділеного доброчинністю і покірністю Божій волі. Творення їх було підпорядковане певній схемі: вступ (похвала-енкомія святому), час і місце народження героя, відомості про його батьків, прозріння та прийняття чернечого сану (вибір аскетичного способу подальшого життя в ім'я Господа), опис страждання, муки, боротьби зі спокусами, втечі від світу в пустелю або печеру, подвижницька діяльність, завершення земного шляху, посмертні чудеса. Згідно з православною церковною традицією, серед кількох типів святих розрізняли: Богородицю, безплотні сили (ангели, архангели), пророків (персонажі Старого Завіту), апостолів, святителів, мучеників, преподобних, безсрібників, блаженних. Давня руська спільнота сприйняла християнських святих по-своєму, часом диференційовано: княжо-боярське середовище симпатизувало образу полководця — архістратига Михаїла, дружинники — воїнам Георгію Побідоносцю та Дми-трію Солунському, ченцям імпонували персонажі аскетичного типу — Антоній Єгипетський, Сава Освящен-ний, Антоній Великий, Феодор Студит, Андрій Юродивий, Василій Новий, а соціальним низам подобалися заступники та добротворці — Миколай Мирлікійський, Пантелеймон-цілитель, безсрібники Кузьма й Дем'ян, а також Олексій, що зневажив багатство. Нова християнська ідеологія пропонувала героя, котрий мав замінити руським людям билинних богатирів та язичницьких богів, тому житія за своєю суттю поступово витісняли колишніх заступників, помічників, берегинь. Патерик (грец. Paterikon, від pater —- батько) — збірник оповідань церковно-релігійного змісту про ченців певного монастиря. Започаткований він у IV—V ст. єгипетськими ченцями (Єгипетський патерик). У Київську Русь збірник потрапив у перекладі з грецької мови під назвою «Сказання про єгипетських чорноризців». На початку VII ст. сформувався Синайський патерик, який також у перекладі з грецької запозичений давньою руською літературою. Він оповідав про подвижників синайських та палестинських монастирів. Значна частина оповідок належить Іоанну Мосху, котрий побував у Єгипті, Сирії, на островах Самос і Кіпр, у Римі, збираючи легенди про аскетичні подвиги тамтешніх ченців, об'єднавши їх згодом у цикл оповідок «Луг духовний», що становить основу патерика. Із часом з'явився Скитський патерик — збірник відомих раніше патериків, призначений для келійного читання в монастирях (його було перекладено з грецької в XI ст.). Ці патерики стали літературним зразком для руських письменників, котрі взялися за створення свого збірника розповідей про знаменитих монахів Печерської гори в Києві. Твори отців церкви (богословська література) — рання християнська література IV—VII ст., до якої належать численні інтерпретації, авторські тлумачення Святого Письма. їх авторами були Єфрем Сирін (прибл. 306—373) — представник класичної доби сирійської літератури, який створив гімн «Сім синів Самони», «Пісні про Рай, або Про стан душ, розлучених із тілом», «Суперечка Неба і Землі»; Григорій Богослов (прибл. 300—390) — один із Великих святителів зі сходу Малої Азії (Каппа-докії), християнський церковний діяч, письменник, автор проповідей і поетичних творів («Славословіє», «Розмисел», «Скарги» та ін.); Роман Солодкоспівець (кінець V ст. — прибл. 560) — творець християнської гімнографїї грецькою мовою, автор акафістів, ікосів, кондаків і власне гімнів; Іоанн Дамаскін (675—753) — богослов і вчений, автор енциклопедичного збірника «Джерело знання», церковних піснеспівів; Іоанн Златоуст (між 344 і 354—407) — богослов, автор проповідей, повчань та молитов. Популярними у добу Київської Русі (і пізніше — до XIX ст.) були збірники релігійних текстів. Наприклад, збірник творів («бесід») Іоанна Златоуста: «Злато-струй», «Златоуст», «Маргарит». Повна редакція «Зла-тоструя» (XII ст.) містила 138 «слів» Златоуста — переважно проповідей та повчань дидактичного характеру: про необхідність відвідувати церкву і перейматися службою Божою, дотримання посту, щирого покаяння, шанобливого ставлення до батьків, учителів і старійшин, про милосердя, терпимість, уникнення мирських спокус, турботу про чистоту помислів та вчинків; поради не впадати у журбу і надмірно не оплакувати померлих, пам'ятати про суд Божий. Поширеним був і збірник «Златая цепь», що містив уривки із хронографів, патериків, постанов церковних соборів, тобто слугував своєрідною енциклопедією церковного буття. Деякі його тексти включені до ізборників Святослава (1073, 1076). Світська література. її представляли книги для дозвілля, котрі різнилися своїм оповідним характером та пізнавальною метою, сукупність яких утворювали: 1. Історична література. Світськість її відносна, оскільки історію викладено тут концептуально — як здійснення промислу Божого. Часом зображені події виходили за межі біблійної схеми історії, інколи зовсім її не стосувалися, а головні герої переймалися суто земними пристрастями і державними діяннями. Із Болгарії на Русь потрапив переклад світової історії Іоанна Малали (прибл. 491—574), яка охоплює античні та ранньовізантійські події. Цей переклад був відомий руським книжникам уже в XI ст., оскільки його уривки використані у «Повісті минулих літ». Запозичили літописці і хронограф (хроніку) монаха Георгія Амартола (IX ст.), котрий основну увагу приділяв візантійській історії — від «сотворіння світу» до 842 р. Його сухий і педантичний виклад сповнений вільних, сумнівних з науково-історичного погляду оповідок. На руському літописанні позначилися матеріали із хроніки Георгія Синкела (початок XI ст.), що охоплює всесвітню історію від Адама і до часів римського імператора Діоклетіана (кінець III ст.). Найдавніший список хроніки зроблений на Русі в середині XI ст. Хроніка Симеона Логофета (прибл. 925—980) — історичний твір X ст., запозичений руськими книжниками з болгарських перекладів і доповнений викладом візантійської історії Костянтина Багрянородного. Історію Палестини (від II ст. до н. е. до 80-х років І ст.) написав Йосип Флавій (37 — після 100), назвавши свій твір «Історія Іудейської війни». Центральною подією розповіді є повстання в Іудеї в 67—73 pp. (опис битви повстанців з римськими легіонами, облога та взяття Єрусалима імператором Тітом). Руські письменники перейняли його цікавий та образний виклад подій. В Історичній Палеї («Книга буття небес і землі»), хоч і викладено старозавітну історію, не в усьому дотримано канонічного тексту, тому вона більше залишила, на думку М. Возняка, свої сліди в усній народній словесності, ніж у давній літературі. 2. Белетристика. Повість «Александрія» (II—Піст.) — епічний твір грецькою мовою, складений із біографічних оповідань про Александра Македонського. У ній Александр — син не Філіппа, як свідчить історія, а єгипетського царя Нектанеба, відомого жерця-знахаря. Народження майбутнього героя супроводжувалося чудесними знаками та знаменнями: блискавкою, громом, землетрусом. Реальна біографія Македонського доповнена вигаданими його походами в Італію, Африку, Карфаген. Деякі ситуації не відповідали історичним подіям, наприклад як Александр, переодягнувшись у купця, відвідав палац перського царя Дарія, з яким тоді воював. Інша оповідка приписує Александру у дружини дочку Дарія Роксану, хоча відомо, що його дружиною була дочкою бактрійського сатрапа. Значну частину твору відведено на описи екзотичних країв, які нібито відвідав Македонський під час своїх численних походів, а також розповіді про амазонок, рахманів, фантастичних тварин та різні дива. Опис пригод подано дотепно та цікаво, що дає підстави зарахувати цей твір до ранніх форм авантюрної прози. Руські літописці користувалися повістю як інформаційним джерелом. Повість про Акира Премудрого сягає ассирійського епосу V—VII ст. до н. е. На Русі її перекладали в XI— XII ст. У цьому творі йдеться про мудрого радника ассирійського царя Синагріпа — Акира. У старості бездітний Акир прийняв на виховання хлопця на ім'я Ана-дан. Однак вихованець виявився невдячним: оббрехав його перед царем, і старого мудреця засудили на смерть. Другові Акира вдалося його врятувати і заховати у підземеллі. Тим часом єгипетський фараон поставив перед Синагріпом вимогу: збудувати палац поміж небом та землею. Цар був у відчаї. Дізнавшись, що його радник все ще живий, він простив його і послав до фараона. Акир мудро відхилив вимогу єгиптян, розгадав їхні загадки і з дарами повернувся в Ассирію. Тоді цар видав Акиру підступного Анадана, який, не витримавши докорів мудреця, лопнув від злості. Акиру приписують такі мудрі висловлювання:
Популярною у давній українській літературі була «Повість про Варлаама та Йоасафа», яку М. Возняк назвав «духовним романом». Дослідники стверджують про її індійські джерела, акцентуючи, що європейський варіант цього твору — християнізована легенда про Будду. Повість оповідає про сина індійського царя Авеніра — Йоасафа, якому звіздарі пророкували славу та багатство. Однак батька засмучувало те, що його син стане прихильником християнської віри, яку він переслідував. Щоб убезпечити Йоасафа від року, Авенір звелів збудувати для малого величний палац, з якого його не випускали, а слуги та відвідувачі не сміли оповідати про хвороби, смерть, нуджу і терпіння. Проте нудно там було хлопцеві, тож він попросився часом виходити з палацу. Йоасаф довідався про інший світ, що викликав у нього безліч запитань, на які він не міг відповісти. Тоді Боже провидіння послало під виглядом продавця коштовного каміння до Індії пустельника Варлаама, який просвітив царевича. Пустельнику вдалося не тільки переконати юнака у християнських догматах, а й охрестити його. Хоча цар Авенір намагався відвернути Йоасафа від християнства, це йому не вдалося зробити навіть з допомогою хитрощів — спокушання царевича красунями, дарунок у вигляді половини царства. Ставши царем, Йоасаф будував церкви і проповідував нову віру, яку люди сприймали із радістю — так вся країна стала християнською, і навіть сам Авенір охрестився. Царювання не приносило радості Йоасафу, тому він доручив владу своєму ставленику, а сам пішов у волосяниці, залишеній йому Варлаамом, у пустелю шукати свого вчителя. Йому вдалося його знайти, прожити в усамітненні з ним тридцять п'ять років, поховати його і самому вмерти. їх тіла перенесли у столицю для поклоніння. Поширеними на Русі із найдавніших часів також були: «Повість про Троянську війну» (переказ з античних часів); «Девгенієві діяння» (переробка візантійської поеми X ст. про Василя Акріта, сина грецької красуні та сарацинського (арабського) царя Аміра, що переїхав у Грецію, прийняв християнство та уславився багатьма благими та героїчними справами); «Повість про Індійське царство» (твір про загадкове царство на Сході, де багато золота і срібла, цілющої води, яка дарує безсмертя, де живуть високі люди із собачими головами та є ще багато інших дивовижних речей); «Стефаніт та Інхілат» (тобто Увінчаний та Дозорний) — збірник алегоричних казок-байок індійського походження. 3. Пізнавальні книги. До них належить, зокрема, «Християнська топографія» Козьми Індикоплава (VI ст.) — своєрідна енциклопедія світу. Козьма — купець із Візантії, який подорожував Аравійським півостровом, у Східній Африці і на цій основі склав географічні та астрономічні уявлення про географію Землі, їх він підтверджував цитатами зі Святого Письма. На його погляд, Земля нагадує корабель на зразок Ноєвого ковчега або Мойсеевої скинії (шатро, намет) серед океану. По краях Землі простягається мур, що з'єднується із небом. Сонце заходить за скелю на півночі, а його рухом, так само, як місяця та зірок, керують послані Богом ангели. На Землі розміщені родючі поля, сухі пустелі, ріки, гори, долини, села і міста, але особливу увагу привертають місця, які освятили своєю присутністю Ісус Христос, старозавітні та новозавітні персонажі. У Київській Русі цей твір був джерелом відомостей про далекі краї, зокрема Святу Землю. Ним користувалися, вирушаючи на прощу, перші руські паломники. «Шестоднев» (друга половина IX ст.) — твір, який у популярній формі розповідає про створення світу, спираючись на канонічні біблійні схеми. На Русь потрапив у кількох редакціях із Болгарії, зокрема у варіанті «Бесіди на Шестоднев» Іоанна Екзарха (850—915), котрий переклав трактат візантійського богослова, філософа і поета Іоанна Дамаскіна «Джерело знання» і написав свою передмову. Твір подає, наприклад, відомості про людину: «Плоть має три виміри, сиріч довжину, ширину і глибину або товщину. Всяке тіло складається із чотирьох стихій, а тіло живих істот — із чотирьох рідин. Треба знати, що є чотири стихії: земля — суха і холодна; вода — холодна і рідка; повітря — вологе і тепле; вогонь — гарячий та сухий. Також і рідин чотири, що відповідають чотирьом стихіям: чорна жовч, котра подібна до землі, бо вона суха та холодна; слизь, схожа на воду, бо вона холодна й волога; кров, яка подібна до повітря, бо вона волога і тепла; жовта жовч відповідає вогню, бо вона суха і тепла (...) До лиця належить і лоб над очима, і якщо він великий, то його власника вважають мудрим; ті, у кого він малий, відзначаються дотепністю і легше схоплюють суть слів і справ; широкий лоб, кажуть, — прикмета боягузтва, а круглий — уїдливості, нетерплячки та запальності. Нижче лоба на лиці є дві брови. Якщо вони прямі, то свідчать про доброту, покірність і милосердя людини: а якщо вигнуті та опущені до перенісся, то це говорить про дратівливість, але й несміливість; а брови, підняті до висків, видають крикуна, скандаліста і пакосника». «Фізіолог» (II—III ст.) — книга, у якій в алегорично-символічній формі розкрито християнську мораль. За жанром оповіді із «Фізіолога» близькі до притч, байок. Головні персонажі — Лев, Ящірка, Пелікан, Орел, Осел, птах Фенікс, Змія, Мурашка, їжак, Лисиця, Пантера, Єдиноріг та ін. Кожна розповідь закінчується моралізаторськими висновками та повчаннями, підкріпленими цитатами зі Святого Письма. Наприклад, про лисицю сказано: «Вона тварина підступна: коли голодна і не знаходить здобичі, дивиться, де б їй знайти грязь чи м'яку місцину, і валиться туди, підводить очі догори, втягує дихання у себе і роздувається. І птиці, вважаючи, ніби вона здохла, злітаються до неї, щоб склювати її, а вона вмить оживає, хапає їх і з'їдає. Так і диявол дуже підступний, як і всі справи його. Той, хто бажає спробувати м'яс його, помирає. М'яса ж його суть: блуд, сріблолюбство, сластолюбство, убивство. Тому й Ірод подібний до лисиці. І в Пісні Пісень Соломон "Ловіть нам лисиць, лисенят, котрі псують виноградники". І Давид у Псалтирі каже: "Дістануться вони на здобич лисицям" тощо». «Бджола» (XIII ст.) — збірник висловів із Біблії, творів отців церкви Іоанна Златоуста, Іоанна Богослова, Григорія Нисського, Василія Великого, трактатів античних філософів та письменників Арістотеля, Піфа-гора, Демокріта, Діогена, Сократа, Плутарха, Софокла, Евріпіда. «Бджола» складається із сімдесяти тематичних розділів, які мають такі назви: «Про мудрість», «Про правду», «Про благодать», «Про владу і княжіння», «Про брехню і наклеп», «Про навчання і бесіду», «Про сни», «Про пияцтво», «Про красу», «Про славу», «Про душу», «Про ворогів», «Про дружбу і братолюбіє», «Про блуд», «Про мир і рать», «Про жінок» та ін. Цей перекладний (із грецької мови) збірник у давні часи був джерелом багатьох творів руських письменників, цитати із нього використовували у проповідях, повчаннях, епістоліях. Він розширював філософський та літературний кругозір, а близькість форми висловів до народних прислів'їв та приказок забезпечила їм тривале функціонування у словесній культурі. Перекладна література мала важливе значення для становлення оригінального руського письменства. Значною мірою вона зумовила: становлення тематичного та образного складу давньої української літератури; окреслення літературних жанрів і жанрової системи середньовічного типу; розвиток символічно-алегоричного стилю; формування ідеологічної, дидактичної, морально-етичної, виховної, пізнавальної функцій літератури; піднесення авторитету писемного слова, передусім завдяки різноманітній популяризації та інтерпретації Слова Божого (Святого Письма); витіснення із художньої свідомості автентичної усної творчості, усного слова (трансформація текстів, переакцентування текстів календарного циклу, поширення апокрифів). |
|
Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська... |
Програма дисципліни “ Історія української літератури (Давня українська... |
|
Тема : Національні джерела української журналістики Внесок літописної літератури в розвиток української журналістики (“Літопис Руський”: “Повість минулих літ”, “Київський літопис”,... |
Урок української літератури в 5 класі підготувала вчитель-методист... Тема. Василь Симоненко – витязь молодої української поезії. «Цар Плаксій та Лоскотон». Казкова історія і сучасне життя. Характеристика... |
|
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури... Мета курсу. Дати студентам наукові знання історії, особливостей розвитку новітньої української літератури, починаючи з 20-х років... |
«СОПРЯГАТЬ НУЖНО …» Досвід з інтеграції курсів зарубіжної та української літератури Упорядники: Бурлакова І. О., Пуліна Г. О., викладачі зарубіжної і української літератури Міського юридичного ліцею, вчителі вищої... |
|
Уроку з української літератури 9 клас Тема: Давня українська поезія Семен Климовський. „Їхав козак за Дунай”- зразок давньої української поезії. Іван Величковський. Фігурні (курйозні ) вірші. Теорія... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ... Дисципліна «Історія української культури» в системі підготовки сучасного фахівця вищої категорії. Предмет, об’єкт, основні проблеми,... |
|
Інтерактивні технології на уроках української мови та літератури Анотація. У статті описано досвід використання інтерактивних методів навчання на уроках української мови та літератури з метою активізації... |
З української літератури для 8 класу Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (класів) з поглибленим вивченням української літератури. 8-9 класи / Програму підготували... |