П. В. Білоус Історія української літератури XI-XVIII ст

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32

^{2 #}

Барокова доба

(друга половина XVI—XVIII ст.)

2.1. Культурно-національне відродження України (друга половина XVI — початок XVII ст.)

Після трьохсотлітнього занепаду в освітньо-куль­турному і літературному житті України настала пора відродження києворуських традицій та формування нової якості українського письменства під впливом вну­трішніх потреб і прагнення засвоїти культурний досвід Західної Європи. Спорадичне пожвавлення у літератур­ній справі кількох попередніх віків не спричинило фор­мування потужних тенденцій, які б сприяли виникнен­ню і функціонуванню художніх явищ, співмірних Ренесансу. Коли європейське Відродження уже завер­шувало свій розвиток, на українських землях тільки з'являлися ознаки культурно-національного оновлен­ня. На думку М. Грушевського, українська література другої половини XVI — початку XVII ст. переймалася здебільшого «реформаційними імпульсами», відро­дженням «старої національної церкви», міжконфесій­ною ідеологічною боротьбою і художніми пошуками.
Історичні умови розвитку України

в другій половині XVI — на початку XVII ст.

Половецьке поле (Приазов'я та Причорномор'я), куди руські князі ходили «преломити спис», виявилося після завоювань Батия зручним для кочового життя татар. Між Диким Полем (Степом) та Пороссям і По­бужжям була територія, по обидва боки якої зводили укріплення. У Поле із Середнього Подніпров'я потра­пляли через дніпровські пороги, за якими починався Великий Луг (низовина Дніпра). Цей закуток із розкіш­ною та щедрою на живність природою став пристанови­щем козаків.

Слово «козак», за латино-персько-татарськими дже­релами, означало «сторож», «найманий вояк», «розбій­ник». Так почали називати і «степових добувачів», які займалися сезонними промислами. Перша згадка про них датована кінцем XV ст.: коли черкаський намісник Глинський напав на татарську фортецю Очаків, хан на­звав нападників козаками. У другій половині XVI ст. слово «козак» стосувалося як татар, так і черкаських та київських добувачів. Козакування (і вартівниче, і розбій­ницьке, і господарське) швидко й упевнено утвердилося і поширилося, а саме слово «козак» асоціювали переваж­но з християнином, чиє життя пов'язане з Полем.

Як і татари, козаки почали іменувати свої поселення кошами, тимчасові житла — куренями, колчани зі стрі­лами — сагайдаками. Татарський меч замінили на криву шаблю, руські гуслі — на кобзу, довге волосся — на оселедець. До козацької лексики увійшли тюркські назви: сурма, барабан, майдан, табір, бунчук, булава, осавул та ін.

Після того як у середині XV ст. ханським намісни­кам Золотої Орди вдалося створити Перекопську Орду, розпочалися організовані набіги кримчаків на Галичи­ну, Поділля і Волинь (походи Менглі-Гірея по ясир). Наслідком їх були спустошення території і втрати людей, яких убивали або забирали в полон. В останній чверті XV ст. до цих погромів долучились турки — так

Османська імперія боролася за сферу свого впливу на сусідні території. Туркам і татарам ні Литва, ні Польща не протистояли. Тому безпека південно-східних укра­їнських земель стала головним клопотом козаків, які зму­шені були переорієнтуватися із добувачів на оборонців.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво пере­творилося не тільки на військову спільноту, яка забез­печувала виживання в умовах постійної небезпеки, а й на важливу силу, здатну розв'язувати складні політич­ні проблеми, формувати власну культуру.

У 1569 р. на Люблінському сеймі було прийнято рішення про освоєння земель, які за унійним актом відійшли до Речі Посполитої, тобто південно-східних земель Дикого Поля, які в ті часи називали Україною. Унаслідок Люблінської унії змінився статус «руських князів», котрі не мали права брати участь у вирішенні державних питань, повинні були ставити свої загони відповідно до звичаїв Корони; розпочалися міграційні процеси — мешканці раніше розділених між Польщею та Литвою українських територій одержали змогу подо­лати певну відчуженість, яка виникла між галичанами та волинянами й киянами, що сприяло формуванню «старожитного народу руського»; розширилася геогра­фія культурної активності польських інтелектуалів та культурних діячів, котрі володіли, зокрема, набутками «латинського» письменства кінця XVI ст., що призвело до своєрідного демонтажу тогочасної руської культури. Центром цього процесу стала Острозька академія.

Рішення Люблінського сейму сприяли активізації економічного, торгового життя, виникненню укріпле­них міст і містечок, збільшенню кількості міського населення. Це було зумовлено протекційною політикою уряду, яка виражалася у наданні новим та прикордон­ним поселенням певних податкових та митних пільг. Пожвавлення економічної та оборонної діяльності знач­ною мірою нейтралізовувало татарську небезпеку. Вод­ночас нова влада проводила політику колонізації давніх українських територій. У кращому становищі була міс­цева знать (князі, бояри), яка одержала певні привілеї, хоч і не завжди мала самостійність. Знать поступово перетворювалася на нову верству суспільства — укра­їнську шляхту — завдяки господарській, військовій відда­ності королю, ополяченню та окатоличенню, а також шлюбним контактам із польською шляхтою.

Змінилося й становище українського селянства. Воно втратило право на землю. Селян зробили невільними людьми, котрих прикріплювали до оброблюваної ними землі, яка належала феодалу. Вони стали робочою силою з обмеженими правами. Це викликало спротив, найпо­ширенішою формою якого була втеча селян на вільні землі — слободи (на Схід України), де добробут пересе­ленців залежав від їхньої працьовитості та заповзятості.

У цей час загрозу польським колонізаторам станови­ла козацька вольниця. Король Стефан Баторій намагав­ся ввести козацтво у межі державної служби (реєстрація козаків як військової сили), проте ці заходи виявилися неефективними, оскільки не всі козаки мали право ста­вати реєстровими: суворо заборонялося записувати у реєстр втікачів, неблагонадійних, осуджених королів­ською владою. Більше того, королівське розпорядження (ординація) 1590 р. передбачало ліквідацію стану нере­єстрових козаків. Це спровокувало козацькі виступи і повстання під проводом Криштофа Косинського (1592), Северина Наливайка і Григорія Лободи (1595—1596).

Переформатування українського суспільства у дру­гій половині XVI — на початку XVII ст. в умовах коло­нізації, економічної та соціальної експансії Речі Поспо­литої поступово призвело до визрівання національної самосвідомості, протесту проти феодального та духовно­го гноблення. Селяни, міщани, дрібна шляхта об'єдну­валися для захисту своїх людських і господарських прав, охоче долучалися до збройних козаків під час заколотів і повстань.

Поневолюючи українців економічно, Річ Посполита дбала і про поневолення релігійне. Спроби об'єднати католицьку та православну (західну і східну) церкви сягають XV ст., тому цей процес охоплював певні етапи:

1. 
   Флорентійська унія (1438—1439), де було визна­но зверхність Папи Римського у християнському світі і прийнято основні догмати католицького віровчення;
   
2. 
   для здійснення унії у 1564 р. в Польщу прибули представники чернечого ордену єзуїтів; у 1567 р. кра­ківський професор-єзуїт Бенедикт Гербест надрукував твір «Проектування дороги», у якому висунув ідею об'єднання римської церкви з руською;
   
3. 
   у 1577 р. єзуїт Петро Скарга у праці «Про єдність церкви Божої» окреслив план унії католицької і право­славної церков, доводив, що римська церква — єдина істинна Христова церква; звинувачував православних у неуцтві, принижував слов'янську мову, стверджуючи, що віра й наука розповсюджуються за допомогою лише грецької та латинської мов;
   

1. 
   прийняття нового григоріанського календаря у 1582 p., що мав внести зміни у календар свят та обрядів;
   
2. 
   у 1590 р. Петро Скарга вдруге видав свій трактат «Про єдність церкви Божої», чим стимулював підготов­ку до проголошення унії;
   
3. 
   у 1595 р. українські церковні діячі Кирило Тер-лецький, Іпатій Потій вирушили до Рима на аудієнцію до Папи Римського; в урочистій обстановці, у присутно­сті 33 кардиналів було прийнято унію;
   
4. 
   у жовтні 1996 року у Бересті одночасно відбулося два собори: на одному прийняли унію, на іншому, де брав участь князь Костянтин Острозький, — учасники виступили проти неї.
   

Як зазначають дослідники, починалося велике про­тистояння, що перетворило Берестейську унію, задума­ну як інструмент порозуміння, на символ розбрату, ворожнечі і насильства. З боку православних українців це було не ментальне неприйняття нововведення і до­тримання «справедливої і доброї» старовини, а чітке усвідомлення, що за унією стоїть грабіжницька, колоні­альна політика Речі Посполитої, що унія має не стільки релігійний, скільки соціальний підтекст. Унія не об'єд­нала Україну, а навпаки, роз'єднала її.
Роль братств, шкіл, друкарень у культурному русі

Зміни у соціально-політичному, духовному житті України позначилися і на культурній сфері — освіті, літературі, книжності, театрі. Важливу роль у культур­ному житті другої половини XVI — початку XVII ст. відігравала діяльність братств, шкіл і друкарень.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua