П. В. Білоус Історія української літератури XI-XVIII ст

Київ

Видавничий центр «Академія»

2009

ББК 83.3УК-923 Б61

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(Лист № 1/11—5533 від 16.07.09 р.)

Давня українська література охоплює у своєму розвитку вісім століть (XI—XVIII), відомих історії як середні віки і доба бароко. Процес її творення був неоднорідним, неоднозначним, не раз — парадоксальним. Художній світ її багатогранний і самобутній, а найкращі твори вражають масштабністю філософського мислен­ня, силою духовних осяянь, яскравими сюжетами, оригінальним і пристрасним словом. Особливості її буття і розвитку зумовили зміст і структуру навчального посібника, автор якого намагався якомога органічніше поєднати сучасне прочитання творів давньо­го письменства з використанням цінних надбань у його інтерпре­тації вітчизняним літературознавством за всю історію його розвитку. Завдяки цьому студент-філолог матиме змогу глибше пізнати світоглядні пошуки, естетичну, моральну проблематику і дух тих часів, колорит словесності і специфіку творів, їхній вплив на письменників наступних епох.

Прислужиться це видання вчителям-словесникам, історикам вітчизняної культури і всім, хто цікавиться історією української літератури.
Рецензенти;

доктор філологічних наук, професор Af. П. Корпанюк; доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України М. М. Сулима

Зміст
1. Середньо- 1.1. Давнє письменство як об'єкт

вічна доба вивчення історії української літератури 7

(XI — середина Хронологічні межі давнього

XVI ст.) українського письменства.

Особливості давньої літератури.

Історичний досвід пізнання та інтерпретації давньої

української літератури.

2. 
   Зародження української літератури 35
   

Термінологічні означення

давнього письменства. Передумови його виникнення 35 Мова давніх творів 43

«Перший південнослов'янський вплив» 46

Поширення книжності на Русі 48

Перекладна література Київської Русі 52

3. 
   Старокиївське
   

і галицько-волинське літописання 62

Етапи становлення літописання 62

«Повість минулих літ» 64

Київський літопис 79

Галицько-Волинський літопис 85

1.4. Ораторсько-проповідницька проза XI—XII ст. 89
«Слово про Закон і Благодать» Іларіона 90

Проповіді Кирила Туровського 93

5. 
   Рання агіографічна проза «Сказання про Бориса і Гліба»
   
6. 
   Повчальна проза Київської Русі Дидактика повчань. Послання
   

7. 
   «Благання» Данила Заточника Індивідуальне начало у «Благанні». Образ Данила і його оточення Амбівалентність мислення автора «Благання»
   
8. 
   «Житіє і хожденіє» Данила Паломника
   

Зміст і композиція «Житія і хожденія» Жанрово-стильові особливості пам'ятки. Художність твору

9. 
   «Слово про Ігорів похід» Авторство «Слова про Ігорів похід» Літописне оповідання
   

і «Слово про Ігорів похід» Жанр і композиція

«Слова про Ігорів похід». Художні образи Поетика пам'ятки

10. 
    Києво-Печерський патерик Виникнення київського монастирського епосу Жанрові особливості патерика Сюжети, образи і моральні концепти патерикових новел
    
11. 
    Українська література пізнього середньовіччя (друга половина XIII — перша половина XVI ст.)
    

«Другий південнослов'янський вплив» Література і фольклор пізнього середньовіччя Паломницька проза Розвиток літературних жанрів

2.1. Культурно-національне відродження України (друга половина XVI — початок XVII ст.)

Історичні умови розвитку України

в другій половині XVI —

на початку XVII Ст.

Роль братств, шкіл, друкарень

у культурному русі

Проблема вибору у літературі

Полімовність української літератури
Доби бароко	199
Формування барокового стилю
в українському письменстві	202
2.2. Полемічна проза	204
Передумови виникнення
полемічної прози	205
Розвиток полемічної прози в Україні	207
2.3. Барокова поезія XVII ст.	236
Виникнення віршування в Україні	236
Основні жанри барокової поезії	238
2.4. Проповідницька проза	258
Бароковий стиль проповіді	259
Творчість
письменників-проповідників	261
2.5. Агіографічна проза	267
Творчість Дмитра Туптала
(Ростовського)	268
2.6. Історична проза
другої половини XVII ст..	274
Монастирське літописання	275
Світські крайові літописи	277
2.7. Українська драматургія XVII ст.	282
Ґенеза давнього українського театру	283
Розвиток шкільної драматургії	285
2.8. Історична і мемуарна проза XVIII ст.	292
Козацькі літописи	293
Мемуарні твори	304
2.9. Паломницька проза XVIII ст.	307
Модифікація паломницького жанру	307
Творчість паломників XVIII ст.	308
2.10. Шкільна драма XVIII ст.	324
Основні тенденції розвитку
шкільної драми	325
Репертуар шкільного театру	326
Жанрові особливості
і тематика інтермедій	334
2.11. Вертепна драма	337
Художня специфіка вертепної драми	337
2.12. Творчість мандрівних дяків	341
Передумови розвитку
творчості мандрівних дяків	341
Жанрова природа творчості
мандрівних дяків	346

13. 
    Сатиричні і гумористичні
    

вірші та діалоги 351 Сатиричні твори 354 Гумористичні віршовані оповідання 357

14. 
    Українська лірика XVIII ст. 360 Чинники впливу на формування
    

поетичної творчості XVIII ст. 361 Жанрово-тематична

своєрідність лірики XVIII ст. 366

15. 
    Творчість Григорія Сковороди 375 Філософські погляди
    

Григорія Сковороди 376 Поезія Григорія Сковороди

як спосіб вираження світоглядних думок 379 Внесок Григорія Сковороди в утвердження жанру байки 384 Афористика Григорія Сковороди 386

16. 
    Традиції давнього письменства
    

у новій українській літературі 387 Від літописів — до нової

історичної літератури 389 Поетичне відлуння

«Слова про Ігорів похід» 390 Традиції житій у новій літературі 393 Необарокові тенденції

в українській літературі 395 Давня сміхова культура

в «Енеїді» І. Котляревського 398 Климентій Зиновіїв

як предтеча нової літератури 399 Традиції давнього театру

у новій драматургії 400 Вплив давньої лірики

на романтичну поезію 401

Давні джерела авантюрної прози 403

Феномен Григорія Сковороди

у художньо-літературних колізіях

XIX—XX ст. 404

Короткий термінологічний словник 410 Література 416

_1.

Середньовічна доба (XI — середина XVI ст.)

1.1. Давнє письменство

як об'єкт вивчення

історії української літератури

Вивчення давньої української літератури має суттє­ву специфіку і певні пізнавальні труднощі. Передусім дається взнаки мовний бар'єр, адже більшість пам'я­ток давнини написано книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від сучасної. Тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички. Давнє письменство належить до середньо­вічного типу літератур, однак розвивалося воно за іншими, ніж європейські естетичні системи, канонами і правилами. Література мала свою систему жанрів та специфічний набір художніх засобів. Художній світ тих часів не викликає у сучасного читача таких есте­тичних почуттів, як літературні твори XIX чи XX ст. Із цих причин дехто трактує давні писемні пам'ятки як непривабливі й неактуальні. І все-таки збагнути художній код літературних пам'яток можливо, ціле­спрямовано і зацікавлено читаючи давні тексти.
Хронологічні межі

давнього українського письменства

Давня українська література охоплює вісім століть (XI—XVIII ст.) із тисячолітньої історії вітчизняного письменства. За той час виникла, зміцніла і припинила своє існування Київська Русь; монголо-татарське наше­стя зруйнувало і спустошило українські землі, на які згодом прийшли литовські князі і якими оволоділа Річ Посполита; на оборону України стало козацтво, воюючи проти шляхти, татар і турків; раз за разом спалахували війни і збройні повстання; зрештою, на українські землі прийшла влада російських царів. Тим часом розвивала­ся писемна словесна творчість, переживаючи піднесен­ня, занепад, відроджуючись з новою силою розмаїттям жанрів, сюжетами, новими творами та літературними іменами. В історичній долі України можна знайти пояснення того, що давньоукраїнський літературний процес виявився неоднорідним, неоднозначним, часом парадоксальним. У ньому багато естетичної еклектики, він кількамовний, жанрово різноманітний, тематично місткий, пов'язаний із християнською ідеологією і гідний рівня європейських літератур.

У різні часи деякі вітчизняні вчені (М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Грушевський, автори 8-томної «Історії української літератури», В. Яременко) починали відлік історії української літератури від фольклору або розглядали усну народну творчість як ранній етап у розвитку письменства. Ці намагання означають ототожнення усної і писемної творчості, спробу (патріотичну, але не наукову) вважати джерелом давньої літератури фольклор, а не книжно-писемні візантійські традиції. Про найвіддаленішу хронологіч­ну межу української літератури свідчать датовані писемні пам'ятки. Гіпотетичні версії про «дохристи­янське письмо» (наприклад, про міфічну глаголицю) мають мало археологічних і фактичних даних, які б дали уявлення про цілісну систему письма.

Відтворити картину давньої писемності проблема­тично, оскільки частину пам'яток втрачено внаслідок драматичних конфліктів (війни, напади, розорення, пожежі, міжусобиці, політичні та міжконфесійні інтри­ги тощо), адже територія України-Русі постійно була епіцентром зіткнень між Сходом та Заходом.

До найдавніших датованих пам'яток української книжності належать:

1. 
   Остромирове Євангеліє, переписане київським дияконом Григорієм для новгородського боярина Остромира у 1056—1057 pp. Тут письмово відтворено старо­слов'янською (староболгарською) мовою Євангеліє від Іоанна;
   
2. 
   Ізборник (збірник) Святослава 1073 року («Збір­ник від багатьох отців: виклади незрозумілих слів у Євангелії й Апостолі та в інших книгах, складені корот­ко на пам'ять і на готову відповідь»), який є своєрідним підручником християнської візантійської ученості. Існує гіпотеза, що він був привезений із Болгарії, де його переклали із грецької мови, і подарований черні­гівському князю Святославу Ярославичу;
   
3. 
   Ізборник (збірник) Святослава 1076 року, який також має болгарське походження і містить матеріали релігійно-дидактичного характеру (короткі виклади Святого Письма, молитви, повчання, афоризми, цер­ковні правила тощо).
   

Ці писемні пам'ятки засвідчують зародження укра­їнської літератури приблизно в середині XI ст. Надалі вона розвивалася як тип середньовічної літератури, як художня форма словесності, заснована на християнсь­ко-візантійській ідеологічній та естетичній основі, старокнижній мовній традиції (з певними особливостями). Це тривало до другої половини XVIII ст., коли активізу­валися соціально-історичні, світоглядні, естетичні про­цеси, які призвели до якісних та бурхливих перетво­рень у літературі. Так за декілька десятиліть давнє українське письменство відійшло в історію, поступив­шись секуляризованій (світській) літературі з новими темами, проблемами, мотивами, сюжетами, образами, художніми засобами.

Проблема періодизації давньої української літерату­ри і досі є неоднозначною. Існує багато схем, що вини­кли внаслідок різних підходів та критеріїв визначення етапів її розвитку (соціологічні, історико-функціональні, ідеологічні, естетичні, художньо-стильові тощо). Періодизація літературного процесу — умовна наукова операція, проте необхідна для чіткішого усвідомлення діалектики словесних форм, їх змістової наповненості, співмірності з іншими художніми явищами, зокрема зарубіжними. З нею пов'язані найскладніші проблемні питання у літературознавстві, оскільки неможливо врахувати всі фактори цього процесу, які через інтерпретаційні чинники постійно змінюються.

Серед найвідоміших у літературознавстві періодизацій варті уваги моделі, запропоновані І. Франком, М. Гру-шевським, С. Єфремовим, М. Гнатишаком, Б. Лепким, Д. Чижевським. Однак вони не були враховані у 8-том-ній «Історії української літератури» (1967—1971), яка репрезентує хронологічний принцип періодизації літе­ратурного процесу. Останнім часом цю усталену періо­дизацію переглянуто.

Сучасні дослідники Василь Яременко та Юрій Ісіченко співвідносять українське письменство XI— XVIII ст. з відповідними періодами у західноєвропейсь­ких літературах, таким чином виокремлюють у ньому Середньовіччя, Ренесанс, Бароко. Оксана Пахльовська у роботі «Українська літературна цивілізація», зважаючи на специфіку української культури, детермінованої насамперед її європейськими орієнтаціями, відводить давній літературі IX—XVIII ст. і називає це «візантійсь­кою добою української цивілізації», у межах якої роз­різняє «київську добу» (XI — перша половина XIII ст.), «галицьку добу» та «католицьку Русь» (друга половина XIII — середина XVI ст.), «перше відродження» (друга половина XVI — середина XVII ст.), «між Бароко та Про­світництвом» (друга половина XVII — кінець XVIII ст.).

Специфіка історичного руху та функціонування дав­нього письменства полягає в тому, що в ньому чітко простежуються два основні періоди — середньовічний та бароковий. Середньовічний період тривав від XI до середини XVI ст., тобто від зародження української літератури до її «першого відродження», і характеризу­ється як історичними (існування держави Київська Русь, перебування українських земель під владою Литовського князівства), так і світоглядно-естетични­ми особливостями (домінування християнської ідеоло­гії, символічно-алегоричне відображення дійсності, певна система жанрів, сформована під впливом візан­тійської естетики). Бароковий період у розвитку укра­їнської літератури припадає на другу половину XVI—

XVIII ст., коли активізувалася національно-визвольна боротьба українського народу, відбулося інтенсивне засвоєння культурно-освітніх надбань європейського Заходу, урізноманітнилися жанрово-стильові форми літератури, розширилася її тематика й увиразнилося світське начало.

Тож розвиток давньої літератури тривав від середи­ни XI до кінця XVIII ст. У цьому хронологічному рухо­ві найпомітнішими є середньовічний та бароковий періоди.
Особливості давньої літератури

Як художнє явище середньовічного типу давнє укра­їнське письменство має певні специфічні ознаки, що відображають загальні особливості середньовічних тек­стів, самобутність, автохтонний колорит літературної творчості.

1. 
   Теоцентризм. Давня література тісно пов'язана з християнською релігією та церквою. Теоцентризм (грец. theos — бог і лат. centrum — осереддя) старого письменства зумовлений обставинами, за яких зароди­лася писемна творчість в Україні-Русі. Однією з них була християнізація руських земель, яка в культурно­му сенсі супроводжувалася поширенням візантійсько-болгарських традицій.
   

Тогочасна Русь намагалася прийняти твори, призна­чені обслуговувати церковне життя, пропагувати хри­стиянство і виховувати людей нової віри. Завдяки цьому було освоєно літературний пласт, який хронологічно відносять до ранньовізантійської доби (IV—VI ст.). Його апробували в Болгарії, а на Русі застосовували насампе­ред як ідеологічний інструмент. Водночас ця література засвідчила художні пошуки перших руських письмен­ників. Головною книгою, з якої черпали світоглядні постулати і дидактичні настанови, мотиви, образи та художні топоси, стилістичні прийоми та жанрові взір­ці, була Біблія.

2. 
   Символізм та алегоризм. Вони —■ невід'ємний еле­мент художньо-образного мислення давньоукраїнської літератури, що загалом характерно для середньовічних літературних текстів. Для їх розуміння і тлумачення необхідні особливий літературознавчий інструмента­рій, адекватна його художній природі методика, зокрема метод герменевтики (грец. hermeneutike — мистецтво тлумачення), складовою якої є екзегетика (грец. exegeti-kos — той, хто тлумачить, роз'яснює). Християнська екзегетика зосереджувалась на тлумаченні Нового Заві­ту. Святе Письмо вона трактувала буквально і містично: 1) історично (аналіз біблійних фактів і подій як реаль­ної історії); 2) алегорично (ті самі факти і події розгля­дали як аналог інших фактів і подій); 3) тропологічно (трактування факту чи події з погляду моральної наста­нови); 4) анагогічно (піднесено) (розкриття у подіях та фактах сакральної, тобто священної, релігійної істини). Християнську екзегетику широко застосовували для тлумачення середньовічних літературних текстів, спов­нених біблійною алегорією та символікою.
   

У давньоукраїнській літературі кожен жанр мав своє семантичне поле, яке вбирало систему середньовіч­них понять та образів. Наприклад, паломницький твір обов'язково включав такі символічні та алегоричні образи: дорога — алегорія життєвого шляху, духовного очищення, звільнення від гріховності через подолання перешкод і страждань; Єрусалим — символ доцентрово­го руху душі і тіла; Гріб Господній — духовна мета доро­ги, зосередженість духовної сили, центральне святе місце, досягнення якого і поклоніння якому є кульміна­цією всієї мандрівки; святі місця — сакральні опори, на яких тримається оповідь про Ісуса Христа; собор — сим­вол світобудови; монастир — осередок благочинності, відданості вірі, молитви; хрест — символ одночасного руху «по горизонталі» — до Святої Землі, «по вертика­лі» — до небес, духовного осягнення Бога.

3. Рукописний характер творчості. Навіть після запровадження друкарства (XVI ст.) більшість давніх творів писали від руки і в рукописній формі розповсю­джували серед читачів. Часто літературний твір існував лише в одному екземплярі, з якого потім могли повні­стю або частково списувати (копіювати) нові примірни­ки — списки. Ці тексти не завжди були ідентичними. Переважно вони фігурували як варіанти протографа — первинного тексту. Автори іноді робили своєрідні ком­бінації з різних текстів, унаслідок чого з'являвся нібито новий твір. Така тенденція була характерна для літопи­сання. Компіляцію (лат. compilo — грабую, краду) у середні віки не вважали літературним гріхом, її часто практикували.

Багато давніх текстів відомо саме у списках (копіях): «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, оповідання з Києво-Печерського патерика, «Слово про Ігорів похід» та ін. Тому нестійкість (нека-нонічність) є характерною їх ознакою, оскільки в про­цесі переписування щось вилучали, змінювали, додава­ли (здебільшого це залежало від волі переписувача). На цій підставі можна говорити про своєрідну плинність текстів у хронологічному вимірі. Вона донині заважає дослідникам давнього письменства, передусім текстоло­гам, бо часто буває складно, навіть неможливо рекон­струювати текст у його первинному вигляді, визначити із багатьох його списків (варіантів) основний тощо. Книгодрукування дало змогу зафіксувати текст і сприя­ло розповсюдженню літературних творів.

Із запровадженням в Україні-Русі християнства практикували кириличний тип письма. Абетка кири­лиці мала 43 літери: 24 — візантійського (грецького) алфавіту і 19 — для передавання фонетики слов'янсь­ких мов. Накреслення літер поступово еволюціонувало. Для ранньої кирилиці характерні літери, майже одна­кові за висотою і шириною, — так званий устав, близь­кий за формою до візантійського унціального, тобто одновимірного, письма IX—XI ст. Він передавав філі­гранність кожної літери, яка мала б надавати письму урочистого характеру. Букви писали вертикально, роз­міщували на однаковій відстані, без інтервалів між сло­вами, тому текст зливався в один безперервний рядок. Таке письмо дуже чітке і легке для читання, що на ту пору мало важливе значення, адже воно було призначе­не для переписування книг і читання у церквах під час літургії (грец. leiturgia, букв. — служіння).

Згодом устав змінився, на що вплинув характер матеріалу для книг: пергамент (спеціально вичинена шкіра телят чи овець) був дорогий, тому писець задля його економії «стискував» літери, внаслідок чого вони видовжувалися до прямокутної форми. Порушення гео­метричного принципу у накресленні літер призвело до інших деформацій: кривизни, гострокутності, асиметрії. Частіше почали застосовувати скорочення. У частовжи­ваних словах таке скорочення позначали спеціальним значком — титлою. Коротшою стала відстань між літе­рами, хоч і була неоднаковою. Ці зміни помітні вже у текстах другої половини XII ст. Устав поступово пере­творювався на напівустав. Із часом цей шрифт кирили­ці теж зазнав модифікації. На межі XIV—XV ст. з'явив­ся скоропис, який культивували у рукописних книгах і документах, однак надбанням книгодрукування, яке незабаром зародилося, він не став.

Перші кириличні книги церковного призначення видрукував у Кракові 1491 р. німецький друкар Ш. Фіоль, якому допомагали українські студенти міс­цевого університету. Відтоді функціонували два різно­види кирилиці: рукописна і друкарська.

4. Авторська свідомість. Формування її відбувалося під впливом середньовічних уявлень. На одній із трьох мініатюр, які додано до тексту Остромирового євангелія (1056—1057), зображено євангеліста Луку: перед ним невеличкий столик, на ньому чорнильниця, письмове приладдя; вище — пюпітр із списаним аркушем; у пра­вому кутку картини — наполовину бик, що передніми ногами спускає черговий аркуш до рук Луки, котрий уклінно його приймає. Ореол навколо голови бика свід­чить, що ця тварина — священна, а вписаний поряд текст сповіщає: «В цьому образі тельця Дух Святий явився Луці». Давній ізограф-художник, наслідуючи візантійські взірці, на що вказує декоративний орна­мент, який обрамлює картину, символічно відтворив образ середньовічного автора-книжника. На тлі побуто­во-реалістичних деталей у цій мініатюрі розкрито образ «списателя книг», котрий є лише виконавцем волі Бога, що явився йому у вигляді Духа Святого, який надихає книжника священним текстом. У цьому зна­ченні автор постає не творцем, а саме виконавцем, бо єдиний Творець, зокрема і Святого Письма, — Господь.

Середньовічний автор не прагнув до індивідуалізо­ваного самовираження. Він орієнтувався на апробовані в літературі взірці, вишукував цитати (здебільшого у Святому Письмі), запозичував готові словесні формули, штампи, кліше. Він був людиною свого часу, внутрішнє життя якої не мислилось організувальним центром, органічною цілістю. Тому й виражав себе лише через загальне, притаманне певній категорії людей, а не через власне внутрішнє життя. Російський учений-медієвіст Дмитро Лихачов (1906—1999) запропонував називати цю манеру літературної праці літературним етике­том: «Письменник прагне ввести свою творчість у рамки літературних канонів, намагається писати про все "як належить", хоче підпорядкувати літературним канонам все те, про що він пише, проте переймає ці ети­кетні норми із різних сфер: із церковних уявлень, із уявлень дружинника-воїна, із уявлень придворного, з уявлень теолога і т. д.».

Давня українська література, особливо XVII— XVIII ст., представлена яскравими творчими індивіду­альностями (Іван Вишенський, Іван Величковський, Георгій Кониський, Григорій Сковорода). Проте їхня творчість є винятком, оскільки загалом у тогочасному письменстві переважали анонімні твори, автори яких не вважали за потрібне підписувати їх своїм іменем, фіксу­вати біографії, акцентувати на власній індивідуальності.

5. Жанрова система. Давнє українське письменство має і своєрідну, сформовану під впливом середньовіч­них історичних, культурних та естетичних чинників жанрову систему. Серед усього розмаїття жанрів найпо­ширенішими були: азбуковник, алфавіт, епістолія, літопис, послання, «чтеніє», «начертаніє», «описаніє», книга, хронограф, бесіда, «двоєсловіє» (діалог), молін­ня (благання-замовляння), повість, повчання, похвала, «преніє» («спор»), «речь», сказання, «слово», сповідь, «толкованіє». Важливим у диференціації жанрів є принцип ставлення їх до предмета зображення, який «програмує» специфіку жанру: «битіє», діяння, житіє, пам'ять («воспоминаніє»), «позорище», видіння, істо­рія, «страсть», патерик («отечник»), ходіння, «чудо».

Світоглядна і художня специфіка давньої літератури зумовлює особливості її сприймання і тлумачення, ви­значає методологію її вивчення та осмислення як есте­тичного й історичного феномену.
Історичний досвід пізнання

та інтерпретації давньої української літератури

Літературної критики у давні часи не існувало, тому питання про самоусвідомлення літератури не виникало. Хоча у «Повісті минулих літ» під 1037 р. літописець, характеризуючи розбудовчу діяльність князя Яросла­ва, вказував на поширення книжності: «І зібрав він письців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і Письмо Святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова (...) Велика ж бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж бо учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес кни­жних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь»¹.

В Ізборнику Святослава 1076 року вміщено «Слово якогось калугера про читання книг», де хоч і йдеться передусім про книги церковні, але заохочується читан­ня загалом: «Добре, братове, читати книжки», оскільки це «подвигає на добрі діла». Калугер (чернець) радить читати житія Василія, Іоанна Златоуста, Кирила Філо­софа, навчатися «ненастанно книжних словес, творячи волю їх ».

Перший «бібліографічний нарис української історії літератури» створив викладач Києво-Могилянської колегії Єпіфаній Славинецький (?—1675). Він був вида­ний тільки 1846 р. в Москві під заголовком «Оглавленіе книг, кто их сложил». На думку І. Франка, «ся бібліо­графія має виразний південноруський характер і була продиктована тим духом, що відчував уже тоді органіч­ний зв'язок старого південноруського письменства з греко-візантійським, староболгарським та мораво-пан-нонським».

Зародження медієвістики (лат. medium aerum — середній вік) — галузі історичної (і літературної) науки, що вивчає середньовіччя, — в українському літературо­знавстві відбулося в 20-ті — 40-ві роки XIX ст. Погляд на давнє письменство визначили два чинники: романтизм у літературі і народницький світогляд. Вони визнавали дав­нину тільки в певних межах. Звернення до джерел було вибірковим. Романтичний пафос живили події минувши­ни, войовничі князі та билинні герої, зокрема у «Слові про Ігорів похід». Принцип народності диктував відбір за такими ознаками, як «рідне», «селянське», «простона­родне», залишаючи поза увагою «панське», «чужорідне»,