Російський філолог Олексій Шахматов (1864—1920) виокремив у розвитку літописання чотири етапи. На
першому (кінець X — перша половина XI ст.) був створений звід (зведення) переказів про запровадження християнства на Русі.
Другий етап (60—70-ті роки XI ст.) пов'язаний із діяльністю монаха Києво-Печерської лаври Никона. До початкових записів приєднано розповіді про перших руських князів — Олега, Ігоря, Ольгу, котрі були нащадками норманського (варязького) ватажка Рюрика. Тоді було включено легенду про «прикликання варягів», яка стала провідною у поглядах на походження Руської держави. На
третій етап (кінець XI ст.) припадає створення нового зводу, який О. Шахматов назвав «Початковим зводом». Редактор зводу (вірогідно, монах Іоанн) продовжив роботу Никона, доповнивши текст новими подіями, публіцистичними відступами, у яких дорікав князям за міжусобні війни. На
четвертому етапі (початок XII ст.) «Початковий звід» був перероблений іноком Києво-Печерського монастиря Нестором, який увиразнив діяльність князів Володимира та Ярослава Мудрого, розповів про заснування Печерської лаври та її ченця Феодосія, «страстотерпців» і перших руських святих Бориса та Гліба. Свою роботу Нестор завершив 1113 р. Монах Видубицького монастиря (під Києвом) Сильвестр зробив у зводі свої доповнення та зміни (редакція 1117 p.).
Більшість дослідників «Повісті минулих літ» вважає, що першу редакцію пам'ятки на початку XII ст. здійснив чернець Києво-Печерської лаври Нестор, але ця редакція не збереглася в оригіналі. Друга редакція увійшла до складу Лаврентіївського та Радзивіллів-ського літописів.
Лаврентіївський літопис (XIV ст.) зберігся в єдиному пергаменному примірнику, переписаному в 1377 р. монахом Лаврентієм на замовлення суздальсько-нижньогородського князя Дмитрія. До початку XVIII ст. рукопис належав Володимирському монастирю, потім був перевезений у Петербург, де його у 1792 р. придбав історик та археограф О. Мусін-Пушкін. Уперше цей рукопис було видано у 1846 р. Особливу увагу дослідників привернула перша частина пам'ятки — «Повість минулих літ» у редакції Сильвестра.
Радзивіллівський літопис — це ілюстрований рукопис, створений наприкінці XV ст. У XVII ст. він належав польсько-литовським магнатам Радзивіллам. Потім потрапив у Кенігсберг, де з нього за наказом Петра І зробили копію, але пізніше як військовий трофей переправили у Петербург. Літопис близький до Лаврентіївського списку, проте відрізняється від нього численними ілюстраціями — понад 600 мініатюр.
Третя редакція «Повісті минулих літ» відома у складі Іпатіївського літопису: Іпатіївський (XV ст.) та Хлєбни-ківський (XVI ст.) списки. Ця рукописна книга має назву «Літопис Руський». Колись вона належала Іпаті-ївському монастирю, що поблизу Костроми. Нині зберігається в Петербурзі. Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано приблизно 1425 р. на півночі Русі з південноруського оригіналу, складеного, на думку Л. Махновця, з різних зводів на початку XIV ст. Літопис складається із трьох частин: «Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис.
«Повість минулих літ»
Перша києворуська пам'ятка писемності літописного метажанру
«Повість минулих літ» (1113) складена на основі раніших літописних зведень та редакцій. Джерелами літопису є:
а) усна творчість — праукраїнські міфи, легенди,
перекази, героїчний епос (билини, слави), у яких відоб-
ражено вірування східних слов'ян, їх розселення,
заснування міст, перелік місцевих племен, пояснено їх
назви, охарактеризовано звичаї, названо найдавніші
міста; а також деякі міфи скандинавського, хозарсько-
го (азійського), західноєвропейського походження;
б) письмові (книжні) пам'ятки — Біблія, житія свя-
тих, візантійські та болгарські хронографи, давньо-
грецькі і староримські джерела;
в) авторські свідчення літописців і очевидців — опо-
відки про князівські походи, війни, мирні угоди, спору-
дження храмів, укріплень, монастирів, князівські
міжусобиці тощо.
Ідейне спрямування літопису лаконічно викладено у перших рядках: «Се повісті минулих літ, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала».
Відомості про походження Русі зафіксовано на початку літопису, у недатованій частині тексту. Під впливом біблійного тлумачення історії використано міф про Всесвітній потоп, після якого Ной територію, де виникла Русь, віддав синові Яфету. Подано також легенду про мандрівку апостола Андрія, котрий зупинявся на дніпровських пагорбах, де поставив хрест і благословив місце, на якому пізніше збудовано багато християнських церков, — тут постав Київ (зроблено акцент на богообраності «матері городів руських» та й самої Русі). Викладено топонімічну легенду про заснування Києва, описано давні племена, які розселилися на території майбутньої держави.
Династію київських князів літописці виводили від варяга Рюрика, нащадки якого правили на Русі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав Мудрий), до Володимира Мономаха. За особливі заслуги перед державою літопис вирізняє князів Володимира (Великого, Хрестителя) та Ярослава Мудрого.
На час завершення роботи над «Повістю минулих літ» держава Русь була монолітним політичним, військовим, релігійним об'єднанням, яке мало осмислену в іменах та подіях історію. Ідея «збирання земель» навколо Києва у державну спільноту, поліетнічну імперію на сході Європи пов'язувала всі історичні відомості.
У літописі оповіді про буденне історичне буття доповнені ідейно концентрованими переказами про історичних осіб (персонажів), що відіграли важливу роль у розгортанні панорамного бачення вітчизняної історії. У «Повісті минулих літ» ідеться про світську владу: київських князів — «віщого» Олега, що загинув від власного коня; Ігоря, котрого вбили древляни за накладення на них непомірної данини; його дружину Ольгу, яка жорстоко помстилася древлянам і на роки стала правителькою Русі; їхнього сина Святослава, якого мати не допускала до влади, а використовувала у боротьбі з хозарами та греками (Візантією); Володимира Святославича, який став першим монархом на Русі та її хрестителем; його непокірного сина Ярослава, котрий князював у Києві 35 років і уславився як будівничий та прихильник освіти і книжності. Літописні сторінки також розповідають про молодих княжичів, синів Володимира Святославича — Бориса і Гліба —
З Історія укр. літератури
невинних жертв міжусобної боротьби за владу; Феодосія Печерського — одного із засновників монастиря, який став відомим завдяки багатьом доброчинним справам.
«Повість минулих літ» має розгалужену сюжетну лінію: помста княгині Ольги древлянам; прийняття князем Володимиром християнського віровчення (хрещення Русі); вбивство Святополком у боротьбі за владу у Києві своїх братів Бориса та Гліба; битва Ярослава Мудрого із Святополком на Альті у 1019 p.; поєдинок Мстислава з Редедею (1022); повстання у Києві 1068 p.; нашестя половців на Русь у 1093 p.; осліплення Василька Ростиславича (1097) та ін.
Окрему сюжетну лінію становлять літописні оповідки про хрещення Русі.
Легенда про мандрівку Андрія Первозваного на київські гори, де він провістив християнство на руських землях. У контексті витоків київської держави та руської церкви цей фрагмент у літописі важливий тим, що має провіденційний (лат. providentia — передбачення, провидіння) характер. Андрій — персонаж книжний, новозавітний, проте оповідь у літописі про його «діяння» не має підтвердження у Святому Письмі, апостольському житії, тобто є апокрифічною. Літописець міг довідатися про подорож Андрія з візантійських чи болгарських апокрифів або місцевих усних оповідок і синтезувати все це на сторінках літопису.
Хрещення Ольги. У структурі оповідання про хрещення Русі ця подія має двоякий смисл: по-перше, вона фіксує зацікавленість Христовою вірою ще задовго до офіційного прийняття християнства; по-друге, це передумова канонізації Ольги. Розповіді про те, як візантійський імператор і древлянський князь Мал сватали знатну київську вдову — очевидна вигадка. В обох випадках Ольга уникла заміжжя завдяки своїй хитрості та винахідливості, що вказує на її мудрість, розум, кмітливість, самостійність вдачі. У літописі викладено всю літописну біографію Ольги, де її хрещення в Константинополі постає на тлі жорстоких вчинків, зокрема у ставленні до древлян, яким вона по-хижацьки відомстила за смерть свого чоловіка Ігоря. З погляду християнина це суперечило заповіді «Не убий!», з іншого боку, Ольга помстилася язичникам, тобто противникам християнства.
Хрещення Ольги — своєрідний кульмінаційний момент у її літописній біографії, який виправдав попередні нехристиянські вчинки. Ця подія є ключовою у передісторії християнства на Русі, тому мала важливе функціональне значення у структурі оповідання і розвитку сюжету.
3. Вибір віри князем Володимиром. Це белетризована легенда, котра на перший погляд стосується передусім літописної біографії київського князя, має індивідуальний вимір. У структурі літопису та оповідання про хрещення Русі вона відіграє підготовчу, роз'яснювальну роль, драматизуючи образ Володимира, котрий розв'язував складну проблему вибору не так для себе (як, наприклад, княгиня Ольга), як для всієї держави. Цей фрагмент має дрібніші структурні компоненти:
а) прихід «болгар віри магометанської», котрі ви-
хваляли перед Володимиром віру, але «це було йому не
любо»;
б) прихід «німців із Рима», віра яких також не спо-
добалася князю;
в) прихід «жидів хозарських», яким Володимир
поставив риторичне запитання: «То як же ви інших
учите, коли самі були відкинуті Богом?»;
г) прихід грецького Філософа, який полемічно роз-
критикував віру тих, хто приходив до київського князя
раніше — і магометан, і католиків, і іудеїв. Володимир
поставив Філософу декілька запитань, які свідчили про
попередню обізнаність князя (або літописця) із христи-
янським віровченням, після цього Філософ виголосив
свій монолог, у якому переказав старозавітні та новоза-
вітні історії, зосереджуючись на постаті Христа та
основних християнських заповідях;
ґ) нарада бояр та старійшин на чолі з Володимиром, рішення направити посольства до болгар, німців та греків у Царгород;
д) похід на «град грецький» Корсунь і його облога.
Корсунянин Анастас, пустивши стрілу із запискою,
повідомив, як підкорити місто, а вдячний Володимир
пообіцяв охреститися, якщо це йому вдасться зробити.
Князь звертався до «царів Василія і Костянтина», щоб
віддали за нього заміж їхню сестру Анну, але ті ста-
влять умову, щоб Володимир охрестився, бо не видадуть
християнку за поганина;
е) сватання Володимира, небажання Анни одружу-
ватися з чужинцем;
є) втрата Володимиром зору. Після поради цариці охреститися, щоб прозріти, — чудо відбулося;
ж) заручення Володимира, проголошення молитви
во славу Господу;
з) відхід Володимира із Корсуня.
Хрещення киян. Цей великомасштабний захід князя Володимира розпочався демонстративним звер-гненням кумирів, яких сам князь звелів декілька років тому поставити і яким поклонявся. Особливого приниження зазнав Перун: «Перуна же звелів прив'язати до хвоста коню і волокти з гори по Боричевому узвозу до ручая»1. Потім Володимир звелів через посланців виходити киянам на річку. Вранці з корсунськими попами він охрестив киян і проголосив молитву Господу.
Заходи Володимира щодо поширення віри Христової. Своєрідним епілогом цього оповідання є запис під 991 p.: «Потім же, коли Володимир жив у законі християнському, надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці, і, пославши послів, привів майстрів із Греків, і почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анаста-сові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв був у Корсуні, — ікони, і начиння церковне, і хрести».
Жанрово-стильові особливості літопису. Сучасне літературознавство трактує літопис або як історичну прозу, або як синтетичний об'єднувальний, ансамблевий, інтегрувальний, багатофункціональний витвір, для якого характерні ознаки різних жанрів та стилів. Ці визначення засвідчують спробу окреслити жанрову природу літопису у контексті новочасних уявлень про жанри і стилі, оскільки він є цілісною жанровою одиницею, що належить до середньовічної системи.
Літопис — літературна, ідеологічно зумовлена форма викладу історичних подій, художнім ядром якої є хронотоп (часопрост/р), що
розгортається за схемою середньовічних уявлень про світ, давні спільноти.
У літописному контексті подія є символом, означни-ком певного міфу. Історична постать має в ньому знакону природу і моделюється як літературний персонаж, формується як «літописна біографія». Літописний час охоплює лише минуле і теперішнє (минуле — історія, що збулася, теперішнє — момент створення літопису).
Традиційно означення «повість» виконує наративну (розповідно-описову) функцію, проте «Повість минулих літ» має значення як «зосереджених відомостей» (про минуле, «временні літа»), так і втаємничених, священних знань («повість» — од «відати»; «веди» із санскриту — знання). Отже, повість — це не просто манера оповідати, а сам предмет оповіді. У середньовічних літературах повістю міг бути і написаний у відповідному дусі, наділений сакральною образністю священний текст. Тому у «Повісті минулих літ» не варто вбачати буквальний історичний зміст.
Хронологічний принцип викладу дав змогу літописцям використовувати різнорідний за характером, змістом і жанровими особливостями матеріал. Цей принцип певною мірою вплинув на особливості стилю пам'ятки, який визначають два основні типи: а) епічний (розповідний), що наслідував уснопоетичну традицію (героїчний епос); б) історико-документальний (фактографічний), що переважає в описі конкретних подій та фактів. Для епічного стилю характерні оповідальна тональність, сюжетність, образність; для історико-документального — інформативність, лаконізм, стриманість, беземоційність.
Художнього забарвлення літопису надають давні поетичні уявлення. На це звернув увагу ще М. Костомаров, наголосивши, що літописці зверталися до народної творчості через брак інших джерел, але як християни вони змушені були відповідно «очищати» цей матеріал. Цим спричинені фрагментарність і спрощеність у його використанні. Неповторного колориту надають літопису звернення до дружинної поезії (оповідання про Олега, Ігоря), тісно пов'язані з билинною традицією; переказів давніх звичаїв та обрядів (легенди про племена, сватання Володимира); військового епосу (походи Святослава, Володимира та інших князів); легенд і міфів (про віщого Олега, чудодія Всеслава, згадки про язичницьких богів тощо).
Деякі відтворені у літописі події мають не стільки історичний, скільки художньо-міфологічний смисл. Це стосується, наприклад, оповідок про помсту княгині Ольги древлянам за страту її чоловіка Ігоря.
В оповідці про
першу помсту йдеться про те, що, убивши Ігоря, древляни вирішили одружити свого князя Мала з Ольгою й малолітнього Святослава виховати по-древлянськи («і зробимо йому, як ото хочемо»). З цією метою вирядили «ліпших мужів своїх, числом 20», які при зустрічі у Києві з Ольгою пояснили, за що вбили її чоловіка («бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував»), і запропонували вийти заміж за їхнього князя Мала. «Люба мені є річ ваша», — відповіла Ольга і пообіцяла пошанувати послів, відрядивши їх на ніч назад до своїх човнів. Наступного дня з'явилися кияни і принесли згоду Ольги вийти заміж за Мала, а древляни захотіли, щоб принесли їх величаво до терема княгині у човні. Принісши у двір, послів укинули разом із човном у заздалегідь викопану яму, заглянувши до якої Ольга зіронізувала: «Чи добра вам честь?». «І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх».
Зі змісту оповідання зрозуміло, що воно не належить до древлянського епосу, а вигадане в оточенні Ольги. Художня свідомість її оточення увібрала міфи північних та східних кочовиків, тому поетика оповідання суттєво відрізняється від слов'янської творчості.
Посольство «ліпших мужів» древлянських до Ольги в Київ іноді називають сватанням, а їх відповідно — сватами. Насправді ні кількість цих мужів, ні їхній діалог з Ольгою нічим не нагадують східнослов'янський обряд сватання — навіть якщо зважити на те, що сватали вдову. Очевидно, автори оповідання не мали уявлення про весільні традиції і поховальний обряд у древлян. Через хитрощі княгині «сватання» стало їхніми похоронами.
Історики й етнографи одностайно відзначають, посилаючись при цьому на розповідь арабського мандрівника Ібн Фадлана (X ст.), що у східних слов'ян був звичай хоронити у човні. Однак, по-перше, він побував у 20-ті роки X ст. у волзьких булгар і описав, напевно, хозарський звичай, по-друге, знатного небіжчика в човні спалювали разом з умертвленою жрецем дівчиною. У Києві ж древлян вкинули з човном у викопану яму і засипали, тобто «погребли», — за варязьким звичаєм (для морських кочовиків човен — оселя за життя).
У тому, що сталося на київській горі, немає нічого язичницького і християнського, а вся розповідь пронизана поетикою жахливого, породженою мотивом помсти, що у межах цього оповідання має смислову домінанту — засипання живцем у землю. У структурі жахливого і перша загадка Ольги послам: «Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: "Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки не підемо, а понесіте нас у човні"». Княгиня вкладала прихований смисл у сказане: ні їхати на конях, ні йти пішки — значить бути мертвим, а мертвих несуть до ями (прообраз поховальної процесії, коли труну з покійником несуть на кладовище). Древляни загадки не відгадали, що дало оповідачеві привід додатково познущатися з них: «І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигор-джуючись». Коли їх вкинули у яму, відразу зрозуміли древляни весь жах Ольжиної загадки. Віддавання живих землі — кара, реалізація помсти, на відміну від архаїчних звичаїв слов'ян, в уявленні яких поховання в землю асоціювалося з ідеєю родючості, а вислів «І земля не прийме» свідчив, що вони не пов'язували покарання із автохтонними мотивами.
Літописець-хриетиянин прийняв «Ольжин епос», бо не бачив у діях княгині гріха, адже вона помстилася за чоловіка древлянам-поганинам, котрих вважала грішниками.
У розповіді про
другу помсту Ольги йдеться про те, як вона вирядила своїх послів до древлян, запрошуючи до Києва «знатних мужів», бо нібито кияни не відпустять її заміж за їхнього князя. «Коли ж древляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мивницю, і ввійшли древляни туди, і стали митися. І заперли мивницю за ними, і повеліла Ольга запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі».
На думку Вал. Шевчука, автор епічного твору про Ольгу вжив цей варязький мотив для «підсилення вини княгині», маючи на увазі запозичений з ісландських саг сюжет про розправу Сигріди — вдови конунга Ейріка, котра спалила женихів у будинку, де вони бенкетували. Проте в оповіданні не звучить звинувачення Ольги. Друга помста княгині доповнює першу за художнім принципом ретардації (лат. retardatio — затримка, уповільнення), коли акцентується на головному мотиві (помста) і з'являються додаткові варіації. Поглиблюється не вина Ольги, а поетика жахливого, типологічно притаманна скандинавському епосу. Як і в першому оповіданні, збережено схему реалізації помсти: демагогія — загадка — смерть. Кожен із компонентів цієї схеми є образним знаком, який необхідно декодувати, а ключ до коду — у міфологічних уявленнях Ольжиного оточення.
Якщо в попередньому оповіданні домінуючим образом, у якому зосереджена ідея помсти-кари, є земля, то в другому — вода і вогонь. Східні слов'яни, у яких існував культ Сонця (Вогню) та Води, обидві енергетичні субстанції уявляли як очисні сили, що сприяли оздоровленню людини, звільненню її від злих впливів. У міфологічній поетиці скандинавів вода і вогонь — засоби покарання, інструменти помсти. Запропонувавши дре-влянським послам відвідати мивницю, Ольга загадала їм другу загадку, у якій було два натяки на смерть. Перший приховано у скандинавській символіці води: образ «мертвої» води сформувався у свідомості приморських мешканців, оскільки морська вода — не придатна для вживання. Саме в морській безодні господарює чудовисько Йормунганд — змій, що вбиває отрутою, яку виригує із пащі, або затягує навічно у морські води. Зрештою, вода, яка у міфології багатьох народів символізує начало всіх начал, у скандинавській знаменує фінал. Трансформація образу морського чудовиська, яке уособлює «мертві» води, наявна в билині Новгородського циклу «Садко»: Морський цар перетворює гусляра на багатого купця, але потім, вимагаючи данину, забирає і самого Садка, котрий завдяки святому Миколаїв (Можайському) зумів вирватися з «мертвої» води.
Другий натяк на розправу з древлянами містить символіка вогню. У германо-скандинавській міфології бог грому та бурі Тор має символічний атрибут — блискавицю (камінь горючий), яким карає «чужих», захищаючи «своїх» (те саме робить і княгиня Ольга). Древляни не мали уявлення про вогонь як каральну силу, не поклонялися вони Перуну, бо це божество було для них чужинське, перейняте із германо-скандинавської міфології (Перун — грізний бог війни, озброєний спи-сом-блискавицею; недаремно він був головним у встановленому Володимиром на київській горі пантеоні). Древляни вірили у Сварога (бог небесного світла), сварожичів — земні вогні, Чура і Пека (покровителі домашнього вогнища), тому не було в них страху перед цими життєдайними божествами. Вони мислили іншими, ніж Ольга, категоріями, тому й поплатилися життям.
Третю помсту Ольги умовно можна назвати «кривавою тризною». У цій частині оповідання мають значення кожен сюжетний елемент та порядок їх розміщення. Ольга повідомила древлянам про те, що має намір іти на їхню землю — «хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві своєму». Вона звеліла їм приготувати «медів много» (поминального напою). Прийшовши до місця, де вбили Ігоря, оплакала його. Потім її люди насипали «могилу велику», а княгиня «звеліла тризну чинити»: «Сіли древляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними». Древляни запитали княгиню про долю їхніх послів, на що вона вкотре збрехала, ніби вони йдуть за нею «з дружиною мужа». Древляни упились, а Ольга наказала своїм отрокам «пити за них». Після цього отроки посікли на смерть древлян, а Ольга повернулася до Києва.
Оповідь відтворює завершальний етап поховального обряду — тризну. Проте тризна, яку зображено у «Повісті минулих літ», не має нічого спільного зі звичаями місцевих етносів. Отже, Ольга вдалась до варязьких традицій, які були їй рідними, оскільки за своїм походженням вона з тих морських кочовиків, що й Олег, котрий узурпував владу у Києві 882 р. Ритуал прощання з покійником не обмежився оплакуванням та насипанням кургану. Подальші події — це принесення жертви, де роль жриці виконувала сама Ольга, а підручними у неї були отроки. Древляни і на цей раз виявили довірливість (точніше — повагу до чужих звичаїв) і знову не розгадали загадки княгині, бо не були обізнані з художньою мовою чужинської міфології. А перший натяк на трагічний фінал Ольга зробила тоді, коли через послів передала древлянам, щоб вони «зготували медів много». Це була підготовка не до тризни-поми-нок, а до ритуальної смерті.
Мед як хмільний напій здавна використовували східні слов'яни, що підтверджують численні приклади із фольклору, зокрема із весільно-обрядового. У ритуальному пошануванні померлих медом могли послуговуватись як требою (пожертвою). Як свідчать археологічні дані, у похованнях давніх язичників, зокрема древлян, знаходили глиняний посуд, який, мабуть, містив ритуальну їжу і напій; виявляли і рештки дерев'яних барилець та чаш зі срібною оковкою. Якщо древляни і пили медвяний напій на поминках, то це було для них ритуальним питвом, яке за інших обставин не вживали, оскільки воно призначалося для мертвих, котрі перейшли жити в «інший світ».
У міфологічних язичницьких уявленнях мед — образ живильної рідини, семантично споріднений із образом крові. В опозиційній парі «життя — смерть» мед належить до першого елементу («жива» вода), тому його вживання символізує життя, відгородження від смерті. Для варягів мед був засобом умертвіння («впитись до смерті») або ілюзорного, фантасмагоричного перенесення в інший світ (хмільні галюцинації). Арабський мандрівник Ібн Фадлан так описав похорон руського купця у волзьких булгар: разом з небіжчиком мала бути похована одна з дівчат, котрій перед умертвінням кілька разів давали хмільний напій — своєрідна ініціація переходу у світ мертвих. Таку семантику має тризна, влаштована Ольгою для древлян, які сприйняли її вимогу звезти меди як підготовку до весілля княгині та свого князя.
Ольжині отроки прислужували древлянам — наливали мед, що в системі ритуалу означає спрямованість дії на приречених (в описі Ібн Фадлана це роблять обрані чоловіки, жриця — «стара почвара»). Після того як «упились древляни», Ольга звеліла «отрокам своїм пити за них». До того отроки мали бути тверезими (Ольга взагалі не брала участі у тризні, а тільки віддавала розпорядження), а коли древлян «підготували» до ритуальної смерті, слуги княгині і самі з її дозволу скуштували меду, але не за упокій Ігоря, а за упокій древлян («за них»). Вони і вчинили масове вбивство: літописець назвав «п'ять тисяч» древлян. Образ масового вбивства у художній структурі оповідання перебуває в системі поетики жахливого: з кожною помстою Ольги кількість убитих збільшується.
У трьох помстах київська княгиня постає жорстокою, хитрою, підступною особою — не дружиною, котра втратила чоловіка, не жінкою, що тяжко переживає втрату (за літописом, у шлюбі вона була 42 роки!), а мстивою валькірією, міфологічною істотою, яка не може насититися щораз жорстокішими розправами з древлянами. У них вона бачить не людей, котрі покарали Ігоря за розбій на їх землі, а своїх ворогів, яким необхідно довести всупереч їхнім родовим і племінним уявленням, що таке влада. І коли цикл міфологічної помсти був завершений (покарання землею, водою, вогнем, медом-кров'ю), надійшла черга мстити зброєю.
Оповідка про
четверту помсту розпочинається походом Ольги проти древлян навесні 946 р. Військо очолили варяги Свенельд та Асмуд, а Ольга, коли її дружинники взяли в облогу Коростень, знову вдалася до хитрощів, причому не військових: вона запропонувала древлянам відбутися даниною — по три горобці і по три голуби від кожної оселі. Так за допомогою пташок княгиня спалила місто.
Оповідка про четверту помсту складається з кількох епізодів: битва Ольжиного війська з древлянами, яка завершилася їх поразкою, облога Коростеня; переговори Ольги з коростенцями; спалення міста; наслідки походу (тяжка данина, «устави й уроки»). Розповідь охоплює історичну інформацію, епічні фрагменти і міфологічні образи — все це не належить до древлянсь-кої традиції, а створене у княжому середовищі, згодом опрацьоване княжими літописцями.
Битва Ольги з древлянами та облога Коростеня могли бути зафіксовані у дружинній епіці, звідки і потрапили на сторінки літопису. Хитрощі Ольги, завдяки яким вона взяла Коростень (зруйнувала місто), — це вигадка, що з'явилася внаслідок переробки відомих літописцям джерел. М. Грушевський зазначав, що цей «мотив дуже старий і розширений, почавши від Самсо-на, що попалив подібним способом поля филистимлян, і до переказу, що татари здобули Київ "голубами"». Паралелі до мотиву є в східному фольклорі, повістях про Александра Македонського, сагах про конунга Гаральда, навіть міф про троянського коня типологічно нагадує легенду про здобуття Коростеня. Із допомогою відомого мотиву літописець акцентував на «мудрості» княгині, яка у свідомості давньокиївських книжників уже мала ореол святості, тому і обдурювання послів, підступність, демагогія не розцінені у «Повісті минулих літ» як аморальні вчинки.
В основі розповіді про підкорення Коростеня — архетип руйнівного вогню, що постає як надсила, всюдисуща і всепроникна енергія, антипод творчого, очисного вогню і світла. Це вогонь пекельний, тому його носіями є здебільшого земляні міфологічні істоти (у Самсона — лисиці із запаленими хвостами; у східних переказах — собаки, обмащені нафтою і запалені). В інших легендах носіями пекельного вогню є птиці (за образною аналогією, вогонь — птиця, звідки — «червоний півень»): так Александр Македонський спалив дерев'яне місто, так учинив зять Ярослава Мудрого Гаральд у Сицилії, так татари здобули Київ.
Очевидно, Ольга (чи літописці) була обізнана з подібними легендами, за допомогою яких вигадала свою четверту загадку древлянам: «Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобці». Смисл цього епізоду в оповіданні не в тому, щоб по-іронізувати з «наївних» древлян, а в черговому незбі-ганні образної мови княгині та уявлень древлян. На цьому побудовано художній та ідейний ефекти, означені літописом у недатованій частині, де подавано характеристику «диких» древлян.
Вогонь, який проник в обложений Ольжиним військом Коростень, у цьому оповіданні є основним образом у поетиці жахливого: «І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города». До древлян застосовано мисливський прийом — викурювання звіра з його сховку чи лігва (будучи валькірією, княгиня розумілася на полюванні за здобиччю). Коростенці, серед яких більшість становило мирне населення, що сховалося в укріпленні від київської дружини, розбіглись, охоплені жахом заподіяного жорстокою княгинею. Проте Ольга мала здійснити покарання зброєю — «побила людей», котрі вже не здатні були чинити опір, частину «оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину». Так було довершено помсту — ще масовішими вбивствами, ніж під час «кривавої тризни».
Більшість подій і фактів у «Повісті минулих літ» — художньо оброблена історична інформація, котра має передусім літературне значення, оскільки її виклад та образний смисл свідчать про застосування прийомів художнього моделювання. Конкретний історичний факт, покладений в основу твору, з часом був доповнений (за логікою літературної творчості) художніми домислами чи вимислами. Так поступово літопис трансформувався в образний текст, перетворився на літературний твір.