На які ідеологами та міфи спиралося радянське літературознавство у тлумаченні давнього українського письменства?
Яку текстуальну роботу здійснює сучасна українська медієвістика?
Які проблеми порушують сучасні українські дослідники давньої літератури?
1.2. Зародження української літератури
Словесна творчість є не лише важливим елементом культури, омовлення й естетизації світу, а й значущим компонентом соціуму, ознакою цивілізації. Однією з фундаментальних причин структурних та функціональних змін у словесній творчості став перехід від однієї культурної стадії розвитку людської спільноти до іншої. Писемна форма творчості виникла на переході від варварства до цивілізованості. Чинниками такого переходу є, як правило, виникнення держав нового типу, становлення нових релігій, відповідно до чого модернізуються етноси, а їх структуризація відбувається за принципом «єдиноначала», ієрархізації по вертикалі. Для освячення влади вже недостатньо усного слова — вона потребувала тривкої, стабільної, закарбованої на письмі сакралізації.
Зародження літератури на території України має свої причини та обставини. Тому, шукаючи витоки українського писемного мистецтва слова, недостатньо спиратися лише на давні пам'ятки чи «об'єкт; вні факти» із зарубіжних джерел (часто вони спотворені неточністю, приблизністю або ідеологічними уподобаннями). Важливо зосередитися на логіці історичного та культурного поступу задля реконструювання початкової стадії в розвитку української літератури, водночас позбувшись стереотипів і міфів про неї.
Термінологічні означення давнього письменства. Передумови його виникнення
Питання термінології на позначення творів давнього письменства дотепер залишається дискусійним. Міф про «спільну колиску» трьох східнослов'янських народів уже не актуальний, а термін «давньоруська література», що позначав «спільний період» в їх культурному розвитку, сприймається як штучний. Твердження про те, що пам'ятки XI—XII ст. — «пролог російської літератури», а власне українське письменство зародилося у XV ст. — не правомірне. Ідеологічною нісенітницею видаються думки, що написані у Києві, Переяславі, Чернігові, Галичі «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать», «Сказання про Бориса і Гліба», «Слово про Ігорів похід» є творами російської літератури, адже вони з'явилися задовго до того, як виникло Московське царство.
Найпростіший і найпоширеніший спосіб термінологічно означити літературу — означити її за назвою держави. Оскільки йдеться про Руську Землю, Русь (саме така назва зафіксована у найдавніших писемних пам'ятках), то, відповідно, —
руська література. «Давня Русь» — вигаданий термін російських істориків, котрі прагнули акцентувати на «давності» Росії.
З огляду на те що етнонім «Україна» вперше використано на позначення невеликої території — переяславської землі — лише у 1187 p., виникає сумнів у природності застосування цього терміна до літературних пам'яток XI—XII ст. Однак, зважаючи на те що цей час є початковим, раннім періодом в історії української літератури, цілком логічно його називати українським або давньоукраїнським. Дослідження українських медієвістів в останні роки аргументовано підтверджують, що літературні і культурні традиції Русі не тільки позначилися на розвитку українського письменства, а й послужили генерувальною основою вітчизняної культури. Ідеться про спадкоємність духовного надбання Русі у подальшому творенні української літератури за умови їх однорідності, тому й термінологія — «давньоукраїнський», «український» — закономірно має це відображати.
Основними передумовами виникнення літератури були сформована держава, наявність письма, існування високорозвинутих форм і жанрів усної творчості.
Формування держави. Русь — поліетнічне державне утворення, представлене родами, племенами, племінними союзами, з політичним центром у Києві. Східнослов'янські племена вели переважно осілий спосіб життя, займалися землеробством, скотарством, мисливством і були невойовничими. їх легко включила до свого складу степова імперія Хозарія, що існувала у VII—X ст. Приблизно у середині X ст. хозарський вплив послабився, що відображено у «Повісті минулих літ», де йдеться про символічну данину хозарам у вигляді меча. Войовничі нормани-варяги перехопили у хозар укріплення на торговому шляху «із варяг у греки».
«Русь» до Ярослава Мудрого «представляла собою, — як зазначає історик Омелян Пріцак, — іноземну правлячу верхівку з примітивною соціально-політичною організацією, складеною із морських і річкових кочовиків, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов'язані ні з якою конкретною територією». Варяги підкорили чудь, славен, мерю, весь, кривичів на півночі Східної Європи, а згодом і-полян з їх важливим торговим центром Києвом. Сюди у 882 р. прийшов Олег з військом і без бою усунув від влади Аскольда і Діра. В Олега були «словени, і паряги, й інші, що називалися руссю» («Повість минулих літ»).
Те, що в «Повісті минулих літ» сказано про перших руських князів, — спроба літописців вибудувати династичну модель ранньої історії Русі. Насправді чільні мужі Руської Землі аж до Володимира навряд чи були пов'язані родинними узами, а швидше за все, представляли різні політичні сили, що намагалися зайняти київський престол. Якщо Олег був «варягом», то Ігор, як припускає О. Пріцак, — «волзько-руський каган». Сумнівно, що Ольга доводилася Ігореві дружиною, бо після його смерті заволоділа престолом і тривалий час не допускала до влади «законного» наступника Святослава, котрий з'явився у «подружжя» тоді, коли їм було, відповідно, 50 і 70 років (такі розбіжності в літописі не поодинокі, що свідчить про навмисне, з певною політичною метою зведення воєдино фактів, що суперечили один одному).
Святослав, Володимир, Ярослав — це вже князі зі слов'янськими іменами, державні діячі, котрі, пройнявшись духом «руським», тобто войовничо-державним, почали дбати про міць і незалежність Русі, вберіг-шиїї від посягань варягів (останнім з них, очевидно, був Свенельд, який спровокував конфлікт із древлянами у
Коростені, вбивство Олега Святославича в Овручі, загибель Святослава від печенігів на дніпровських порогах). Давні літописи, оригінальний текст (протограф) яких не зберігся, окреслюють лише історичні контури творення держави Русь, але загалом політизують і белетризують вітчизняну історію.
У прийнятті саме християнства князі (хоча й не всі) вбачали один із заходів боротьби за утвердження влади. Причиною його прийняття була орієнтація на європейську культуру. Це сприяло утвердженню на євроазійських просторах окремого європейського етнічного компонента. З іншого боку, на перших порах воно мало освячувати тодішню владу на Русі. Масова свідомість і вікові традиції не вимагали такої «культурної революції», тому єдиним методом впровадження нової віри був насильницький. Оскільки християнство насаджували примусово, розрізнені етноси не могли цьому протистояти, але вперто шанували культ землі, роду, не цуралися звичаїв та обрядів предків, унаслідок чого їм вдалося зберегти свою етнічну самобутність.
Християнська доктрина з часом набула урочистої обрядовості, церемоніальності, була представлена музичним та образотворчим, ораторським мистецтвом, піснеспівом, тобто отримала ефектну художньо-культурну форму. Християнство принесло із собою на Русь новий тип культури — візантійський. Геокультурний простір давніх українських земель нагадував самобутню мозаїку, що складалася з обрядово-звичаєвої творчості місцевих етносів.
Запровадження письма. Процес виникнення слов'янського письма представлено на початку X ст. болгарським письменником
Чорноризцем Храбром (X ст.) у сказанні
«Про письмена»: «Раніше ж слов'яни, коли були язичниками, не мали книг, а читали та ворожили за допомогою накреслень та зарубок. Коли ж охрестилися, то спробували записувати римськими та грецькими письменами — без упорядкування (...) І так було багато літ. Згодом же Бог-людинолюбець послав їм святого Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного і розумного, і той створив їм тридцять вісім письмен-літер: одні на взірець грецьких, а інші — відповідно до слов'янської мови».
За «Повістю минулих літ», запровадження письма на Русі було важливою подією. Як і більшість заходів, воно мало примусовий характер: «І пославши мужів своїх, став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері дітей своїх оплакували (...) Коли ж цих роздавали на учення книжне, то збулося пророцтво на Руській землі: "У ті дні почують глухії слова книжнії і ясною буде мова недорікуватих"». Літописець стверджує, що Русь прийняла писемність разом із християнськими книгами (тому і «книжні словеса»), а до того місцеві племена не знали книжності, що дає йому підставу, використавши слова пророка Ісайї (гл. 24, вірш 18), іронізувати з неосвіченості язичників («мова недорікуватих»). Запис у «Повісті минулих літ» від 898 р. про діяльність Кирила і Мефодія і створення ними «письмен азбуковних слов'янських» логічно пов'язує виникнення слов'янського письма та його поширення на Русі у процесі її християнізації.
Договори Русі з греками на початку X ст., розвинута ораторська проза, техніка оформлення книг свідчать про певні традиції письма. На сьогодні доведено функціонування християнського письма, зокрема російським книгознавцем та філологом Віктором Істріним (1906—1967) у зведенні літописних та археологічних фактів: «Сказання Чорноризця Храбра» (кінець IX — початок X ст.), де йдеться про «черти і різи»; «Пан-нонське житіє Кирила» (кінець IX ст.) і Хронологічна Палея (XV ст.), що вказують на протокириличне письмо; «Повість минулих літ», де викладено тексти угод Олега (911) та Ігоря (944) з греками; свідчення мандрівників Ібн Фадлана (921), Ель Масуді (середина X ст.), Ібн ель Недима (987), єпископа Титмара (кінець X ст.) про побачені ними «слов'янські письмена»; причорноморські знаки (сарматські), аліканівський напис (Рязань); княжі знаки на монетах X—XI ст. (Західний Буг); знаки на прясельцях, календарях, черняхівські календарні знаки тощо.
Дослідник давньоукраїнського графіті Сергій Висоць-кий (1923—1998) виявив на стінах Софії Київської абетку, що засвідчує писемність до запровадження християнства. На його думку, епіграфічні знахідки дають підставу «віддати перевагу письму на грецькій графічній основі. У найраніші часи це, можливо, була протокирилиця, в якій ще не було деяких слов'янських літер, а з середини X ст. — вже досконала кирилиця».
Дохристиянську писемність репрезентує «Велесова книга», яку нібито знайшов у зруйнованому маєтку на Слобожанщині російський офіцер Ізенбек у 1919 р. Щодо автентичності і фальсифікації цієї «книги на дощечках» досі тривають суперечки.
Історично доведено, що писемність не замінила усну словесність, а лише розширила функції мови. Писемне слово вторглося у свідомість людей, звиклих до усних форм творчості і передавання інформації. Однак якби у Київській Русі не було власних писемних традицій і розвинутих жанрів усної словесної творчості, література не змогла б так швидко там поширитися й укріпитися.
Становлення жанрової системи. Багатий і розмаїтий світ осілих племен Київської Русі, який найвиразніше постав у календарно-обрядовому циклі, був основою й для усної творчості, котра відзначалася жанровим і тематичним різноманіттям. Язичницька культура, хоч і зазнавала чужорідних впливів, здебільшого кочівників, мала автохтонне ядро, що світоглядно охарактеризовано культом роду, землі, шанування богів, котрі символізували життєво важливі субстанції (вогонь, вода, земля, повітря), самобутніми уявленнями світобудови і картини світу. Художньо-словесна якість давніх уявлень позначена тотемізмом (вшануванням тварин, рослин, предметів та явищ природи) та анімізмом (переконання в існуванні душ та духів як першооснови всього сущого, віра в природу як живу істоту), що були джерелом поетичних мотивів, образів, художнього мислення.
Язичницька культура не була примітивною, як намагалися подати її адепти інших типів культур, зокрема візантійської. Вона вражає не так складністю форм і самовияву, як свободою творчості, щирістю, відвертістю, безпосередністю почуттів і вражень, самозаглибленістю у сутність художніх явищ, які у момент створення не мислили як художні — це був спосіб виражати бачення і розуміння світу. Тому характеристика культури племен, яку подано в «Повісті минулих літ» як дику, варварську, наближену до тваринного світу, не правдива.
Візантійська культура, яка поширилася на Русі з прийняттям християнства, зіткнулася з місцевим типом сформованої культури. На цей конфлікт вказував, зокрема, український філолог Олександр Потебня (1835—1891), який дослідив витоки образності, поетичності словесної творчості українців і назвав суттєву ознаку цього протистояння: християнство, взявши до уваги взагалі природу, не дало пояснення багатьом її явищам, які язичники пов'язували зі своєю вірою. Християнське однобожжя, відірване від свого коріння і перенесене на чужий ґрунт, не мало уявлення ні про природу, ні про родинну обрядовість (народження, шлюб, смерть), звичаєвість, пов'язану з господарською діяльністю (землеробством, скотарством, мисливством). Християнство залишило багато вільного простору, який століттями заповнювали органічні природні вірування та звичаєвість народу.
Приймаючи християнське віросповідання, тодішня культурна еліта обирала і словесно-художні форми, які його репрезентували та популяризували. Русь об'єктивно не могла запозичити всю класичну спадщину південних сусідів, маючи інші, ніж у них, світоглядний та естетичний типи культури. Тож і засвоювала те, що стосувалося передусім пропаганди християнства.
Крім суто церковно-релігійних завдань, які взялася розв'язувати тодішня книжність на Русі, були і загальнодержавні. Загалом це визначило найсуттєвіші потреби у запровадженні і розвитку жанрових форм. Ці потреби мали позалітературний характер: забезпечення всебічного функціонування нової релігії (християнства); зміцнення ранньофеодальної держави, консолідація земель; вироблення політичної та ідеологічної концепції держави.
Не менш важливе значення у жанротворенні мали й естетичні потреби, тісно пов'язані з виникненням нових естетичних цінностей у колах тогочасної інтелігенції. Естетичної ваги набувало писемне слово, духовної цінності — книга. Патріотизм, заснований на ідеї роду, рідної землі, перетворювався на почуття належності до однієї віри. Джерелом краси стали вважати не самодостатню природу, а її Творця. «Прекрасне» те, що одухотворене волею Божою, а «низьке» — побутове, іновірне, поганське. Формою трансцендентного (того, що перебуває поза межами певної сфери, світу загалом) зв'язку із зовнішнім світом поставало чудо, яке несло Божественну істину у знаках та символах, що мали християнський зміст. Сакральність мотивів, тем, сюжетів, образів продиктувала сакральність священного тексту, тому літературний витвір сповнювався піднесеністю, патетикою, величністю.
Із формуванням жанрів пов'язане вплетення у художню свідомість давніх українців поняття «текст». Це були чужі тексти — як за формою (передусім мовою перекладу), так і за змістом (більшість творів пропагувала нові світогляд та ідеологію — християнство). Свої тексти спочатку створювали у семантичній і жанровій площині чужих і лише згодом, подолавши певні етапи трансформування та модифікацій, піднялись на рівень оригінальності, але переважно зберегли запозичену мовну оболонку (книжну мову).
Диференціація жанрів за принципом розподілу на церковні і світські, первинні і синкретичні — загальна і не охоплює всіх параметрів жанрового діапазону літератури у період первинного нагромадження текстів. За способом висловлювання (чи його імітацією за формою) в межах знакових систем, які стосуються словесності, виокремлюють усні і писемні жанри. Хоч література — це писемна форма словесної творчості, проте за часів Київської Русі ще відчувався вплив на неї форм усної словесності, виражений як у жанрово-стильових особливостях творів, так і в їхніх назвах:
за вираженням писемним — азбуковник, алфавіт, епістолія, літопис, послання, «чтеніє», «начертаніє», «описаніє», книга, хронограф;
за вираженням усним — бесіда, «двоєсловіє» (діалог), моління (благання-замовляння), повість, повчання, похвала, «преніє» («спор»), «речь», сказання, «слово», сповідь, «толкованіє»;
за принципом належності до предмета зображення — «битіє», діяння, житіє, пам'ять («воспоминаніє»), «позорище», видіння, «історія», «страсть», патерик («отечник»), ходіння, «чудо».
Жанри, часто й самі назви, були своєрідним ключем розуміння їх специфіки, призначення та мистецької орієнтації. Наявність у назвах творів кількох жанрових самовизначень («Сказаніє і бесіда премудра», «Повість і писаніє», «Хоженіє і житіє» тощо) підтверджує прагнення автора (авторів) скерувати увагу читача на певний вид рецепції пропонованого твору, задекларувати не стільки його жанр, скільки предмети зображення. У таких творах помітний синкретизм оповідних форм, що ласвідчує нерозвинутість, нерозгалуженість жанрів того часу.
Письменники і переписувачі текстів охоче практикували метафоричні назви в дусі середньовічної символіки та алегоризму: «Вертоград», «Вінець», «Бджола», «Ізмарагд», «Цвітослов», «Брашно духовноє», «Злато-струй», «Золотослов», «Златоуст», «Златая цепь», «Торжественник» та ін. Це — переважно збірники, назви яких не були жанровим атрибутом, а швидше — його образним визначенням.
Дискусійним видається твердження деяких дослідників (В. Адріанова-Перетц, Д. Лихачов, М. Возняк), що жанрову картину літератури періоду Київської Русі доповнювали фольклорні жанри, зокрема ліричні та драматичні. Проте це були лише елементи фольклору у давній літературі, проникнення яких у текстуру візантійських традицій було неминучим на києворуському ґрунті. У ті часи домінувала тенденція окремішності у побутуванні літературних і фольклорних жанрів. Так тривало не одне століття, поки візантійський тип літературної творчості не був витіснений фольклорним і новоєвропейським.
Упродовж XI—XII ст. на Русі існувала переважно сформована жанрова система, яка функціонувала у давній літературі до кінця XVIII ст.
Отже, українська література як форма писемної творчості зародилася на межі X—XI ст. і впродовж восьми віків була самобутнім художнім феноменом у національній культурі.
Мова давніх творів
З'ясування генези, природи і характеру літературної мови періоду Київської Русі потребує ґрунтовних студій, що ускладнюється віддаленістю в часі об'єкта вивчення.
Унаслідок міграцій, переселень, контактів родів і племен їхні говірки збагачувалися й уніфікувалися в межах географічних територій. їхні мови запозичували чимало елементів мов чужинців, котрі залишали по собі «мовний слід». Реконструювати давню мову (мовний конгломерат) проблематично, як і виокремити її особливості за фольклорними текстами, оскільки мова фольклору постійно змінювалася, переоформлювалася, набувала відповідної часу та людським потребам забарвленості.
Узвичаєна думка про те, що з поширенням письма на Русь прийшла літературна (книжна) мова нового типу, — поверхова, оскільки письмо — не мова, а лише її графічна оболонка. Історико-культурні факти доводять, що прийняте Руссю письмо принесло книжний варіант староболгарської (старослов'янської) мови, яка нині є мертвою мовою (як і латинь). Як культурний та літературний феномен старослов'янська мова — штучна, це книжний варіант мови, який повинен був обслуговувати християнські тексти. Саме в такій формі писемна мова поширилася на Русі з прийняттям тут християнства.
На Руській Землі уже була своя мова, багато в чому близька до інших слов'янських мов, проте неоднорідна (передусім за лексичним та фонетичним складом) у тогочасному руському просторі. Загалом її можна назвати «мовою свідомості». Із проникненням на Русь писемної мови виник конфлікт текстів (чужого книжного й автентичного усного).
Мова відкриває доступ до світу. Відповідно, старослов'янська мова уможливила входження до християнського світу, але мова предків чинила спротив, бо не бажала закривати доступ до узвичаєного світу, усвідомленого раніше. Рідна мова виражає стан, який є «бут-тям-у-собі». І дуже важко стати «собою-в-іншому». Проте історичні обставини і суспільні потреби вимагали застосування саме старослов'янської мови.
«За кожним текстом стоїть система мови» (М. Бах-тін), де важливо розрізняти не тільки омовлену інформацію, а й її адресованість. У конкретно-історичній ситуації адресованість старослов'янської мови передбачала її конотативну (додаткове емоційне, стилістичне значення) функцію. Цю мову необхідно було вивчити, щоб читати священні тексти, писати свої, але схожі за мовною і текстовою природою на пропоновані взірці. У середньовіччі література не потребувала деперсоналізації творчості; простіше і логічно було використовувати «нічиї» слова. Тому руські письменники на перших порах творили, засвоївши уже готову до вжитку літературну мову.
Відколи на Русі офіційною (державною) мовою стала мова християнських текстів, відтоді розпочався процес формування літературної мови. Розвиток офіційно-ділової (літературної, писемної) мови був можливим тільки завдяки її державному впровадженню (наприклад, через освіту), особливо за наявності засобів масової інформації, функцію яких узяла на себе церковна практика мововживання — через літургію, коли звучала книжна мова, яку сприймали як «мову релігії». Вважалося, що засвоєння цієї мови сприяє розумінню Слова Божого. Такий спосіб популяризації привнесеної мови з усіма її структурними та семантичними особливостями допомагав уніфікації, формуванню літературної мови, поширенню її на літературну практику місцевих письменників. Книга того часу була засобом мовного інформування широких мас і забезпечувала вироблення літературно-мовного канону.
За часів Київської Русі функціонували літературна мова (мова літургії, церковно-ужиткових текстів, церковних і державних документів тощо) і мова художньої літератури (літописи, апокрифи, житія, ходіння та ін.), однак чіткої межі між ними не існувало. До того ж неможливо реконструювати первісні форми тих мов, оскільки більшість давніх пам'яток — це варіанти пізніших часів, які спрощували, доповнювали іншими, новішими мовними елементами, частково модифікували в лексичному, фонетичному, стилістичному планах.
Літературна мова була уніфікованою, рафінованою, а мова літературних творів, крім цього, відображала позалітературні мовні запаси, живі мовні процеси. За часів Київської Русі це мало свою патріотичну актуальність, оскільки на державному рівні здійснювався акт канонізації привнесеної ззовні мови, котра піддалася впливу автохтонної мовної стихії. Із часом сфера вжитку старослов'янської мови звужувалася, а процес насичення мови літературних творів місцевими мовними елементами витворив феномен давньоукраїнської мови, яка, виконавши свої книжні функції, стала неактуальною, поступившись консолідованим середньонаддні-прянським діалектам.
«Перший південнослов'янський вплив»
В «Археографічному щорічнику» за 1966 р. подано відомості про список рукописів XI—XIV ст. У ньому названо 1493 рукописи, із яких понад 90% — це пам'ятки, перекладені з різних мов, або переробки перекладів давніми тлумачами та книжниками. Оригінальні твори становлять менше 10%. Переважання перекладної літератури за часів Київської Русі свідчить про те, що в найдавнішому українському письменстві значну роль відігравали чужоземні джерела візантійського, болгарського, моравського, чеського походження. Крім того, скандинавські, індоєвропейські, азійські, західноєвропейські джерела здебільшого були основою оригінальної літератури, відображенням яких стали інтертекстуальні елементи.
Тотальний вплив на зародження українського письменства середньовічної літератури візантійського типу зумовлений кількома чинниками:
геополітичний. Візантійські володіння сягали південних рубежів Русі, і Візантія як могутня імперія включала її у коло своїх політичних, економічних, релігійних та культурно-освітніх інтересів;
запровадження християнства. Його розглядають як ідеологічну диверсію проти Русі з метою уведення її у силове поле візантійської політики, у склад імперії. Русь на державному рівні не чинила опору, а сприйняла це як історичну перспективу, внаслідок чого відкрилися шляхи для запозичення культурних надбань південнослов'янських народів. Цей процес отримав назву «першого південнослов'янського впливу», для якого характерні:
а) запозичення передусім текстів християнських —
для поширення християнської ідеології та практичного
обслуговування релігійного культу;
б) формування книжної (літературної) мови на осно-
ві староболгарської (старослов'янської);
в) транспортування літературних жанрів — як релі-
гійних, так і світських — у формі готових зразків для
наслідування і творчого засвоєння;
г) синтетичний характер впливу — запозичували не
лише літературу, а й увесь візантійський культурний
комплекс: художнє і релігійне слово, музику і спів,
архітектуру, живопис, книжкову графіку, мистецтво оформлення книг, обрядовість, скульптуру. Культура була тісно пов'язана з християнськими віруваннями, оскільки тогочасне мистецтво Візантії обслуговувало релігійний культ;
ґ) засвоєння інтелектуальної та художньої культур античності, Давнього Єгипту, арабського Сходу, синтезованих у візантійській культурі.
Думку про «трансплантацію» візантійсько-болгарської книжності на києворуський ґрунт унаслідок запровадження християнства на Русі аргументують праці О. Огоновського, М. Возняка, а також сучасних російських медієвістів. Наприклад, Д. Лихачов зазначав, що в ранніх літературних явищах «ми повинні бачити не вияв "впливу", а вияви трансплантації візантійської культури на слов'янський ґрунт. Пам'ятки пересаджуються, трансплантуються на новий ґрунт і тут продовжують самостійне життя в нових умовах та часом у нових формах». І. Франко, визнаючи, що «церковне і морально-повчальне письменство надходило на Русь з Візантії і Болгарії», зауважував, що українсько-руська література виникла до християнства, запровадження якого зумовило її інтенсивніший розвиток. Д. Чижевський вважав вирішальним для зародження української літератури болгарський чинник, але розглядав «стару народну словесність» як попередницю писемної творчості.
«Трансплантаційні» процеси сприяли становленню давньої літератури, але їх не варто абсолютизувати, оскільки в основу українського письменства покладено не лише візантійські та болгарські джерела. Тому на позначення початкового етапу у розвитку української літератури слід використовувати термін «творче засвоєння» культурно-літературного досвіду Візантії чи Болгарії, який був найбільш прийнятним для форм духовного життя передусім суспільної еліти і відповідав естетичним уявленням давньої доби.
Історики української літератури традиційно поділяють письменство початкової доби (XI—XIII ст.) на перекладне та оригінальне, зараховуючи до перекладних твори, запозичені передусім із Болгарії та Візантії, до оригінальних — писемні пам'ятки, витворені на власне руському ґрунті, які характеризуються місцевою тематикою, персонажами, колоритом. При цьому перекладну літературу розглядають як хронологічно первинну, літературну підоснову оригінальної творчості давньої доби; відповідно, суто руські пам'ятки постають як похідні від перекладних, як своєрідне відгалуження, що перетворилося на самобутнє художнє явище.
Перекладна література, що поширювалася в тогочасній Русі, — староболгарські переклади з грецьких джерел, здійснені болгарськими книжниками у самій Болгарії, а також у монастирях Константинополя та Афона, звідки їх приносили купці, місіонери та паломники. Перекладацьку роботу згодом розпочали і на Русі. Більшості оригінальних творів, відомих на сьогодні у варіантах та списках, властивий компілятивний (без власних інтерпретацій) характер. Перекладні твори (за винятком Святого Письма) — не стільки перекладені, скільки переказані і певним чином пристосовані до розуміння метафраста (переповідача) та потреб читача (слухача). Тому неможливо встановити чітку межу між перекладною та оригінальною літературами. Усе це — одна література, яка використовувала поширені у той час мотиви, сюжети, образи. До літературних надбань XI—XIII ст. належать літературні переробки, компіляції, авторські твори, офіційно-ділові тексти, які були складниками цілісного літературного процесу.
Поширення книжності на Русі
У «Повісті минулих літ» під 898 р. записано: «[Кирило і Мефодій] почали складати письмена азбу-ковні слов'янські і переклали "Апостол" і "Євангеліє" (...) Після цього переклали "Псалтир", і "Октоїх", і інші книги». Однак слов'янські письмена почали забороняти: «Недостойно жодному народові мати письмен своїх, окрім євреїв, і греків, і латинян, згідно Пілатово-го писання, що на хресті господньому написав». (У Євангелії від Луки: «І був над Ним [Ісусом Христом] напис, написаний словами Грецькими, Римськими та Єврейськими: "Сей є Цар Іудейський" — Лука», 23:38.)
Так до першого руського літопису потрапив відгомін європейського забобону щодо слов'ян та їхньої мови: її принижували і виключали із цивілізованих книжних мов Європи. Тож діяльність болгарських просвітників Кирила та Мефодія можна прирівнювати до подвигу, бо нони впровадили слов'янські мови у книжну культуру і .чаклали перспективи відтворювати ними Святе Письмо. Для слов'янської писемності це мало важливе значення. Так само і для писемності (книжності) Давньої Русі, про що свідчить легенда, зафіксована у житії Кирила: одну із своїх просвітницьких мандрівок він здійснив саме на Русь, де у Херсонесі (місто, засноване давніми греками і розкопане археологами на околиці Севастополя) бачив книги — Євангеліє і Псалтир, написані «руськими письменами».
Після офіційного запровадження християнства у 988 р. розпочалося активне поширення книг на Русі. Прийнявши хрещення в Корсуні, князь Володимир взяв із собою у Київ «попів корсунських», «мощі святого Климента», ікони та богослужбові книги — для проповідування нової віри. Одним із засобів християнізації, яку почав здійснювати Володимир, стала книжна справа: «І почав Володимир посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне (...) Через оцих, відданих на навчання книжне, і збулося пророцтво на Руській землі, в якому сказано: "Прийде час і глухі почують слова книжні і ясною буде мова гугнявих [заїкуватих]"».
Книги на Русі з'являлися та поширювалися кількома шляхами.
Постачання книг (грецькі, болгарські, паннонсь-кі, сербські, чеські) із Візантії. Цьому сприяли цілеспрямована діяльність християнських місіонерів, князів та владик (спеціально посилали людей за необхідними для обслуговування релігійного культу богослужбовими книгами та іншою літературою), а також торгівля (купці привозили книги як коштовний товар і продавали церквам та монастирям).
Переписування книг при новостворених соборах та монастирях. Один із перших таких осередків виник при Софії Київській як спеціальний скрипторій, де перекладали, переписували та оздоблювали книги. Активно він працював при Ярославі Мудрому у другій половині XI ст., що зафіксовано, зокрема, у «Повісті минулих літ» від 1037 p.: «І стала при ньому віра християнська множитися на Русі і поширюватися. І чорноризці почали множитися, і з'явилися монастирі. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і перекладали вони із гречизни на слов'янську Письмо. І написали вони багато книг. І славу цим здобули. І повчаються за їхніми книгами вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова, — і так, неначе один хтось виоре землю, а другий засіє, а інші — пожинають і споживають страву неоскудну. І це так»1.
Переписування книг було справою тривалою і трудомісткою. Зазвичай аркуш розкладали на колінах писця, а перед ним на столі розміщували чорнильницю, пера та інше писарське начиння. Текст переписували з оригіналу, який лежав на пюпітрі. Наприклад, 294 аркуші ін-фоліо (лат. in folio, букв. — в аркуш; дві сторінки одного аркуша, які мають один і той самий порядковий номер) Остромирового євангелія писали майже сім місяців, по півтори сторінки за день. 180 аркушів Лавренті-ївського списку «Повісті минулих літ» були переписані за 75 днів.
Оскільки на виготовлення книги витрачали багато часу і дорогих матеріалів, вона була дорога. Наприклад, на написання Архангельського євангелія (завершене 1092 p., пізніше виявлене поблизу Архангельська) затрачено 13 телячих шкур. Згідно із «Руською правдою», ціна телячої шкури 0,5 різани; 13 шкур коштували приблизно 6,5 різан. На вичинку цих шкур і виготовлення із них пергамену йшло 10—15 днів, за що кожум'яка одержував плату (мзду) 13—18 різан. Так собівартість пергамену, потрібного для виготовлення Архангельського євангелія, становила приблизно 20— 23 різани. На переписування тексту йшло 60—70 днів, за це писцеві платили не більше 1 різани на день, відповідно, за роботу він отримував 60—70 різан (приблизно 1,2—1,4 гривні). За підрахунками російського палеографа Бориса Сапунова, собівартість Архангельського євангелія дорівнює двом гривням (1 гривня за часів Київської Русі відповідала 49,25 г срібла, 20 ногатам або 50 різанам). На реальну вартість гривні вказує той