2.4 Явища конверсії-транспозиції дієслівних категорій
Вербалізація (від лат. verbalis – дієслівний) – вид конверсії, що полягає в переході слів (словоформ) з інших частин мови до класу дієслів. Результатом давньої вербалізації в індоєвропейських мовах є інфінітив (початкова форма дієслова, що виражає дію або стан безвідносно до діючої особи, числа, часу і способу); у слов’янських мовах уже писемної доби наслідком дальшої вербалізації можна вважати утворення категорії дієприслівника (невідмінювана дієслівна форма, що поєднує в собі ознаки дієслова і прислівника: означає додаткову дію і має обставинно-означальне значення. У реченні виступає (самостійно чи разом з залежними від нього словами) в ролі обставини чи другорядного присудка) на основі коротких дієприкметників (як перехід дієслівно-іменної категорії у дієслівну). Для сучасної української мови як мови флективного типу вербалізація не характерна. Але деякі слова дитячої лексики набувають значення інфінітива (вигуки: «Уже час люлі», тобто спати) або зберігають його в разі формальних видозмін слова (гулі – «гуляти»). Певним аналогом вербалізації як явища морфологічного рівня є синтаксичне вживання слів деяких незмінних частин мови у функції дієслівного присудка – вигуків, звуконаслідувальних слів, часток, які у контексті сприймаються у значенні певного способу (дійсного або наказового), часу, виду: «Іде Надя, а я – ах!»; «Тричі тьху на твою землю!»; «А зараз – тсс…»; «Но помалу!» (на коней) «Собака гав і в буду».
Не розвиваючи повної дієслівної парадигми, деякі вигуки і частки все ж сприймаються у значенні однини і другої, іноді першої особи: цить, на (візьми; даю: «на тобі хліба») – і навіть набувають, за аналогією до дієслів, закінчень –те і –мо, що виражають відповідно другу і першу особи множини: цитьте, гетьте, нате, діалектне кете, нумо і нуте, розмовно-оказіональне егежте? (від еге ж?), тобто відбувається певна їх морфологізація. У значенні присудка (не тільки дієслівного) в розмовній мові вживаються також вказівні частки той, того (при труднощах з добором слова або як евфемізм: «І в кого ж ти їх [патрони] поцупив?.. – В Ларіона Денисенка я їх…того». А разом з дієслівними префіксами, які увиразнюють значення дії, - частки той, це: «Дивись не пере-це…не перестарайся».
Виділяють такі різновиди вербальних словосполучень:
1. Вербально-адвербіальне словосполучення. Цей тип дієслівних словосполучень має залежне слово прислівник або дієприслівник. Назва словосполучення дана за морфологічним вираженням його компонентів (говорити голосно, приходити щодня, іти шкутильгаючи).
2. Вербально-ад’єктивне словосполучення. Цей тип дієслівних словосполучень має залежне слово прикметник, порядковий числівник або дієприкметник. Назва словосполучення дана за морфологічним вираженням його компонентів (здаватися байдужим, ставати дорослим, бути третім, бути пораненим).
3. Вербально-вербальне словосполучення. Це словосполучення є типом дієслівних словосполучень із залежним словом дієсловом. Назва словосполучення дана за морфологічним вираженням його компонентів (просити залишитися, піти погуляти).
4. Вербально-нумеральне словосполучення. Даний тип дієслівних словосполучень має залежне слово числівник. Назва словосполучення дана за морфологічним вираженням його компонентів (зменшуватися до двох, збільшитися втроє).
5. Вербально-прономінальне словосполучення. Такий тип дієслівних словосполучень має залежне слово займенник. Назва словосполучення дана за морфологічним вираженням його компонентів (дати комусь, забрати від нас).
6. Вербально-субстантивне словосполучення. Цей тип дієслівних словосполучень має залежне слово іменник. Назва словосполучення дана за морфологічним вираженням його компонентів (читати книгу, робити уроки).
Крім того, окремого дослідження потребує транспозиція модально-темпоральних форм дієслова.
Механізм транспозиційного процесу виявляється у таких основних етапах: 1-й етап (механічний). Граматична форма (транспоноване) потрапляє в нові, не властиві їй, контекстуальні умови; 2-й етап (якісних змін). Відбувається взаємодія граматичного значення форми і граматичного значення контексту, в результаті чого утворюється синтез іншої якості – граматичне значення комунікативної одиниці, яке охоплює і граматичне значення транспозита, тобто транспонованої форми. Граматичне значення форми й граматичне значення контексту взаємодіють внаслідок накладання їхніх семантичних полів. Як результат цього – зміни у смисловій структурі граматичного значення форми й виникнення супровідних конотацій.
На цих засадах ґрунтується функціонування часової та способової дієслівної метафори.
У вивченні часової дієслівної транспозиції вже існує певна традиція, вироблена пошуками вітчизняних та зарубіжних науковців. При цьому внутрішній механізм транспозиції, як правило, не з’ясовується або розглядається побіжно, не завжди мотивується характер супровідних конотацій, деякі типи функціонування часових форм, які дослідники кваліфікують як переносні вживання, на наш погляд, не є такими.
Транспозиція способових форм досліджена значно меншою мірою, ніж часових, хоча модальній проблематиці дієслова (особливо семантиці й функціонуванню імператива) останнім часом присвячена значна кількість наукових праць (Л.Д.Дмитрієва, Ю.В.Мельник, О.С.Шевчук, М.О.Луценко, Л.О.Бірюлін, Н.В.Головіна, І.А.Шаронов та ін.). Загалом можна говорити про те, що донедавна в лінгвістиці щодо вивчення переносного вживання форм способів дієслова застосовувався описовий підхід, тобто визначались різні типи модальної метафори із вказівкою на їх образно-експресивну функцію, але без аналізу механізму метафоризації граматичного значення. Винятками в цьому плані є ряд праць (Л.Д.Дмитрієва, М.О.Луценко та ін.), побудованих на матеріалі російської мови. Відсутність ґрунтовних досліджень з проблеми транспозиції дієслівних способів в українській мові спонукає до подальших роздумів і пошуків у цьому напрямі. Оскільки способова модальність виявляється у тісній взаємодії із темпоральністю, нам видається доцільним застосувати комплексний підхід щодо аналізу модальних і темпоральних транспозиційних виявів дієслівних форм в українській мові [47, 103].
Граматичним ядром темпоральності в українській мові, як і в інших слов’янських, є морфологічна категорія часу, що організовується дієслівними формами, перш за все особовими; граматичним ядром функціонально-семантичної категорії модальності виступає дієслівний спосіб.
Відношення до дійсності, що встановлюється з погляду мовця, спосіб дієслова (взагалі модальність) передає безпосередньо, а дієслівний час – опосередковано, через співвіднесеність з вихідним пунктом орієнтації – моментом мовлення.
Структура дієслівної способовості розглядається нами як тричленна (дійсний, умовний, наказовий способи), бажальний спосіб вважаємо одним із часткових значень кон’юнктива, що виявляється контекстуально (О.В.Бондарко, Л.Л.Буланін, А.П.Загнітко, О.С.Шевчук та ін.).
Специфіка кожного способу зумовлена типом співвідношення, характером ієрархії компонентів у семантичній структурі способовості [38].
Дійсний спосіб відбиває поняття реальності в широкому розумінні. Він позначає дію або стан, які відповідно реально відбувалися (відбулися)/не відбувалися (не відбулися) в минулому (до моменту мовлення), відбуваються зараз, мають реальну можливість відбуватися (відбутися)/не відбуватися (не відбутися) у майбутньому (після моменту мовлення). Реальність дії/стану виявляється у часових вимірах.
Дієслівний час у сучасній українській мові характеризується трирівневою системою реалізації: минулий (давноминулий), теперішній, майбутній. Кожен із цих рівнів виявляється у відповідному функціонально-часовому спектрі дієслівних значень.
Найістотнішими серед міжкатегорійних зв’язків є зв’язок категорії часу з категоріями виду і способу.
Видова семантика впливає на значеннєву характеристику минулого часу. Серед основних значень минулого недоконаного видається доцільним виділити: 1) минулий конкретної тривалої дії: Крадіжка, скоєна минулого тижня у Вінниці, явно планувалася заздалегідь і продумувалася до деталей... (Молодь України); 2) минулий повторюваної дії: Снігурі прилітали в кінець городу кожної зими (Ю.Мушкетик); 3) минулий узагальнено-фактичного значення: (Тоня:) – Признайся, Віталику ... То ти писав (=написав) листа? (О.Гончар).
Дієслівні форми минулого доконаного не здатні вживатися в кратному значенні, оскільки семантика доконаності характеризує дію як реальний здійснений факт. Минулий доконаний позначений такими основними різновидами: 1) минулий аористичний: Іринка народилася п’ятого травня, в День радянської преси... (А.Дімаров); 2) минулий перфектний: Сьогодні знов поникли п’яно мої вербени на вікні (В.Сосюра); 3) минулий узагальненого значення: На багатій оженився – під п’ятою опинився (Нар. тв.).
Теперішній час виступає центром категорії часу, оскільки у позамовному світі й у структурі думки актуальне (дане) є водночас і теперішнім, і минулим, і майбутнім. У зв’язку з цим він є найбільш підвладним семантичним модифікаціям, зміщенням. Основний функціонально-семантичний різновид теперішнього часу – теперішній актуальний (власне-теперішній, за І.Р.Вихованцем). Сема процесності, характерна для недоконаного виду, впливає на конкретну функціонально-семантичну реалізацію форм теперішності. Це дає змогу виділити варіанти теперішнього актуального: 1) конкретний теперішній: – Воно таке саме ... Таке саме, як і було, – казав Данченко, не зводячи з міста очей. – Он я бачу вокзал, театр (В.Підмогильний); 2) розширений теперішній: – Як це ви зуміли?//Ви, шановна громадянко, //Не в той поїзд сіли. //– Ні, я їду куди треба. //На Донбас, додому (П.Глазовий). До теперішнього актуального прилягають основні значення теперішнього неактуального (невласне-теперішнього, за І.Р.Вихованцем): 1) абстрактне: ... Сейсмологи кажуть: спокій на поверхні Землі – явище оманливе (І.Падалка); 2) розширене: Цими днями в столиці Фінляндії проходить європейська першість з водних видів спорту (Молодь України); 3) постійне: У лісовому біогеоценозі... безперервно відбувається обмін речовин й енергії (В.Бондаренко).
Перетинаючись із категорійним значенням виду, семантика теперішності передається в українській мові в основному формами недоконаного виду. У першу чергу це стосується теперішнього актуального. Форми доконаного виду (теперішньо-майбутній) передають, як правило, значення теперішнього неактуального. Основне функціональне призначення теперішньо-майбутнього – позначати майбутню дію.
Найбільш показовим щодо міжкатегорійних зв’язків є майбутній час – майбутній доконаний і майбутній недоконаний. Базовими функціями майбутнього недоконаного є позначення дії, яка з погляду мовця є реальною, але не результативною, відбуватиметься після моменту мовлення. Недоконаний вид виражає аспектуальні значення недоконаності. Основними функціями майбутнього недоконаного постають: 1) узагальнено-фактична дія: Роль боліт в парку для організації відпочинку невелика, вони будуть використовуватися переважно для проведення екскурсій (С.Стойко); 2) конкретно-процесна дія: Буду тебе ждати там, де вишня біла виглядає з саду тихо і несміло... (В.Симоненко); 3) потенційна дія: То нічого, що пострілом він (Трохименко) викриє своє замасковане місце... Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл... (Г.Косинка).
Аналітична і синтетична форми майбутнього недоконаного розрізняються своєю продуктивністю, але рівнозначні з погляду передачі часової семантики (І.Р.Вихованець, В.М.Русанівський). Базовими функціями майбутнього доконаного є позначення дії, яка відбудеться після моменту мовлення; з погляду мовця дія є реальною і результативною (форма доконаного виду містить сему результативності). Основними значеннями майбутнього доконаного є: 1) конкретно-фактична дія: (Віталій:) – Піду вчитись на кока! Є таке училище в Сімферополі... (О.Гончар); 2) узагальнено-фактична дія: На всякий чмих не наздоровкаєшся (Нар.тв.); 3) потенційна дія: Найбільше звіриних слідів можна бачить взимку... Уважному спостерігачеві сліди розкажуть... про кількість звірів,.. хто з них чим займався.., де снідав (В.Бондаренко).
Майбутній час дієслова вирізняється складністю семантичної структури, оскільки граматичне значення майбутності поєднує в собі семи реальності та ірреальності. Дії, оформлювані формами умовного та наказового способів, з погляду мовця оцінюються також як ірреальні, пов’язані з оцінкою ситуації, в якій вони відбуваються, передають побажання, наказ, вказують на сумнів мовця щодо їх виконання тощо. Таким чином, відбувається взаємодія граматичних категорій часу і способу, темпоральних значень дієслова і модальної семантики.
Майбутній час дієслова є проміжною ланкою між категоріями часу і способу. Тому форми майбутнього виділяються серед інших часових форм багатством модально-експресивних відтінків.
Отже, дієслівні категорії способу й часу позначені широкими спектрами функціонування ядерної семантики. Виділення семантичних компонентів значення дієслівної форми дозволяє передбачити можливості транспозиційного процесу, а також уживання цієї форми в тих чи інших типах мовленнєвих актів.
Переносне вживання часової форми реалізується внаслідок зіткнення уявлень людини про об’єктивний (логічний) і граматичний час певної події. При цьому показником логічного часу виступає контекст, а граматичного часу – транспонована дієслівна форма. У випадку темпоральної метафори логічний і граматичний час не збігаються, а накладаються. У реченні Якщо він цього не зробить, я загинула із значенням майбутнього часу вживається минулий доконаний. Передумовою метафоричного вживання часової форми є спільні семи в граматичному значенні транспонованого дієслова (загинула) й синонімічної йому форми (загину): категорійна сема (“віднесення дії до моменту мовлення”), додаткові семи (“часовий інтервал між описуваною подією і моментом мовлення”, “результативність дії”). Результат накладання темпоральних планів пояснює характер модально-експресивних відтінків, прагматичних ефектів, які є наслідком транспозиції. У наведеному прикладі розкривається глобальна значущість реалізації/нереалізації події для мовця. Темпоральний план дії ніби охоплює весь часовий вектор. У такий спосіб модальність загрози передається не тільки експліцитно (причиново-наслідковий зв’язок між частинами складного речення й лексична наповненість слів), а й імпліцитно – на основі логічного аналізу темпоральної ситуації. У сприйнятті одночасно існують семи майбутнього й минулого часів, співіснують два темпоральні плани, контрастно виявляючись саме на вербальному (словесному) рівні. Отже, в явищі часової дієслівної метафори закладені передумови двопланового темпорального сприйняття комунікативної одиниці, коли момент реалізації дії весь час “прагне перейти” на іншу темпоральну дистанцію. На хвилі цього напруження й виникають відповідні стилістичні ефекти (конотація).
Уживання форми певного способу в функції іншого зумовлює перерозподіл граматичних сем у функціонально-семантичній структурі граматичного значення форми та зміну ієрархічного співвідношення між ними внаслідок накладання граматичної семантики транспонованої форми на граматичну семантику контексту. Наприклад: (Анч – Ковальчуку:) – ...А от вам нове завдання. Завтра треба їхати до міста, купити там портфель, точно такий, як у професора Ананьєва. Зайдіть до нього і побачите цей портфель на столі. Крім того, ви передасте мої листи (М.Трублаїні). Контекст загалом передає модальне значення повинності, спонукальності (спеціальна модальна лексема треба, імперативна форма зайдіть (виражає спонукально-умовне значення)). В останньому реченні вживається форма майбутнього доконаного (дійсний спосіб) передасте. Але при цьому зберігається значення спонукальності, оскільки наявна комунікативна рамка спонукання. Формально показник її не виражений. Вона встановлюється імпліцитно на основі модальності контексту (комунікативної ситуації). Різновидом комунікативної рамки спонукання в цьому випадку є вимога, що межує з наказом; яскраво виявляється категоричність вимоги.
У сучасній українській мові транспозиція в площині модальності дієслова охоплює всі три дієслівні способи – дійсний, умовний і наказовий. Найпродуктивнішим з цього погляду виступає наказовий спосіб – він транспонується у сфери значень індикатива й кон’юнктива і має досить розгалужену систему метафоричних уживань. Основна конотація, що супроводжує переносне вживання форми наказового способу, пов’язана із появою суб’єктивно-оцінних смислів, оскільки суб’єктивність є важливою складовою модального плану імператива. Взаємодія семантики наказового та дійсного способів зумовлює поширеність транспозиції імператива у сферу значень індикатива, особливо дебітивності й можливості, які пов’язані з будь-якою темпоральною характеристикою – планом минулого, теперішнього або майбутнього. Найвиразнішою способовою метафорою в цьому випадку виступає незмінний дебітивно-оцінний імператив: Даринка: – ...Вони над нами знущаються, а ми їх і пальцем не зачепи (А.Дімаров). Близьким до цього типу є імператив із значенням емоційної актуалізації дії: (Мартин:) Я вас питаю: яка тут обоюдна обіда... Він кричить на сина, на чиновника земського суду – теля, а я мовчи (І.Карпенко-Карий). Для позначення минулої дії функціонує драматичний імператив: Директор візьми та в небо і глянь. А в цей час напереріз “Жигулі” (А .Дімаров).
Із значенням спонукання до дії вживаються форми: а) майбутнього доконаного 1-ї особи множини: Я радо зривав листок молодого явора, клав його на руку і дзвінко ляскав://– Підемо, Корнію, не так до Дзюби, як до його жінки! (Г.Косинка); б) майбутнього доконаного 2-ї особи однини й множини: – Кара! Прийдеш потім до мене, я тобі щось передам, – наказав батько... Кара – це чорний. По-казахськи (Б.Харчук); в) майбутнього доконаного в антифразисі: Ви не допоможете мені...? (розм.); г) майбутнього недоконаного 1-ї особи множини: А що, хлопці, будемо рушати? – каже дід (П.Мирний). Дієслова теперішнього і минулого часів мають менше можливостей для передачі неіндикативної семантики. Імперативне значення набувають форми презенса: а) 1-ї особи множини: Йдемо до нас! Веслуємо до берега (розм.); б) 2-ї особи однини й множини: Негайно прибираєш кімнату! (розм.); в) 3-ї особи однини й множини: (Капрал:) – А тепер все, що жиє, стелить ліжка і лягає (М.Яцків). У функції наказового способу вживаються дієслова минулого доконаного у формі однини й множини із значенням: а) спонукання до спільної близької дії: – Пішли до нас, – сказала Липська. – Чого сичем сидіти? (В.Шевчук); б) навчальних дій: – А тепер узяли всі у праву руку молоточки. Хто лівша – у ліву. Не соромтесь (Григір Тютюнник); в) розпорядження: (Учитель:) – Петренко! Поклав на стіл щоденник і вийшов із класу (розм.).
Умовний спосіб характеризується найвужчим спектром транспозиційних уживань, хоча може функціонувати із значеннями імператива й індикатива. Однією з причин мало розвиненої периферії форм кон’юнктива є те, що в усіх стилях мовлення частота вживання форм умовного способу досить низька.
Уживаючись метафорично, кон’юнктив може називати реальну дію. У першу чергу це стосується перформативних висловлень: (Декан:) – Послухайте, молодий чоловіче, я просив би вас поводитися пристойніше (В.Шевчук). Кон’юнктив широко функціонує у сферах модальних значень індикатива, пов’язаних із семантикою ірреальності: можливість/неможливість, доцільність/недоцільність, ймовірність, бажаність, припущення, побоювання тощо. При цьому відповідна модальність може передаватися як імпліцитно: Ось іще один слід. Він схожий на собачий, але звідки б сюди прибігла собака? (В.Бондаренко), так і експліцитно: А де б це він міг пропадати? (розм.). У сферу дійсного способу в неперформативних висловленнях найчастіше транспонуються дієслова на позначення виявів емоційно-чуттєвої сфери людини, оскільки вони називають нестійкі, нестабільні стани людської психіки, тобто передають дію, яка легко долає кордон на межі реальності й ірреальності: 64,5% білорусів хотіли б, щоб Білорусь була суверенною, незалежною державою (Молодь України).
У результаті переносного вживання форм умовного способу актуалізуються семи “ірреальність дії”, “пасивність суб’єкта мовлення”, “активність/пасивність суб’єкта дії” (вибір варіанта останньої семи залежить від різновиду транспозиції). Це позбавляє висловлення категоричності, вимогливості, однозначності щодо обов’язковості/необов’язковості реалізації дії. Твердість тону замінюється м’якшими інтонаціями, з’являються відтінки міркування, роздуму, певної невизначеності.
Транспозиція часових форм у сучасній українській мові охоплює всі три темпоральні дистанції: минулий, теперішній, майбутній. Серед спільних сем виділяється базова, зумовлена приналежністю до парадигми часових форм, – “здійснення дії щодо моменту мовлення”, і додаткові – “охоплення/неохоплення виявом дії моменту мовлення”, “реальність/ірреальність дії”, “результативність/нерезультативність”, “одноактність/процесність” тощо (залежно від різновиду транспозиції).
Минулий час уживається із значеннями теперішнього і майбутнього. Причому в процесі метафоризації беруть участь форми доконаного і недоконаного видів. Транспозиція форм минулого часу в зону презенса реалізується насамперед у плані абстрактного теперішнього (Здається, немає нічого простішого від вимірювання температури: поклав під пахву термометр і чекай собі, поки ртутний стовпчик підніметься до певної позначки... (Г.Навроцька)) й розширеного теперішнього ((Пшеничний:) – ...Та хіба він (Скрипка) у нашій школі засидиться! Мусив їздити, поки в районі не було місця для нього, а звільниться місце – тільки ми його й бачили (Є.Гуцало)). Транспозиція минулого в площину майбутнього також обмежується низкою факторів – лінгвістичними (ознака “доконаність”, лексична семантика дієслів, вербальний, інтонаційний контекст), паралінгвістичними (ситуативний контекст). Найпоказовішими в цьому плані є минулий у значенні небажаного майбутнього: (Кушта:) – ...А хіба мені завжди бути рибаком? Десь проштрафлюся – й загриміло за мною (Є.Гуцало), минулий із значенням близького майбутнього: – Що ж, пішов і я, – кажу. – Щасливо. Ти не йдеш, Маню? (Григір Тютюнник), минулий із значенням допустового майбутнього: Отже, (припустимо) я погодився на вашу пропозицію – і що з цього? (розм.).
Теперішній час транспонується в площину минулого й майбутнього. Транспозиція презенса в зону минулого реалізується в таких основних різновидах: а) теперішній історичний: – Позавчора ви, Макаре Тихоновичу, – звернувся (директор) до завуча..., – йдете по коридору, а шнурки на черевиках не зав’язані, пливуть собі по підлозі, як вуса в сома (Є.Гуцало); б) теперішній емоційної актуалізації: (Святослав:) – ...Звичайно, і Володимир не без гріха, та Ігорів гріх більший!.. Подумати тільки – один грабує землі свого союзника, а другий, щоб відомстити йому, вирізує і випалює цілий город! Це ж просто божевілля! (В.Малик); в) теперішній хронологічний: На початку нашого століття організовується мережа національних парків в Аргентині, Мексиці та інших країнах Нового Світу... У 1918-1938 рр. вони вже функціонують в Іспанії, Польщі, Румунії, Болгарії, Італії. У повоєнні роки створюються національні парки у більшості європейських країн (С.Стойко). Основною ознакою цих типів темпоральної метафори є унаочнення й актуалізація подій минулого. Більш уживаними у функції теперішнього історичного й теперішнього емоційної актуалізації виступають лексеми на позначення найважливіших дій фізичної та інтелектуальної сфери людини (йти, їхати, сидіти, говорити, бачити, дивитись, запитувати, відповідати, думати тощо).
Теперішній час із значенням майбутньої дії реалізується як: а) теперішній наміченої дії: (Антон Родіонович:) – ...Сьогодні говорю учителям, хе, контрреволюціонери, промову... (Г.Косинка); б) теперішній негайної дії: Залунали кроки, ввійшов старшина. Гапочка прикрив фото долонею, спитав роздратовано:// – Ну, що там? // – Принесли боєприпаси.// – Зараз іду (А.Дімаров); в) теперішній актуалізованого майбутнього: Зокрема вона підкреслювала, що якийсь денікінський полковник навколішках благав її їхати з собою до Англії.//– Ну й чого б я поїхала? – мрійно спитала вона. – Коли англійського язика я не знаю? Ну от вийду на вулицю – і нічого не понімаю... (В.Підмогильний).
Найчастіше у функції прогнозованого й негайного теперішнього зустрічаються дієслова із значенням руху, переміщення у просторі (йти, їхати, від’їжджати, повертатись тощо). План майбутнього, як правило, встановлюють відповідні лексичні показники (завтра, незабаром, через тиждень тощо). Віднесеність дії до майбутнього може також передаватися сусідством із формами майбутнього недоконаного, випливати із загального значення контексту.
Майбутній час транспонується у сфери значень минулого і теперішнього, характеризуючись тісною взаємодією з категорією модальності. Найширший спектр метафоричних уживань мають форми майбутнього доконаного. Майбутній доконаний реалізується в різних типах передачі минулої дії: а) повторювана відносно тривала дія: (Єва:) – ...Затишок створював Руслан... Доки я, бувало, сплю.., Руслан зготує сніданок, принесе мені в постіль (В.Чемерис); б) повторювана несподівана дія: А, бувало, Григорій раптом запропонує весело:// – Знаєш що, давай проведемо збори з Кольваком! (Григір Тютюнник); в) короткочасна інтенсивна дія з визначеною кратністю: Аж чую крізь сон – літак гуде... Раптом як гурконе – і раз, і вдруге, і втретє... (Григір Тютюнник) тощо. Майбутній недоконаний реалізує значення майбутнього емоційної актуалізації: (Ліна:) – Оце добре: вони нас ображатимуть, а нам і рота розтулити не можна! // (Василь Гнатович:) – Образили ж не тебе – та й не мішайся (А.Дімаров).
У значенні теперішнього часу широко функціонують форми футурума дієслова бути (як самостійно, так і в складеному дієслівному присудку). Семантика цієї лексеми характеризується абстрактністю, узагальненістю. В її структурі нарівні з основним компонентом значення (сема буття, існування) міститься багато “супроводжувальних” компонентів (додаткові модальні семи спроможності, можливості тощо): – Часи пан має? – запитав він знову, не спускаючи пильних маленьких, хитрих очей. // – Де там у нас часи ті будуть! – відповів я в тон солдатові... (Г.Косинка) – майбутній на позначення властивості предмета; – Як будемо зватись?// – Дмитром (Г.Кулеба) – майбутній кваліфікаційний тощо. Як правило, дієслово бути у функції теперішнього часу називає узагальнену дію. Із значенням презенса можуть уживатися й дієслова іншої семантики: (Адамець:) Проситиму (=прошу) тебе, Никифоре Миновичу, аби на деньок відпустив Гаранжу до нас, нехай би поворожив. А я перед тобою в боргу не залишуся (Г.Кулеба) – план актуального теперішнього; Тектонічні рухи спостерігаються на Західному Поліссі і тепер, тому теорія блоково-тектонічного походження озерних котловин є найбільш сучасною і потребуватиме (=потребує) подальшої розробки та інтерпретації (С.Стойко) – план розширеного теперішнього.
|