ТЕМА: Поняття, сутність та основні риси державного управління. Принципи державного управління
Скачати 1.43 Mb.
Назва ТЕМА: Поняття, сутність та основні риси державного управління. Принципи державного управління
Сторінка 2/11
Дата 08.04.2013
Розмір 1.43 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
ТЕМА: Суб’єкти АП.

  1. Поняття суб’єктів АП.

  2. Види суб’єктів АП.

  3. Адміністративна правосуб’єктність та адміністративно-правовий статус: співвідношення понять.

1. Суб’єкти АП – це юридичні та фізичні особи, які, згідно з нормами АП мають у сфері адміністративно-правових відносин суб’єктивні права та на яких покладено юридичні обов’зки.

З цього визначення випливає, що претендент на статус суб’єкта АП за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, який дозволяє надати йому суб’єктивні права і юридичні обов’язки. До таких соціальних передумов належать наступні:

1) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак;

2) персоніфікація у суспільних відносинах управлінського типу, тобто участь у відповідних суспільних відносинах в якості особи;

3) здатність виражати та здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

Претендент, який має всі особливості набуває статусу суб’єкта АП лише якщо держава, використовуючи АП норми робить його носієм прав та обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління, тобто ці соціальні особливості спричиняють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб’єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови:

1) перетворюють претендента на суб’єкта та визначають його роль та місце в сфері державного управління. До перших норм належать загальні для всіх суб’єктів АП (норми про правозвернення до органів влади з пропозиціями), а до других норми, які реалізуються тільки цим суб’єктом (норми, які визначають права податкової міліції). Всі суб’єкти мають свій особливий А-П статус. Всі суб’єкти АП мають спільні риси, які характеризують їх адміністративну правоздатність. Як спільні так і специфічні ознаки обумовлені предметом та методом А-П регулювання.

Старілов виділяє такі ознаки, які визначають спільне в адміністративній правоздатності суб’єктів АП:

  1. управлінська сутність діяльності, яка проявляється при реалізації адміністративної правоздатності; суб’єкти АП тісно пов’язані з виконавчою владою, вони здійснюють державне управління, різні функції публічного управління або реалізують права в сфері державного публічного управління;

  2. наявність спеціальних прав та обов’язків суб’єктів АП, які сприяють формуванню організаційних зв’язків та відносин в сфері публічного управління;

  3. юридично-владний характер дій та розпорядчий характер рішень, які приймаються деякими суб’єктами АП;

  4. реалізація державно-примусових повноважень, застосування заходів адміністративного примусу, ця ознака є характерною для спеціальних суб’єктів, які наділені спеціальними повноваженнями;

  5. забезпечення захисту правовідносин, учасниками яких є громадяни;

  6. юридичні гарантії вирішення правового спору, який виник в сфері публічного управління в адміністративному або судовому порядку в межах, встановлених процесуальними правилами – ознака спільна для всіх.

Необхідно розрізняти такі поняття як суб’єкти АП та суб’єкти адміністративно-правових відносин.

Суб’єкт АП має лише потенційну здатність вступати в А-П відносини, тоді як суб’єкт А-П відносин є учасником конкретних правовідносин.
2. АП наділяє адміністративною правосуб’єктністю дуже велике коло учасників суспільних відносин, це обумовлюється різноманітністю управлінських зв’язків, а також політикою держави, спрямованої на надання права участі у суспільних відносинах різноманітним об’єднанням громадян.

Суб’єкти АП:

  1. органи держави (виконавчої влади);

  2. громадяни;

  3. громадські організації;

  4. підприємства, установи, організації.

Існує багато класифікацій, професор Авер’янов пропонує таку:

  1. фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);

  2. юридичні особи (органи д.влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації в особі їх керівників);

  3. колективні суб’єкти або утворення, які не мають ознак юридичної особи, але наділені нормами АП, певними правами та обов’зками (структурні підрозділи державних та недержавних органів підприємств, установ, організацій та деякі громадські утворення – яким чином є суб’єктами???дискусія в юридичній науці).

За загальним підходом всіх суб’єктів поділяють на:

  • громадяни

  • організації

На думку вченого Бахрага більш доцільно говорити про:

  • індивідуальних (громадяни, іноземці, апатриди, біпатриди);

  • колективних суб’єктів (юридичні особи, структурні підрозділи підприємств, установ, організацій, трудові колективи, загальні збори громадян за місцем проживання).

Колективні суб’єкти АП – організовані, відокремлені, самокеровані групи, які наділені правами вступати в А-П відносини з іншими особами персоніфіковано (як єдине ціле), колектив об’єднаний певним інтересом, має спільну мету, є деференційованим, діє на законній підставі, має свої механізми управління.

Колективне утворення в АП діє від свого імені, на нього, як на відповідну цілісність покладаються обов’язки, надаються права, зміни в особистому складі, як правило, не впливають на його назву, правове положення та не відображається на правосуб’єктності.

В залежності від ступеня організаційної самостійності, цілей та особливостей правового становища у системі колективних суб’єктів виділяють 4 групи:

1) організації;

2) структурні підрозділи організацій;

3) трудові колективи організацій та їх структурних підрозділів;

4) складні організації.

Нерідко ототожнюють колективний суб’єкт та юридичні особи. Поняття не тотожні. Юридична особа поняття вужче.
3. Види правосуб’єктності:

1) загальна – здатність особи, в межах певної правової системи бути суб’єктом взагалі;

2) галузева – здатність особи бути учасником правовідносин, що є предметом конкретної галузі права;

3) спеціальна – здатність особи бути учасником певного кола правових відносин, в межах відповідної галузі права (посадові особи, військові службовці).

Адміністративна правосуб’єктність – це здатність фізичної чи юридичної особи, чи іншого колективного утворення бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків в сфері А-П відносин.

Складові адмін. правосуб’єктності:

  • правоздатність;

  • дієздатність;

  • деліктоздатність

Співвідношення понять адміністративна правосуб’єктність і адміністративно-правовий статус:

Деякі вчені до адмін.првосуб’єктності додають А-П статус. Співвідношення полягає в наступному: коли мова йде про потенційну здатність бути учасником, увага звертається на його адмін.правосуб’єктності, а саме мова йде про наявні у конкретного суб’єкта права та обов’язки, то мається на увазі його адміністративно-правовий статус.

Адміністративно-правовий статус державних органів – це сукупність прав та обов’язків, закріплений за цим державним органом.

Співвідношення А-П статусу і компетенції.

Компетенція – сукупність прав та обов’язків конкретного публічного суб’єкта. Реалізується через відповідних посадових осіб.
ТЕМА: Адміністративно-правовий статус фізичних осіб.

  1. Загальна характеристика.

  2. А-П статус громадян України.

  3. А-П статус іноземців та осіб без громадянства.

1. Терміни: фізична особа, особистість, громадянин, індивід.

У філососфському плані людина – суб’єкт соціальної культурно-історичної діяльності, суб’єкт суспільних відносин.

Особистість – є відносно стійкою, динамічною соціально обумовленою сукупністю громадсько-політичних, духовних, морально-вольових якостей, свідомість і вчинки якої характеризуються ступенем зрілості та прагненням виявити свої індивідуальні здібності.

У міжнародно-правових актах зустрічається поняття людина.

Загальна Декларація прав людини: йдеться про права людини, властиві всім членам людської спільноти. Поряд з терміном людина застосовують індивід, особа характерна для науки.

А-П статус людини і громадянина – це сукупність прав і обов’язків особи в адміністартивно-правових відносинах. Такі відносини виникають у людини у процесі взаємодії з іншими суб’єктами АП.

Є складовою загального правового статусу особи, який врегульований конституційним правом.

Багато прав і обов’язків в АП є похідними від конституційних прав і обов’язків, знаходять своє закріплення в КУ, законах та інших нормативно-правових актах України.

А-П відносини особи з іншими суб’єктами АП можуть виникати на підставі:

1) реалізації прав людини і громадянина;

2) захисті прав і свобод особи або порушенні обов’язків.

До змісту А-П статусу:

  • права і обов’язки, свободи

  • гарантії реалізації їх

  • механізм їх охорони та захисту з боку органів державної влади і місцевого самоврядування.

До системи АП включається значна кількість правових норм, які містяться у законах, встановлюють обов’язки громадян в різних сферах діяльності. Такі норми регламентують права і обов’язки і спрямовані на захист встановленого порядку управління, громалського порядку, захист прав інших громадян, охорону навколишнього середовища, охорону історичних і культурних пам’яток. Дотримання є обов’язок громадян. А-П статус визначається обсягом і характером її адміністративної правосуб’єктності.

Адміністративна правоздатність у ряді випадків залежить від:

  • віку;

  • стану здоров’я;

  • освіти;

  • інших факторів.

Оскільки в А-П сфері набуття прав та виконання обов’язків досить часто є неможливим без певного рівня розумового, фізичного, психічного розвитку наявності в неї особливих знань особи, життєвого та професійного досвіду, здітності особи нести відповідальність за наслідки своїх дій.

Адміністративна правоздатність є основою для виникнення адміністративної дієздатності.

В житті є багато спеціальних адміністративнх статусів:

Групи:

  • А-П статус членів адмін. колективів;

  • Суб’єктів адмін. опіки (сиріт, безробітних, біженців);

  • Жителів територій з особливими А-П режимами;

  • Суб’єктів дозвільної системи (водіїв, ліцензіятів, осіб, допущених до державної таємниці)

  • Державні та муніципальні суб’єкти

  • Підприємці

  • Осіб, які скоїли злочин.


2. Більшість прав та обов’язків залежать від наявності правового звя’зку особи з державою.

До основних прав належать:

  • свобода слова, міграції, зборів;

  • міграція;

  • об’єднання громадян;

  • право на підприємництво;

  • на освіту;

  • на землю.

Обсяг конкретних прав і обов’язків громадян України пов’язані із зміною умов, перебігом часу.

За своїм змістом права громадян поділяються на:

  • участь у державному управлінні та соціально-політична активність (право на державну службу, на звернення, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створення об’єднань громадян);

  • на одержання допомоги від відповідальних компетентних організацій (на користування транспортом, одержання оплатних та інших послуг).

  • на права, що захищають в адмін. чи судовому порядку;

У процесі взаємодії з органами державної влади громадяни реалізують:

- участь в управлінні;

- обо’єднанні;

- проведенні мітингів, зборів, мирних демонстрацій;

- звернення до органів державної влади;

- недоторканість житла;

- свободу пересування;

- інформації;

- відшкодування шкоди, заподіяної органами державної влади і МС.

Обов’язки в сфері управління:

  1. абсолютні – не залежать від конкретних обставин та випливають з КУ та законів України (дотримання КУ та законів України, державної дисципліни, охороняти інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності і авторитету, захищати Батьківщину, охороняти природу та її багатства, сплачувати податки, оберігати історичні та культурні пам’ятки);

  2. відносні – виникають з правомірних (неправомірних) дій, такі обов’язки не постійні. Деякі обов’язки залежать від конкретного виду діяльності (обов’язки держ. службовців). Органи виконавчої влади здійснюютьсвій вплив через нормотворчу діяльність, застосування правових норм та в межах компетенції, видають НПА, які впливають на права громадян, організовують виконання законів та підзаконних актів, що мають відношення до А-П статусу, допомогають, сприяють громадянам у реалізації їх конкретних прав, охорона і захист прав громадян.

3. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Регламентується:

  • КУ, Закон України „Про іноземців”, „Про біженців”

  • ЗУ „Про імміграцію”

  • Підзаконні акти, правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну та транзитною… затверджений Кабміном від 29 грудня 1995року.

  • Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до ВНЗ затвнрджений Кабміном від 5.07.1998 року №1238;

  • Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні №2028 від 1 листопада 1999 року постанова КМУ

  • Порядок надання юридичної допомоги іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, затверджений Постановою №79 від 28.01.1997 року.

Існує: іноземець, особа без громадянства, біженець.

Обсяг прав і обов’язків цих суб’єктів вужчий, але вони користуються загальними правами і свободами, обов’язками, що і громадяни України, відмінності пов’язані з відсутністю громадянства: не можуть займати державні посади, не мають доступу до посад державної служби, не мають виборчого права тощо (КУ).

Обсяг прав і обов’язків залежить від підстав перебування в Україні:

- законні підстави (він може отримати статус біженця, іммігрувати, прибути на тимчасове працевлаштування). Документи: дозвіл на імміграцію, посвідка на постійне чи тимчасове проживання.

Мають такі права:

  1. право на інвестиційну та підприємницьку діяльність;

  2. право на трудову діяльність (особливості для осіб, які прибули на тимчасове працевлаштування – повинні мати дозвіл на працевлаштування);

  3. на охорону здоров’я;

  4. право на відпочинок;

  5. соціальний захист;

  6. на житло (обов’язок дбайливого ставлення);

  7. на освіту;

  8. на користування досягненнями науки, культури;

  9. на участь в об’єднаннях громадян;

  10. право на свободу совісті;

  11. право на свободу пересування на терниторії України та вибір місця проживання (ст.20 ЗУ „Про порядок встановлення СМУ” – обмеження в пересуванні коли це необхідно для забезпечення безпеки України).


ТЕМА: Органи державної влади.

  1. Поняття публічної та державної адміністрації.

  2. Поняття органу державної виконавчої влади.

  3. Види органів державної виконавчої влади.

  4. Система органів виконавчої влади.

  5. Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади.

  6. Правовий статус центральних органів виконавчої влади.

  7. Органи виконавчої влади в АРК.

  8. Місцеві органи державної виконавчої влади.

1. Публічна адміністрація – це сукупність державних та недержавних суб’єктів публічної влади, ключовими елементами якої є органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевого самоврядування. Публічні функції можуть виконуватися також державними та муніципальними підприємствами, організаціями.

Державна адміністрація – це з одного боку сукупність державних службовців і з іншого боку система органів виконавчої влади. Як органи виконавчої влади так і службовці здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність. Управління є необхідною умовою існування держави. Існує 2 основних принципи поділу адміністративної діяльності:

  • Лінійний – полягає у здійсненні безпосереднього управління керуючим суб’єктом щодо керованого об’єкта і в результаті такого типу адміністративної діяльності виникають відносини типу начальник-підлеглий. Основні ознаки: така влада є широкою за об’ємом і охоплює багато функцій адміністративної діяльності (право безпосереднього розпорядження людьми, ресурсами, діяльністю). Така влада пов’язана з відповідальністю за стан підлеглого об’єкта. Лінійний керівник буває один.

  • Функціональний – функціональна підпорядкованість означає що суб’єкт здійснює вплив на об’єкта в межах конкретної функції. Виникають відносини типу „інспектор-підконтрольний”. Функціональне керівництво здійснюється по відношенню до функціонально-підпорядкованих об’єктів при відсутності організаційного підпорядкування.

Державна адміністрація має свою організаційну структуру (структура - побудова та внутрішня форма організації системи, що виступає як стійкість чи єдність взаємозв’язків між її елементами; організаційна структура – це поділ цілого на відповідні складові елементи, які являють собою організаційно-відокремлені одиниці та мережу управлінських зв’язків між ними). На структуру апарату впливає велика кількість чинників, основним із них є зміст адм.діяльності, тобто комплекс функцій.

Адміністративні структури маюьб багато ознак, які дохволяють згрупувати адм.структури у певні групи:

  1. прості та складі

  2. жорсткі та гнучкі

  3. типові та індивідуальні

  4. формальні та неформальні

  5. централізовані та децентралізовані

Адм.структури повинні бути ефективними (надійними, стабільними, здатними до необхідних перебудов, вони повинні бути демократичними та по можливості дешевими).

Державна адміністрація являє собою цілісне утворення і має такі основні структурні одиниці:

  1. апарат відомства

  2. апарат відомчого підрозділу

  3. регіональний апарат

  4. орган державної виконавчої влади

  5. адміністрація організації

  6. структурний підрозділ органу або адміністрації

  7. посада.

Кожна структурна одиниця апарату держ.адміністрації є автономною, організаційно-відокремленою, має свою компетенцію і існування такої одиниці передбачене правовим актом.
2. Органам держ.вик.влади притаманні такі риси:

1) орган вик.влади створюється з метою безпосереднього здійснення конкретного виду державної діяльності;

2) цілі, завдання функції, компетенція такого органу чітко визначені державою;

3) орган здійснює свою діяльність з допомогою визначених державою форм та методів;

4) має визначену організаційно-правову форму, внутрішню структур та зовнішні зв’язки.

Особливі риси залежать від особливостей їх діяльності.

Необхідно розмежовувати апарат держ.управління та апарат органу вик.влади. Орган вик.влади є організаційно-самостійним елементом державного апарату або механізму держави, який наділений певними функціями. Необхідно розмежовувати виконавчі орнаи та органи виконавчої влади.

Виконавчі органи є складовою частиною будь-якого публічного управління (наприклад виконавчі органи місцевого самоврядування), вони також здійснюють певну управлінську діяльність, однак виконавчі органи за своєю правовою природою, повноваженнями, юридичними наслідками управлінської діяльності суттєво відрізняються від органів виконавчої влади. Орган держ.вик.влади – це державна організація, частина системи органів держ.влади в Україні, створена самою державою для виконання та забезпечення виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізації функції державного управління в усіх сферах життя держави та суспільства, шляхом використання спеціальних форма та методів здійснення управлінських дій, що має відповідну структуру, компетенцію, державно-владні повноваження та штат. Для органу вик.влади є характерними такі ознаки:

  1. державно-правова природа, бумовлена поділом влади на три гілки і як наслідок всторення такої системи органів вик.влади;

  2. органи вик.влади є зовнішньою формою виразу виконавчої влади;

  3. головне завдання – право-виконавча діяльність, а саме виконання законів, підзаконних норм.актів та забезпечення їх виконання іншими суб’єктами;

  4. діяльність органів вик.влади має управлінський, організуючий, виконавчий, контрольний та розпорядчий характер, в результаті реалізовуються відповідні держ.функції та вирішюються завдання;

  5. наділені державою особливими державно-владними повноваженнями, які реалізуються у спеціальних правових формах, зокрема в межах своєї компетенції органи вик.влади видають правові акти управління та забезпечуюють їх виконання;

  6. до змісту державно владних повноважень включається:

  • контрольно-наглядові функції, дії юридичного характеру та прийняття рішень, які мають важливе правове значення;

  • нормотворча діяльність

  • правоохоронна діяльність.

  1. прийняття правових актів управління;

  2. пеорядок утворення формування та реорганізації та ліквідації орану виконавчої влади визначається у законах та підзаконних нормативно-правових актах;

  3. кожен орган вик.влади має своє найменування, є юридичною особою, має гербову печатку;

  4. фінансування органів вик.влади здійснюється за рахунок державного бюджету України.


3. В залежності від території, на яку поширюється діяльність органів вик.влади:

1) вищий орган

2) центральні

3) органи вик.влади АРК

4) міжтериторіальні органи

5) місцеві

За обсягом та характером компетенції:

  1. органи загальної компетенції

  2. оргин галузевої компетенції

  3. органи спеціальної або предметної компетенції

  4. органи функціональної компетенції

За способом прийняття владних рішень:

  1. єдиноначальні органи

  2. колегіальні

За сферою дії:

  1. орган управління економікою

  2. охороною здоров’я

  3. закордонними справами тощо

У КУ класифікація органів вик.влади проведена за критерієм організаційно-правового рівня:

1) вищий орган (Кабмін);

2) центральні органи (міністерства та відомтсва)

3) місцеві органи виконавчої влади (обласні та місцеві держ.адміністрації).
4. Відносини між органами різного рівня будуються на засадах субординації, тоді як відносини між органами виконавчої влади одного рівня на основі координації. У побудові структури органів застосовуюються різні принципи визначення та розподілу компетенції, найбільш поширеними є:

1) функціональний принцип;

2) галузевий – коли орган вик. Влади здійснює упр.однією чи декількома..

3) програмно-цільовий – орган вик.влади ств. для вирішення певної конкретної проблеми (фонд державного майна України).

Управлінські стани або режими:

  1. підвідомчість – це найбільш загальне визначення усіх можливих станів управлінських відносин. Може бути вертикальною (у відносинах між органами різного організаціно-правового рівня) або горизонтальною (між органами одного орг.-правового рівня).

  2. підпорядкованість – це найвищий ступінь залежності між органами. Розрізняють оргінізаціну та функціональну, а також пряму та опосередковану підпорядкованість.

  3. підконтрольність – означає таку залежність органу вик.влади, коли його діяльність підлягає перевірці з боку іншого органу.

  4. підзвітність – звітування одного органу перед іншим

  5. відповідальність – службова або дисциплінарна відповідальність керівників відповідних органів перед органами або посадовими особами вищого рівня. Специфічне місце займає політична відповідальність або констьитуційно-правова відповідальність Кабміну.

ВРУ має такі повноваження по форсуванню органів вик.влади:

  1. приймає закони, які визначають склад органів вик.влади та їх повноваження, їх організація та діяльність (ст.92 КУ);

  2. призначає за поданням Президента, Прем’єр міністра та міністрів оборони та зак.справ;

  3. призначає інших членів Кабміну за поданням прем’єр-міністра;

  4. вирішує питання про вілставку прем’єра і міністрів;

Президент має такі повноваження:

  1. подає кандидатуру прем’єра;

  2. призначає міністра оборони і закордонних справ;

Кабмін має повноваження, які визначені КУ та в спеціальному законі „Про Кабмін”. Склад Кабміну (ст.114 КУ) – прем’єр, перший віце-прем’єр, віце-прем’єр міністри та міністри. Кабмін відповідно до статті 116 КУ утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Призначає на посади та звільняє з посад за поданням прем’єра керівників центральних органів вик.влади, які не входять до складу Кабміну.
6. Вищим органом в системі органів вик.влади є Кабмін. КМУ відповідає перед Президентом та ВР У, підконтрольний та підзвітний ВР У в межах, передбачених КУ. Відповідно до статті 113 КУ КМУ при діяльності керується КУ, Законами У., а також Указами Президента України та Постановами ВРУ, прийнятими відповідно до КУ та законів України.

Кабмін:

1)Забезпечує державний суверенітет та ек.самостійність;

2)Здійснення внутрішньої та зовн. політики де-ви;

3)Вживають заходів щодо виконання КУ, актів президента України, щодо забезпечення прав та свобод людини та громадянина;

4)Забезпечує проведення фін., ціньової та податкової політики, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.
Правовий статус центральних органів вик.влади. Система центр.органів вик.влади закріплена Указом Президента від 15 грудня 1999 року. Схема організації органів вик.влади міститься у додатку цього Указу № 15 73/99 в редакції Указу Президента від 19 грудня 2005 року №17 84/2005. Відповідно до Указу Президента до системи центр.органів вик.влади входять:

  1. міністерства – це головний (провідний) орган у системі центральних органів вик.влади щодо забезпечення провадження держ.політики у визначеній сфері діяльності. Система міністерства:

  • центральний апарат

  • територіальні органи, а також установи та оргнаізації, що можуть утворюватися пнри них. Відповідно до п.6 Указу Президента КМУ в межах коштів передбачених на утримання органів вик.влади може утворювати урядові органи держ.управління (департаменти, служби, інспекції);

  1. держ.комітети (служби) – відповідно до Указу держ.комітет – це центральний орган вик.влади, діяльність якого спрямовує і координує прем’єр України або одни з віце-прем’єрів чи міністрів. Держ.комітет вносить пропозиції щодо формування держ.політики відповідним членам Кабміну та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та фунціональне регулювання питань, віднесене до його відання, держ. Комітет очолює його голова. Приклад: головне контрольне ревізійне управління України. Цю галузь досліджував Макаренко А.В. Міжгалузеве держ.управління – це діяльність по здійсненню надвідомчих спеціальних функцій, особливою системою органів вик.влади щодо самостійних, безпосередньо їм непідпорядковаих структур з метою забезпечення однакового вирішення питань загальнодержавного значення;

  2. центральні органи вик.влади із спец.статусом – має визначені КУ та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Очолює голова. Приклад: Державна митна служба України, де-вна податкова адміністрація – в сфері фінансів.

7. Самостійно.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Поняття, зміст, принципи державного управління
...
 Львівський регіональний інститут державного управління Національної...
Особливості державного управління інституціями культури на прикладі (міста, області)
1. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК ВИД ДІЯЛЬНОСТІ 5 Тема ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО...
Конотопцев Олег Сергійович, кандидат наук з державного управління, доцент, Київ, 2010
 Львівський регіональний інститут державного управління Національної...
Особливості державного управління інституціями культури на прикладі (міста, області)
Модуля, змістовного модуля
Витоки та генеза менеджменту державного управління; Суб’єктно-об’єктна детермінація адміністративної діяльності; Методи дослідження...
 Адміністративне право України Підручник Київ
Сутність державного управління та його співвідношення з державною виконавчою владою
Розглянуто та схвалено на засіданні циклової комісії кримінально-правових...
Характерні риси державного управління, його співвідношення з державною виконавчою владою
 Тема Сутність, розвиток та основні поняття інноваційного менеджменту...
Нноваційний менеджмент як сукупність принципів, методів і форм управління інноваційними процесами та інноваційною діяльністю. Інноваційний...
ПОЛОЖЕННЯ про процедури підготовки та захисту магістерських досліджень...
...
 Тема СУТЬ І ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ Економічна природа корпоративного управління
Суть і економічна природа корпорацій. Особливості державного корпоративного сектора
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Уроки
Конспекти лекцій
Довідники
Документи

Історія
Філософія
Фінанси
Економіка
Фізика

Головна сторінка