|
|
Скачати 1.59 Mb.
|
Основні характеристики медіакритикиАктуальність медіакритики. Визначальною рисою медіакритики є її зверненість до поточної практики ЗМІ: вона покликана негайно реагувати на аспекти медійного змісту і діяльності ЗМІ, які мають актуальне суспільне значення, пов’язані зі злободенними проблемами розвитку суспільства. Актуальність критики ЗМІ визначається не тільки і не стільки тією обставиною, що у досліджуваному медіаритикою медійному змісті превалює актуальна соціальна інформація. Ця риса медіакритики витікає головним чином із самої суті критичної діяльності, яка націлена на оперативне пізнання і оцінку соціального функціонування ЗМІ. Публіцистичність медіакритики. Найкращі зразки медіакритики гармонійно сполучають у собі властивості публіцистичності і науковості. Обов’язком публіциста є утвердження або зміна суспільного ставлення до того чи іншого явища, до тієї чи іншої проблеми. Це досягається через вплив на громадську думку, у ході якого у адресатів публіцистичних творів виробляється певна позиція відносно тих соціальних проблем, що розглядаються медійною критикою. Критики ЗМІ формують оціночне ставлення суспільства до публікацій і зразків медійної діяльності, піддаючи їх розгляду на відповідність уявленням про соціальну користь, критеріям політичної культури, естетики, професіоналізму, нормам закону та етики. Воднораз критика не зводиться до публіцистики, у неї є свої обов’язки: покликання критика не обмежується впливом на громадську думку. Науковість медіакритики походить з необхідності глибокого пізнання проблем діяльності ЗМІ. Науковість критичних творів – властивість, що досягається не імітацією академічного стилю, а ґрунтовною науково-методологічною підготовкою критика, його здатністю до концептуального раціонального осмислення явищ і процесів. У завдання журналіста, який спеціалізується в галузі медіакритики, не входить демонстрація наукової ерудиції: вона залишається у підтексті журналістського твору, сам зміст якого повинен свідчити про те, наскільки глибоко проник автор у сутність явищ і проблем, що ним розглядаються. Ступінь же проникнення визначається ступенем володіння інструментарієм наукового аналізу, інтерпретації і концептуалізації медійних явищ і процесів. Підтвердженням науковості медіакритики є її опертя на зміст ЗМІ і медійної діяльності, виконані із застосуванням соціологічних, контент-аналітичних, статистичних та інших наукових методик. Високопрофесійній медіакритиці властивий дух дослідження, що підтверджує доцільність і необхідність залучення до критико-журналістської діяльності представників журналістської науки та інших суспільних і гуманітарних наук, що звертаються до медійної проблематики. Це дозволить зруйнувати існуючий розрив між наукою і практикою, коли результати наукових досліджень ЗМІ відомі і обговорюються переважно в межах академічних спільнот, не здійснюючи впливу на практичну журналістику. Критик не тільки пізнає, але й використовує дані, здобуті наукою, які дають йому матеріал для власного аналізу і роздумів. Покладаючись на науку, її пізнавальні можливості, разом з тим не варто впадати у сцієнтистські ілюзії і применшувати значення власних спостережень критика, його практичного осягнення медійних явищ.
Залежно від складу авторів-критиків ЗМІ, аудиторного призначення критико-журналістських творів, а також особливостей змісту цих творів медіакритика постає в трьох взаємопов’язаних видах: академічній, професіональній і масовій, які утворюють в сукупності складну системну триєдність, що є однією із базових властивостей цієї галузі журналістики. Академічна (або науково-експертна). Твори академічної медіакритики створюються авторами, що володіють інструментарієм наукового дослідження медійних феноменів – ученими, експертами. Ці науково-публіцистичні роботи адресовані як ученим, так і медіаспілці в цілому і спрямовані на пізнання найбільш складних і масштабних явищ і процесів у сфері масових комунікацій. Академічна медіакритика пізнає найбільш складні і масштабні явища та процеси масово-інформаційної сфери, які потребують теоретичного підходу, підвищеного рівня компетентності. Академічна медіакритика втілена в критико-журналістських працях учених і адресується як науковим колам, так і професіоналам мас-медіа. Як правило, вона пізнає і оцінює найбільш складні і масштабні актуальні проблеми і процеси функціонування ЗМІ, що потребують від критиків ґрунтовного теоретично-концептуального підходу, підвищеного рівня компетентності, застосування наукових методик досліджень медійної практики. Роботи представників академічної медіакритики зазвичай публікуються в наукових журналах і альманахах, «товстих» журналах, а також у виданнях, що орієнтуються на спільноти творців медійного змісту. Окремі твори академічної медіакритики розміщені на освітніх Інтернет-сайтах. Професійна (корпоративна). Представлена роботами критиків-журналістів, її адресатом є спільнота журналістів та інших професіоналів ЗМІ, а її завдання полягають в покращенні діяльності ЗМІ, а також досягненні ними більшої відповідності об’єктивним потребам, інтересам й очікуванням аудиторії. Твори «внутрішньоцехової» медіакритики публікуються частіше за все на сторінках професіональних видань з журналістики та галузевих видань (українське інтернет-видання «Телекритика», російські журнали «Журналист», «Среdа», електронні видання «Прессинг»). Масова. Твори масової медіакритики призначаються одночасно як для широкої аудиторії читачів, телеглядачів, радіослухачів, так і творцям змісту ЗМІ – за безумовного пріоритету аудиторії. Масова медіакритика стимулює суспільний інтерес до актуальних проблем соціального функціонування ЗМІ, виступає в якості засобу зворотного зв’язку між аудиторією і ЗМІ. Сьогодні у вітчизняних і зарубіжних ЗМІ широко розповсюджені твори «авторської» масової медіакритики, в основу яких покладені особисті спостереження, думки, роздуми, оцінки журналіста, його індивідуальне ставлення до явищ і проблем, що розглядаються. Звичайні для творів «авторської» критики риси, що підкупають масову аудиторію – особистісно забарвлений стиль, живість і безпосередність суджень – нерідко поєднуються з поверхневим, полегшеним підходом до складних проблем функціонування ЗМІ, а іноді – і з беззмістовною розважальністю. Можливості «авторської» медіакритики в аналізі, інтерпретації й оцінці медійних феноменів обмежені: якщо критик не спирається на об’єктивні дані, на наукові методики пізнання ЗМІ, є велика вірогідність масового тиражування помилкових суджень і оцінок. Серед її представників є журналісти з багатим професіональним і життєвим досвідом, високим рівнем культури, розвиненою творчою інтуїцією – тобто якостями, здатними якоюсь мірою поповнити дефіцит об’єктивних наукових знань про предмет. У ході радикальних змін, коли середовище медійних професіоналів з її усталеними уявленнями про нормативність масово-інформаційної діяльності нерідко стає генератором тенденцій самозбереження, інерції, спротиву необхідному оновленню, глибока і обґрунтована критика, яка здійснюється за межами професіональних спілок, здатна надати суттєву допомогу в подоланні їх корпоративної обмеженості та інерційності. Так само і критику ЗМІ не обов’язково мати практичний досвід роботи в якості професіонального репортера чи іншого творчого працівника ЗМІ. Але він безперечно повинен бути компетентним, глибоко знати і розуміти сутність аналізованих ним явищ і проблем функціонування ЗМІ, творчу майстерню, технологію створення медійних творів. Безпосередній об’єкт медіакритики – масова свідомість аудиторії, на яку впливає критичний твір. Основними типами аудиторії медіакритики є: спільноти професіоналів – творців медійного змісту; академічні спільноти дослідників масових комунікацій; масова аудиторія ЗМІ – що не виключає і звернення до змішаної аудиторії. Відносини між трьома видами медіакритики в ідеалі повинні будуватися за принципом спільних сосудів: академічна збагачує професіональну теоретичними знаннями і концептуальними підходами, новими ідеями і здобутим дослідницьким матеріалом, і, у свою чергу, обидва ці різновиди підпитують масову медіакритику новими знаннями, підштовхують її до постановки і суспільному розгляду проблем, виявлених наукою і професіональною практикою. Обмежувальний вплив чинника корпоративності на медіакритику Наявна в журналістській спільноті корпоративна солідарність часто набуває обмежувального, самозахисного смислу. Деякі недоопрацювання критиків, недостатня їхня увага до певних проблем діяльності ЗМІ витікають із загально корпоративної небезкорисливої зацікавленості керівників і багатьох працівників ЗМІ у тому, щоб ці проблеми (наприклад, широке використання прихованої реклами і замовних піаровських матеріалів, які публікуються під виглядом журналістських творів) не ставали об’єктом ґрунтовного вивчення і пильної уваги громадськості. За кордоном діють неписані корпоративні правила «чесної гри», які так чи інакше обмежують поле діяльності критиків ЗМІ. Наприклад, етично неприйнятною вважається взаємна критика однотипних ЗМІ, що конкурують на одному і тому самому ринку. Сучасний медійний комплекс має ресурси, які забезпечують «перехресну» критику ЗМІ, коли діяльність телеканалів і радіокомпаній рецензується друкованими виданнями, а критичні огляди газетної періодики з’являються у спеціальних телевізійних і радійних програмах. Корпоративні обмеження на критику особливо явно проглядаються на рівні регіональних і місцевих ЗМІ. 5. Становлення медіакритики на Україні і за кордоном Якщо говорити про історію розвитку медіакритики, умовним етапом «протомедіакритики» можна назвати власне початок зародження масово-інформаційний видань у звичному для нас вигляді. Варто згадати, наприклад, відомий сатиричний твір американського публіциста Марка Твена «Як я редагував сільськогосподарську газету». Врешті, чи не є це класичним прикладом медіакритичного тексту – у формі фейлетону – на тодішню ситуацію з медіа працівниками (якби цей твір було б написано сьогодні, він неодмінно потрапив до «Телекритики» в рубрику «Медіаграмотність»). В Україні критикою ЗМІ займався уже І.Франко у «Зверненні до галицької української молодежі» [1,46] або М. Шаповал у статті «Українська преса і громадянство» [2, 215]. Практика медіакритики має свою історію. В радянські часи у виданнях різного територіального масштабу публікували огляди преси, іноді елементи огляду преси були наявні і в редакторській колонці. Медіакритичний аспект певною мірою виявлявся в теле- і кінокритичних публікаціях (рідше зустрічалися радіоогляди). Досвід американських журналістів у сфері медіакритики значно багатший російського й українського. В Америці достатньо багато структур, які спеціалізуються на медіамоніторингу й аналізі закономірностей розвитку ЗМІ. Скажімо, одна з найбільш авторитетних американських організацій, яка займається медіакритикою, у 1987 році починає видавати журнал "Extra!", що визнаний кращим у сфері медіакритики. Видання спеціалізується на дослідженні друкованої й електронної преси, публікує солідно аргументовані, аналітичні критичні аналізи з різноманітних проблем функціонування ЗМІ. "Extra!" має свою громадянську позицію, хоча утримується від різких оцінок, не моралізує, не проповідує, є політично незаангажованим часописом. Основним завданням журнал бачить відстоювання свободи слова і преси, ствердження дійсного реального плюралізму ідей і думок у ЗМІ. Його особливість у тому, що він не отримує ніяких грошей від реклами або будь-яких корпорацій. Існування часопису повністю залежить від читачів, від передплати. Такі незалежні видання потрібні й в Україні для формування аудиторії, яка буде контактувати із ЗМІ, стане медіаактивною. Досвід американських, і не лише американських, журналістів може бути корисним для створення нових комунікативних концепцій і сприяти удосконаленню редакційної і творчої практики українських журналістів. Отже, сьогодні критика засобів масової інформації, як явище журналістики, заслуговує на достеменне вивчення з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду в цій галузі. Як було зазначено вище, в Україні теоретичне осмислення медіакритики доволі довгий час залишалося на початковому етапі. У радянський період, у нашій державі, як і на усій території Радянського Союзу найбільш інтенсивно функціонувала телевізійна критика. На це були свої доволі логічні причини. Як зазначає Б. Потятиник у статті «Медіакритика: кому перепадає найбільше?»: «найпопулярніші медіа, зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують у занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності та надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій жовтій пресі. Однак, відколи телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього». Оскільки телебачення на початковому етапі розвитку розглядалося як новий вид мистецтва, у ранній телевізійній критиці панували мистецтвознавчі підходи. Чвертьвіковий розвиток мистецтвознавчого напрямку у радянській телевізійній критиці підсумовано у збірнику, виданому ВНДІ мистецтвознавства у 1985-му році. Однак з розвитком журналістики, технологій та ідеологічного спрямування змінюється і об'єктивно виникає потреба критики не лише телевізійної, а й інших сфер функціонування ЗМІ. У тому числі – й потреба медіаосвіти. Медіакритика розглядається зарубіжними теоретиками медіаосвіти як складова частина діяльності, націленої на освіту і розвиток особистості з допомогою і на матеріалі мас-медіа з метою формування культури спілкування зі ЗМІ, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, вміння самостійно аналізувати, інтерпретувати і оцінювати медіа тексти, а також володіння різними формами самовираження за допомогою медіа техніки. При цьому поняттю «медіакритика» надається більш широкий зміст: воно охоплює не лише підготовку критико-журналістських публікацій, але й передусім вироблений у ході освітнього процесу критичний розбір змісту медіа текстів і діяльності медійних організацій. Окрім переідичної преси, телебачення, радіомовлення і мережевої преси, теоретики медіаосвіти включають у число мас-медіа також кіно і відео, унаслідок чого під медіакритикою починають розуміти не лише критику ЗМІ, але й кінокритику. Сьогодні гостро необхідним є теоретичне дослідження журналістської медіакритики, вивчення її розвитку у новітній Україні і ролі у доволі складних суспільно-політичних та економічних Усе це впевнено веде до формування нових незалежних українських ЗМІ. Разом з тим під впливом деяких політичних, а також економічних чинників, значна частина українських засобів масової інформації виявилася залежною від політичних та економічних спонсорів значно більшою мірою, ніж від аудиторії. Засоби масової інформації втрачають характер суспільного форуму, відмовляючись представляти усе різноманіття наявних у суспільстві поглядів, ідей і позицій, заохочувати громадян до активної участі у соціальному управлінні. Незадоволення значної кількості українців фактом зміни суспільної ролі ЗМІ проявляється як у падінні довіри до друкованих і електронних засобів масової інформації, які на початку 1990-х років були одними з вищих моральних авторитетів не лише для українців, але й для усіх мешканців колишнього Радянського Союзу [29,7], так і у збільшенні підтримки ідеї поновлення цензури. У 1990-ті роки активізувався розпочатий іще у роки перебудови процес перегляду уявлень про характер зв’язку засобів масової інформації з аудиторією та суспільством взагалі, про їхню редакційну політику, про жанрові форми, тематичний спектр і стиль медійних творів, характер їхньої презентації у ЗМІ, про схеми керування друкованою та електронною пресою і її фінансування. У гострих суперечках і конфліктах народжується нова ціннісно-нормативна система діяльності журналістів та інших працівників засобів масової інформації, що потребує оперативного критичного вивчення та оцінки. «Журналістика буде такою й не іншою, яким є час! – зазначає В. Різун, - Не треба забувати: наш день таким, яким він є, зробили не журналісти; їм дали можливість певні соціальні сили й обставини наблизити й увіковічнити цей день. Не можна недооцінювати, але не треба й переоцінювати роль журналістів у суспільстві, журналісти, як і всі інші люди, творять життя й формують суспільство у межах і за законами суспільного розвитку, згідно з принципами існування суспільства як організму» [3]. Соціально-політичні і економічні зміни пострадянського періоду разом з розвитком новітніх форм масової комунікації породили об’єктивну необхідність у радикальному оновленні підходів до критико-журналістського аналізу, інтерпретації та оцінки явищ і процесів у медійній сфері. Н. Габор пише: «Суттєво змінились і засоби передачі інформації, саме вони частково спровокували зміни контенту, специфіку роботи над текстами, і, відповідно, вимагають від науковців як дослідження цих змін, які відбуваються у світі медій, так і нових методів осмислення». Доволі значний вклад у дослідження медіакритики, як галузі журналістської творчості, внесли і медіакритики-практики, що піднімають це питання на сторінках «Телекритики» та «Медіа Критики» - Н. Лігачова, О. Довженко, С. Тримбач та багато інших. Як правило, у своїх виступах вони намагаються дати відповіді на питання: що таке українська медіакритика, що має бути її предметом, критерії для об’єктивного аналізу програм, яким чином можна підвищити ефективність теле- та взагалі медіакритики. «Я вже протягом десяти років говорю про особливу місію журналістів у суспільстві. Оскільки вважаю, що журналістам самою природою їхньої професії надано так багато можливостей і прав, у тому числі і отримання досить солідних матеріальних дивідендів, що це неминуче накладає на нас особливі обов’язки. Соціальні обов’язки людей, що належать до еліти суспільства, від діяльності яких прямо залежить ефективність наявних у країні механізмів підтримки належної рівноваги між державною владою і державною відповідальністю» , - пише Н. Лігачова у статті «Криза самоідентифікації», зазначаючи, що медіакритикою повинні займатися самі медіапрацівники – тобто журналісти. І критикувати у першу чергу повинні самих себе – у цьому запорука розвитку нормального демократично-розвиненого суспільства: «Я впевнена, що насправді українська журналістика на даному етапі зіткнулася з дуже гострою кризою самоідентифікації – себе і своєї професії. Тих, хто пройшов подібну самоідентифікацію у роки перебудови і перші роки незалежності України, а потім іще й не зрадив її – виявилося замало, щоб усвідомлення своєї місії стало здобутком корпорації уцілому. Не сприяють цьому, на жаль, і вітчизняна система освіти журналістів, не кажучи вже про систему координат, що склалася у вітчизняних ЗМІ». Організації, які займаються як практичною медіакритикою, так і теоретичними питаннями критики ЗМІ:
|
| УРОК №17 Тема уроку Тема уроку. Функції. Властивості функції: нулі функції, проміжки знакосталості, зростання і спадання функції |
Тема уроку Продовжити формування понять: функція, аргумент функції, значення функції. Ввести і сформувати поняття графіка функції. Навчити учнів... |
| Урок №60 Тема. Функція. Область визначення функції. Область значень функції Мета: закріпити термінологію, відпрацювати навички роботи з поняттями функції; відпрацювати навички роботи із функцією, заданою... |
Як і галузь права, галузь екологічного законодавства є комплексною Екологічне право — це комплексна галузь права, якою регулюються суспільні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища,... |
| УРОК 1 Тема уроку Мета уроку: Узагальнення і систематизація знань учнів про числові функції (область визначення і область значення функцій, зростаючі... |
Урок №33 Тема. Функція у = х Мета: домогтися засвоєння учнями властивостей функції у = х2 та виду і властивостей її графіка та способу застосування графіка функції... |
| Урок №64 Тема. Лінійна функція, її графік та властивості Мета: ознайомити учнів із означенням лінійної функції та сформувати знання про графік та властивості лінійної функції; виробити первинні... |
Тема. Текстові функції Excel. Функції ДАТИ і ЧАСУ Мета: ознайомлення та робота з функціями і формулами Excel, використання використання текстових функцій, функції дати і часу |
| Урок №63 Тема. Графік функції Мета: формувати вміння Мета: формувати вміння виконувати побудову графіка функції, заданої формулою «по точках»; відпрацьовувати навички «читання» графіків... |
ПЛАН КОНСПЕК Т проведення заняття з психологічної підготовки Зміст понять «діяльність», «функції діяльності», «фактори діяльності працівників МНС» |