1.2. Способи сприйняття й обчислення часу
Сучасна юриспруденція вживає для вирішення різноманітних теоретичних і прикладних завдань декілька взаємодоповнюючих способів відліку часу. Дослідження останніх диктується необхідністю більш глибокого осмислення правової дійсності, підвищення ефективності здійснення права, але різноманіття способів відліку часу пов’язане із ставленням до часу у рамках тієї або іншої культури і не може бути вивченим без попереднього знайомства з варіантами сприйняття часу.
Питання дослідження способів сприйняття і відліку часу порушувалися у працях вітчизняних і зарубіжних авторів – істориків, філософів, культурологів, правознавців. Серед них окремо слід назвати Л. М. Гумільова, А. Я. Гуревича, Є. Ю. Догадайла, Б. Т. Домбровського, В. В. Сорокіна, О. Шпенглера.
У роботі “Етногенез і біосфера Землі” Л. М. Гумільов для підтвердження гіпотези про чотиричленну конструкцію етнічного становлення розглядає “чотири відчуття часу”, спираючись при цьому на свою більш ранню статтю “Етнос і категорія часу”, в якій було описано сім різних способів відліку часу. Учений зазначав, що для цілей його дослідження “важлива не та або інша система відліку, а відмінність у поняттях минулого, теперішнього і майбутнього [80, с. 104]”; у цьому ж випадку предметом дослідження, навпаки, є саме системи відліку часу, які розкриваються через вивчення різних сприйнять (відчуттів) часу.
Існування декількох способів сприйняття часу пов’язане із змінами етнопсихології на різних етапах етногенезу: період пасіонарного підйому, акматична фаза, фази надлому, інерції й обскурації, меморіальна й гомеостатична фази характеризуються різним ставленням до часу. Таких відчуттів Л. М. Гумільов нараховує чотири: пасеїзм, актуалізм, футуризм і байдуже відношення до часу. Близькими до подібних висновків є О. Шпенглер і А. Я. Гуревич, які говорять про істотні зміни стосовно до часу в різних культурах і епохах, але в той же час не роблять загальних висновків.
Пасеїстичне відчуття часу є властивим початковому періоду становлення етносу і має прояв у тому, що “кожен активний будівник етнічної цілісності відчуває себе продовжувачем лінії предків, до якої він щось додає… Результатом такого сприйняття часу є подвиги героїв, які добровільно віддавали своє життя за вітчизну… Для них є характерною відсутність особистої зацікавленості… Вони відчували себе не просто спадкоємцями великих традицій, а частинками таких, і, віддаючи заради цих традицій миле життя, швидко, як воїни, або повільно, як зодчі, вони чинили згідно зі своїм нервово-психофізичним складом, який визначив вектор і характер їх діяльності [80, с. 104-105]”.
Актуалізм, що приходить на місце пасеїзму, відрізняється тим, що “люди цього складу забувають минуле і не хочуть знати майбутнього. Вони хочуть жити зараз і для себе… Вони також вчиняють подвиги, але заради власної пожадливості, шукають високого стану, щоб насолодитися своєю владою, бо для них реальним є лише теперішній час, під яким неминуче розуміється своє, особисте [80, с. 105]”.
Футуризм означає “ігнорування не лише минулого, але й сучасного заради майбутнього. Минуле відкидається як зникле, сучасне – як неприйнятне, реальною визнається лише мрія [80, с. 106-108]”. Відмічається згубний вплив футуризму “в чистих формах і високих “концентраціях” на етнос, який або гине цілком, або гинуть “мрійники”, або ж “мрійники” оголошують свою мрію здійсненою і стають актуалістами.
У найзагальніших рисах, пасеїзм, актуалізм і футуризм – це такі відчуття часу, в яких за єдину об’єктивну реальність сприймаються, відповідно, минуле, теперішнє і майбутнє.
Якщо зазначені три відчуття є властивими часу становлення і розквіту етносу і відбивають стадії етнічної динаміки, то період статичного стану етносу характеризується особливим відчуттям часу, а саме – ігноруванням його як такого. У фазі обскурації люди втрачають залишки пасіонарності і перетворюються на обивателів, яких час не цікавить, “оскільки вони не отримують з відліку часу ніякої користі для тієї діяльності, яка їх годує [80, с. 109]”.
Отже, цілком зрозуміло, що “простір і час… суб’єктивно переживаються і усвідомлюються людьми, причому в різних цивілізаціях і суспільствах, на різних стадіях суспільного розвитку, в різних верствах одного і того ж суспільства і навіть окремими індивідами ці категорії сприймаються і використовуються неоднаково [81, с. 26-27]”. Залишається лише спробувати відповісти на запитання: чому суб’єктивні сприйняття часу є настільки різноманітними?
Для відповіді на це запитання потрібно врахувати точки зору Л. М. Гумільова й А. Я. Гуревича. Згідно з першою відчуття часу людиною залежить від її психологічних (точніше – етнопсихологічних) характеристик і, як правило, не обирається і не змінюється протягом усього життя; пануюче ж відчуття часу за певних умов визначається домінуванням людей із тією чи іншою мірою пасіонарності. Друга позиція ґрунтується на тому, що людина не народжується з “почуттям часу”, її часові й просторові поняття завжди визначаються тією культурою, до якої вона належить [81, с. 27].
Для повноти викладення необхідно згадати і кантівське ставлення до часу: за яким “час не є емпіричним поняттям, що виводиться із будь-якого досвіду… Час є необхідною уявою, яка лежить в основі всіх споглядань… час дано a priori [109, с. 56]”. Тобто, за І. Кантом, людина вже від народження оснащена почуттям (а точніше – “чистим апріорним знанням”) часу – даністю, до якої не домішується жодної долі досвіду. Однак, апріорність темпорального передзнання ні в якому разі не виключає можливості індивідуального й колективного конструювання часу і є чистим базовим знанням.
Видиме протиріччя між наведеними поглядами знімається і вони виявляються досить сумісними у такій інтерпретації: людина від народження володіє певними психічними особливостями, які визначають поведінку, але, з іншого боку, чималий вплив здійснює оточуюче культурне середовище. Таким чином, сприйняття (відчуття) часу певною людиною має два основних джерела: її апріорне чисте знання про час, яке несе відбиток її ж природних психічних якостей, і вплив пануючих соціально-культурних установок.
У свідомості переважної більшості людей є характерною наявність декількох “пластів” відношення до часу – релігійного, астрономічного, біологічного, соціального та ін. Загалом, мова йде про час, який переживається, і час, який мислиться: якщо перший є властивим будь-якій людині на будь-якій стадії розвитку, то другий є результатом інтелектуальної діяльності по збагненню темпоральності. Щось подібне мав на увазі О. Шпенглер, коли писав: “слово “час” рівно нічого не означає для первісної людини…Час у неї є, однак вона про те зовсім нічого не відає… “час” – це відкриття, яке ми можемо зробити тільки розмірковуючи [249, с. 163]”. Такому відкриттю вчений надає величезного значення, оскільки воно принесло людині безпрецедентне звільнення і навіть владу над самим часом завдяки одному тільки створенню імені для нього [249, с. 164].
Постійне переживання людиною часу дає йому можливість накопичувати відчуття, які стають джерелом ідеї часу (мислимого часу); тому, довго аспектами часу, що мали основне значення для людського розуму, були не теоретичні властивості – тривалість, спрямованість і незворотність, а емпіричні – повторюваність і одночасність [225, с. 73-74].
Відчуття часу, таким чином, трактується подвійно: через усвідомлення себе у контексті історичного процесу (Л. М. Гумільов) і як відчуття часу у повсякденній діяльності (М. Гюйо, Дж. Уітроу). У цьому зв’язку необхідно помітити, що етнологія серйозно доповнює теорії, які уявляють витоки ідеї часу лише в чуттєвому: етнопсихологічна основа разом із чуттєво-раціональним сприйняттям дозволяють суб’єкту виробити індивідуальне ставлення до часу, можливо, навіть сформулювати власну дефініцію часу.
Необхідно зважати ще й на таку обставину, що впливає на формування відношення до часу, як релігійність (окремої людини, спільноти, суспільства), оскільки пізнання менталітету будь-якої спільноти є неможливим без дослідження його релігійної складової: подібно до того, як людина, за вченням ап. Павла складається з духу, душі й тіла, так і “суспільна душа” завжди оживлюється вірою (незалежно від того, віра це в Бога, чи в Його відсутність). Отже, саме релігія (або ідеологія у безрелігійному суспільстві) визначає ті цінності, які у різні способи впливають на соціальне життя, у тому числі – і на правове. Звідси постає необхідність ретельного вивчення духовних основ права й держави, осмислення ціннісних орієнтацій, що історично склалися і переважають у суспільстві: це має надати змогу враховувати у ході державно-правового будівництва не тільки зовнішні фактори (економіку, політику тощо), але й внутрішню мотивацію поведінки суб’єктів [159, с. 171]. Від приналежності до тієї чи іншої релігії (перш за все має значення – монотеїстичною чи політеїстичною є ця релігія), або віднесення до категорії атеїстів із “науковим” світоглядом буде залежати не тільки спосіб змалювання людиною геометричної моделі часу, але й тип його сприйняття.
Поряд із питанням про сприйняття часу існує й інше, пов’язане з обчисленням (або відліком) часу. Обчислення часу стає можливим тільки після “відкриття” часу, коли людина вже не просто живе у часовому середовищі, але й знає про це і намагається його осягнути. Для повсякденних потреб винаходять різні способи обчислення часу, причому вони можуть використовуватися паралельно. Необхідно підкреслити, що використання кожного із цих способів пов’язане саме із його практичною зручністю, але ніяк не з невмінням обчислювати час інакше.
Для розгляду способів відліку часу знов необхідно звернутися до праць Л. М. Гумільова. Учений нараховує сім таких способів, які можуть у тих або інших варіантах співіснувати і доповнювати один одного, і зіставляє характер відліку з його призначенням і суб’єктом, який його використовує [79, с. 153-154]: 1) відсутність будь-якого відліку (коли у цьому немає потреби; відповідає людям, з погляду педагогіки, недорозвиненим); 2) фенологічний календар (використовується людьми, які безпосередньо залежать від природи, для пристосування колективу до її явищ); 3) циклічний календар (фіксує повсякденні події і є властивим людям із родовою свідомістю); 4) “жива хронологія” (фіксує історичні події у межах одного покоління – поки жива пам’ять про подію – в умовах переходу від стабільного стану до динамічного); 5) лінійний відлік (використовується практиками для політичних і ділових цілей; відлік ведеться від конкретної дати); 6) квантування часу (застосовується вченими-теоретиками для аналізу і синтезу історичних явищ); 7) релятивний час (використовується при дослідженнях космосу, творчих процесів та ін.).
У сфері сучасної юриспруденції використовуються практично всі способи відліку (певна річ – за винятком першого, коли відлік часу відсутній), однак, у теорії й на практиці оперують різними категоріями – тут знову проступає практична необхідність.
Фенологічний календар використовувався у Давній Русі до прийняття латинських назв місяців, однак із деякими змінами давньослов’янська номенклатура дійшла і дотепер у низці слов’янських мов (наприклад, українській і білоруській). Назви місяців фенологічного календаря відбивали важливі природні явища: січень – сезон вирубки лісу, серпень – час жнив і т.д. [241, с. 37]. Давньоримський календар також містить деякі вказівки на природні явища, наприклад, назва місяця квітня – “апрель” – (думається, є найбільш архаїчною) походить від “aperire” – розкривати, тобто квітень – це місяць бруньок, що розкриваються на деревах; однак уже на початку І ст. більшість місяців мала або порядкові назви (сентябрь, октябрь тощо), або імена божеств (Януса, Марса, Майї та Юнони, а також божественних імператорів Юлія й Августа). Давній єгипетський календар орієнтувався на дві найважливіші події – схід Сиріуса і розлив Нілу; тюрки, за свідченням китайських хроністів VI ст., визначали зміну часів року “тільки за зеленню трави”. Незважаючи на ілюзорну залежність людини від фенології за такої системи відліку, і єгиптянам, і тюркам все ж таки вдалося створити досить точні календарі.
Циклічний рахунок часу первісно також ґрунтувався на спостереженнях за природою, у першу чергу – за рухом Сонця, Місяця і світил, що проявилося, наприклад, у тижневому циклі (не завжди семиденному), де дні мають назви планет або числівників. Періодичне повторення астрономічних і природних явищ (молодика, сонцестояння, зміни пір року) впливало і на людський світогляд, виробляючи характерне для міфологічної свідомості циклічне сприйняття історії, що відбилося у міфах про смерть і воскресіння Осириса, Адоніса і багатьох інших богів і героїв.
У кочових народів Далекого Сходу система відліку часу одержала розвиток у дванадцятирічному циклі, роки в якому дістали назви тварин; цей цикл був удосконалений у Китаї й Тибеті шляхом додавання назв п’яти стихій і перетворився на шістдесятирічний. І дванадцяти- і шістдесятирічний цикли були зручними у повсякденному житті для обчислення дат подій індивідуального життя, але не могли задовольнити хроністів, хоча і використовувалися ними з метою популяризації [80, с. 145].
У діяльності, пов’язаній із здійсненням права, неможливо обійтися без використання фенологічного й циклічного календарів – перший найчастіше використовується у природоресурсному і житловому праві (мова йде про сезони, пори року), другий – практично у всіх галузях (тиждень і місяць згадуються у значній кількості правових актів).
Отже, зручність циклічного відліку є безперечною, але сфера його застосування – обмеженою (його, наприклад, явно недостатньо для співвіднесення у часі віддалених одна від одної історичних подій), у зв’язку з чим з’являються “жива хронологія” і лінійний відлік часу.
“Жива хронологія” вживається не тільки на побутовому рівні, коли з деякими важливими подіями – війною, перебуванням біля влади певної особи, переселенням у нове житло – пов’язуються інші події другорядного характеру. Такий спосіб відліку часу застосовувався, наприклад, у країнах античного Середземномор’я і Давньому Китаї, де роки мали імена правителів (царів, архонтів, консулів тощо). Юридичне значення “живої хронології” полягало у такому: по-перше, за її допомогою встановлювався рік прийняття нормативного акта (5-й рік царювання Ашурбаніпала), по-друге, – фіксувалися у часі юридичні факти (наприклад, указівкою на березневі іди року консульства Цезаря і Бібула). Необхідно помітити, що в Україні й тепер номер закону містить вказівку на скликання Верховної Ради, хоча і не вказується рік її легіслатури (здається, у даний час у вітчизняній правовій системі цим вичерпується значення “живої хронології”).
Лінійний відлік часу з’явився у зв’язку з необхідністю чіткого упорядкування подій у часі й полягає у встановленні певної точки відліку (створення світу, Різдва Христового, заснування Риму, Хіджри тощо), до якої можна прив’язати будь-яку подію за допомогою категорій “раніше”, “пізніше” й “одночасно”. Так, у сучасному світі відлік часу ведеться від Різдва Христового, дата якого була обчислена у VI ст. римським ченцем Діонісієм Малим (але у багатьох країнах секуляризація мислення змусила замінити вирази “до Р. Х.” і “від Р. Х.” на беззмістовні “до н. е.” і “н. е.”).
Лінійне сприйняття історії є характерним для релігійної свідомості, яка уявляє час як “стрілу”, спрямовану до визначеної мети. Так, англійський історик Р. Дж. Коллингвуд пише, що “будь-яка історія, написана відповідно до християнських принципів, повинна бути універсальною, провіденціальною, апокаліптичною й періодизованою [116, с. 49]”. Зазначеними рисами може володіти тільки такий процес, який має початок, кінець і конкретну спрямованість, інакше кажучи, “векторність” (щоправда, в історії в цілому немає “довжини” – її можна встановити лише для окремих епох, періодів і т. ін.). Те ж говорить і А. Я. Гуревич: “нове [християнське] усвідомлення часу спирається на три визначальні моменти: початок, кульмінацію й завершення життя роду людського. Час стає векторним, лінійним і незворотним [81, с. 100]”.
Цікаво, що лінійний час у європейській історіософії уживається з циклічним: “усвідомивши, що знання – це сила і її вигідно накопичувати, європейська цивілізація забуває про циклічність процесів, ведучи облік переважно результатів. А їх зручно підраховувати за допомогою лінійної шкали часу [87, с. 91]”. Характерною ілюстрацією є концепція Дж. Віко, за якою “циклічне обертання виявляється не простим обертанням історії, проходженням її через певні фази. Історія рухається не за колом, а за спіраллю, оскільки вона ніколи не повторюється, а вступає у кожну нову фазу в іншій формі, яку визначає попередній розвиток [116, с. 66]”. Спіралевидний характер розвитку є властивим і для синергетики, яка уявляє історію у вигляді послідовного чергування періодів порядку й хаосу, ієрархізації й деієрархізації: за словами В. П. Бранського, “аналіз синергетичного циклізму свідчить, що цей циклізм не тільки не заперечує добре відомого діалектичного циклізму…, але й має його в якості одного із важливих своїх моментів [62, с. 37]”.
Інша спроба поєднання лінійного й циклічного часу пов’язана з цивілізаційним підходом, який змальовує всесвітню історію як полілінійний процес зародження, розвитку, розквіту й занепаду локальних цивілізацій, що змінюють одна одну. У цьому випадку розвиток постає у вигляді розгорнутого хвилеподібного процесу “чергування гребенів і западин”, який віддзеркалює якісні зміни цивілізації, перебудову її структури [110, с. 6]. Ідею хвилеподібного розвитку висунув й американський соціолог Е. Тоффлер, який пише про три хвилі, що втілилися у сільськогосподарську, індустріальну і постіндустріальну цивілізації [257, с. 382].
У практичній діяльності лінійна система відліку залишається найбільш зручною: за її допомогою встановлюються точні дати таких юридичних фактів, як укладення договору, народження людини тощо. Лінійний час виміряється у два основні способи – хронологічний і хронометричний. З погляду хронології час – це послідовність певних точок (“моментів часу”), а з позиції хронометрії він є деякою тривалістю. В юридичній сфері ці способи виміру часу позначаються через поняття “термін” і “строк”.
У теоретичній юриспруденції можливості використання різних способів відліку часу дещо розширюються: крім вже згаданих, сюди відносяться ще й квантування часу і релятивний час. Прикладом кванта часу може послужити строк – визначена тривалість часу. Доцільним вбачається введення квантового часу в юридичну методологію, оскільки це може дозволити більш глибоко глянути на проблеми договірного права, юридичної відповідальності і т. ін. Наприклад, при розслідуванні злочину має значення, що саме і коли було вчинено; важливим є встановлення послідовності подій, оскільки інакше неможливо встановити причинний зв’язок між діянням та суспільно-небезпечними наслідками у злочинах із матеріальним складом. Квантування часу – це і невід’ємний інструмент історика, що прагне до класифікації, і упорядкування (періодизації) подій, з’ясування закономірностей розвитку.
Значення релятивного (відносного) часу насамперед проявляється при дослідженнях правової свідомості, в яких важливим є визначення ставлення особистості і суспільства до часу (а саме – відчуття темпу часу). Остання обставина є однією з найважливіших детермінант правової поведінки: на вибір людиною варіанту поведінки в конкретній ситуації може вплинути її суб’єктивне сприйняття поточного моменту часу. Приміром, може бути встановлено, що об’єктивно-протиправна поведінка людини є наслідком неадекватного, прискореного або уповільненого, сприйняття нею часу, а це варто взяти до уваги при оцінюванні такої поведінки і винесенні із цього приводу правозастосовного рішення. Вивчення проблеми індивідуального часу з використанням поняття відносності, таким чином, має сприяти удосконаленню методик юридичної кваліфікації. Однак цим не вичерпуються можливості застосування релятивного часу в правознавстві: так, російський вчений В. В. Сорокін стверджує, що в період докорінних соціальних перетворень “… хід правового часу різко прискорюється і правові процеси починають розвиватися в незвичному для спостерігача темпі [206, с. 190]”, засвідчуючи тим самим різнотемповість часу.
Очевидно, що зміна характеру відліку часу (точніше – винахід нових способів) прямо пов’язана з науково-технічним прогресом і змінами в життєвому укладі. Однак, крім способів відліку часу, змінюються також й еталони його виміру: мова у цьому випадку йде про вимір відносно невеликих інтервалів часу.
Найдавнішими інструментами, призначеними для цієї мети, були сонячні, піскові й водяні годинники – клепсидри (останні залишалися рідкістю); час вимірювався також через згоряння лучини, свічі або олії в лампаді. Середньовічні ченці орієнтувалися у часі за кількістю прочитаних ними сторінок священних книг або промовлених псалмів [81, с. 94]. Але якщо у раннє Середньовіччя у Західній Європі еталоном часу була тривалість церковної служби, то вже з ХIV ст. – це година, відмірювана годинником на ратуші, а в Новий час – вже і настінними, кишеньковими і наручними годинниками. Більш того: незабаром з’являються годинники із хвилинними і секундними позначками, а на початку ХХІ ст. у багатьох сферах використовуються вже дрібні частки секунди. Таку ситуацію слід пов’язувати із двома обставинами: комерціалізацією часу [108, с. 708] (за відомим виразом Б. Франкліна – “час – це гроші”) і збільшенням високоточних технологій, у яких виключається будь-яка приблизність.
Варто зазначити, що середньовічний європейський партикуляризм не обмежувався однією тільки правовою сферою, але виявлявся й у побуті. Разом із тим, із посиленням центральної державної влади відбувалася правова уніфікація, одним із інструментів якої стала стандартизація часу, інакше кажучи – вироблення єдиного еталону і шкали часу для всієї країни або великих її регіонів. За справедливим твердженням А. Я. Гуревича, “з переходом контролю над часом до державної влади вона стала видавати свій годинник за єдино вірний і нав’язувати його усім підданим. Якщо локальний час роз’єднував, то загальнодержавний, а потім і зональний час зробився засобом згуртування, посилення зв’язків. Виникає єдине темпоральне мислення [81, с. 138]”.
Наприкінці ХIХ ст. єдина шкала й еталони часу закріплюються уже у світовому масштабі: 1 жовтня 1884 р. у Вашингтоні Міжнародна меридіанна конференція встановила єдиний нульовий меридіан і поняття “всесвітня доба” (Резолюція V). Результатом конференції стало введення системи поясного часу, заснованого на Гринвіцькому меридіані; із 1928 р. ця шкала одержала назву “шкала всесвітнього часу” (UT-Universal Time) [86, с. 103-109].
Отже, час є одним із найважливіших атрибутів свідомості особи: виходячи з глибин людської психіки і формуючись під впливом зовнішніх обставин (духовне виховання і світська освіта, трудова діяльність і громадська свідомість) категорія часу набуває неповторних для кожної людини характеристик; однак, у ході теоретичних узагальнень можна виділити чотири основних способи сприйняття (відчуття) часу: пасеїзм, актуалізм, футуризм і байдужість. Відчуття часу, які панують за конкретних умов, практична необхідність і рівень науково-технічного розвитку служать факторами, що обумовлюють винайдення і використання нових способів обчислення часу, а також його еталонів і шкал.
Безсумнівним є неабияке значення часу як одного з вимірів правової дійсності: у часі розгортається процес правового розвитку; часом обмежується дія правових актів; час як строк виступає найважливішим мірилом; еталонування часу є ефективним інструментом централізації державної влади та уніфікації права. Однак і цим значення часу не вичерпується: вбачається за потрібне звернути увагу на необхідність розробки проблеми індивідуального часу в правовому контексті, що дозволить поглибити розуміння процесів, які відбуваються в правосвідомості і, найголовніше, – максимально наблизити оцінки, які даються в ході юридичної кваліфікації, до дійсності [158, с. 99].
|