Одеська НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ На правах рукопису


НазваОдеська НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ На правах рукопису
Сторінка8/18
Дата10.07.2013
Розмір2.28 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

2.2.2. Типологія дії правової норми у часі.


Із вдосконаленням нормотворчої техніки виникає проблема застосування норми до правовідносин, які не вміщуються повністю у часовий проміжок дії одного нормативно-правового акта: отже, з’являються різного роду обґрунтування можливостей дії акта на відносини, які існували до набрання ним чинності або ж після його скасування. Таким чином, виокремлюються перспективна, негайна, ретроспективна й ультраактивна дія нормативно-правового акта. Забігаючи наперед, варто зазначити, що термін “дія” у цьому випадку вживається лише як метафора, оскільки насправді – це спосіб застосування правових норм у часі: на різницю між дією і застосуванням закону вказував наприкінці ХIХ ст. П. П. Цитович [Див.: 237, с. 88].

Виходячи з розподілу часу на минуле, теперішнє і майбутнє, видно, що нормативно-правовий акт (зокрема – закон) може діяти у трьох напрямках, поширюючись на юридичні ситуації минулого, теперішнього і майбутнього часу – у зв’язку із цим виокремлюють три різних типи дії правових норм у часі. Д. М. Бахрах формулює їх так: “норма перспективної дії регулює те, що буде; норма негайної дії регулює те, що є і що буде; норма зворотної дії регулює те, що було, є і буде [50 с. 154]”.

Практична значимість цієї проблеми обумовлена, по-перше, виявленням здатності правової норми впливати на відносини, не одночасні з наявністю у неї юридичної сили (випереджають набрання нею чинності або слідують за її офіційним скасуванням), і, по-друге, колізією у часі старих і нових правових норм.

У загальній теорії права прийнято виокремлювати зворотну дію (зворотну силу, ретроактивність), негайну (пряму) дію і переживаючу (ультраактивну) дію нормативно-правових актів [Див.: 215, с. 40; 186, с. 108-109]. Однак, як переконливо зазначає Д. М. Бахрах, такий поділ є неточним, оскільки зворотною і негайною дією володіють нові закони, а ультраактивною – старі: цим порушується логічна послідовність класифікації. У його монографії наводиться таблиця співвідношення способів дії у часі нової і старої норм, яка має такий вигляд [50, с. 158-159]:

Стара норма

Нова норма

Переживання (ультраактивність) дії

Перспективна дія

Негайне припинення

Негайна дія

Дострокове припинення

Зворотна (ретроактивна) дія

Близькою до цього є й позиція французького правознавця
Ж.-Л. Бержеля, який пропонує три можливих вирішення проблеми дії нового закону:

1) новий закон повною мірою застосовується до актів, фактів або ситуацій, які виникли під час чинності старого закону, що є рівнозначним наділенню його зворотною силою;

2) відкидання будь-якої можливості застосування нового закону до поточних ситуацій і до актів або фактів, які виникли до набрання ним чинності, що буде відповідати абсолютній відсутності зворотної сили у нового закону (тобто його перспективній дії);

3) проміжне вирішення, яке полягає в тому, щоб підкорити дії попереднього закону прояви актів, фактів або ситуацій, які вже мали місце, а дії нового закону – їхні майбутні прояви, що відповідає негайній (безпосередній) дії нового закону [54, с. 216-217].

Головна особливість підходів Д. М. Бахраха і Ж.-Л. Бержеля полягає в тому, що у запропонованих ними класифікаціях дії норм права (закону) у часі, вони не змішують старі норми права з новими: останнє було б серйозною методологічною помилкою та порушенням законів логіки.

Переживання старого акта (норми) означає, що нормативний акт, скасований новим, певною мірою продовжує діяти і після втрати ним чинності. З ультраактивністю норми можна зустрітися досить часто – звичайно старою нормою із більш м’якою санкцією керуються при призначенні кримінального покарання або адміністративного стягнення за правопорушення, вчинені до набрання чинності нормою, яка посилює відповідальність.

При ультраактивності старої норми нова норма поширюється лише на ті відносини, які виникли після набрання нею чинності: такий тип дії нової норми пропонується назвати перспективним [51, с. 48]. Отже, переживання старої норми пов’язане з перспективною дією нової.

Переживання (ультраактивність) старої норми, а отже й перспективна дія нової, мається на увазі передбачаэться ч. 3 ст. 5 ЦК України: “Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності”. Звідси випливає, що до відносин, які виникли раніше, ніж набрав чинності новий законодавчий акт, слід застосовувати старий нормативний акт.

Зворотна дія – це ревізійна дія норми: така норма передбачає перегляд (ревізію) прав і обов’язків уже врегульованих відповідно до законодавства, яке діяло раніше. Норма зворотної дії зобов’язує переглянути правозастосовні акти про розмір виплат, притягнення до кримінальної відповідальності, визнання права власності тощо.

Спираючись на вже наявні дослідження, пропонується таке розуміння типів дії нової норми у часі:

а) перспективна дія поширюється на факти, які виникли після набрання нормою чинності й породжують нові правовідносини;

б) негайна – на факти минулого й правовідносини, які виникли раніше і змінюють права та обов’язки їхніх учасників, норма права починає діяти з моменту набрання нею чинності. Із цього приводу М. І. Блум і А. О. Тілле зазначають, що “права й обов’язки, які вже були здійснені за старим законом і до видання нового закону визнаються, але далі усі права й обов’язки, що випливають із цього відношення, регулюються новим законом [58, с. 33]”;

в) зворотна – на правовідносини, які виникли до набрання нормою чинності: з якоїсь більш ранньої дати або, навіть, з моменту їхнього виникнення. Норма зворотної дії частково або повністю переглядає раніше виниклі правовідносини. Прикладами повної ревізії можуть бути дія закону, що скасовує кримінальну відповідальність, Розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2005 р. “Про забезпечення перерахунку та виплати пенсій, призначених згідно з Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [32]. В українській правовій системі зроблено спробу надати легальне тлумачення суті зворотної дії законів та інших нормативно-правових актів у часі, виходячи з положень ст. 58 Конституції України: вона вбачається у тому, що їхні приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом’якшують відповідальність особи [28].

Необхідно особливо підкреслити, що норми негайної та зворотної дії поширюються й на факти, які відбуваються після набрання ними чинності, тобто містять у собі також і перспективну дію. Межі дії цих норм є більш широкими, тому що вони регулюють не тільки нові факти й відносини (перспективна дія), але й факти та відносини, що належать до минулого (норми зворотної дії – із самого їхнього виникнення, а норми негайної дії – з моменту набрання чинності).

Припинення дії старої норми можна позначити так:

а) переживає себе, якщо продовжує регулювати відносини, які виникли на її підставі, навіть і після її формального скасування і набрання чинності новою нормою;

б) негайно припиняє дію на всі відносини, які раніше регулювала, з моменту втрати нею чинності;

в) дострокове закінчення строку дії припиняє вплив норми на відносини, які раніше регулювалися нею, а згодом були переглянуті і стали регулюватися відповідно до вимог нової норми, яка має зворотну дію.

Цікаво зазначити, що не тільки стосовно нормативно-правових актів можна говорити про різні типи дії у часі. Так, у відповідності до ст. 631 ЦК України цивільно-правовий договір набирає чинності з моменту його укладення, однак за домовленістю сторін умови договору можуть застосовуватися також і до відносин, що виникли між сторонами до його укладення. Разом із тим, закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, які мали місце в період дії договору. Це свідчить про такі властивості договору: 1) впливати на відносини, що мали місце до його укладення (зворотна сила); 2) мати можливість застосовуватися до відносин, які виникли в період його дії вже після втрати договором юридичної сили (ультраактивна дія).

У зв’язку з тим, що між старими й новими нормами, як правило, виникають колізії, особливе місце серед інших норм права посідають колізійні темпоральні норми.

В теорії права існує обґрунтована думка про те, що всі правові норми можна поділити на дві групи:

– первинні (субстанціональні) – правила поведінки, які описують необхідну, припустиму, карану поведінку індивідуальних і колективних суб’єктів права;

– забезпечувальні, обслуговуючі норми, які закріплюють загальні принципи, цілі, завдання реалізації правових норм, легальні дефініції, час і місце дії правових норм та інші системоутворюючі властивості правової системи, галузей права, правових інститутів [50, с. 11]. Вони можуть бути правилами поведінки, а можуть і не бути ними.

Темпоральні норми (метанорми) належать до забезпечувальних норм і являють собою правила поведінки, які описують порядок набуття нормами права чинності, їхнього скасування, порядок вибору норм, які мають бути застосовані. Темпоральні норми, що визначають порядок дії інших правових норм, є колізійними [50, с. 11, 24] – вони спеціалізуються на розв’язанні розбіжностей між різночасно діючими субстанціональними нормами права.

Існування темпоральних колізійних норм обумовлюється необхідністю видання нормотворчим органом додаткових правових приписів, які по-різному регламентують одну й ту саму обставину, а також випадками, коли правотворчий орган, ухвалюючи нову норму, не скасовує попередню [Див.: 59 , с. 75].

Пропонується враховувати як мінімум чотири ознаки правових норм, порядок дії у часі яких установлюється колізійними темпоральними нормами: 1) є вони регулятивними чи охоронними; 2) поліпшують чи погіршують вони положення суб’єктів права; 3) регулюють тривалі чи короткострокові відносини або ж і перші, і другі; 4) є вони матеріальними чи процесуальними.

Самі загальні принципи дії нормативно-правових актів і правових норм у часі мають бути забезпечені органічною єдністю таких положень: 1) способу (порядку, типу) дії нових (старих) норм права у часі; 2) змісту нових (старих) норм права; 3) цілей прийняття нових норм, їхнього впливу на існуючі правові статуси суб’єктів права, правові процедури [50, с. 25, 179].

Так, серед колізійних норм можна назвати: ст. 58 Конституції України (“закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи”); ч. 2 ст. 5 ЦК України (“акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи”); ст. 5 КК України (“Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі”) та ін. Всі вони чітко визначають, яку саме норму слід використовувати у тому чи іншому випадку.

Потрібно зазначити, що у багатьох випадках колізійна норма може бути знайдена не так просто: на подібні труднощі з Господарським кодексом України вказує О. А. Беляневич [53, с. 197-198], яка виводить варіанти дії норм ГК України у часі, виходячи з п. 5 його Заключних положень.

Зважаючи на те, що найбільш спірними є ситуації з урегулюванням триваючих правовідносин, виникає питання про те, який спосіб темпоральної дії норм права має стати основним (вибір тут стоїть між негайною і перспективною дією). Це питання вимагає диференційованого підходу, при якому треба брати до уваги різні обставини. Так, С. П. Погребняк рекомендує законодавчо встановити для кожної галузі законодавства основний напрямок дії закону в часі [173, с. 9]: для приватноправових норм ним має стати переживаюча дія старого закону (або, перспективна дія нового), а для актів публічного права – безпосередня дія. Схожу думку висловлює Д. М. Бахрах: пропонуючи основним способом дії норми у часі визнати перспективну дію, а для норм процесуального права – негайну дію [50, с. 187-188].

Звідси очевидним є таке: 1) завдання забезпечення стабільності суспільного життя, зміцнення впевненості у цьому у суб’єктів права і захист їх суб’єктивних матеріальних прав має змусити законодавця визнати за старим законом можливість ультраактивної дії на ті правовідносини, які зародилися при ньому; тобто основним способом дії нового закону у цьому випадку має стати перспективна дія; 2) для процесуального права нормою має стати негайна дія, оскільки лише в такий спосіб можна досягти справедливого й ефективного вирішення справи в розумні строки.

Слід зазначити, що при розгляді способів дії у часі правової норми звичайно звертають увагу лише на нормативно-правовий акт, хоча ця проблема важлива і для інших джерел права, наприклад, договору й правового прецеденту.

Нормативний договір за загальним правилом починає діяти негайно – з моменту підписання або іншого встановленого моменту. Так, ст. 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів установлює правило, відповідно до якого міжнародні договори не мають зворотної сили, якщо інший намір не випливає із тексту договору або не встановлений в інший спосіб. Тобто зворотна сила все ж таки може мати місце: її необхідність, наприклад, випливає із змісту Статуту Міжнародного військового трибуналу для суду й покарання головних військових злочинців європейських країн осі від 8 серпня 1945 р. [21], Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. [22] та ін.

Ретроактивна дія міжнародного договору – випадок винятковий і з ним неприпустимо змішувати можливість “дострокового” вступу в дію деяких положень договору, що передбачено ст. 25 Віденської конвенції про “тимчасове застосування”. Варто навести приклад із вже згаданою Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС: спосіб темпоральної дії Угоди слід визначити як негайний (безпосередній) [161, с. 189]: тобто воно застосовується до правовідносин з моменту вступу в дію (але не раніше), незалежно від того, почалися такі відносини раніше цього моменту, чи пізніше нього; однак, ст. 109 говорить про можливість застосування деяких положень Угоди до набрання нею чинності. Необхідно зазначити, що у будь-якому випадку застосування таких положень могло відбутися тільки після підписання й затвердження Тимчасової Угоди про торгівлю, але в жодному разі не раніше моменту підписання основної Угоди. Було створено правову фікцію, відповідно до якої “дата набрання чинності Угодою” означає дату набрання чинності Тимчасовою Угодою. Такий спосіб управління часом називається “антиципацією” – вона дозволяє випереджати події майбутнього, проектуючи майбутнє на сучасність, тобто те, чого насправді ще не існує, але що незабаром має стати реальністю, формально визнається таким, що вже існує [54, с. 229].

Про способи дії у часі прецедентної норми пише О. Ф. Скакун, виокремлюючи три таких способи. По суті мова йде про ті ж способи, які використовуються і для нормативно-правового акта (перспективна, негайна і ретроактивна дія), але О. Ф. Скакун надає їм трохи інші найменування: 1) перспективна дія, відповідно до якої суддя застосовує прецедентну норму тільки до фактів, що виникли після її прийняття; 2) справжня перспективна дія, яка поширюється на факти, які мали місце після оголошення нової норми і до фактів по тих справах, які перебувають у судовому розгляді; 3) ретроспективне застосування, яке дозволяє впливати на факти, які виникли до і після прийняття прецедентної норми [198, с. 212]. Зазначається, що традиційне застосування прецедентної норми пов’язане з її зворотною дією [198, с. 212] – це випливає з правової природи прецеденту: він завжди пов’язаний із винесенням рішення по конкретній справі і формується під час цього розгляду, отже факти, що вже існують, підпадають під дію тієї норми, яка ще тільки має виникнути у правосвідомості судді (мова йде лише про ті випадки, коли подібна справа розглядається вперше і для її вирішення немає підходящого прецеденту).

Загальнотеоретичний аналіз способів дії норми права у часі дозволяє зробити висновок про те, що ультраактивність і дострокове припинення дії старої норми, а також перспективність і ретроактивність нової норми – не що інше, як юридичні фікції.

Це можна обґрунтувати у такий спосіб: у нормальних обставинах закон починає діяти з установленого моменту (прийняття, опублікування, зазначеної дати, у зв’язку з якою-небудь подією). Однак, у ряді випадків і для держави, і для інших суб’єктів вигідніше відійти від цього загального правила і застосувати новий закон до обставин, які вже мали місце, або ж дозволити старому закону “дорегулювати” ті відносини, які при ньому зародилися.

Під юридичною фікцією Є. Ю. Марохін розуміє “універсальний метод юридичної техніки, використовуваний у виняткових випадках, як на стадії правотворчості, так і на стадії правозастосування, який полягає у визнанні існуючим явно не існуючого факту, або навпаки, неіснуючим існуючого і є засобом втілення законодавчої політики [139, с. 8]”. Це визначення дозволяє стверджувати фіктивність таких способів “дії” норм права, за яких вони застосовуються до не сучасних їм подій: законодавець примушує суб’єктів права використовувати фікцію, відповідно до якої, наприклад, закон вважається діючим на правовідносини, які мали місце ще до набрання ним чинності (ретроактивність); або змушує ігнорувати новий і далі використовувати старий закон до правовідношення, яке вже почалося (ультраактивна дія).

Говорячи про зворотну дію (зворотну силу) нової правової норми і переживаючу дію (ультраактивність) старої норми, варто зазначити, що вживання тут понять “дія” і “сила” – лише данина сталій у правознавстві традиції. Дія правової норми має початкову і кінцеву межі: набуття чинності і припинення чинності (скасування); отже, ще раз варто нагадати слова П. П. Цитовича: “закон діє лише на факти, які відбуваються водночас із його існуванням, і тому тільки для них він є своїм законом. Разом із тим, застосування закону не має для себе подібних меж [237, с. 88]”. Звідси стає очевидним, що у більш точному термінологічному значенні ретроактивність і ультраактивність – це не типи дії норм права у часі, а способи застосування правових норм. Однак, з огляду на усталену практику використання понять “зворотна дія (сила)” і “переживаюча дія”, слід визнати можливість вживання їх як фразеологізмів і надалі.

2.2.3. Презумпція незворотності нормативно-правового акта.


Принцип, відповідно до якого нормативно-правовий акт не має зворотної дії (сили), визнається з часів античного Риму практично повсюди, однак існує ряд виключень із нього, які називають зворотною силою (зворотною дією) нормативно-правового акта.

Зворотна дія закону – це фікція, юридичний прийом, який дозволяє постановити для майбутнього таким чином, щоб відношення, наскільки можливо, було таким, немовби цей самий закон існував раніше. Отже, справедливим є зауваження, що зворотна сила закону – “нісенітниця, оскільки над минулим уже ніщо не владне [215, с. 37-38]”. Тому важко погодитися із Ж.-Л. Бержелем, який говорить про можливість “опанувати минуле за рахунок використання принципу зворотної сили [54, с. 226]”: минулим не можна управляти, але можна створити фікцію існування закону у часі, який передував його прийняттю і набранню ним чинності. Д. М Бахрах називає зворотну силу “ревізійною силою” [51, с. 49], тому що вона “припускає перегляд (ревізію) прав і обов’язків уже врегульованих відповідно до законодавства, яке було чинним [118, с. 147]”. Найбільш адекватне визначення поняття зворотної сили закону було запропоновано А. О. Тілле: “це така його дія на правовідносини, за якої новий закон вважається таким, що існував у момент виникнення правовідношення [215, с. 96]”.

Історично склалися кілька теорій, які інтерпретують правило про відсутність у закону зворотної сили: теорія статутаріїв (Середні віки), теорія набутих прав (панувала у ХVIII–XIX ст.ст. ), теорія аналізу перехідної ситуації (виникла у другій половині ХІХ ст.).

Статутарії, назва яких походить від слова “статут”, що використовувалося стосовно писаних законів, заперечували абсолютність принципу незворотності закону. Всі юридичні факти вони поділяли на actus perfectus (акти доконані), які надалі у всіх своїх проявах регулюються старим законом, і actus praeteritus nondum finitus (акти, що очікують свого здійснення від факту, який повинен відбутися у майбутньому), які складаються з багатьох послідовних елементів, кожен із яких підпадає під владу закону, що діяв у момент здійснення цього елемента. Теорія статутаріїв не була доведена до логічного закінчення, оскільки на практиці неможливо розмежувати доконані й недоконані акти, але послужила основою для пізніших теорій.

Теорія набутих прав обґрунтовувалася Ф.-К. Савіньї, Ф. Лассалем, О. Д. Градовським, Д. І. Мейером, К. І. Малишевим та ін. і полягала в такому: “новий закон не уражає прав, набутих на підставі попереднього закону [141, с. 64]”. Зворотну силу деякі вчені визнавали тільки за законами, які не стосуються набутих прав. Теорія спрямована була не на запобігання зворотній силі нового закону, а скоріше на обмеження його дії взагалі: він міг діяти лише перспективно (винятково на ті факти, що виникли після набрання ним чинності).

Так, Ф. Лассаль виходив із двох положень: “1) Жоден закон не має володіти зворотною силою, якщо він стосується індивідуума тільки через його вольову діяльність. 2) Будь-який закон повинен мати зворотну силу, якщо він стосується особистостей без посередництва такої вільної вольової діяльності, якщо він, таким чином, стосується особистості безпосередньо в його мимовільних, загальнолюдських, або природних, або запозичених від суспільства властивостях, або якщо він стосується особистостей лише остільки, оскільки він змінює саме суспільство у його органічних установленнях [132, с. 34]”. У наведеній цитаті можна помітити протиставлення прав, набутих у результаті вольової діяльності, правам, якими суб’єкт наділяється без його волевиявлення (у тому числі – і природним правам). У такий спосіб виходить, що природні права людини можуть змінюватися під впливом зворотної сили нового закону незалежно від того, обмежуються вони за його допомогою чи розширюються (оскільки Ф. Лассаль говорить про “будь-який закон”).

Теорія аналізу перехідної ситуації представлена у працях Л. Дюгі, Г. Жеза, П. Руб’є, П. Левеля, М. М. Коркунова, С. П. Мокринського, П. П. Цитовича, В. М. Хвостова, Г. Ф. Шершеневича, Л. Еннекцеруса. Основна її ідея така: існує деяка перехідна ситуація, яку необхідно проаналізувати, щоб “визначити ступінь можливого впливу на неї нового закону [215, с. 13]”.

Проблему перехідної ситуації можна описати так: деяке правовідношення виникло під час дії старого закону і продовжує існувати після набрання чинності новим законом, у зв’язку з чим виникають такі питання:

1) чи варто застосувати до правовідношення новий закон у повному обсязі, тобто із самого моменту зародження правовідношення;

2) чи варто застосовувати новий закон тільки до тих елементів правовідношення, які не були врегульовані на підставі і під час дії старого закону;

3) чи варто продовжувати застосовувати до даного правовідношення старий закон до самого припинення правовідношення.

Рішення цього питання пов’язане саме з аналізом перехідної ситуації, основним завданням якого є пошук “вирішального” елемента фактичного складу. Наприклад, німецький цивіліст Л. Еннекцерус говорить: “1. Якщо один факт є дійсною причиною правової дії, а інший – тільки умовою, за настання якої згаданий факт викликає дію, то вирішальне значення має перший факт. Тому дія умовних юридичних угод і угод із установленим строком підпорядковується тому закону, який діяв під час укладення угоди, хоча б при настанні умови або строку діяв новий закон… 2. В інших випадках вирішальним є взагалі право того часу, коли наступив останній момент фактичного складу. Тому, наприклад, порядок спадкування регулюється за моментом смерті заповідача, а не за моментом виникнення споріднення [251, с. 208]”. Після знайдення шуканого елементу логічно випливає необхідність застосування до всього правовідношення такого нормативно-правового акта, для якого цей елемент є сучасним.

Позитивна відповідь на те або інше запитання буде означати надання новому закону, відповідно, ретроактивної, безпосередньої або перспективної дії; а старий закон, отже – припинить дію достроково, негайно або ж буде наділений ретроактивністю. Теорія аналізу перехідної ситуації характеризується розмаїтістю думок з приводу того, як має діяти закон стосовно перехідної ситуації, але більшість вчених віддає перевагу безпосередній дії закону [Див.: 119, с. 348; 237, с. 88-91; 246, с. 168]; таким чином, ретроактивна дія нового й ультраактивна сила старого закону стають виключеннями із загального правила і використовуються у спеціально визначених випадках.

Радянська теорія права, незважаючи на формальне невизнання теорії аналізу перехідної ситуації, фактично використовувала її положення. За основне правило була прийнята теза про негайну силу закону; ретроактивність же поряд із ультраактивністю старого закону стала лише виключенням із цього правила. У теперішній час в Україні в юридичній науці і на практиці дотримуються теорії аналізу перехідної ситуації в її радянській інтерпретації.

Існує декілька способів обґрунтування зворотної сили нормативно-правового акта, які Ю. О. Пономаренко поділяє на дві групи: 1) морально-етичні (будуються на визнанні випадків надання більш м’яким кримінальним законам зворотної дії проявом гуманізму, милосердя, справедливості держави, її турботи про права людини) [176, с. 143-145] і 2) прагматичні обґрунтування (пов’язані з проблемою доцільності при застосуванні нового закону із зворотною силою) [176, с. 145-147]. Криміналіст зазначає, що раціональне зерно є і в першому і в другому підходах, однак кримінальний закон має зворотну дію “не у зв’язку з гуманністю, милосердям чи справедливістю держави або недоцільністю застосування старого, більш сурового закону, а саме тому, що він розширює коло прав людини чи звужує коло її обов’язків, а також обмежує обсяг державного втручання в приватне життя людини [176, с. 151]”. Думка цілком справедлива, але вірне зауваження із цього приводу робить російський вчений А. Є. Якубов, задаючись питанням: “хіба обмеження можливості державного втручання в приватне життя особи, зменшення каральних повноважень держави і розширення свобод і прав людини завдяки зворотній силі кримінального закону не є проявом принципу гуманізму? [256, с. 15-22]”.

Стаття 58 Конституції України говорить, що “закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи”. Однак, Конституційний Суд України Рішенням № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 р. дав обмежувальне тлумачення цього положення, зазначивши, що “воно стосується людини і громадянина (фізичної особи)”. Непереконливість аргументації Конституційного Суду України, який посилається на те, що ст. 58 перебуває у розділі, присвяченому правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина, переконливо доводиться в окремій думці судді М. І. Козюбри [39]. На його думку, систематичне тлумачення, до якого вдався Суд, є неповним, крім того не був використаний історичний підхід, що утруднює з’ясування мети введення положення про незворотність закону. Тому Р. О. Гаврилюк цілковито справедливо зауважує про необхідність використання телеологічного підходу при тлумаченні Конституції, завдяки якому можена встановити, що основна мета принципу незворотності закону – перешкода для обмеження прав і свобод людини й громадянина з боку влади [68, с. 98-99]. Останнє не має означати автоматичного приниження інших суб’єктів права – юридичних осіб: на це у своїй думці посилається і М. І. Козюбра, який говорить, що офіційне тлумачення ст. 58 суперечить положенням ст.ст. 13 і 129 Конституції України (де закріплюється рівність всіх суб’єктів права перед законом і судом), оскільки ставить фізичних осіб у привілейоване становище у порівнянні з юридичними особами [39].

Надання нормативно-правовому акту зворотної дії пов’язується з наявністю певних підстав: Ю. О. Пономаренко поділяє їх на дві групи – матеріальні і формальні. Матеріальні підстави розглядаються як внутрішні, сутнісні ознаки нормативно-правового акта (пом’якшення відповідальності, декриміналізація діяння тощо), а формальні – як їх зовнішнє юридично оформлене вираження (колізійний припис або спеціальна вказівка нормотворчого органу) [176, с. 151-153].

Використовуючи наведену класифікацію, можна назвати дві такі матеріальні підстави зворотної дії нормативно-правового акта:

1) зміст нормативно-правового акта, з якого з необхідністю випливає зворотна сила; однак подібний прийом у ряді випадків може призводити до грубого порушення прав людини: так, Декрети Раднаркому “Про боротьбу із спекуляцією” і “Про арешт вождів громадянської війни проти революції [35; 36]”, прийняті в листопаді 1917 р., мали на увазі притягнення до відповідальності не лише тих осіб, які вчинять певні діяння після видання декретів, але й тих, які вчинили їх раніше. У той же час, В. М. Хвостов обґрунтовано зазначав, що деякі закони, якщо їм не буде надано зворотної сили – позбудуться своєї суті: наприклад, “закони, які знищують рабство, не можуть бути витлумачені у сенсі заборони нових випадків установлення рабства у майбутньому, а означають скасування рабства через знищення раніше набутих прав господарів над рабами [234, с. 120]”. Думається, що такий спосіб надання зворотної сили нормативно-правовому акту є цілком прийнятним, якщо він вписується у конституційну формулу ст. 58 або іншим чином поліпшує становище суб’єктів права (як у наведеному В. М. Хвостовим прикладі із скасуванням рабства).

Із змісту закону випливає поширене правило, відповідно до якого закон має зворотну силу, якщо він скасовує або пом’якшує юридичну відповідальність. У зв’язку із цим існує проблема темпоральної дії “проміжного” закону (у першу чергу, кримінального), який, набувши чинності після вчинення злочину, втратив її до моменту ухвалення правозастосовного рішення [92, с. 20]. Виходячи із духу закону і загальних принципів права (у першу чергу – справедливості), найбільш обґрунтованою вбачається позиція, підтримувана А. М. Єрасовим, Л. В. Іногамовою-Хегай, А. Є. Якубовим [92 с. 23; 101, с. 26; 256, с. 179-181] і рядом інших криміналістів, відповідно до якої “проміжний” закон може бути застосований у тому випадку, коли він є більш сприятливим для особи. Слід вказати на новелу, внесену законодавцем у ст. 5 Кримінального кодексу України, відповідно до якої “якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи [18]”. Досить актуальними у цьому зв’язку вже майже століття залишаються слова С. П. Мокринського: “переслідуючи свої репресивні та інші цілі і, відповідно, реформуючи свої закони, держава може одні гарантії заміняти на інші – рівні або кращі, але вона не повинна віднімати гарантії у тих, хто вже набув їх, якщо вона тільки бажає залишатися дійсно правовою державою [145, с. 14]”;

2) досить цікавим є ще один спосіб надання нормативно-правовому акту зворотної сили, помічений в теорії права не багатьма (про це пише, наприклад, радянський теоретик права А. І. Денісов [84, с. 483]) – його можна назвати субсидіарною дією закону: закон застосовується до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності, тоді, коли вони недостатньо повно були врегульовані законом, який діяв раніше. Такий спосіб був використаний Центральним Виконавчим Комітетом УРСР при введенні в дію Цивільного Кодексу УРСР 1922 р. [37]

До формальних підстав зворотної дії нормативно-правового акта необхідно віднести таке:

1) наявність колізійної норми, яка приписує застосування нового нормативно-правового акта, подібно до того, як це роблять ст. 58 Конституції України, ст. 5 КК України і ч. 2 ст. 5 ЦК України. Український вчений С. П. Погребняк пропонує уточнити положення ст. 58 Конституції України, поширивши її дію на юридичних осіб і дозволивши законодавцеві наділяти зворотною силою будь-які сприятливі для фізичних і юридичних осіб закони, а не тільки ті, які скасовують або пом’якшують відповідальність [173, с. 11];

2) прямий припис законодавця про зворотну дію нормативно-правового акта. Ні Конституція, ні закони України прямо не наділяють вітчизняного законодавця правом надавати закону зворотної сили (що зроблено в Російській Федерації [Див.: 40, ст. 43; 41, ст. 52] і деяких інших державах), однак він використовує цей прийом: так, 3 квітня 2003 р. було прийнято Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про фіксований сільськогосподарський податок”, який набув чинності з 1 січня 2003 р. [17];

3) автентичне або офіційне тлумачення нормативно-правового акта набуває зворотної сили. Видання роз’яснювальних законів (що практикувалося в Російській Імперії [33, ст. 61] і за кордоном) з метою надання закону зворотної сили в Україні є неможливим, оскільки Верховна Рада України не має конституційних повноважень автентичного тлумачення законодавства. У той же час відкритим залишається питання про зворотну дію рішень Конституційного Суду України, в яких надається офіційне тлумачення норм Конституції й законів України, оскільки українське законодавство не передбачає можливості зворотної дії таких рішень, але й не забороняє її.

Необхідно зазначити, що подібна норма містилася у п. 5 ст. 65 Закону РРФСР “Про Конституційний Суд РРФСР” від 6 травня 1991 р.: “Конституційний Суд РРФСР може поширити дію своєї постанови про визнання міжнародного договору або нормативного акта неконституційним на минулий час, але не більше ніж на три роки [38]”. Логічним є й умовивід А. О. Жученка про те, що висновки Конституційного Суду, які містяться в резолютивній частині його рішення, по дії в часі невіддільні від конституційних норм, на яких вони засновані; отже, нормативно-правовий акт, визнаний неконституційним, має розглядатися як такий з моменту його прийняття або з моменту прийняття Конституції (якщо її було прийнято пізніше) [97, с. 88]. Однак для української правової системи такий висновок був би невірним, оскільки ч. 2 ст. 152 Конституції України встановлює, що “закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність”.

Варто зазначити, що А. О. Жученко розглядає питання про зворотну силу лише тих рішень Конституційного Суду, які стосуються конституційності нормативно-правових актів, а не питань тлумачення, але все-таки, його процитована фраза є цілком застосовною і до випадків тлумачення, оскільки дійсно, тлумачення правової норми невіддільно від неї самої. У цьому зв’язку доцільно визнати за інтерпретаційним актом зворотну силу.

Формальні та матеріальні підстави є дійсними і самі по собі (досить кожного з них для набуття нормативно-правовим актом зворотної дії), але в ряді випадків вони поєднуються: так, колізійна норма ст. 58 Конституції України (формальна підстава) має прив’язку до пом’якшення юридичної відповідальності (матеріальна підстава).

В теорії права принцип незворотності закону звичайно відносять до аксіом, із чим не можна погодитися: аксіома – це самоочевидна істина, яка не потребує доказів [212, с. 353], а незворотність закону – лише загальне правило, яке має ряд виключень. У той же час, правова презумпція визначається як закріплене в нормі права припущення про наявність або відсутність юридичного факту [47, с. 14]; презумпції бувають спростовними і незаперечними. Виходячи з юридичної природи принципу незворотності закону, його можна віднести до спростовних презумпцій.

Теоретичні наробітки і юридична практика свідчать про те, що законодавець, визнаючи цей принцип, як правило, прагнув подолати його, наштовхуючись на опір прихильників різних наукових теорій, які опиралися втручанню держави в приватноправову сферу і намагалися забезпечити права, свободи й законні інтереси громадян у публічно-правовій сфері. Тільки наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. вдалося знайти певний компроміс, який полягає в законодавчому закріпленні виключень із правила про незворотність. Не менш важливим є й інший наслідок зі згаданого конфлікту – формування детально розробленої теорії дії закону в часі.

Наукове розроблення й законодавче закріплення виключень з правила про незворотність закону (випадків зворотності закону) має послужити передумовою для оптимізації ситуації, яка складається при реалізації й застосуванні права, оскільки “зворотну дію закон може виявити лише через застосування у суді [237, с. 98]” (за винятком випадків, коли в тексті закону прямо сказано, що він володіє зворотною силою).
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Схожі:

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах...
Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст наук, проф. О. В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України);...
України КРИМІНІЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Науково-практичний...
Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Національна академія правових наук України
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Методичні поради та завдання для самостійної роботи студентів з навчальної дисципліни “Психологія (загальна та юридична)” / Уклад.:...
Міжнародна наукова конференція молодих вчених, аспірантів та студентів...
Національний університет «Одеська юридична академія» Студентське наукове товариство
На правах рукопису КУЗЬКІНА ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА
ВСТУП
ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
...
Національний Університет «Одеська юридична академія»
Взаємодія людини і суспільства з природним середовищем завжди існувала і відбувалась у тих чи інших формах. Знання змісту кожної...
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та семінарських...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та семінарських...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка