Висновки до розділу 2
1. Як найважливіша категорія темпорального буття права розглядається правовий розвиток, який може відбуватися еволюційним або революційним шляхом. Прогрес і регрес розуміються не як форми розвитку, а як його суб’єктивні оцінки, що надаються залежно від розуміння суб’єктом мети розвитку: у такому розумінні прогресом може бути названий рух у напрямку заданої мети, а регресом – віддалення від такої мети.
2. Еволюційний шлях розвитку права визнається найбільш прийнятним, оскільки дозволяє зберегти зв’язок минулого з майбутнім через теперішнє і забезпечити правову наступність, яка є найважливішою гарантією стабільності будь-якої правової системи.
Еволюція права розглядається в рамках синергетичної парадигми із застосуванням в якості методологічні основи принципів полілінійності, цивілізаційної унікальності та стадійності. Полілінійність пов’язана із цивілізаційним підходом і ілюструє цивілізаційну розмаїтість і строкатість правової карти світу; кожна правова система йде власним шляхом розвитку, обумовленим низкою історичних, соціальних, релігійних, культурних, економічних та інших особливостей. Відповідно, говорити про стадійність можна лише стосовно окремої правової системи (національної, регіональної або міжнародної).
3. Революційні зміни у праві являють собою “стрибкоподібні” зміни якісного стану правової системи. Революційній зміні, як правило, піддається середній рівень правової реальності – світ знакових форм, або позитивне право; ідеальна складова правового буття змінюється еволюційним шляхом, поступово; на рівні правового спілкування формується імпульс, який веде до правової революції (так, заскнілість юридичного порядку, відсутність правових реформ протягом тривалого проміжку часу змушує провадити докорінні зміни правової системи).
Необхідно акцентувати увагу на тому, що революційний шлях розвитку характеризується хворобливістю і непередбачуваністю, оскільки стрибкоподібний перехід найчастіше відбувається з ігноруванням власної правової традиції, тому результати подібної революції не знаходять належної підтримки у сфері правового спілкування.
4. Однією з найважливіших темпоральних характеристик правового розвитку є неоднорідність перцептуального правового часу: різні етапи розвитку відбуваються у різному темпі. Найбільш розмірено правовий час плине в періоди поступового еволюціонування правової системи; прискорення пов’язане з інтенсивним реформуванням або революційним шляхом розвитку, оскільки тоді відбувається збільшення “подієвості”, “ущільнення”, а у спостерігача виникає ілюзія прискорення часу.
5. При розгляді питання про дію норм права у часі потрібно розрізняти поняття “юридична сила”, “чинність”, “дія” і “застосування” правової норми. Юридична сила указує на ієрархічне місце нормативно-правового акта; чинність показує, що він має таку силу в певний проміжок часу; дія означає можливість регулятивного впливу акта на суспільні відносини протягом періоду його чинності. Разом із тим, застосування не пов’язане темпоральними рамками, в яких нормативно-правовий акт має чинність, і надає можливість його поширення на юридичні факти, які виникли як до набрання актом чинності, так і після її втрати.
6. Часом існування норми права вважається відрізок часу, на якому вона має характеристики реального буття. У цей відрізок як складова частина входить час дії правової норми, однак початок і закінчення останнього не тотожні відповідно початку і закінченню існування норми. Норма може дістати оформлення (тобто починає існувати) до її офіційного введення в чинність та продовжує існувати і після втрати нею чинності.
7. Точне визначення моменту, з якого починає існувати звичай, утрудняється тим, що він складається поступово і не має потреби у прямому підтвердженні його юридичної сили публічною владою. Час дії звичаю може бути визначений як проміжок часу, в який держава не забороняє його використовувати суб’єктам права, а в деяких випадках і сама його використовує. Серед вимог, які пред’являють до звичаю, є декілька пов’язаних із його темпоральними особливостями: по-перше, звичай має бути стародавнім; по-друге – існувати безперервно. Розмитість часових меж дії правового звичаю не дозволяє порушувати питання про способи його дії в часі.
8. Існування судового прецеденту починається з моменту постановлення судового рішення, але набуття ним властивостей джерела права (чинності), як правило, пов’язується з використанням правоположення, що міститься у ньому для вирішення ще хоча б однієї справи. Втрата прецедентом чинності (але не припинення його існування) пов’язана із скасуванням його судом вищої інстанції (або Парламентом, як в Англії), однак в англійському праві є поширеною практика відходу від “сплячої” прецедентної норми з можливістю застосувати її, якщо у цьому виникне нагальна потреба.
9. Нормативно-правовий акт починає існування з моменту складення його проекту, момент же припинення його існування (як і для будь-якого іншого джерела права) неможливо визначити в принципі, оскільки він продовжує існувати й після втрати ним чинності як пам’ятник права. Виділяються чотири стадії існування нормативно-правового акта: 1) “ембріональний” стан; 2) народження; 3) життя; 4) період, що йде за “смертю” нормативно-правового акта.
Припинення життя нормативно-правового акта наступає в одному з таких випадків: 1) офіційне скасування; 2) припинення останнього з правовідношень, на які він продовжував впливати після скасування; 3) настання “природної смерті” (відмирання) нормативно-правового акта, коли він формально не скасований, але і не використовується у правовому регулюванні.
10. Нормативний договір починає існування з моменту складення його проекту (тексту), а чинності набуває з дня підписання або іншого зазначеного моменту. Як правило, нормативний договір є строковим, однак припинення його дії не завжди пов’язане із закінченням певного строку: по-перше, договір може бути денонсований (у міжнародному праві) або розірваний (у конституційному, цивільному, трудовому праві) до спливу строку; по-друге, дію договору може бути продовжено (пролонговано) на підставі прямого волевиявлення або мовчазної згоди його учасників.
11. Аналіз способів дії правової норми в часі дозволяє виділити три таких способи для нової норми і три – для старої. Способами дії нової норми є перспективний, негайний і зворотний (ретроактивність); відповідні їм способи дії старої норми – ультраактивність, негайне припинення дії і дострокове припинення дії. Очевидно, що перспективна, ретроактивна, ультраактивна дія і дострокове припинення дії правової норми – юридичні фікції, метою створення яких є ефективне вирішення правових задач.
12. Загальновизнаний правовий принцип незворотності нормативно-правового акта (закону), відповідно до якого акт не може впливати на юридичні факти, що виникли до дати набуття ним чинності, визнається не аксіомою, а спростовною правовою презумпцією. Це підтверджується тим, що є виключення із цього загального правила (випадки зворотної дії), а це властиве не аксіомі, яка не знає виключень, а презумпції, вірній доти, доки не буде доведено протилежне.
13. Зворотна дія нормативно-правового акта розглядається як фікція, юридичний прийом, який пропонує вважати новий нормативно-правовий акт таким, що існував на момент виникнення правовідношення, яке насправді почалося під час дії старого акта. У цьому зв’язку відзначається метафоричність понять “зворотна дія” і “зворотна сила”: у дійсності нормативно-правовий акт лише застосовується до зазначених правовідносин, але ніяк не діє на них, оскільки його дія обмежена темпоральними межами (набранням і втратою чинності), а застосування не має таких меж.
14. Виокремлюються матеріальні й формальні підстави зворотної дії нормативно-правового акта. До матеріальних належать: 1) зміст акта, з якого необхідно випливає його зворотна дія (наприклад, скасування або пом’якшення юридичної відповідальності) і 2) недостатня урегульованість правовідносин нормативно-правовим актом, який діяв раніше. Формальних підстав три: 1) наявність колізійної норми, яка вимагає застосування нового нормативно-правового акта; 2) прямий припис законодавця про зворотну дію акта; 3) автентичне або офіційне тлумачення, результат якого набуває зворотної дії. Формальні та матеріальні підстави дійсні самі по собі (досить кожної з них для набуття нормативно-правовим актом зворотної дії), але в ряді випадків вони поєднуються: так, колізійна норма (формальна підстава) може мати прив’язку до пом’якшення юридичної відповідальності (матеріальна підстава).
|