2.2. Дія норм права у часі
Питання про дію правової норми у часі має велике практичне значення. Від його правильного вирішення досить часто залежить, який закон буде застосовуватися до конкретних відносин, як будуть здійснюватися його приписи, які обов’язки і права будуть мати сторони у правовідносинах, строки їхнього здійснення і багато чого іншого [50, с. 8].
За визначенням В. В. Лазарєва, дія права – це “його інформаційний, ціннісно-мотиваційний і безпосередньо регулюючий вплив на суспільні відносини у межах певного простору, часу і кола осіб [213, с. 443]”. Дія права тут вбачається у трьох аспектах, останній з яких – власне правове регулювання – охоплює собою предметну дію; дію в часі; дію в просторі і дію за колом осіб.
Російські теоретики права А. В. Поляков і Є. В. Тімошина зазначають, що проблема дії права є актуальною не для всіх правових шкіл: так, представники юснатуралізму виходять із того, що право є досконалим, незмінним, незалежним від свідомості й діяльності суб’єктів, тому воно існує завжди і скрізь і немає необхідності розмірковувати про його дію. Однак при соціологічному праворозумінні й правовому етатизмі проблема дії права має певне значення [175, с. 260-261].
В українській літературі і законодавстві поряд із поняттям “дія” використовуються поняття “сила” і “чинність”, які стосуються нормативно-правового акта і часто розглядаються як синоніми, що вбачається термінологічним перекручуванням, оскільки “сила” і “дія” – взаємозалежні, але не тотожні поняття. Про це вірно пише Ю. О. Пономаренко: “термінологія юридичної науки, а тим більше – термінологія законодавства має бути чіткою, однозначною і по можливості не допускати синонімії… Тому видається недоцільним використовувати в законодавстві і юридичній науці терміни “чинність”, “сила” і “дія” як синоніми, тим паче, що поняття, які вони означають, різняться між собою [176, с. 57]”.
Із таких позицій, сила закону – це його статична характеристика (встановлюється у порівнянні з тим чи іншим нормативно-правовим актом), “чинність” – динамічна характеристика (об’єктивне існування закону протягом певного відрізку часу), а дія – реальний вплив на суспільні відносини [176, с. 57]. Погоджуючись із таким уточненням, варто зазначити, що українська правова термінологія у цьому випадку досить точно віддзеркалює юридичні характеристики правової норми, оскільки, наприклад, у російській науці відсутнє спеціальне поняття, адекватне терміну “чинність” (хоча, уявляється, його цілком можливо перекласти як “действительность”), який перекладається і як “действие”, і як “сила”.
Однак все ж таки здається, що використання понять “введення в юридичну силу” або “втрата юридичної сили” є не таким вже й помилковим: адже документ протягом певного проміжку часу займає певне місце в ієрархії нормативно-правових актів, отже, саме в цей час він має юридичну силу. Остання обставина зовсім не означає, що цей акт здатний впливати на суспільні відносини, а лише позначає, що він має таку потенційну можливість.
Таким чином, говорячи про темпоральні характеристики правової норми доцільно використовувати поняття “чинність” і “дія”: перше означає, що норма на певному відрізку часу визнається юридично обов’язковою; друге – що правова норма здатна впливати на суспільні відносини. Правова норма не може діяти, не будучи дійсною, тому варта уваги точка зору П. П. Цитовича: “закон діє лише на факти, які відбуваються водночас із його існуванням, і тому тільки для них він свій закон. Тим часом, застосування закону не має для себе подібних границь [237, с. 88]”. У зв’язку із цим є необхідним використання ще одного поняття – застосування правової норми, яке не обмежене часом, протягом якого норма визнається чинною.
2.2.1. Часові межі існування норми права.
Першим із запитань, які виникають у зв’язку з дією права у часі, має розглядатися питання про часові межі існування норми права. Мова йде саме про існування норми права, оскільки її дія не тотожна її існуванню, але випливає з неї; інакше кажучи, час дії норми права входить до часу її існування.
Під часом існування правової норми розуміється період, протягом якого вона має характеристики реального буття, тобто є наявною у часі й просторі. Часовими межами існування норми права є момент початку її реального буття і момент переходу її до небуття (закінчення реального буття). Говорячи про часові межі дії норм права, називають момент набрання ними чинності і момент втрати ними такої, які відмежовують час, протягом якого ці норми мають юридичну силу.
За логікою, розумніше починати із більш стародавнього джерела і закінчувати “молодшим”, але у вчених немає єдиної думки про те, що давніше – прецедент або звичай: хоча більшість (В. М. Баранов, М. М. Коркунов, А. С. Піголкин та ін.) віддає пріоритет звичаю, є й протилежна думка. Так, російський правознавець і філософ початку XX ст. Є. М. Трубецькой писав: “…з усіх форм права прецедент є найдавнішою…”, виходячи з того, що “в ті часи, коли ще не було правильно організованої державної, а отже, законодавчої, влади, правові норми взагалі створювалися з приводу окремих випадків, тобто шляхом прецеденту, який потім закріплювався звичаєм [222, с. 99-101]”. Але там же вчений стверджував, що прецедент створюється “всіма взагалі органами влади”, очевидно маючи на увазі органи державної влади.
У такому разі виразно вимальовується протиріччя: якщо прецедент створюється органами державної влади, він ніяким чином не мав змоги формуватися у той час, коли “ще не було… державної… влади”. З іншого боку, якщо відрізняти прецедент (випадок, що мав місце раніше і служить зразком або виправданням для наступних випадків подібного роду) від юридичного прецеденту (рішення державного органу, винесене у конкретній справі й обов’язкове при розв’язанні аналогічних справ у подальшому), то протиріччя знімається. Прецедент у буденному розумінні може створюватися ким завгодно, а юридичний прецедент – лише органом державної влади, тому за ним і не можна визнати “право первородства”.
Проте звичай дійсно формується шляхом повторення певних відносин, тому твердження, що звичай є множинним прецедентом (у широкому розумінні) бачиться відповідним дійсності. У той же час, судовий прецедент створюється винятково судовими органами, які застосовують звичаї, що вже склалися, або нормативно-правові акти. Таким чином, здається, що першим сформувався звичай, а потім – юридичний прецедент і нормативно-правовий акт.
Звичаї, тобто вимоги, підкріплені тривалою традицією, стають правовими лише після того, як дістануть офіційного схвалення держави [Див.: 213, с. 268] (але в жодному разі – не письмового закріплення й визнання за ним обов’язкової сили). Правовий звичай відрізняється визначеністю правила, безперервним й одноманітним характером його дотримання [213, с. 269].
Відомий англійський юрист XVIII ст. У. Блекстон склав перелік діючих дотепер вимог до місцевих звичаїв для визнання їх правовими. Такими властивостями правового звичаю є стародавність, безперервність, використання за спільною миролюбною згодою, обов’язкова сила, визначеність, узгодженість, розумність [226, с. 83-86]. Сьогодні є важливими дві перші властивості: стародавність, яка передбачає, що місцевий звичай повинен існувати з “незапам’ятних часів” (які скінчилися із початком царювання короля Ричарда I у 1189 р.), і безперервність, яка означає, що звичаєва норма має існувати без перерв (будь-яка перерва у дії звичаю скасовує його, за винятком випадків простого незастосування звичаю).
Відшукання часових меж дії правового звичаю утруднено: як правило, неможливо точно визначити момент, з якого держава починає або перестає визнавати той або інший звичай за джерело права, тим більше, що держава не видає із цього приводу спеціального акта і судити про це можна лише за юридичною практикою (судовою, адміністративною).
Більшість авторів погоджується з думкою, за якою звичай виникає поступово. Так, М. М. Коркунов на початку XX ст. писав: “Звичай складається помалу, непомітно, і немає жодної певної грані між звичаєм, який тільки складається, і звичаєм, який вже склався”. Таким чином, не можна чітко назвати момент часу, з якого починає існувати звичай, оскільки витоки звичаю знаходяться в людській правосвідомості, але не у волі держави. Справедливим є і зауваження, що звичаєве право є саме тим видом права, в утворенні якого юристи не беруть участі, оскільки воно складається незалежно від них і справжніми його знавцями є ті, хто його додержується і створює своїм життєвим побутом [119, с. 292].
Використання судом норм звичаєвого і статутного права спричинило формування судового прецеденту. Ним є “правовий текст, який являє собою частину судового рішення у конкретній справі, що містить сформульоване судом правило, яке інтерпретується як основа загальнозначущої й загальнообов’язкової норми поведінки для всіх, кому воно адресується, у тому числі для судів при вирішенні аналогічних справ [174, с. 639-640]”. Існування судового прецеденту починається з винесення судом відповідного рішення, але цей момент не завжди збігається з моментом набуття таким рішенням якостей джерела права: часто правоположення, яке міститься в судовому рішенні, стає чинним прецедентом лише після ухвалення аналогічного рішення ще хоча б в одній справі.
Прецедент втрачає свою загальнообов’язкову силу з відміною його судом вищої інстанції або парламентом, але не припиняє свого існування – він просто позбавляється юридичної сили, перестає бути діючим джерелом права. Однак, як зазначає О. Ф. Скакун, досить часто суди воліють не скасовувати прецедентну норму, а відходять від неї, що дозволяє за потреби звернутися до “сплячого” прецеденту [198, с. 212-213].
Нормативно-правовий акт починає своє існування до набуття ним чинності – із часу формування його проекту або концепції. Він постійно перебуває у процесі становлення, переходячи з одного якісного стану в інший, послідовно минаючи ряд стадій або етапів становлення. Г. Ф. Шершеневич вказував на “три досить важливих моменти” у житті закону (нормативно-правового акта): складення, оприлюднення і набрання чинності [246, с. 167-168]. На особливу увагу заслуговує використання терміна “життя” закону, хоча із загального змісту випливає, що мова йде скоріше не про життя, а про існування, оскільки етапи складення і оприлюднення акта у часі завжди передують його народженню.
Можливим ввижається виділення таких стадій існування нормативно-правового акта [157, с. 90-93]:
1) “ембріональний” (зародковий) стан, який закінчується формуванням певного проекту нормативно-правового акта (стадія триває від виникнення ідеї до її матеріалізації у певному словесному формулюванні);
2) “народження” нормативно-правового акта, як документа, що відбиває волю законодавця (його прийняття у встановленому порядку й оприлюднення);
3) життя – найбільш тривалий і важливий етап існування нормативно-правового акта;
4) період, який настає за “смертю” нормативно-правового акта, коли він стає пам’ятником права і може бути використаний як навчальний матеріал.
Необхідно зазначити, що нормативно-правовий акт, як правило, “вмирає” не миттєво: за красивим висловом видатного російського правознавця й філософа І. О. Ільїна правова норма “вмирає” не одразу, а лише в міру того, як зникають залишки колишнього життя [100, с. 125]”. Таке повільне вмирання називається ультраактивністю або переживанням і буде розглянуто в наступному підрозділі цієї роботи.
Не можна говорити, що зі смертю нормативно-правового акта припиняється і його буття: він лише втрачає властивість нормативності і переходить в іншу якість. Говорячи про час життя нормативно-правового акта, необхідно зазначити, що це такий час, обмежений двома моментами, а саме: початком (народженням) і закінченням (смертю), між якими цей акт може впливати на свідомість і волю людей, на їхню поведінку.
Із питанням про початок життя не виникає проблем: зазвичай ним є дата прийняття або оприлюднення (у більшості сучасних держав шляхом офіційного опублікування) нормативно-правового акта, або інша дата, зазначена у ньому самому. Бувають такі випадки, коли вже наступив час, призначений для набуття нормативно-правовим актом чинності, але акт не може бути використаний через певні об’єктивні обставини (наприклад, якщо суспільство не готове до різкої зміни у правовому регулюванні). Очевидно, що такий акт, незважаючи на те, що набув чинності, не володіє ще властивістю живого акта: він починає жити лише тоді, коли можливість його впливу на суспільні відносини стає реальністю. Звідси випливає, що нормативно-правовий акт починає жити й діяти в один і той же самий момент.
Говорячи про “діючі (“живучі”) і недіючі (“мертві”) акти [220, с. 125]”, В. В. Трофімов, ставить знак рівності між життям і дією нормативно-правового акта. Подібне ототожнення є справедливим лише у тих випадках, коли мова йде про акти, момент припинення дії яких точно визначений і, таким чином, рівноцінний настанню смерті. Такий момент визначається або в самому нормативно-правового акті, або в іншому акті рівної або вищої юридичної сили, прийнятому для цієї мети.
Про життя інших нормативно-правових актів можна судити лише з того, чи використовуються вони в конкретних правовідносинах. Яскравим прикладом того може послужити англійське право, в якому “презюмується, що статут із часом не застаріває. У результаті подібного становища в сучасному англійському праві можна зустріти акти парламенту, прийняті у XIV–XV ст.ст., які й дотепер використовуються у судовій практиці [60, с. 77]”. Вони є “вічними”, тобто підлягають застосуванню судами до їхнього формального скасування або до спливу встановленого у них строку дії [85, с. 48]. Нерідкими є такі ситуації, коли акт не відміняється, але й не застосовується, або застосовується лише у виняткових випадках.
Час дії нормативно-правового акта можна визначити як період його життя, в який він впливає на поведінку людей. Таких періодів у житті нормативно-правового акта може бути декілька: дія може бути призупинена за рішенням відповідного державного органа або перервана в силу обставин, які перешкоджають реалізації і застосуванню норм, що містяться в акті. Тим часом, життя нормативно-правового акта триває – він немовби засинає, але у будь-який момент за певних умов готовий пробудитися і продовжити свою дію.
У теперішній час в українській правовій системі виділяють такі межі дії нормативно-правових актів, як початковий (початок дії) і кінцевий (припинення дії). При цьому початкова межа дії, як правило, визначається такими моментами [172, с. 71]:
– моментом опублікування;
– моментом спливу певного строку, обчислюваного від дати опублікування або прийняття акта;
– моментом прийняття;
– моментом отримання адресатами;
– іншим спеціально встановленим моментом початку дії.
Загальні принципи порядку набуття чинності законами встановлює Конституція України у ст. 94, детально це питання висвітлює Указ Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і вступу їх в силу” [30]. Таке регулювання вбачається неприйнятним із двох причин: по-перше, вступ у силу законів регламентується підзаконним актом; по-друге, як звідси випливає, підзаконний акт становиться на один рівень із законом (або, скоріше, принижує закон). У той же час на рівні галузевого регулювання бачиться значне просування вперед, наприклад, Митний кодекс України у ст. 9 детально регламентує набрання чинності законами та іншими нормативно-правовими актами з питань митної справи [7].
Що стосується кінцевої межі дії нормативно-правових актів, то загальні правила закінчення (припинення) їхньої дії на законодавчому рівні взагалі нічим не визначені. Узагальнюючи доробок юридичної науки й практики, можна виокремити такі кінцеві моменти дії нормативно-правових актів [172, с. 72]:
– дата або термін, вказані у самому акті;
– момент скасування нормативно-правового акта органом, який його прийняв, вищестоящим, спеціально уповноваженим на те органом (Конституційним Судом України; судом загальної юрисдикції);
– момент прийняття або вступу в дію іншого нормативно-правового акта, що регулює ті самі або подібні відносини (із вказівкою на скасування або без неї).
На даний час не викликає сумніву, що нормативно-правові акти (зокрема – закон) можуть бути постійними й тимчасовими, але ще на початку ХХ ст. в західноєвропейській юридичній літературі з цього приводу велися суперечки. Дві школи, що суперничали, визнавали тезу про загальність закону (тобто його дію на невизначену кількість однорідних суспільних відносин), однак представники однієї з них зазначали: “… для того, щоби будь-яка постанова стала законом, вона має поширюватися на невизначений період часу…”, в іншому ж випадку, така постанова не може вважатися законом в матеріальному значенні, якщо тільки це не винятковий закон. Французький конституціоналіст А. Есмен посилався на те, що “… важко зрозуміти, щоб закон, який, як уявляється, формулює правила справедливості, був би виданий на обмежений час [Цит. за: 89, с. 213-214]”, але його опонент Л. Дюгі зазначав, що справедливість – поняття мінливе й відносне. Із цієї причини законодавець, “передбачаючи наперед вірогідні зміни соціальних відносин, обмежує застосування свого закону певним строком часу [89, с. 214]”. Остання точка зору, яка підтверджує правомірність тимчасових законів – якщо тільки вони спеціально не спрямовані на врегулювання поодиноких відносин або створення сприятливих умов для конкретних осіб – видається більш обґрунтованою.
Різниця між постійним і тимчасовим законами полягає у початковій визначеності або невизначеності кінцевого моменту дії. У той же час, межі дії закону можна досить чітко визначити – ними є дата ухвалення (підписання, обнародування й т. ін.) і дата відміни (або вступу в силу нового нормативно-правового акта, закінчення встановленого строку дії).
Поряд із постійними (розрахованими на невизначений час) і тимчасовими законами, Г. Ф. Шершеневич виділяв перехідні закони (нормативно-правові акти), які застосовуються до відносин, що склалися до видання нового закону, для того, щоб пом’якшити різку зміну в законодавстві. Дія перехідних законів припиняється поступово, в міру ліквідації тих конкретних відносин, на які вони розраховані [246, с. 168-169]. Так само може діяти і постійний нормативно-правовий акт, який продовжує застосовуватися до відносин, які почалися до його скасування – у такому випадку він називається ультраактивним (переживаючим): його життя вгасає поступово,
Інакше стоїть питання про застосування нормативно-правового акта: якщо діяти він може тільки у час, відведений для його життя, то застосування не має для себе подібних меж. П. П. Цитович пов’язував це з можливістю зворотної сили акта, коли він застосовується до юридичних фактів і відносин, які виникли до вступу його в дію [237, с. 88], тобто – і до його “народження”.
Життя нормативно-правового акта припиняється в одному з наступних випадків: 1) офіційне скасування акта; 2) припинення останнього з правовідносин, на які продовжував впливати нормативно-правовий акт після його скасування; 3) настання “природної смерті” (відмирання) нормативно-правового акта, коли він формально не скасований, але і не використовується у правовому регулюванні. У зв’язку з останньою ситуацією в англійському праві, парламент із 1865 р. періодично видає закони “Про ревізію статутного права”, які повністю або частково скасовують “мертві” акти, що накопичилися за кілька століть [60, с. 78]. В англійському праві визнається також і скасування, яке “мається на увазі”, що виявляється при розв’язанні колізій між нормами двох різночасових статутів (перевага віддається більш пізньому).
Цікавою є можливість відродження статуту в прецедентному праві, про що непрямо свідчить Р. Уолкер, який пише, що “за відсутності прямо вираженого іншого наміру законодавця скасування не має спричинити відродження до життя раніше скасованої норми права [226, с. 124]”.
Після своєї смерті нормативно-правові акти переходять у якісно інший стан, оскільки стають правовою спадщиною, здобувають статус у пам’ятників права і навчального матеріалу, використовуваного для професійної підготовки юристів. Те ж можна сказати й про інші джерела права: правові звичаї, судові прецеденти й договори. Вони являють собою невід’ємну частину правової спадщини, будучи тепер не загальнообов’язковими правилами поведінки, а правовими пам’ятками, які можуть використовуватися як навчальний матеріал.
Поряд із нормативно-правовими актами (за визначенням А. В. Полякова – гетерономними правовими актами, встановленими незалежно від волі суб’єктів-адресатів [175, с. 303]) існує інша група правових актів – договори (автономні правові акти, створювані на основі взаємного волевиявлення сторін [175, с. 302]).
З огляду на предмет дослідження розглядаються лише нормативні правові договори, які мають місце в конституційній, цивільній трудовій, міжнародній та інших галузях права.
Договір також належить до найдавніших джерел права: так, В. С. Сергєєв називає найстаршим джерелом міжнародного права договір єгипетського фараона Рамсеса II з хетським царем Хатушілем III, укладений у 1278 р. до Р.Х. [107, с. 20-22] (на п’ять століть пізніше Законів Хамурапі). Серед джерел східнослов’янського права хронологічно першими називаються договори Русі з Візантією 907, 911, 245 і 971 рр., хоча згадують і про більш ранні договори, які не збереглися: 865 р. (у договорах князя Олега) і 873–874 рр. (у працях імператора Костянтина Порфірородного) [149, с. 21, 39]. Перші ж законодавчі акти датуються ХI ст., тобто приблизно двома століттями пізніше, ніж з’явилися договірні джерела.
Договори починають своє існування із часу складання тексту договору і набувають чинності з моменту їхнього укладення (підписання сторонами договору) або з іншого моменту, зазначеного в тексті договору – із установленої дати або при настанні певної події. У міжнародній практиці початок дії договору, конвенції або іншого документа часто пов’язується із його ратифікацією певною кількістю держав.
Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. [25] і Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. [26] встановили порядок набрання чинності міжнародними договорами. У ст. 24 обох Конвенцій передбачено таке:
– договір набирає чинності в порядку і в дату, передбачені в самому договорі або погоджені між його сторонами;
– договір набуває чинності після одержання згоди на його обов’язковість з боку всіх його учасників;
– договір набуває чинності для сторони, яка приєдналася, з дати приєднання;
– низку положень договору може бути застосовано до набрання ним чинності (зокрема, це положення договору, які регулюють встановлення автентичності його тексту, вираження згоди держав на обов’язковість для них договору, порядок або дату набрання договором чинності, застереження, функції депозитарію та “інші питання, що неминуче виникають до набрання договором чинності).
Таким чином, ці Конвенції дають учасникам договорів повну свободу у визначенні початкового моменту їхньої дії. Наприклад, Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 р. у ст. 59 установила таке: “Ця Конвенція набирає чинності після депонування десяти ратифікаційних грамот. Стосовно будь-якого підписанта цієї Конвенції, що ратифікуватиме її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня депонування його ратифікаційної грамоти”. Протокол № 9 до цієї Конвенції, згідно зі ст. 7 “набуває чинності в перший день місяця, що настає після спливу тримісячного періоду з дати, коли десять держав – членів Ради Європи висловили згоду взяти на себе зобов’язання за цим Протоколом згідно з положеннями ст. 6 [23]”.
Момент припинення дії договору, як правило, також закріплюється у ньому самому. Однак припинення дії договору не означає втрати ним регулятивної здатності: наприклад, при несумлінному виконанні однієї із сторін умов договору, інша сторона має право вимагати відшкодування збитків і після закінчення строку дії договору (для використання такого права можуть встановлюватися спеціальні строки – строки давності). Крім того, можлива пролонгація (продовження) часу дії договору, зокрема – у міжнародному праві. Для цього необхідна або “мовчазна” згода сторін (коли вони не оголошують наміру розірвати договір або вийти із участі у ньому), або пряма заява його учасників про бажання продовжити дію договору.
Статті 54 обох Віденських конвенцій установлюють, що припинення договору або вихід із нього учасника можуть мати місце: а) відповідно до положень договору або b) у будь-який час за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними сторонами.
Специфічні особливості дії у часі міжнародно-правових договорів можна проілюструвати на прикладі Угоди про партнерство та співробітництво, між Україною і Європейськими Співтовариствами та їхніми державами-членами [27] від 14 червня 1994 р. (далі – Угода). Темпоральні норми, які визначають порядок вступу її в дію і втрату нею юридичної чинності, а також способи дії Угоди у часі перебувають у тексті самої Угоди у ст.ст. 5, 101, 108, 109 та ін.
Аналізуючи Угоду та порівнюючи її з договорами ЄС з іншими державами (Європейські угоди про асоціацію з Болгарією, Румунією (втратили силу з 1 січня 2007 р.) та Туреччиною; Угоди про стабілізацію та асоціацію з Македонією та Хорватією; Євросередземноморські угоди про асоціацію з Ізраїлем, Марокко, Палестинською Автономією та Тунісом; Угоди про партнерство й співробітництво з Росією, Молдовою, Казахстаном, Киргизстаном, Грузією, Арменією, Азербайджаном та Узбекистаном) можна дійти висновку про те, що Європейський Союз при укладанні таких договорів використовує типові темпоральні норми.
Початок дії Угоди пов’язаний із її схваленням Сторонами згідно з їх відповідними процедурами (ч.1 ст.108). Виходячи з положень п. “а” ч. 2 ст. 7 Закону України “Про міжнародні договори України” [12] від 22. 12. 1993 р., який діяв на той момент, до Угоди, як до договору, що стосується політичних, загальноекономічних, фінансових та інших питань, була застосована процедура ратифікації.
З боку Європейського Союзу схвалення проводилося за особливою процедурою, що пов’язано з правовою природою Угоди: вона є змішаним договором, який охоплює відносини, які входять до компетенції і Співтовариств, та їх держав-членів [90, с. 88]; отже другою стороною Угоди стали разом і перші, і другі. Таким чином, введення в дію подібного роду угод залежить від двох обставин: затвердження Європейським Парламентом та Радою ЄС за правилами ст. 300 (колишня ст. 228) Договору про заснування Європейського Співтовариства [91] та ратифікації усіма державами-членами відповідно до їх конституційних норм.
Після завершення усіх належних процедур і повідомлення про це Генерального секретаря Ради ЄС встановлюється термін, з якого Угода набуває чинності: таким терміном є перший день другого місяця, що наступає після дати, коли Сторони зробили таке повідомлення. Усі процедури з ратифікації були завершені наприкінці січня 1998 р. (хоча ратифікація Угоди Україною відбулася 10 листопада 1994 р. [13]), відповідно, Угода вступила в силу з 1 березня 1998 р.
У зв’язку з тим, що після 1994 р. до ЄС долучилися нові держави-члени, тричі, після кожного з розширень ЄС, підписувалися протоколи про їх приєднання до Угоди: перший – 10 квітня 1997 р. про приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції; другий – 29 квітня 2004 р. про приєднання Чехії, Естонії, Кіпру, Латвії, Литви, Угорщини, Мальти, Польщі, Словенії та Словаччини до Угоди та внесення змін до Угоди [19]; третій – 27 березня 2007 р. про приєднання Болгарії та Румунії [20]. Протоколи потребували ратифікації у такому ж порядку, що й сама Угода.
Однак, низка положень Угоди набула чинності раніше, ніж Угода в цілому – з 1 лютого 1996 р. Таку можливість було передбачено ст. 109 Угоди, де зазначено, що у випадку підписання тимчасової Угоди між Україною й Співтовариствами і введення її в дію раніше за Угоду, термін “дата набуття чинності Угодою” означатиме дату набуття чинності тимчасовою Угодою. Тимчасову Угоду про торгівлю та питання, пов’язані з торгівлею, між Європейським співтовариством, Європейським співтовариством по вугіллю та сталі, Європейським співтовариством по атомній енергії, з одного боку, та Україною, з другого, було підписано у Брюсселі 1 червня 1995 р. і затверджено Указом Президента України від 30 листопада 1995 р. [31].
Угода не є статичним актом, положення якого встановлено раз і назавжди: згідно із ст. 5 Угоди, її Сторони зобов’язалися спільно розглядати поправки до будь-якої із частин Угоди, враховуючі обставини, що змінилися, зокрема – у зв’язку з приєднанням України до ГАТТ (тепер – СОТ). Та ж стаття вказує на дві обставини, за наявності однієї з яких може розпочатися розгляд можливих поправок: по-перше, це сплив трирічного строку після набуття Угодою чинності; по-друге – вступ України до СОТ, якби він відбувся раніше за сплив зазначеного строку.
Угода належить до строкових договорів: її укладено на певний чітко встановлений строк – 10 років, але його сплив не означає автоматичного припинення дії договору; навпаки, десятирічний строк є початковим періодом (ст.101). Угодою встановлений механізм автоматичної пролонгації її дії: “угода… подовжується на один рік, якщо одна із Сторін за шість місяців до закінчення строку дії Угоди не сповістить іншу Сторону у письмовій формі про свій намір денонсувати Угоду”. Незважаючи на те, що граматичне тлумачення наведеної фрази з українського тексту ст.101 Угоди дозволяє зробити висновок тільки про одноразовий характер такої пролонгації, більш вірним буде вести розмову про щорічне подовження Угоди. Зокрема, про це свідчить: 1) початкове речення тієї ж статті, де мова йде про “початковий період тривалістю десять років”; 2) угоди про партнерство та співробітництво, укладені з Росією, Молдовою, Грузією та іншими колишніми республіками СРСР, містять положення про автоматичне щорічне подовження дії. Виходячи із зазначеного, ст.101 Угоди в перекладі П. А. Калініченка на російську мову виглядає так: “Соглашение автоматически возобновляется из года в год при условии, что ни одна из Сторон не направит другой Стороне письменного извещения о денонсации настоящего Соглашения как минимум за шесть месяцев до его истечения [205]”. Такої ж думки дотримується й автор Коментаря з питань імплементації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством [117, с. 16].
В цілому, з урахуванням положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів [25] та Угоди, припинення угоди можливе за настання будь-якої з таких умов: 1) денонсації; 2) прийняття нової угоди із тих же питань; 3) внаслідок невиконання своїх зобов’язань за Угодою однією з її Сторін (власне, ст. 102 Угоди зазначає, що друга сторона “може вжити відповідних заходів”, не уточнюючи, яких саме; однак ч. 1 ст. 60 Віденської конвенції дає право учасникові міжнародного договору посилатися на істотне порушення двостороннього договору другим учасником як на підставу для припинення договору).
Дія в часі норм права, які містяться в договорах, можна проілюструвати й на локальних правових актах, які діють на внутрішньоорганізаційному рівні. До таких актів, зокрема, належать установчі документи юридичних осіб і колективні договори й угоди.
ЦК України у ст. 87 встановлює два основних установчих документи юридичної особи – устав і установчий договір. Установчий договір має двоїсту природу: з одного боку – це цивільно-правовий договір, а з іншого – установчий документ. Тому для учасників договору він набуває чинності з моменту його підписання, а для інших учасників юридичної особи – з моменту реєстрації останньої. У зв’язку з тим, що установчий договір спрямований на створення юридичної особи, виникає питання: чи не припиняє він своєї дії після державної реєстрації юридичної особи. Однак, таке припущення є безпідставним і установчий договір “зберігає свою дію на весь період діяльності створеної юридичної особи, оскільки є одним із установчих документів і визначає правове становище нового суб’єкта підприємницької діяльності [194, с. 87]”.
Порядок набрання чинності змінами, внесеними в установчі документи, оговорюється в ЦК України окремо: вони “набирають чинності для третіх осіб із дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, – з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни” (ч. 5 ст. 89 ЦК України).
Установчі документи юридичної особи втрачають чинність у випадку припинення юридичної особи або у випадку визнання їх цілком недійсними в судовому порядку (за мотивами недостовірності відомостей, які містяться у них, або невідповідності їх законодавству). З установчим договором справа дещо інша: з огляду на те, що він є цивільно-правовим договором, “до нього застосовуються відповідні загальні правила ЦК України, які регламентують розірвання договорів і визнання угод недійсними [194, с. 89]”.
Найважливішими локальними нормативно-правовими актами у сфері трудового права є колективні угоди, які укладаються на регіональному рівні, і колективні договори. Обидва акти приймаються з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, але сфери їхньої дії розрізняються: регіональні колективні угоди діють на територіальному рівні, а колективний договір – на внутрішньоорганізаційному (у межах підприємств, установ, організацій або їхніх структурних підрозділів).
Дії колективних договорів і угод у часі присвячені ст. 17 Кодексу законів про працю України [4] і ст. 9 Закону України “Про колективні договори і угоди” [11]. Колективний договір укладається на новоствореному підприємстві, за ініціативою однієї із сторін у тримісячний строк після реєстрації підприємства або після ухвалення рішення про його заснування, якщо реєстрація не передбачена. Колективні договори підлягають реєстрації місцевими органами державної влади, а колективні угоди – повідомній реєстрації в Міністерстві праці і соціальної політики України.
Колективні договори й угоди укладаються на певний строк, обчислюваний, як правило, у роках (на практиці такий строк коливається в межах від одного до трьох років). Вони набувають чинності від дня їхнього підписання представниками сторін або від дня, зазначеного у колективному договорі, угоді; очевидно, що закон не пов’язує цей момент із державною реєстрацією цих актів.
Сплив встановленого колективним договором строку його дії не означає, що він автоматично втрачає чинність. Колективний договір продовжує діяти, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний колективний договір. При цьому слід врахувати, що чимало обов’язкових умов колективних договорів втрачає чинність у зв’язку з їхнім виконанням. Що ж стосується нормативних умов, то вони також можуть втратити свою чинність у зв’язку із спливом строку дії колективного договору, але за загальним правилом, продовжують діяти до укладення нового договору [151, с. 111].
Колективні договори й угоди діють незалежно від змін у складі, структурі й найменуванні уповноваженого власником органу, від імені якого укладений договір, угода. На дійсність колективного договору не впливає реорганізація юридичної особи, але у випадку зміни власника він не може діяти більше, ніж один рік. У випадку ліквідації юридичної особи колективний договір продовжує діяти протягом усього строку проведення ліквідації.
Отже, тривалість дії різних джерел права виміряється по-різному: хронологічним або хронометричним шляхом. Час дії правового звичаю виміряється хронометрично, але проявляється, як правило, за допомогою хронології (тобто через конкретні рішення, прийняті на основі звичаю). До прецеденту може застосовуватися лише хронологічний підхід, що пов’язане із його казуальністю як джерела права: прецедент має юридичне значення тільки стосовно тих ситуацій, при розв’язанні яких його було використано компетентним органом. Період дії нормативно-правового акта і нормативного договору беззастережно визначається за допомогою хронометрії.
Послідовно вивчаючи джерела права, можна виділити деякі тенденції у їх розвитку [160, с. 96]. Так, часові межі дії не лише стають більш відчутними, але й набувають великого значення при переході від звичаю й прецеденту до нормативно-правового акта. Отже, при послідовному розгляді різних видів джерел права чітко проглядається тенденція конкретизації їх темпоральних особливостей, тобто все більшого значення набувають точні дані про початковий і кінцевий моменти дії правової норми, а також про можливості її застосування поза цими межами.
|